Офіцери — в піхоту? Комбриг Фока про злам системи в 125 бригаді і «перемирʼя», яке ми вже проходили

«Фока» пояснює, чому накази «згори» часто не працюють у реальності, як виглядає війна без прикрас і чому під час так званої «тиші» розслаблятися не можна.

В розмові також — про кризу управління в 125 бригаді до зміни командування, рішення відправити офіцерів у Купʼянськ, про зневірених людей, які були залишені без забезпечення, і чому офіцер без піхотного досвіду не може бути ефективним командиром. 

Припинення вогню: чи повторює сценарій «Мінська-2»

Ірина Сампан: Звісно, перше, що хочу з вами обговорити й запитати вашої думки про, мабуть, найважливіші новини останніх днів — це перемовини і умови припинення вогню. Зокрема, політична умова — виведення українських військ з неокупованої частини Донецької області, на що Україна погодитися не може.

Але є й другий момент: домовленість домовлятися про механізми моніторингу та дотримання цього припинення вогню. Мені здається, що ми вже проходили подібне під час «Мінська-2».

Як ви вважаєте, що буде зараз? У якому вигляді це може відбуватися нині? 

Володимир Фокін: Ви абсолютно праві. Особисто я проходив усю цю історію ще у 2015-му, 2016-му та 2017-му роках. Тоді ці домовленості не давали жодної ефективності. Ба більше, дуже часто, коли приїжджали моніторингові групи, частина людей у їхньому складі говорила російською мовою, а після цього по наших позиціях починало більш прицільно прилітати. Тому говорити про ефективність, на мою думку, наразі не можемо.

Що стосується перемовин загалом — планів, угод і всього іншого, — особисто я, як зазначав у 2023-му, так само кажу і в 2024-му, і в 2026-му: залишимо це нашим політикам, відповідальним особам. Ми — військові. Наше завдання — боронити всю Україну, тримати лінію бойового зіткнення й не давати противнику просуватися вперед, адже ми ведемо оборонний бій. Саме на цьому ми й зосереджуємо наші зусилля та думки.

Пауза у бойових діях: як Україні використати час без втрат

Ірина Сампан: Але з чисто військової, організаційної, управлінської точки зору: якщо все-таки якась пауза буде, як нам ефективніше її використати? Як проводити ці часткові ротації? Зрозуміло, що такої кількості військ, мабуть, не потрібно буде на лінії бойового зіткнення.

Володимир Фокін: Тут можна розглядати декілька варіантів. Варіант номер один — якщо ми послаблюємо лінію бойового зіткнення. У такому разі щільність бойових порядків у нас буде падати, зменшуватися, а отже, зростатимуть і можливості противника для якихось зухвалих дій, скажімо так, для раптових нападів. Така обстановка дає противнику більше можливостей.

По-друге, якщо ми все ж таки залишаємо щільність бойових порядків і кількість особового складу на лінії бойового зіткнення, постає питання: чи здатні ми, як держава, утримувати таку кількість особового складу в ЗСУ? Скоріш за все, ні.

Чи готовий особовий склад, який зараз перебуває на лінії бойового зіткнення під час активної фази, зголоситися залишатися там, коли умовно будуть уже умови АТО або заморозки конфлікту — це також питання. Тому це дуже складне питання, яке має мати за собою комплексне, вкрай зважене рішення. Тим паче, що наш ворог непередбачуваний, незрозумілі його справжні наміри: чи це для того, щоб трохи приспати нашу пильність, чи є якась інша мета. Тому всі ці рішення потрібно дуже ретельно зважувати.

Крім того, потрібно реально й детально спланувати заходи з інженерного облаштування. Це мінні поля — протипіхотні, протитанкові, а також інші інженерні облаштування. Це буде дуже великий обсяг роботи, з яким не впоратися за тиждень чи навіть за місяць.

