Сергій Притула: Ми не торгуємо сувернітетом, територіями і майбутнім наших дітей

Сергій Притула — волонтер, громадський діяч і засновник благодійного фонду — ділиться своїм поглядом зсередини: як виглядає війна очима людей, які щодня закривають потреби армії, збирають кошти і тримають контакт із фронтом. Чому донати даються все важче, як корупційні історії б’ють по довірі, і чому інформаційний шум сьогодні стає окремим ворогом.

Це розмова про залежність від партнерів і межу нашої самостійності, про втому суспільства і запит на нових лідерів. Про те, чи готова країна до війни на виснаження і які рішення доведеться приймати, якщо простих варіантів більше не залишиться. 

«Мирний план» Трампа: на що ми можемо погодитися?

Ірина Сампан: Хочеться почати з найактуальнішого — це геополітичні заяви, так званий «мирний план» Трампа. Хоча невідомо, він Трампа, чи він Ушакова-Дмитрієва, чи він Віткоффа, але менше з тим. Я думаю, що так чи інакше все одно нам будуть пропонувати певні редакції.

На вашу думку, на що ми можемо погоджуватися, на що ні? І які загрози несе те, що ми погодимося, і які загрози несе те, якщо ми відмовимося?

Сергій Притула: Відверто кажучи, дуже важко обговорювати щось, не будучи учасником процесу. Тобто ті якісь невеличкі дози інформації, які потрапляють в медіа до обговорення, вони не несуть цілісну картинку всього, що відбувається.

Тому обговорювати задачки з зірочками — це трошки невдячна справа. З того розуміння, де наші «червоні лінії», очевидно, що ми маємо подивитися на Конституцію України і «танцювати» від того, що ми не торгуємо суверенітетом, ми не торгуємо територіями, ми не торгуємо майбутнім країни і наших дітей. Тобто якщо у нас, наприклад, записано в Конституції неухильний рух до євроінтеграції, до Євросоюзу, до НАТО, мабуть, є сенс дотримуватися цього.

Ну і плюс питання, наприклад, обмеження української армії в кількості — це, в принципі, не ті питання, які хтось має замість нас обговорювати. Тому що за Україну не воює ні американська армія, ні французька, ні німецька, ні британська, ні будь-яка інша. Ми воюємо самостійно.

Тому тільки Україна і народ визначає, скільки нас має бути на полі бою. Неважливо, чи на полі бою, чи навіть в мирний час для того, щоб убезпечити себе від подальшої інтервенції. Мені видається зараз, в принципі, цікавим сам факт того, що росіяни активізувалися в перемовному процесі.

Ось на це я б більше навіть уваги зараз звертав. Тому що всі ці пункти, вони будуть обговорюватися, обговорюватися будуть довго. І думаю, що і президент, і команда перемовників будуть зважувати кожну кому і крапку.

Тому що коли ти щось погоджуєш, не говорячи з народом, а потім поставиш перед фактом, може бути дуже нехороша зверотня реакція. Бачу те, як росіяни, які впродовж кількох років відмахувалися від будь-яких пропозицій про перемовини, їх цікавила тільки капітуляція, зараз досить серйозно працюють з американцями, відвідують Сполучені Штати, зустрічаються з американцями на різних майданчиках, запрошують їх до себе, включилися в перемовний процес. Це означає, що зухвалості залишилося, як на мене, вже трошки менше, ніж було.

Тому що якою б не була великою за територією і населенням Росія, якою б вона не була відносно багатою, але будь-який ресурс має здатність вичерпуватися. І ті сигнали, які приходять з Росії останнім часом, в Якутії припинилися виплати за загиблих учасників війни, за поранення і так далі, причина — відсутність коштів у бюджеті, які мали б бути на це витрачені. І це не тільки в Якутії, це вже в багатьох регіонах.

І тренд останніх півроку, який був, це зменшення виплат під час підписання контракту усіх цих негідників, які потім йдуть на «СВО» добровольцями по контракту. Тобто, якщо раніше норма була рік тому в Росії 3 мільйони рублів отримати на руки при підписанні контракту, тут ми бачимо, десь вже в півтора стало, десь — мільйон, десь 0,8. І навіть в достатньо багатому Санкт-Петербурзі вже закінчились гроші на виплати по пораненню для сімей і так далі.

Тому мені видається, що росіяни відчувають певний брак ресурсу, і це ще до них не докотилися наслідки санкцій по продажу нафти, які були введені пару місяців тому. Тобто вони прилетять до них десь швидше за все в першому кварталі 26-го року, і це в свою чергу вплине на економічну ситуацію в Україні, на дірку в бюджеті, на зменшення кількості охочих підписувати контракт. Відповідно, мені здається, що їхня активізація в перемовному процесі зараз викликана саме намаганням виторгувати собі якісь бенефіти в потенційній угоді про припинення вогню в той момент, поки вони ще сильні, поки вони ще показують активність на полі бою.

Чого очікувати від 2026 року?

Ірина Сампан: 2026-й рік яким буде, враховуючи те, що ви сказали? Бо я більш пасимістична насправді.

Сергій Притула: У «помиральну яму» завжди встигнемо полізти, але треба дивитися, якось відкинувши в бік емоції, мені здається. Ви знаєте, я особисто, філософія фонду — це філософія занижених очікувань.

Тому ми, наприклад, минулого року, коли в листопаді Трамп перед виборами, після виборів розказував, що «за нього б ця війна не почалася», що «він зупинить її за один день» і так далі, це вселяло певну надію навіть в колах українських еліт. Проте ми вже загартовані фразами про «два-три тижні», щоб звертати увагу на абсолютно нереальні історії.

