facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Як у 23 областях України дітям у школі викладають щастя?

Інтерв'ю

Чому вчителям важливо бути менторами для учнів та як навчити дітей щастю розповідає Петро Сітек, вчитель громадянської освіти, переможець Global Teacher Prize Ukraine 2023 у номінації “Молодий вчитель”.

Як у 23 областях України дітям у школі викладають щастя?
1x
Прослухати
--:--
--:--

Влад Бундаш: Розкажіть, у якій школі викладаєте, зокрема про ваш педагогічний шлях, як ви прийшли до викладання громадянської освіти?

Петро Сітек: Я вже четвертий рік працюю в Школі вільних та небайдужих у Львові. Прийшов до викладання випадково, адже закінчив соціологію, тобто не маю педагогічної освіти. Однак я активно займався громадським життям свого міста, університету та школи. Коли з’явилася вакансія у Школі вільних та небайдужих на посаду вчителя дебатів, я подумав, що це цікава можливість, і вирішив спробувати, бо мені це дійсно подобається. Спочатку це було більше як хобі, бо годин викладання було небагато. Але з часом я зрозумів, що це моє покликання, і вирішив розвиватися у цьому.

Зараз я працюю у школі вже четвертий рік, і другий рік працюю більш усвідомлено, розуміючи, що це частина мого життя, мій шлях. Я розумію, чому я це роблю: не просто тому, що мені це подобається, а тому що бачу сенс у викладанні, особливо у шкільній освіті. Адже саме у школі формуються люди, усі ми пройшли через школу. Це право, яке зараз сприймається як обов’язок, але це можливість реально синхронізуватися в розумінні та системі цінностей, щоб вплинути на еволюційні зміни в нашій країні.

Я радію своїй роботі й радий ділитися своїм досвідом, вдячний за можливість, яку надає премія Global Teacher Prize Ukraine.

Фото: Петро Сітек/Освіторія

Влад Бундаш: Як це бути ментором для кожного учня і учениці? Що ви вкладаєте у це поняття, чим займаєтеся з дітьми?

Петро Сітек: Я глибоко переконаний, що світ змінився, і освіта має змінюватися відповідно до цього світу, щоб давати можливість людям бути в тенденції. Наприклад, зараз я знаходжуся на стратегічній сесії нашої школи. Ми зібралися, щоб мріяти, спілкуватися і подумати про те, яким буде наш випускник і яким буде світ за 12 років. До чого ми маємо готувати дитину, яка зараз пішла до першого класу, і що вона має знати через 12 років.

Для мене ця історія також про менторство. Коли ми говоримо про менторство, ми розглядаємо наших учнів як особистостей. Не просто я, як учитель математики, дивлюся на нього як на математика, оцінюючи його знання. Я дивлюся на нього як на особистість, враховуючи його сильні сторони, розуміючи, що в нього добре виходить, а що ні, на зони розвитку. Чим я можу допомогти, повірити, допомогти поставити цілі, які спрямовані на розвиток його особистості, навіть у контексті мого уроку.

Це персоналізований підхід, який набуває популярності. Школи рухаються до того, що вчительство зміниться на наставництво.

Колись це була потреба часу — вчитель передавав знання, був провідником інформації. Зараз учні можуть самостійно знаходити інформацію, яку хочуть, коли хочуть і як хочуть. Тому наша задача – більше вчити їх і направляти, наставляти, підтримувати. Розуміти, що незважаючи на їхній юний вік, вони вже особистості і можуть бути навіть крутішими в певних аспектах, ніж ми.

«Моя задача навчити дітей «бачити» за допомогою дотику, запаху і слуху»: історія вчительки з Харкова

Наприклад, у мене є учні, які дуже талановиті. Вони їздили в Штати з виставою, збирали гроші на літак, на ЗСУ, організовували благодійні акції. Вони виступають на великих сценах своїми рок-гуртами в 7-8 класах. Це вже про потенціал, і це важлива історія.

