«Якщо держава вкладатиме кошти за моделлю НСЗУ, ринок соціальних послуг і спроможність надавачів зростатимуть»

Говоримо про те, чому саме зараз важливо говорити про відкритий і конкурентний, інакше — змагальний, ринок соціальних послуг та що показав захід «Екосистема догляду: форум сталого розвитку послуг вдома», організований Карітасом України.

В ефірі Громадського радіо — Ростислав Кісь, директор юридичного департаменту Карітасу України, фахівець з адвокації, та Юрій Наконечний, національний менеджер проєкту CARES «Адвокація в громаді та стійкі соціальні послуги з догляду вдома» Карітасу України.

Ростислав Кісь: Тема не нова — вона давно на порядку денному. Після розпаду Радянського Союзу система соціальних послуг в Україні формувалася так, що фактично домінував лише інституційний догляд. Реформа децентралізації перенесла значну частину відповідальності на рівень громад.

У громадах традиційно бракує коштів. Під час децентралізації уряд заявив: мовляв, передамо громадам 60% податку з доходів фізичних осіб, і за ці гроші ви зможете розвивати соціальні послуги. Формально податок передали, але проблема в іншому: ПДФО — один із найменш ефективних податків, бо значна частина економіки працює в тіні. Податок наповнюється коштом тих, хто офіційно працевлаштований, а їх у нас небагато.

Відповідно й ресурс, на який розраховували громади, виявився значно меншим.
На це все наклалася війна. Стаціонарні заклади та більшість центрів соціальних послуг виявилися неготовими до її викликів: внутрішньої міграції, різкого збільшення потреб, зміни типів послуг. У результаті система майже не витримує навантаження.

Те, що працювало – працює й далі. Але в третині громад навіть комунальні надавачі соціальних послуг відсутні, хоча закон вимагає забезпечувати щонайменше 18 базових послуг. У мешканців цих громад просто немає можливості отримати необхідну підтримку, попри те, що держава є унітарною і підходи мали б бути однаковими на всій території.

Андрій Куликов: У мене виникла думка, якої раніше не мав. Ростислав так виразно розповідав. Реформу децентралізації називали однією з найуспішніших в Україні – такі оцінки ми чули і від європейських партнерів.

Але зараз видно, що вона породила й нові проблеми. Підхід із 60% податку з доходів фізичних осіб – це фактично зрівнялівка: в одній громаді потреби більші, в іншій менші, а 60% і є 60%, сума надходжень однаково залежить лише від офіційної зайнятості. Чи тут якраз і потрібна роль таких об’єднань, як Карітас? Юрію Наконечний, що скажете?

Юрій Наконечний: Насправді Карітас України разом з іншими організаціями вже давно говорить про це. Під час форуму 25 листопада в Києві ми чули від представників громад, держслужбовців і народних депутатів одну й ту саму думку: Україні потрібно переходити до моделі «гроші приходять до пацієнта».

Держава має позитивний досвід успішних реформ, зокрема в охороні здоров’я. Завдяки Національній службі здоров’я України медичні послуги надаються безперебійно — ми пройшли і ковідний період, і воєнні виклики, а система вистояла.

У соціальних послугах, на жаль, такого механізму немає. І, підтримуючи сказане Ростиславом та вами, пане Андрію, — завершення цієї реформи в соціальній сфері, коли фінансування спрямовується безпосередньо до отримувача послуги, могло б суттєво змінити ситуацію.

Андрій Куликов: Я давно стежу за діяльністю Карітасу й намагаюся розповідати про неї. Якщо громади не завжди справляються, а проблеми справді виникають, тоді на перший план виходять саме спільноти. Я навіть вагався, як назвати Карітас: організація, об’єднання… Але насправді це спільнота, об’єднана певним світоглядом і готовністю діяти. Чому Карітас приділяє так багато уваги саме послузі догляду вдома?

Ростислав Кісь: Ми були одними з перших, хто запровадив догляд вдома як стандарт в Україні. Це почалося ще у 90-х, а перші центри з’явилися у 1997–1998 роках завдяки підтримці партнерів Карітасу Німеччини та Карітасу Австрії. Ми також долучилися до розроблення державного стандарту цієї послуги, коли в Україні лише починали говорити про її необхідність.

Мережа Карітасу в Україні налічує понад 50 організацій – частина з них виникла під час війни, частина працює вже багато років і має значний досвід. Завдяки такій розгалуженості ми можемо реагувати на потреби по всій країні значно ефективніше, ніж одна організація в межах одного міста.

Ресурси донорів поки що дозволяють частково закривати прогалини в громадах, але лише частково. Ми розуміємо, що соціальний захист і соціальні послуги завжди будуть дотаційною сферою. Тому участь громад і реформа децентралізації – беззаперечно важливі, але без підтримки державного бюджету, донорських ресурсів і, у деяких випадках, співфінансування з боку отримувача послуг система не запрацює повноцінно.

Має бути спільний «фінансовий казан», з якого кошти спрямовуються безпосередньо на людину – відповідно до її потреб і в обсязі, який дає їй шанс вийти зі складних життєвих обставин.

Андрій Куликов: І от, коли ви згадали різні міста й громади, я звернув увагу: зараз у Карітасі України, здається, 22 центри надання допомоги вдома, так? Це по всій Україні чи в якомусь регіоні ви зосереджені більше?