І в листопаді-грудні минулого року фонд випрацьовував стратегію роботи на 2025-й, рік, як на рік гарячої фази війни. На жаль, ми не помилилися у своїх очікуваннях, планах, але це дозволило займатися роботою без провалу по збору донатів глобально, з виконанням тих планів, які ми намітили, з подальшим просуванням на ринках краудфандингу по всьому світу і так далі.

Тому 2026-й рік ми розглядаємо десь крізь ту саму призму. Ми вважаємо, що Росія поки що буде затягувати переговорний процес, вимагаючи для себе якихось бенефітів. Україна не може підписувати жодні угоди, якщо в них не закладено принципу справедливого миру. Справедливий мир передбачає дуже багато різних моментів, починаючи з невідворотності покарання воєнних злочинців. І це все, знову ж таки, дуже довгий шлях перемовин, під час якого жодна сторона, ймовірніше за все, зупинятися не буде.

А це означає, що ми і далі будемо отримувати сотні і сотні запитів від військових частин, від підрозділів сил оборони. Наша задача буде тримати себе, суспільство, партнерів в тонусі, для того, щоб допомога на передній край не ослаблялася.

У разі відсутності американської допомоги, чи зможемо ми стягнути ці суми?

Ірина Сампан: У разі відсутності американської допомоги, чи скорочення американської допомоги, ми можемо самі стягнути ці суми? І наскільки те, що ви бачите, як вам допомагає Європа, може цю прогалину компенсувати? 

Сергій Притула: У таких об’ємах, як з наявною американською допомогою, — ні. Але що ми маємо на увазі, коли говоримо про американську допомогу? Даруйте, але часи керування США демократами уже минули рік як. Американська допомога в тому форматі, в якому вона надавалася Україні, зараз вона практично відсутня.

Я не знаю, на яких засадах передаються розвіддані. Проте ті об’єми військової допомоги, які до нас надходять, вони надходять не за принципом допомоги США, а за принципом викупу нашими європейськими і не тільки партнерами зброї, технологій, боєприпасів, ракет тощо у американців і передачі їх Україні.

Тому якщо цей трек можливості викупляти в американців буде залишатися актуальним в 2026-му році, тоді біди нема. Якщо американці навіть поставлять таку можливість на паузу, тоді це буде дуже серйозний удар насамперед, навіть не по лінії фронту, а по тилах. Тому що, якщо взяти передній край, то величезна кількість, тотальний відсоток, 85% ураження живої сили техніки ворога відбувається за рахунок безпілотних систем. Це FPV-дрони, це ударні дони літакового типу і так далі.

Корупційні скандали впливають на збори фонду

Ірина Сампан: Корупційний скандал, який у багатьох людей викликав шок, огиду, здивування, як це взагалі можливо під час воєнного стану, під час того, як армія потребує цих грошей, а люди потребують цього світла. Як ви відреагували на це і чи вплинуло це на ваші перемовини з партнерами? Чи вплинуло це на ту допомогу, яку фонд отримує? Що взагалі на цьому полі пожертви, полі доброчинності з боку європейських партнерів, ваших бізнес-спонсорів, можливо, закордонних? Що вони кажуть?

Сергій Притула: Як я міг відреагувати, коли я чую, що якийсь урод, вибачте, на відкатах заробив із країни еквівалент двом рокам зборів нашого фонду? Тобто ми по копійці з людей, з бізнесів просимо. Це постійне ходіння до людей, випрошування якогось ресурсу, щоб допомогти військовим.

І тут прилітає така новина, яка демотивує суспільство катастрофічно. Люди тоді починають трошки деструктивно, як на мою думку, але відіграватися на тих, до кого можуть дотягнутися. Міндіча немає, він звалив.

Фразу «Йди, візьми гроші в Міндіча» я не чув хіба що від бездомного пса в себе на районі, а так у соцмережах це заполонило все. Стосувалося не тільки наших волонтерських ініціатив по зборах на потреби армії. Я заходив під дописи про збори інших волонтерських ініціатив і навіть військових корпусів, бригад, які кажуть «Нам треба ось на це поможіть».

Люди кажуть «Йдіть, в Міндіча заберіть». Військовим. Я би дуже хотів сподіватися, що це все російські ботоферми, але реалії життя кажуть, що, на жаль, не завжди.

Рівень агресії вже дуже виріс із цієї історії. Це є величезний біль українського суспільства. Це образа, яка кудись має вихлюпуватися. Це плювок в лице людей під час війни, які погодилися на певну централізацію влади в руках обмеженої групи осіб.

І зараз ця обмежена група осіб не виправдала, м’яко кажучи, покладених на них сподівань про те, що централізація влади дорівнює порядок, дорівнює відсутність корупції. І не дуже приємні згубні процеси зараз відбуваються у спілкуванні влади, опозиції, громадянського суспільства.

І цьому всьому стоячи аплодує ФСБ, що, в принципі, вони… І робити нічого не треба. Підігрівати трошки ці наративи, не надто докладаючи зайвих кілоджоулів енергії. Але це наш внутрішній біль.

Чи він так само сприймається зовні? Радше ні, ніж так. Я би зараз абсолютно чесно хотів би сказати, що ми здатні дещо гіперболізувати наші внутрішні проблеми в сенсі сприйняття їх західними партнерами. Як тут не згадати класика? «Це ж було вже».

І не раз. Ніхто собі там зайвих іллюзій теж не створював. Чи колективний захід, наші партнери відвернуться від нас через «міндічгейт«? Ну, ні.

Повністю інтерв’ю дивіться на Youtube-каналі подкасту «На лінії вогню»