Чому важливо розповідати історії переселенців старшого віку, на підтримку яких Карітас України збирає 2 млн грн

Їхні мешканці — люди віку наших дідусів і бабусь, які втратили дім через війну. Більшість із них — самотні, з інвалідністю або хронічними захворюваннями.

Впродовж двох років прихистки, будинки тимчасового проживання, утримувалися коштом міжнародних донорів. Але фінансування закінчується, а війна — ні. Аби старенькі не опинилися просто неба, Карітас України відкрив збір під назвою «Стань дбайливим онуком для бабусі Люби з Лимана».

А ще працівники Карітасу розповідають історії, які допомагають залучати кошти.

Так «Карітас Івано-Франківськ» створив онлайн-книжку «Втратили дім, але не надію. Історії незламних», в якій зібрано 53 історії жителів прихистку в селищі Войнилів на Івано-Франківщині. Ці історії планується перекласти англійською, німецькою, можливо, іспанською мовами.

Як народилася збірка, в етері «Громадського радіо» розповіла Іванна Дмитрук, менеджерка проєкту «Прихисток для людей похилого віку в Україні» Карітасу Івано-Франківськ.

А в Оксани Кучерук, соціальної працівниці «Карітас Тернопіль», ми розпитали про щоденник, в якому вона записує історії мешканців прихистку в селищі Петриків під Тернополем.

Іванна Дмитрук: Прихисток «Карітас Івано-Франківськ» у селищі Войнилів відкрився у листопаді 2023 року, і ми почали приймати перших мешканців – людей старшого віку, які через війну втратили свій дім. Уже з перших розмов стало зрозуміло: вони особливі. Це справжні українці, кожен із яких має унікальну історію – зі своїми мріями, здобутками, болем і надією.

Це люди з Антонівки, Херсона, Олешок, селищ Дніпровське, Велетенське, Ромашкове, Білозерка, Покровське, Куп’янка, Калинове, Мар’янка. Є люди з Дніпра, з Донецької області, з Харківщини – з усієї України. Уся географія українських містечок і сіл. І ми зрозуміли: їхні життєві історії треба документувати.

Ми писали не лише про війну, а про все життя: дитинство, юність, молодість, сімейну історію, як вони любили, мріяли, будували дім і родину. А потім за них хтось вирішив, що їм потрібен «російський мир». Мені дуже боляче, що ці старенькі змушені були залишити свої домівки. Вони тікали туди, де, можливо, ніколи й не були. Більшість із них ніколи не бували на Західній Україні.

Андрій Куликов: Чому ж? Через війну?

Іванна Дмитрук: Так. Але також через стереотипи. Вони знали, що тут – «небезпечно». Пропаганда роками нав’язувала образ Західної України як ворожої: мовляв, «бандерівці», катують, зневажають.
Але коли люди приїхали, були вражені: гостинністю, теплим прийомом, любов’ю, співчуттям і милосердям. Вони не чекали цього – і були зворушені.

Фейсбук-допис про презентацію онлайн-книжки і відкриття виставки:

Андрій Куликов: Пані Іванно, створювати, потім видавати книжку, навіть якщо вона в форматі онлайн, справа непроста, так? У вас якийсь попередній досвід був чи ви побачили, відчули цих людей і вирішили: зробимо щось, чого раніше не робили?

Іванна Дмитрук: Так, справді. Карітас Івано-Франківськ мав такий досвід ще у 2009 році. Ми співпрацювали з німецьким фондом «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє». У рамках цього проєкту ми створили клуб для людей похилого віку, який називався «Надвечір».

Членами клубу стали люди, які постраждали від гітлерівського і сталінського тоталітарних режимів. Нам вдалося зібрати в одному просторі ветеранів УПА і ветеранів Другої світової війни. Це було справжнє досягнення — не лише організаційне, а й людське.

Ми поставили собі за мету зібрати й задокументувати спогади тих, хто приходив до нас. І знаєте, сталося так, що саме тоді я вперше дізналася, чому моя мама народилася в Караганді. Виявилося, що мою бабусю – ще зовсім молоду дівчину – разом із родиною її чоловіка радянська влада депортувала з села Підпечери на Івано-Франківщині до Казахстану.