Насамперед менторство — це віра в потенціал наших учнів, розвиток їхніх особистостей і допомога у реалізації цього потенціалу.

Влад Бундаш: На вашу думку, чи може через 10 років статися так, що потреба в учителях може зникнути, якщо зараз не змінювати цей підхід, про який ви говорите?

Петро Сітек: Якщо розглядати вчителя, як було раніше і як, на жаль, ще є в багатьох школах зараз, то ця потреба вже зникає. Вчителі втрачають авторитет, вони втрачають повагу. Багато дорослих говорить, що проблема в дітях, що вони взагалі не слухають, але насправді різниця в тому, що учням потрібні інші вчителі. Ті вчителі, які думають, що їх просто мають слухати, це вже так не працює.

Влад Бундаш: Тут хочу ще запитати про ваш предмет — громадянську освіту. Тому що, коли я вчився в школі, побутував стереотип, що предмет громадянська освіта не дуже важливий, хтось навіть казав, що непотрібним, діти часто прогулювали ці уроки. Хоча, насправді, я зараз усвідомлюю, що громадянська освіта є важливим елементом у навчанні, тому що це про становлення кожної дитини, це формування правильного та єдиного бачення, що таке держава і громадянин, які в нас є права, а які в нас є обов’язки. Чи зараз ви зустрічаєтесь з таким стереотипом і як з ним боретесь?

Петро Сітек: Історія в тому, що ми всі є заручниками нашого досвіду, і наші учні, у тому числі, є заручниками досвіду їхніх батьків. Я погоджуюся з тим, що навіть коли у мене було правознавство в школі або основи здоров’я, це здавалося неважливим. Це сталося тому, що сформувалося таке ставлення, що є більш важливі речі — математика, українська мова, історія — а інші предмети з’являються дуже пізно і сприймаються як додаткові, непотрібні, і не зрозуміло, навіщо вони взагалі є.

Я намагаюся не просто викладати предмет, а водити дітей в інституції, приводити до них людей із інституцій, давати їм можливість запитати. Наприклад, я приводив до своїх учнів кандидатку в мери Львова Юлію Гвоздович на минулих виборах, і вона проводила з ними інтерактивну гру про громадотворення, як вони можуть впливати на громаду навіть як учні.

У грі треба було вибрати роль і вирішувати різні питання, наприклад, освітлення території міста. Треба було зрозуміти, куди подати цей запит — до депутата, через петицію, чи до президента, тобто хто виконує ці функції. Адже навіть доросле населення часто не розуміє принципів роботи виконавчої, законодавчої та судової влади.

Завдання цього предмета в школі — дати розуміння того, які інституції на що впливають, і куди звертатися, коли є потреба.

Влад Бундаш: Повертаючись до вашої участі у премії Global Teacher Prize Ukraine, у минулому році ви отримали мільйон гривень на реалізацію своєї освітньої мрії, нею став проєкт «Щастя», де ви вчите дітей щастю. Дуже цікаве формулювання. Розкажіть, як це — вчити дітей щастю?

Петро Сітек: Дуже незвично. Насправді, такі предмети, як щастя, дуже підходять новій українській школі. Вони про навички, конкретні речі, які треба втілити, щоб почуватися щасливим. Це все, насправді, засноване на науці, адже є такий курс, дуже популярний у Єльському університеті, який називається “Science of Well-Being”. Завдяки позитивній психології, цей курс дає нам можливість зрозуміти через дослідження, що таке щастя, що не приносить щастя, але ми думаємо, що приносить, і чому ми так думаємо. Також розглядаються конкретні речі і навички, які допомагають, якщо їх впроваджувати у своє життя. Наприклад, медитація, смакування моментів, відчуття вдячності.