Юрій Наконечний: Ми працюємо по всій Україні, у тому числі в регіонах, наближених до зони бойових дій. Там Карітас надає значний обсяг гуманітарної допомоги й реагує на гуманітарні ризики. Маємо потужну гуманітарну складову, а громади отримують підтримку там, де є потреба – зокрема, щодо води й відновлення житла.

Ми відповідаємо за соціальний напрям. Це важливо, бо людей старшого віку стає дедалі більше: сьогодні це фактично третина населення, і це створює суттєве навантаження на систему. Тому конкурентні, прозорі правила неможливі без залучення досвідчених організацій, таких як Карітас України, щоб забезпечувати якісні соціальні послуги.

Андрій Куликов: Я почув в інтонації Юрія, мовляв, ми не маємо сумнівів, що Карітас робить свою роботу. Я теж не маю, судячи з багаторічних спостережень, але хтось, очевидно, має. З якими труднощами чи недовірою стикаєтесь? Пане Ростиславе.

Ростислав Кісь: Завжди існував постулат, що приватні надавачі соціальних послуг нібито некваліфіковані й неспроможні забезпечити стандарти. А якщо громада відповідальна за соціальні послуги, то мешканці на виборах можуть змінити керівництво. Зараз виборів немає, але питання не лише в цьому – структура фінансування потреб залишається проблемною.

Розповім коротку історію. У XVII столітті у Великобританії з’явилися актуарії – люди, які працювали в моргах і записували причини смерті. На цьому ґрунті виникли актуарні розрахунки: ймовірності страхових випадків.

Система соціального захисту також страхова й формується з внесків громадян.

За актуарною логікою, щоб громада могла повністю забезпечити потреби в соціальних послугах, у ній має бути щонайменше 350–400 тисяч платників податків. Наші громади значно менші, тому система не може працювати досконало сама по собі.

Щодо Карітасу, ми отримали ліцензії на провадження медичної практики. Це дозволило нашим центрам надавати складніші й технологічніші послуги, бо був фінансовий ресурс і можливість розвивати ринкові підходи.

Організації довели свою спроможність і фаховість.

Якщо на соціальні послуги з’явиться інтерес держави у вигляді стабільного фінансового «казана» за актуарним принципом – подібно до моделі НСЗУ, – тоді ринок розвиватиметься, а спроможність надавачів зростатиме. Це дозволить закривати потреби значно швидше й ефективніше, особливо у воєнний час.

Андрій Куликов: І досі точаться суперечки, чи актуарій – це спеціальність чи професія. Але хай там як, люди, які працюють у Карітасі, та й не лише в ньому, а й в організаціях, з якими Карітас співпрацює, знають, що роблять.

Бувши на тому форумі, про який ми згадували, я звернув увагу і на виступ пані Галини Бордун зі Львівської обласної військової адміністрації. Вона сказала, що закон хороший, але підзаконні акти, якщо не зводять його нанівець, то щонайменше ускладнюють роботу. Які у вас можливості впливати на те, щоб законотворчість рухалася в річищі, вигідному суспільству, а передусім тим, хто потребує допомоги? А це, фактично, все суспільство.

Юрій Наконечний: Ви згадали Галину Бордун. Я нагадаю також, що ми мали можливість долучити до форуму заступницю міністра соціальної політики, сім’ї та єдності України Інну Солодку та голову підкомітету з питань соціального захисту дітей, постраждалих внаслідок збройної агресії РФ проти України з 2014 року Комітету ВРУ Тетяну Цибу.

Було приємно бачити, що форум став майданчиком, де зійшлися громади, які надають послуги, і громади, які наполягали, що їм не потрібні сторонні організації. Було цікаво почути їхню аргументацію. Але головне – дискусія між Верховною Радою і Міністерством, яка, на мою думку, оновила розуміння можливостей залучення таких організацій, як Карітас України. Адже майже 30 років досвіду надання послуг догляду вдома – це вагома підстава і для консультацій, і для впливу на формування політик, і для передачі європейського досвіду організацій мережі Карітас, які роками працюють у цій сфері.

Ростислав Кісь: Так, робота почалася давно. Пам’ятаєте, у 2022 році перші конференції з відновлення України мали відбутися в Лугано. Нас залучили до міжвідомчої комісії, де були представники Верховної Ради, міністерств і відомств. За кількома напрямами ми подали свої рекомендації, і їх включили. Згодом це стало частиною плану Recovery – плану відновлення України, який ліг у програму завдань щодо майбутнього членства в ЄС.

Потім ми провели кілька стратегічних сесій з Міністерством соціальної політики. Зараз тривають пілотні та експериментальні проєкти з низки соціальних послуг, де випробовуються нові підходи: національна закупівля послуг, принцип «гроші йдуть до отримувача», прямі договори. Експериментальна частина має перейти у постійні рішення. Нас підтримує профільний Комітет Верховної Ради, який улітку ухвалив зміни до Закону про соціальні послуги. Нас залучали й до цієї роботи – щоб позитивні напрацювання пілотів були закріплені в законодавстві.

Але роботи ще багато: це і питання Бюджетного кодексу, і зміни до підходів, закріплених у Законі про соціальні послуги, і підзаконна база, і визначення потреб у громадах, і моніторинг та оцінка якості, і цифровізація обліку потреб та ведення випадку. Люди мають бути певні, що їхня потреба зафіксована належним чином і відома системі одразу, а не через пів року чи рік, як це часто буває зараз, коли збираються міжвідомчі групи і передають паперові запити до центру.