І коли я писала її історію, то була вражена до глибини душі. Іноді просто сльози наверталися на очі. Навіть зараз, коли згадую… Бабусі вже немає, але її історія залишилася.

І мої діти, мої онуки зможуть її прочитати. Й, коли зараз беру в руки ту книгу, бачу обличчя людей, про яких ми тоді писали. Багатьох із них вже немає, але на фотографіях вони — такі щасливі, усміхнені.

Андрій Куликов: Це були важкі долі…

Іванна Дмитрук: Дуже важкі. Люди, які пережили 25 років вислання, хтось – 25-30 років концтаборів. Вони приходили до Карітасу, сідали разом, ділилися своїми спогадами. І знаєте, що мене найбільше вражало?

Вони ніколи не жалілися. Жодного разу я не почула скарг на те, що їм довелося це пройти.

Андрій Куликов: Пані Оксана Кучерук також причетна до поширення відомостей про мешканців прихистків, тому що веде щоденник. Розкажіть, будь ласка, коли ви почали записувати історії мешканців прихистків у формі щоденника і коли очікувати книгу на його підставі?

Оксана Кучерук: Я почала писати щоденник у серпні 2023 року, хоча спершу навіть не думала про те, що з цього може щось вийти. Я тоді ще не знала, що в Івано-Франківську готується до друку така книжка. Але мені було важливо занотувати ці історії – як свідчення. Бо це справжні, реальні історії, і вони вже стали частиною історії нашого часу, історії для майбутнього.

Утім щоденник я почала не з історій внутрішньо переміщених осіб. Спершу я писала про людей, які втратили когось у цій війні. Це були матері, дружини наших захисників. Але пізніше в щоденнику з’явилися й історії з прихистку, тому що ці люди – також постраждалі від війни. Якби не війна, ніхто б не виривав їх із домівок, не змушував виїжджати, не робив їх вимушеними переселенцями. І саме тому вони теж мають право бути почутими.

Я записую так, як сказала людина, від слова людського, від того, що вона відчуває. Записую її емоції, записую, як людина поводиться, що робить під час тої розповіді.

Андрій Куликов: От ми говорили з пані Іванною – і я відчув, і вона сама сказала, що сльози навертаються на очі, коли, скажімо, про історію її бабусі йдеться. А у вас які відчуття?

Оксана Кучерук: І сльози навертаються, і мороз по шкірі йде. А є історії, що не тільки мороз чи сльози – все тіло дребезжить.

У нас була така історія. У 2023 році приїхала сім’я з Херсонщини. Вони жили на березі Дніпра, і коли підірвали дамбу, їхню домівку затопило.

Вони жили втрьох із донькою. Іще перед тим, як усе сталося, дочка казала їм: «Ви – старенькі, йдіть на горище спати. А я швиденько вистрибну, як вода піде, почую і вистрибну».

І бабуся розповідала: «Ми вже кілька ночей спали на тому горищі, бо чули, що дамбу можуть підірвати».

Й одного ранку, каже вона, прокинулася, спустила ноги з ліжка, а ноги — бульк! — й у воду. Озирається – а кругом вода. Дивиться на люк, а він уже повністю залитий. І вона каже: «Я зрозуміла, що моя дитина там. Дід мій ще спить, а дитини нема. Я хотіла була стрибнути до того люка… Але ж я християнка, я розумію, що не зустрінуся з дочкою в такий спосіб».

Вони добу просиділи на тому горищі, поки їх не забрали рятувальники. І ще десять діб чекали, поки спала вода, щоб повернутися у свою домівку.

Коли вони туди потрапили… Жінка розповідала про це не просто зі сльозами. То були такі емоції, які просто так не забувається. Вона казала: «Коли чоловік хотів погладити коси дитини — а коси зійшли за рукою…»

Там уже ніхто не дивився ні на обвалені стіни, ні на набухлі меблі, ні на болото, яке залишилося в хаті.