Уся лінія бойового зіткнення наразі становить приблизно 1200 кілометрів. Інженерно облаштувати її настільки, наскільки це буде необхідно, — це, на мою думку, щонайменше до пів року часу, це 100%. Плюс — значний обсяг залученого ресурсу.

Також слід зважати на те, чи дасть ворог змогу проводити інженерне облаштування, адже підписані папери з РФ — це одне, а реальні умови на полі бою — зовсім інше. Тому за цим потрібно буде дуже уважно стежити. І всі кроки з нашого боку мають бути максимально зваженими.

Скандальні заяви комбрига про Куп’янськ: мотиви та наслідки

Ірина Сампан: Попри всі ваші здобутки — і під час АТО, і вже під час повномасштабного вторгнення Росії, — ви все одно увійдете в історію як комбриг, який публічно відправив офіцерів у Куп’янськ.

Хочу запитати вас: навіщо ви зробили це саме публічно, вийшли із заявою? Адже ця практика й так існує — офіцерів відправляють подивитися, «вкусити» війну. А ви вийшли й сказали про це відкрито. Заради чого? Заради справедливості?

Володимир Фокін: По-перше, тоді тут слід усе ж таки звернути увагу на тернистий шлях 125-ї бригади ще ТрО. Запорізький напрямок. Насправді там сталася трагедія. Є наші військовослужбовці — понад 100 осіб, які зникли безвісти. На загал я не буду розповсюджувати інформацію, там були розслідування, зрозуміло, ми намагалися розібратися в ситуації. Факт залишається фактом — два батальйони понесли там значні втрати. Чи були вони виправдані чи ні — залишимо це слідчим органам. Тут я не буду висловлювати свою думку.

Що стосується того, що я відправив офіцерів у піхоту, — цьому також передувала низка подій і ситуацій. Як тільки я отримав документи про призначення на посаду командира бригади, одразу вирушив у підрозділ. Приїхав на пункт управління бригади, на основний командний пункт, і від побаченого, чесно кажучи, захололо серце та душа. Робота була неорганізована жодним чином.

Що зробило командування? Командування зібрало особовий склад зі складу батальйону безпілотних систем, батальйону матеріального забезпечення, батальйону технічного забезпечення, інших тилових підрозділів — навіть не сформувавши жодної бойової одиниці, умовно ротно-тактичної чи батальйонно-тактичної групи, — і просто відправило особовий склад у літній формі одягу в населений пункт Куп’янськ. Попередньо — для проведення інженерного облаштування позицій.

На той момент уже в мікрорайоні Ювілейний, конкретно можу говорити саме про нього, перебував противник. Отже, особовий склад вступив у контакт, прийняв бій і рішенням командування закріпився на визначених рубежах для ведення оборонного бою. Окей, історія, скажімо так, неоднозначна, але вона має місце, бо в нас усе ж таки повномасштабна війна і працювати «згідно-відповідно», на превеликий жаль, не завжди є можливість.

Незважаючи на це, солдатський і сержантський склад — хлопці красені. Ніхто не відмовлявся, ніхто не залишив поле бою, вони виконували бойове завдання. Але про їхнє забезпечення ніхто не подумав. Про організацію бою — ніхто не подумав. Ні про логістичне забезпечення, ні про медичне забезпечення. Не кажучи вже про те, що почалися холоди, а хлопці були в літній формі.

Я питаю командування: «Друзі, окей, ви відправили особовий склад, прийняли таке рішення. Як ви збираєтеся доставляти їм зимову форму?». Сидять, дивляться на мене і кажуть: «Туди машини вже не їздять, бо ворог тримає під вогневим контролем нашу логістику». Кажу: «Добре, машини не їздять, погоджуюсь. Які є інші варіанти? Як ви це планували?»

Коли ти віддаєш наказ особовому складу, ти маєш пропрацювати планування повністю: продумати й урахувати всі можливі варіанти дій — і з нашого боку, і з боку ворога. Тобто, ви б мали пропланувати, що ворог може взяти логістику під вогневий контроль і ми не зможемо просто їздити на пікапах. Яке наступне рішення? Сидять, дивляться на мене.