Але зрозуміло, що це тільки слова. Тому я реалізував проєкт, у якому розробив український курикулум, тобто програму на один семестр як курс, і навчив близько 53 вчителів з 23 регіонів України викладати цей курс. Це не про те, щоб просто видати книжку, а ви робіть собі, що хочете. Це потрібно ретранслювати на себе, пережити, усвідомити, і тоді можна передати учням. Тому моїм завданням у цьому проєкті було не просто розробити і адаптувати цей курикулум від Єльського університету до українського контексту, але й безпосередньо працювати з цими вчителями, навчити їх, переконатися, що вони розуміють, про що говорять, що це не декларативна історія, а те, що справді може допомогти насамперед їм самим. Коли вчителі це зрозуміли, наскільки я бачу з відгуків, то зрозуміло, що вони зможуть передати цей досвід учням.

Влад Бундаш: А чи вдалося вивести формулу щастя?

Петро Сітек: Вона, насправді, відома. Я думаю, ми всі розуміємо, що якщо ви класно спите, добре харчуєтеся, займаєтеся спортом, тобто є фізично активними, якщо ви усвідомлені у своєму розумі, то ви більш щасливі, ніж люди, які цього не мають. Є навіть класне дослідження, серійно показане на Netflix, яке називається «Blue Zone». Це секрет довголіття, і це теж пов’язано з щастям. Воно досліджує, які навички і речі є у довгожителів, що дозволяють їм жити так довго. Це дослідження стосується місць і островів світу, де люди живуть найдовше. Вони навіть експериментально намагалися в одному місті в Штатах подовжити вік людей завдяки впровадженню цих практик.

Це стратегічно те, чим ми зараз займаємося в школі, намагаючись впровадити ці речі, щоб підсилити наш шлях до щастя і довголіття.

Керівниця Global Teacher Prize Ukraine: Премія — це знак якості в галузі освіти

Влад Бундаш: На початку реалізації проєкту, у вас не виникали думки, що його буде складно втілити у життя у часи повномасштабної війни в країні? Із якими викликами ви тут стикалися?

Петро Сітек: Тут важлива семантика, тому що щастя — це не лише про радість, а про спектр різних емоцій: про сум, прийняття, розуміння, усвідомлення. Якщо говорити про це в такому ключі, то з’являється більша цінність говорити про щастя, розуміння своїх емоцій, прийняття, і про практики, які можуть підсилити, заспокоїти, допомогти. Дуже просто говорити про щастя десь там у Штатах, звідки походить курс Science of Well-Being, але більш важливо говорити про це саме в такі часи, коли це більш цінно, коли цього мало, і коли кожен момент є важливим.

Тому я, розуміючи це, на початку викладання цього курсу в себе в школі, а потім, завдяки премії, реалізації цього проєкту в інших школах України, зрозумів, що для мене це саме про це. У мене ніколи не буде позиціонування, що це про якусь слабкість чи недоречність, тому що це навпаки про силу.

Влад Бундаш: Як змінилося ваше професійне життя після перемоги у премії?

Петро Сітек: Спершу спадає на думку, що з’явилася спільнота вчителів, яка трохи інша, яка точно не про приклади, про які ми говорили на початку.

Це спільнота про принципи наставництва, про усвідомлення, позиціонування і важливість вчительства. Це про формування навіть, не побоюсь цього слова, середнього класу вчителів.

Я думаю, що зріз суспільства відбувається відповідно до того, які є вчителі. Якщо вчитель відчуває себе недолюбленим, неважливим, знеціненим, боїться щось сказати батькам чи учням, не має позиції, стійкості, розуміння і не може відстояти свою думку, то він буде виховувати таких самих учнів. І навпаки, якщо ми маємо вчителів, які є особистостями, які розвивають себе, для яких вчительство — це цінність, важливість, імпакт і усвідомлення того, що вони роблять, тоді і трапляються зміни.

Коли я потрапив у цю спільноту, для мене це було про це, тому що премія — це наслідок. Вона не є тим, що я здобув премію і змінив свої підходи або став кращим. Вона більше про популяризацію того, що я вже робив, і про найцінніше для мене — появу цієї вчительської спільноти, якої раніше не було в цьому сенсі.