Найголовніше було — тіло дитини.

Андрій Куликов: І, звичайно, такі люди потребують особливої допомоги, особливого ставлення. Історії про те, що вони пережили, і про те, як інші люди – хто як може – намагаються їм допомогти, дуже важливі для кожного, хто таке почує. Зробіть висновки. Дізнайтеся. Почитайте той щоденник, коли він буде опублікований.

До речі, пані Оксано, ви його в якихось соцмережах, наприклад, виставляєте, чи поки для себе тільки ведете?

Оксана Кучерук: Поки що для себе.

Андрій Куликов: Ну, не баріться, не баріться, бо їй-бо треба, щоб про таке знали. Дякую. Оксана Кучерук із «Карітас Тернопіль» була з нами на прямому зв’язку. Зараз повертаємось до Іванни Дмитрук. І запитання моє таке: а хто така баба Люба?

Іванна Дмитрук: Насправді, пані Люба — це уособлення всіх людей старшого віку, які стали внутрішньо переміщеними через повномасштабну війну. У наших прихистках зараз перебувають 154 такі особи.

Карітас України реалізовував дворічний проєкт за фінансування Карітасу Австрії. Це було довготривале і дуже важливе фінансування, але воно завершується 31 травня. Саме тому ми оголосили збір, аби зберегти ці прихистки — щоб наші мешканці й надалі мали безпечне житло, їжу, необхідний догляд і нашу постійну підтримку.

Кожен із нас має у родині бабусю чи дідуся й може зрозуміти, наскільки важливою є підтримка для старших людей. І зовсім не обов’язково знати особисто людину, щоб допомогти. Кожна пожертва, кожен внесок може дати відчуття стареньким, що кожен з них не один, що про них дбають.

Наші прихистки — це не просто дах над головою і тепла їжа. Це спільнота, взаємопідтримка. Ми завжди раді, коли люди приїжджають, знайомляться з нашими мешканцями, просто говорять із ними. Вони вміють жити як одна велика сім’я.

Можна приїхати — просто зателефонуйте нам наперед, адже прихистки зазвичай розташовані в сільській місцевості, і потрібен буде супровід. Але, безперечно, ми відкриті. От, наприклад, минулого тижня нас відвідав підприємець Сергій Скрипніков, сам родом із Харкова. Він прийшов із солодощами, засобами гігієни, провів із нашими бабусями годину часу, просто поспілкувався з ними.

А час — теж цінність. Навіть якщо ви подаруєте саме його, це вже буде великою допомогою.

Долучитися до збору можна по-різному: зайти на сайт Карітасу України, на сайт нашої книги.

https://nezlamni.caritas.if.ua/ і прочитати історію кожної нашої бабусі й кожного дідуся, вподобати її й пожертвувати на конкретну людину. Тобто ми розробили багато різних методів, шляхів і заходів, для того, щоби привернути увагу суспільства, європейської, світової спільноти до того, що в Україні є люди, які потребують допомоги.

Ці люди просто з корінням вирвані зі своєї маленької батьківщини і не мають куди повернутися. Оце найголовніше, що треба зрозуміти. Людям нікуди їхати.

• Мета Карітасу України — зібрати 2 000 000 гривень на базові потреби (харчування та комунальні послуги) для 154 мешканців шести прихистків.

Як можуть допомогти небайдужі українці та друзі України в усьому світі:

• Долучитись до збору на нашому сайті:
• LIQPAY: https://www.privat24.ua/rd/send_qr/liqpay_static_qr/qr_65b83c82b77c44ed89049b2c9d3c6b6e
• Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/7PoefznHDR?
• Поділитися покликанням на збір у соціальних мережах.
• Запропонувати підтримку від вашого бізнесу, парафії чи спільноти.
• Для запитів щодо підтримки від бізнесу, спільнот — звертайтесь: [email protected].
• Реквізити для переказів з-за кордону — за посиланням:
  https://caritas.ua/join-caritas-fundraising-aimed-at-helping-residents-in-shelters/ 

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]