Чому хвилина мовчання важлива як щоденний ритуал вшанування пам'яті загиблих

Чому важлива щоденна хвилина мовчання

Щодня в Україні о 9.00 відбувається загальнонаціональна хвилина мовчання вшановують загиблих унаслідок збройної агресії РФ. Людям важливо брати участь у такому заході та подавати приклад оточуючим, вважає Олена Риж.

«Моє вшанування пам’яті загиблих щодня о дев’ятій ранку — це вибір, який я зробила близько чотирьох місяців тому, після загибелі Ірини Цибух. Хтось почав повторювати за мною, хтось з власної ініціативи почав це робити, але цього поки що недостатньо. Потрібно, щоб до вшанування долучалися всі: держава, міста, села, в кожному куточку нашої країни. Сьогодні цю ініціативу беруть на себе волонтери, активісти, військові, яким не байдуже. Вони показують, що нам це потрібно, що ми хочемо, аби це було в нашій країні, щоб це залишалося в нашій пам’яті.

Сьогодні на Майдані зібралося багато людей, і це теж бажання активістів, громадян держави. Сьогодні особливий день, тому це 10 хвилин. А загалом ми просимо, щоб це була хвилина пам’яті. Це нагадування, і ми цього потребуємо».

Час від часу лунають пропозиції також зупиняти на час хвилини мовчання громадський транспорт. Підтримує таку ініціативу й Олена Риж.

«Одна хвилина в добі — це дуже мало, але це так багато, щоб ми всі пам’ятали. Коли люди кажуть, що й так пам’ятають, — це неправда. Мозок не втримує всю інформацію, яка надходить до нього щодня. І цей «ліхтарик пам’яті» ледве-ледве мерехтить і нагадує, що у нас є загиблі, яким ми дякуємо. А коли вводимо у своє життя певний ритуал, це стає справжньою пам’яттю. Коли люди говорять про незручності, то загиблі воїни — це дещо інше. Тому я за те, щоб зупинявся громадський транспорт, зупинялися люди, навіть у себе вдома. І щоб робили це не тому, що каже держава, а тому що це шана, пам’ять, подяка».

Читайте також: «Вона була світлом і силою»: пам’яті Ірини Цибух

Для кого День захисників та захисниць України

Цьогоріч ми вдруге відзначаємо День захисників та захисниць України першого вересня. Як розповідає Олена Риж, минулого року цей день був для неї особливим, адже військова отримала нагороду від Президента України. Крім того, у наступний день вона святкує день народження.

«Але цього року ми говорили з багатьма людьми, і я визначилася, що цей день — не свято, це день шани, подяки. Передусім тим, кого з нами більше немає, передусім від тих, хто є цими захисниками та захисницями. Сьогодні люди взяли світлини загиблих захисників та вийшли на Майдан, і там багато саме військових. Сьогоднішній день — їхній, і вони шанують своїх побратимів та посестер.

Я обираю бачити хороших людей, тих, хто дякує, і в моєму оточенні, серед моїх підписників їх дуже багато. Хоч, звісно, і бувають винятки, але я на них не фокусуюся. В той же час, якщо дивитися реально, навколо гуртуються люди, які не мають поваги до захисників, які мають багато претензій. Чим їх більше, тим гучніше вони починають говорити, і це засмучує».

Ставлення до військової служби

Як розповідає Олена Риж, у 2022 році вона долучилася до лав ЗСУ, щоб захищати себе, свій дім, свою родину й країну. Але ставлення до самого статусу військової з часом дещо змінилося.

«Коли я одягнула форму, відчула її, все дуже змінилося. Я зрозуміла, що носити її — велика честь. Коли я вдягаю форму, мої плечі розправляються, а підборіддя піднімається. Я знаю, що точно ніколи не дозволю собі зганьбити свою форму, свій військовий квиток у кишені. Я як військова маю показувати приклад не тільки на фронті, а й у будь-якій іншій сфері нашого життя. Коли я в цивільному одязі, я також пам’ятаю, що я військова.

Також я одна з тих людей, які усвідомлюють, що сьогодні твориться наша історія, і я не просто споглядаю її зі сторони, а є її частиною. Я звичайна дівчина з села зі звичайним життям, творю власними руками нашу історію. Так, це маленька зернинка в цьому глобальному просторі, але всі ми є цим зерном. Захищати країну можна не тільки у формі, можна робити все можливе на своєму рівні — у волонтерстві, материнстві, культурі, освіті. Тому творити історію — це не тільки носити форму. Але бути військовою для мене — це велика честь і велика відповідальність».