Влад Бундаш: А як змінилося ставлення дітей до вас після перемоги? Тому що, знаєте, як в школах нас виховували, що вчитель має бути авторитетом, його постійно мають всі слухатися. А ось, у вашій методиці навпаки, бо для мене ментор – це не авторитет, а друг, який на рівні, який тебе направляє у правильно русло і показує, розповідає як краще. Чи бачили ви зміну у ставленні своїх учнів і учениць?

Петро Сітек: Я не сказав би, що щось змінилося. Це може звучати не дуже скромно, але я думаю, що вони і так відчували і бачили, що я класний. Премія не зробила мене кращим. Їхнє ставлення і до того було позитивним. Вони цінували і поважали мене, і я поважав і цінував їх. Звісно, були якісь моменти, бо підлітки — це прекрасно.

Були конфлікти, але важливо показати, що вчителі – це теж люди. Говорити про те, що нам неприємно.

Часто, коли хтось агресує, виникає агресія у відповідь. Діти звикли до цього, що на них кричать, якщо вони щось зробили не так. Мій підхід інший. Я намагаюся зрозуміти, що пішло не так. Якщо це пов’язано зі мною, я можу висловити, що мені неприємно. Але це не про те, що ви погані, а про те, що є речі, які вплинули негативно, і мені зараз не ок. Або є речі, які в цій ситуації могли бути по-іншому. І чим я можу допомогти як ментор або вчитель. Це основне питання, яке я намагаюся поставити учням, яких звикли називати хуліганами. Не присоромити, не насварити, а зрозуміти — чим я можу допомогти, чому так сталося.

Це змінює ставлення. Виникає розуміння, що учень не один на один з проблемою, а є хтось, хто може допомогти. Для мене вчительство, в першу чергу, про допомогу.

Влад Бундаш: Ви згадували, що для вас премія — це насамперед велике ком’юніті. Чому треба подаватися на Global Teacher Prize України, що ще дає премія?

Петро Сітек: Я думаю, що вона дає розуміння власної самоцінності. Якщо ви відчуваєте, що ви класний, але вас не цінують, якщо відчуваєте, що робите все добре, вас люблять діти, але вам не вистачає реалізації, відчуття і розуміння своєї важливості, то ця премія може це підсилити. Вона це визнає.

Коли я подавався, чесно кажучи, не очікував відзнаки, бо розумів, що я досить юний, і це теж грає роль, я так думав. Але я точно розумів, що я про інше вчительство, про інші предмети, про щастя, про дебати, про лідерство. І це важливо. Навіть якщо б я потрапив у короткий список, це б уже мало значення. Це б показало, що існує інший підхід, і хтось може це повторити, втілити або поглянути на це з іншого боку. Школа не обов’язково має бути лише про академічне. Якщо ви відчуваєте потребу підсилитися як особистість, то це точно шлях. Це не даремно.

Раніше таких можливостей не було. До премії 2017 року вчительство не було таким класним. Зараз позиціонування змінюється. Вчителі стають важливими. Кому, як не нам, рухати цю важливість.

  • Якщо ви знаєте видатних вчителів, чия праця варта нагороди, або ви і є вчителем або вчителькою – номінуйтесь на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 і отримайте шанс виграти 1 000 000 грн на власний освітній проєкт та престижну відзнаку!

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Поділитися

Може бути цікаво

Марʼяна Безугла: Я прийшла з командою президента, з його командою і піду

Марʼяна Безугла: Я прийшла з командою президента, з його командою і піду

Угорщина крутить Європейським Союзом як хвіст собакою — Григорій Перепелиця

Угорщина крутить Європейським Союзом як хвіст собакою — Григорій Перепелиця

Я мав честь пролити свою маленьку краплинку крові за Україну — Максим Курочкін

Я мав честь пролити свою маленьку краплинку крові за Україну — Максим Курочкін

Головна мета — зберегти життя наших військових: Іван Ступак про відхід від Кринок

Головна мета — зберегти життя наших військових: Іван Ступак про відхід від Кринок