Історія людей, яких вже немає, буде жити вічно — продюсерка фільму «20 днів у Маріуполі» напередодні «Оскара»

У ніч на 11 березня відбудеться церемонія нагородження 96-ї премії Американської кіноакадемії «Оскар». Серед номінантів — український документальний фільм про облогу військами Росії Маріуполя «20 днів у Маріуполі». Стрічка номінована у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм».

Гостя — журналістка, продюсерка фільму «20 днів у Маріуполі» Василиса Степаненко.

Про відчуття команди

Василиса Степаненко: Ми вже в Лос-Анджелесі і готуємося до церемонії. Звісно, трішечки хвилюємося, тому що це надважлива подія для нас, для України, для всіх українців, для маріупольців. Уже бути номінованим — це велика перемога, тому що світ уже звернув увагу на цю історію, на історію звичайних українців, маріупольців, які пережили дуже складні, надважкі події, які втрачали своїх близьких. І тому я думаю, що ось це надважливо, що зараз українці мають свій голос по всьому світу.

Фільм про надлюдську трагедію, і тому ми будемо стримані. У нас у всіх образи у чорних кольорах. Я думаю, це теж такий дуже, зараз, напевно, колір, який відображає внутрішній стан, адже Україна зараз перебуває у війні. І хоча ми тут зараз, але наші серця зараз в Україні. З початку повномасштабного вторгнення я інші кольори собі якось не можу сприймати.

Ми будемо вдягнені в образи від українських дизайнерів, яких саме, я думаю, що згодом це вже буде відомо.

Мар’яна Чорнієвич: «20 днів у Маріуполі» вже отримав дуже визначні премії, як то Премія Гільдії режисерів США та BAFTA. Які відчуття у вас були, коли стрічку обирали переможною? Чи вірилось вам у це?

Василиса Степаненко: У це складно повірити, тому що взагалі складно повірити в те, що повномасштабна війна відбулася, що таке жорстоке вторгнення відбулося. Я досі не можу повірити в те, що ми побачили, і в те, що ми задокументували. І навіть іноді я не можу досі повірити в те, що я жива. Це як такий, я не знаю, страшний сон, який просто не закінчується.

Але ми розуміємо, наскільки важливо, що це вдалося задокументувати, що нам вдалося зберегти ці матеріали, що зараз цей фільм може існувати, і що історія людей, яких вже немає, буде жити вічно. Що ці воєнні злочини будуть задокументовані, що ці історії та голоси людей будуть по всьому світу. І ось це для мене, напевно, надважливо. Тому що це про Україну, це про Маріуполь.

І коли я дійсно дізналася про номінацію, я була дуже сильно вражена, адже це так надважливо, що такі найвищі експерти зважають на те, що відбувається у світі, в Україні. Вони не стоять осторонь, вони обрали цей фільм, і це дуже велика честь.

Читайте також: Мовою мистецтва будемо показувати всьому світу злочини «рашизму» — Нищук

Ідея створення стрічки

Василиса Степаненко: Ми поїхали в Маріуполь через те, що розуміли, якщо повномасштабне вторгнення станеться, то, звісно, скоріш за все, саме Маріуполь буде стратегічно важливим містом для росіян. Адже вони вже намагалися його захопити у 2014 році, але в них це не вдалося.

Коли ми приїхали до Маріуполя за годину до початку повномасштабного вторгнення, ці вибухи, обстріли, атаки почалися просто по всій Україні, і в Харкові, і в Києві. Ми взагалі такого не очікували. І я до останнього не вірила в те, що це може статися. І, звісно, ми документували щодня, робили репортажі, відсилали нашій редакції ці світлини, відео показували по всьому світу. Але ж робота в якийсь момент стала майже неможливою, коли пропало світло, вода, і ще треба було якось вижити, тому що в Маріуполі це було дуже складно. І навколо люди переживали найстрашніші трагедії.

І ми просто хотіли розповісти про це світу, щоб про це знали. І коли ми вже покинули Маріуполь, через 15 російських блокпостів виїжджали, ми приховували камери, ми приховували всі наші диски. І це було дуже-дуже ризиковано, але ми розуміли, що це важливо.

Допоміг нам виїхати Володимир, поліцейський з Маріуполя, який постійно казав про те, що «світ повинен це бачити». І він намагався врятувати і нас, і ці матеріали, ризикуючи своїм власним життям.

І ось коли ми вже виїхали і продовжили працювати в Харкові, в нашому рідному місті, з Мстиславом (Мстислав Чернов — режисер фільму — ред.), тоді вже ми розуміли, що треба робити фільм, тому що нам вдалося зберегти понад 30 годин відео. І не можна так, щоб ці історії забули, чи вони десь просто втратилися. Тому що, знаєте, в новинах, ми сьогодні бачимо одні новини, завтра вже інші. Люди просто про це забувають. Цим фільмом ми хотіли це увічнити, щоб це залишилося в історії, щоб люди про це не забували, щоб цей фільм був для майбутніх поколінь, щоб вони розуміли, що відбулося з містом.