Добре, кажу, розрахунки важких бомберів є? По-перше, на всю бригаду був один розрахунок. Один — це фактично нічого. Я пропоную: «Давайте використовувати важкі бомбери. Будемо забезпечувати хлопців: радіостанції, одяг, спорядження — усе необхідне». У відповідь чую: «У нас важкий бомбер за добу робить два вильоти». Я кажу: «Як два? За сприятливих умов це має бути 15–25 вильотів». Відповідь — немає більше акумуляторних батарей.

Для мене це був шок. Я питаю: «Що ви зробили, щоб збільшити їх кількість?» — Нічого. Оперативно нам вдалося, за допомогою волонтерів, яким я дуже вдячний, зібрати кошти, закупити батареї. Збільшилась кількість вильотів. Ми зібрали потреби й почали забезпечувати особовий склад.

Паралельно сформували дві піхотні групи, пропланували ще два додаткові маршрути «на нозі» — безпечні. На логістиці ми не втратили жодного військовослужбовця, жоден не отримав поранення. Хлопці також зголосилися носити речі, одяг і харчування власноруч.

Крім того, ми одразу запустили формування підрозділу наземних роботизованих комплексів, бо в бригаді його фактично не було. На моє запитання, чому в нас, наприкінці четвертого року повномасштабного вторгнення РФ, немає НРК, відповідь мене шокувала. Це була перша відповідь, яку я почув: «Не було потреб».

І надалі на 90% моїх запитань я чув одне й те саме: раніше не було потреби.

Офіцерський дозор: для чого він потрібен на війні

Ірина Сампан: Я хотіла запитати, що таке офіцерський дозор, як ви це назвали. Тобто вони не брали безпосередньої участі в зачистках, а мали організовувати процеси на місцях?

Володимир Фокін: Так, мали організовувати на місцях. Як у нас було в 1-му штурмовому батальйоні 3-ї штурмової бригади. Неважливо, яка посада. Ми говоримо саме про офіцерів: командир взводу, роти, батальйону.

Якщо у командира роти командир взводу не здатен нормально організувати бій, забезпечення, планування та решту — на рівні ВОПу, — тоді командир роти йде й виконує обов’язки замість командира взводу. Якщо у командира взводу умовно командири відділень, сержанти не можуть правильно організувати роботу на позиції — оборону, інженерне облаштування, неважливо, — тоді командир взводу йде на позицію відділення й організовує роботу там.

Якщо умовно командир роти не справляється, то командир батальйону приходить і стає на посаду командира роти. Якщо й при цьому ситуація в роті не стає кращою, командир батальйону збирає свої речі й іде виконувати завдання разом із сержантами безпосередньо на лінії бойового зіткнення.

Це норма. Це нормально, бо в кожного є своя відповідальність. Так було в 1-му штурмовому батальйоні і загалом у з-й штурмовій бригаді — у всій бригаді діяла така система. Вона працювала абсолютно нормально й адекватно.

Тому я вирішив упровадити цю систему в 125-й окремій важкій механізованій бригаді. Показало нормальні результати. Хочу зауважити, що з тих офіцерів, які все ж таки пішли на лінію бойового зіткнення виконувати бойові завдання, 95% ніколи раніше не були в піхоті. Вони не розуміли, що це таке.

І тут у мене виникає запитання загалом до системи. Чи може командир нормально й адекватно сприймати те, що відбувається на полі бою? Ті виклики, які стоять перед особовим складом — сержантським, солдатським, — які безпосередньо перебувають на лінії бойового зіткнення? Чи може він адекватно розуміти їхні проблеми, їхні потреби, те, з чим їм щодня доводиться стикатися? Мені здається, що ні.

Ірина Сампан: Ніхто з них не пішов у СЗЧ?

Володимир Фокін: Двоє пішло.

Повністю інтерв’ю дивіться на Youtube-каналі подкасту «На лінії вогню»