Луганчанка розповіла, як потрапила на обкладинку італійського Playboy

Валентина Троян: Ви знаходитесь в Італії?

Валерія Радкевич: Так, я зараз працюю в італійській кіноіндустрії — дистриб’ютором короткометражних і повнометражних фільмів.

Валентина Троян: Як ви потрапили на обкладинку італійського Playboy?

Валерія Радкевич: Влітку ми були в Римі по роботі, і на одній з подій я познайомилась з фотографом Робертою Красніґ. Це один з найсерйозніших фотографів в Італії — вона працює зі знаменитостями, акторами. І ми якось розговорились, виявилось, що вона тоді готувала кампанію одного невеликого бренду одягу (який вже зараз стрімко розвивається). І вона побачила в мені модель для цієї роботи. Ми зробили зйомку, а потім ці фото розійшлися по індустрії в Італії і потрапили на стіл редактора Playboy. Вони написали нам, давайте спробуємо, і ми зробили цю обкладинку.

Сергій Стуканов: Ви не вагалися?

Валерія Радкевич: Ні, я не бачу ніяких проблем. Тим паче, Playboy як глянець змінився — він вже не такий як був три-чотири роки тому, зокрема в Італії. З новим редактором вони стали більш стримані, артистичні.

Валентина Троян: Чи були відгуки від земляків, колег, друзів?

Валерія Радкевич: Так, звісно. Кілька моїх друзів знали про це до того — кажуть, що пишаються мною, що мене дуже тішить. Так само і члени моєї сім’ї. Щодо земляків — думка розділилася, тут можна просто подивитися коментарі у фейсбуці, вони дуже різні. Я, в принципі, розумію — для мене це був індикатор того стану, який є в Україні стосовно будь чого. Я очікувала такої реакції і я її отримала — комусь подобається, а комусь ні. І тут варіація аргументів може бути дивовижною — від «багато розуму не треба» до того, що це соромно.

Сергій Стуканов: А як в Італії ставляться до подібних речей? Нема такої розбіжності і полярності думок?

Валерія Радкевич: Так, немає. В Італії така річ вважається досягненням, і я теж думаю, що так є. Фешн-індустрія і глянець більш розвинені, інтегровані в життя людей. Для них це не є чимось екстраординарним, це робота, у якій бувають звершення і так далі. Тут це досягнення з яким вітають.

Сергій Стуканов: Коли ви переїхали в Італію? І до цього працювали у сфері кіно?

Валерія Радкевич: Я не є переселенкою по факту, ще до початку Революції я приїхала до Львова. Досі вчусь там в Академії мистецтв на арт-менеджера. В Італії я працюю не весь час, не живу тут, безкінечно їжджу туди-назад. Я арт-менеджер, довго шукала, чим саме хотілось би займатись — були і галереї, і медіамистецтво, планувала займатись театром, чи йти у фешн-індустрію. Але почала працювати у сфері кіно у Львові, це було абсолютно нове, у мене виникало багато питань. Довелось зв’язуватись з людьми просто навздогад, шукати у фейсбуці, додавати у друзі, запитувати. І мене запросили попрацювати тут, і от досі працюю.