І, звісно, щоб ці історії і пам’ять про людей, яких вже немає, жила вічно. І ось так почався вже процес створення фільму. Спочатку дистанційно, тому що монтажерка фільму перебувала у Сполучених Штатах. Фільм вдалося зробити саме за допомогою колаборації Associated Press та Frontline PBS. І тоді ось почався цей вже процес, і більше пів року тривав саме монтаж фільму. І презентували ми його вперше на фестивалі Sundance США минулого року. Вже понад рік ми його показуємо, возимо по всьому світу, щоб люди про це знали і пам’ятали.

Читайте також на Громадському радіо: Пропагандистський захід про Маріуполь в Італії: як українцям протистояти таким подіям

Про долю поліцейського Володимира, який сприяв виїзду з Маріуполя

Василиса Степаненко: Володимир став дуже близькою нашою людиною і майже родиною вже для мене. Ми з ним постійно на зв’язку з моменту, як ми виїхали.

Він продовжив працювати поліцейським в Донецькій області, і зараз продовжує там працювати, допомагати людям. Володимир взагалі з Донецька. Він покинув Донецьк у 2014 році, потім приїхав до Маріуполя, і це вже вдруге покидає свій дім.

І, напевно, найбільш такої відданої своїй професії людини я ніколи в житті не зустрічала. Він справжній герой, який допомагав постійно і рятував життя людей. І зараз він продовжує це робити.

Кілька місяців тому він був поранений у Покровську, тому що туди прилетіла російська ракета, і коли туди приїхали допомагати рятувальники, поліцейські, медики, прилетіла інша. І ось він був поранений, у нього був уламок в легені, потім він пройшов реабілітацію. Зараз з ним все нормально. До речі, він вчора був на Шевченківській премії, на церемонії, він прийшов туди.

Володимир постійно питає, як там фільм, чи дивляться його люди, тому що він, дійсно, ризикував життям для того, щоб світ міг це побачити. І навіть у нас є такий момент, що дуже багато відомих акторів і фільммейкерів тут подивилися цей фільм, і не один нам вже казав, наскільки це важливо, і вони сподіваються, що якомога більше людей його подивляться. Я ось про це розповідаю постійно Володимиру, і він дуже цьому радіє.

Слухайте також: Після повномасштабного вторгнення суспільство стало більш зрілим, ніж керівництво деяких телеканалів — Лєна Чиченіна

Висновки через 2 роки

Василиса Степаненко: Мені здається, що я все ще відчуваю біль, і вона просто не проходить. Зараз саме річниця вже тих подій, які там відбувалися. Два роки тому ми перебували там, і саме у ці дати відбувалися найстрашніші події. Це якраз було бомбардування пологового будинку, і, знаєте, я напевно багато чого згадую, іноді воно просто якось приходить з різних спогадів, але ж, звісно, найстрашніше згадувати смерті людей, дітей. Адже я ніколи в житті не думала, що це побачу.

І, звісно, зараз начебто ти живий, але все одно як жити далі з цими почуттями? Це дуже важко. Але набагато важче людям, які втратили своїх рідних.

Робота журналістів на цій війні — це надважлива робота. Я пишаюся усіма українськими журналістами, які прийняли для себе рішення продовжувати працювати і, ризикуючи життям, висвітлювати ці події. Адже ми живемо в такому світі, якщо це ось так не зняти, не показати, цього просто не відбулося. І багато українських міст, які були під окупацією, під атаками — і просто це не було задокументовано, ну ніхто навіть і не знає про ці історії навіть зараз. Тому що навіть вже потім, коли ми працювали на Харківщині, в Ізюмі, після деокупації, люди мені розповідали дуже схожі історії, які ми бачили в Маріуполі. Тому ця робота надважлива і ми її продовжимо робити і постійно продовжуємо. Адже я думаю, що світ повинен знати правду. Історії цих людей повинні бути написані і не повинні бути забуті.

Читайте також на Громадському радіо: Чому кінематографісти виступають проти Держкіно?

Нагадаємо, Український фільм «20 днів у Маріуполі» номінували на премію Американської кіноакадемії «Оскар». Стрічку номінували у категорії Documentary feature film — «Найкращий повнометражний документальний фільм». Це перший саме український фільм часів незалежності, що отримав номінацію «Оскара».

«20 днів у Маріуполі» — документальний фільм режисера Мстислава Чернова, воєнного кореспондента, який у березні 2022 року разом зі своїм колегою Євгеном Малолєткою були останніми з цивільних журналістів, які лишалися у заблокованому російськими окупантами Маріуполі. 

Із задокументованих на відео подій першого місяця повномасштабного вторгнення Чернов створив повнометражний фільм. У 2023 році він отримав, зокрема, нагороду глядачів на американському фестивалі незалежного кіно «Санденс» і головний приз фестивалю Docudays UA. 

18 лютого 2024 стрічка стала переможцем премії BAFTA, де отримала нагороду за найкращий документальний фільм.

Нагадаємо, 9 березня президент України указом затвердив лауреатів та лауреаток Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року. Нагороду отримали Євген Малолєтка, Мстислав Чернов, Василиса Степаненко за серію журналістських матеріалів про облогу Маріуполя (репортажі, фото та відеорепортажі, розслідування та фільм «20 днів у Маріуполі»). Серед тих митців, які були нагороджені, також є Ярина Чорногуз за книгу поезії «[dasein: оборона присутності]» та Джамала — за альбом Qirim тощо.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі