Щенячий чи цуценячий «патруль»: який переклад правильний?

Насамперед варто зауважити, що українська мова належить до індоєвропейської сімʼї мов, яка є вивченою і найпоширенішою: цими мовами розмовляє близько 52 % населення земної кулі. У цій сімʼї мов українська мова належить до словʼянської групи й разом із російською та білоруською утворює східнословʼянську підгрупу; до західнословʼянської підгрупи належать польська, чеська, словацька, лУжицька, кашубська й нині мертва полабська; до південнословʼянської — болгарська, сербська, хорватська, македонська, словенська мови й старословʼянська (також вже мертва мова). 

Мовознавець Олександр ПономарІв зазначав, що «це також спосіб сприймання світу, відтворення його в нашій свідомості. Адже кожен народ сприймає світ не зовсім так, як інші народи, тому в усіх мовах є щось неповторне, оригінальне. Кожна мова має влас­не світло, яке виблискує в безмежному океані мов Землі». 

Утім, усі словʼянські мови походять з одного джерела — прасловʼянської (чи спільнословʼянської) мови — мови, що сформувалася на основі праіндоєвропейської мови й існувала в період з 3 тисячоліття до н. е. до V—VI ст. н. е. Протягом тривалого часу прасловʼянська мова була єдиною. Саме цим й можна пояснити високий ступінь близькості між словʼянськими мовами. Однак в останнє тисячоліття історії прасловʼянської мови виникає ряд діалектів, на основі яких надалі сформувалися окремі словʼянські мови.

Від виникнення й понині в розвиткові української мови, за висловом мовознавця Юрія Шевельова, виділяють такі періоди:

• протоукраїнська мова (VII-XI ст.); 
• староукраїнська мова (XI – кінець XIV); 
• середньоукраїнська мова (кінець XIV – поч. XIX); 
• нова українська мова.

Розгорнімо «Етимологічний словник української мови», в якому інформацію подано дуууже стисло, тому без розшифрування це справді схоже на якесь наче закляття. Отже, в його 6 тОмі на сторінці 504 знаходимо і прикметник «щенячий», і дізнаємося головне: слово «щеня» — споконвічне, бо україн­ська мова успадкувала його з прасловʼянської мови, тобто зі спільнословʼянської мовної єдності. Саме це й пояснює, чому звучання слова «щеня» подібне в усіх словʼянських мовах і чому «Щенячий патруль» — це не калька з російської мови. Наприклад: 

• російською мовою — щенок (у множині «щенки» або «щенята»), а також діалектизм «щеня»; до слова, 4 том «Этимологического словаря русского языка» 1986 року Макса Фасмера фіксує наше українське «щеня», зокрема на сторінці 502 ми бачимо це підтвердження;
• білоруською — шчанё або шчанЯ, 
• давньоруською мовою — щеня, тобто «маля дикого звіра», 
• польською — szczenię «щеня»,
• чеською — štěně,
• словацькою — šteňa,
• верхньолужицькою — šćenjo «щеня; молоде звірятко»; у переносному значенні — «мазунчик», це зменшено-пестлива форма слова «мазУн» — те саме, що «пестун; улюбленець»;
• нижньолУжицькою — šćenje «щеня»,
• і навіть зниклою полАбською мовою — stiną, що походить від давнішої форми, спрямований кут вліво в «Етимологічному словнику української мови» нас направляє до прасловʼянського — ‹ *ščenę.

Знаєте, чому згадка про полабську мову така важлива? Бо як основа духовності народу, мова є підмУрком існування нації, тобто слугує фундаментом. Історія дає багато прикладів, коли зі зникненням мови зникав народ. Скажімо, з XVIII століття вийшла з ужитку через утрату носіїв полабська мова — і припинив існування один зі словʼянських народів (полабські словʼяни жили між Одрою й Лабою, звідки й назва племен). І навпаки, зберігаючи рідну мову, народ зберігає себе. До слова, з трагічної історії вірмен нам відомо, що їх залишилася десята частина на десятій частині території, решту знищили або було розсіяно по цілому світові. Але живе вірменська мова, і з нею живе гордий прадавній вірменський народ.

ПродОвжмо нашу етимологічну екскурсію:

• болгарською — щене,
• македонською — штени («щенить»),
• сербохорватською — штèне «щеня»,
• словенською — ščenè.

І це ще не все! У церковнословʼянській мові «штєнѧ» означало «маля якоїсь тварини (переважно щеня, котеня)».

А далі — найцікавіше! Словник виводить нас на прасловʼянську царинку — до форми «ščenę», яка виходить з давнішої форми — ‹ *škenę.

А це вже видноколо індоєвропейської мовної сімʼї, в якій існують такі мовні групи, як-от: індійська, іранська, грецька, вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська, албанська, балтійська, словʼянська, тохарська, анатолійська.

Тож слово «щеня», яке ми досліджуємо, споріднене з вірменським «skund» (тобто «щеня, вовченя»). В осетинській мові, яка належить до іранської мовної групи, маємо споріднене «stœn» (з давнішого ‹ *skœn) — «собака».

У ваханській мові, одній з памірських мов, поширеній в долині річки Пяндж між Таджикистаном та Афганістаном фіксуємо споріднене «skǝn» із тим самим значенням. В ірландській мові з кельтської мовної групи читаємо «cano» і «cana» (тобто «вовченя»).

А у кімрській — «cenaw» («щеня, вовченя»).

Також споріднене і з прасловʼянським «čędo», українською це — «чадо». А те, що українською означає «(по)чати», прасловʼянською звучить «(na)čęti». А також, можливо, споріднене і з латинським (re)cens, що означає «свіжий, недавній», грецьким «ϰαινός», тобто «новий» і давньоіндійським «kániṣṭhas» у значенні «наймолодший».

Річ у тім, що «Етимологічний словник української мови» пояснює глибинний звʼязок ідей. Усі ці слова народилися від одного індоєвропейського кореня *(s)ken-, первісне значення якого — «щойно зʼявлятися (розпУкуватися = виростаючи, розбруньковуватися, розпускатися, розкриватися), виникати, починатися; народжуватися (про малят тварин)».

Щоправда, етимологи зазначають, що менш імовірні тут зближення з латиською мовою, а саме зі словом «skaņš» у значенні «голосний, дзвінкий» та «skanēt» — «дзвеніти», чи з польським «szczękać», тобто «клацати». Про це писали дослідники Александер Брюкнер та Роман Брандт.

Досліджуючи «Етимологічний словник української мови», загалом слід зауважити, питання про шляхи проникнення в українську мову іншомовних слів, особливо книжного характеру, в більшості конкретних випадків є досить складними і малодослідженими. Книжні запозичення з латинської і західноєвропейських мов, зафіксовані в памʼятках XIV—XVIII століть, могли проникнути в українську мову через посередництво польської.

Але з огляду на високий рівень освіти в Україні впродовж XVI–XVII століть та широке безпосереднє знайомство українських учених і культурних діячів того часу з грецькою і латинською писемністю дає підстави припускати, що більшість запозичень цього часу з латинської мови могла бути засвоєна українською безпосередньо, паралельно з засвоєнням тих самих слів польською мовою. Пізніше, протягом XVIII–XX століть, багато запозичень із західноєвропейських мов могло проникати в українську мову двома шляхами — через російську мову (на територію східної частини України) і через польську (на територію західної частини України).

Крім того, значну частину іншомовних слів могли ввести в літературну українську мову українські культурні діячі безпосередньо з західноєвропейських мов, причому російська і польська мови могли стимулювати такі запозичення своїм прикладом, а могли й зовсім не впливати на них. У такий спосіб кожне окреме іншомовне запозичення для свого етимологічного висвітлення потребує ґрунтовного вивчення конкретних обставин і шляхів його проникнення в українську мову.

У Словнику подали лише відомості суто етимологічного характеру: для слів, здавна успадкованих з прасловʼянської мови, наведено дані про походження звукового складу їхніх основ (коренів) і про розвиток їхньої семантики, починаючи з найдавнішого реконструйованого стану, а для слів, запозичених українською чи давньоруською мовою з інших, — наявні дані про джерела і шляхи запозичення охопно з найстислішою етимологічною характеристикою відповідного слова в мові, що була початковим джерелом запозичення.

Власне словотворчих коментарів, особливо до сучасних українських утворень, у словникових статтях, як правило, не дають. Для успадкованих українською мовою спільнословʼянських слів не позначено й часу їхньої першої фіксації в історичних пАмʼятках української мови, насамперед тому, що при більшості таких слів подано їхні попередні форми, зафіксовані вже в давньоруських памʼятках, а також тому, що відповідні історичні дані наведено у двотомному «Словнику староукраїнської мови XIV–XV ст.» 1977–1978 років. 

А втім, варто зауважити, що «щеня» — це не тільки «маля собаки, а також вовчиці, лисиці тощо», адже в «Етимологічному словнику української мови» у квадратних дужкАх [ ] подано й діалектне значення слова «щеня» — це [білий пухир, який, за повірʼям, зʼявляється під язиком тварини, покусаної скаженим собакою], подано й діалектне слово [щенюк], тобто «щеня»; а також [вовченя].

До того ж, крім звичного прикметника «щенячий», у словнику натрапляємо на дуже цікавий прикметник жіночого роду — «щІнна». Йдеться про самку свійського собаки, про вовчицю чи лисицю, як і інших тварин родини собачих, яка перебуває в тому стані, коли в її організмі розвивається зародок (простіше кажучи — вагітна). Ну й, звісно ж, дієслово «щенИтися», тобто «народжувати щеня».

На перший погляд здається: де «щеня», а де слова «почати» чи «чадо»? Але усі вони — мовні родичі, бо сходять до прадавнього кореня зі значенням «щойно зʼявлятися або народжуватися». Логіка проста: щеня — це маля, яке народилося.

Звідси ж — чадо (тобто дитина) та дієслово «почати» (тобто «походити від когось»). І навіть грецьке «ϰαινός», тобто «новий» і давньоіндійське «kániṣṭhas» у значенні «наймолодший». Висновок один: усе це — про єдине прадавнє поняття зародження нового життя.

Додам, що у 4 тОмі на сторінці 359 «Етимологічного словника української мови» йдеться про те, що «песЕць», тобто «полярна лисиця з хУтром білого або блакитного кольору» (звідси й прикметник «песцЕвий») — це результат семантичної видозміни на давньоруському ґрунті того самого «щеня, цуценя», похідного від слова «пьсъ» — «пес». 

А що ж із «цуценям»? Знову слід розгорнути «Етимологічний словник української мови», його 6 том. Зупинімося на сторінці 268. 

Тут ми бачимо родинне дерево слів, охопно з діалектизмами:

• «цуцик», тобто «песик», 
• діалектизм [цуц] — «пес», 
• а ще діалектизм [цуцАк] у значеннях «песик» і «цуценя», 
• діалектизми [цюнечка] та [цюцик], те саме, що «песик», 
• діалектизм [цЮцік], але вже у значенні «деревʼЯний ґудзик»,
• «цюцькО» — «пес», 
• «цЮця» — «песик».

У російській мові слово «цуцик» — це запозичення з української мови (це підтверджує 17-й том «Словаря современного русского литературного языка» на сторінці 722). Також в «Етимологічному словнику української мови» подано й діалектизм [цу́цка]. Варто вказати, що за свідченнями істориків, вже на початку нашої ери прасловʼянська спільність, як і прасловʼянська мова, розпалася на західну й східну підгрупи з розмежуванням їх по річці Західний Буг. Західна частина стала прабатьківщиною західних словʼян, а східна частина — прабатьківщиною східних і південних словʼян. Звідси, сучасні словʼянські мови поділяються на 3 групи: східну (українська, білоруська, російська), західну (польська, чеська, словацька, кашубська, лужицька і мертві полабська та поморська мови) та південну (болгарська, македонська, сербська, словенська і мертва старословʼянська).

Отже, й звучання слова «цуцик» подібне в усіх словʼянських мовах, послухаймо:

• білоруською мовою — цюцька, 
• польською — [ciucia, cucek], це діалектизми,
• верхньолужицькою — tśutśo (тобто «пес»), 
• македонською — цуце, 
• сербохорватською — цуцак, 
• словенською — cūcek.

Читаємо далі, що «цуцик» походить від звуконаслідувального вигуку «цу-цу» («цю-цю») для підклИкання собак, подібно до литовського «čiučius» («пес»), похідного від «čiučiu» — власне, вигуку для підклИкання собак. А «цуцУкати» означає «підкликАти собаку».

До слова, 4 том «Этимологического словаря русского языка» 1986 року Макса Фасмера на сторінках 304–305 фіксує український вигук «цібА», за допомогою якого, цитую, «прогоняют собаку». А на сторінці 255 6-го тому «Етимологічного словника української мови» знаходимо діалектне слово [цібеня́] у значенні «цуценя». У словнику йдеться про те, що це, цитую: «очевидно, експресивне утворення від вигуку ціба».

Та й це ще не все. В етимологічному словнику натрапляємо на інші значення слова «цуцик». Друге значення — діалектне, що означає, уявіть собі, «стару (найменшу) міру горілки; маленьку пляшечку горілки»; утворене лексико-семантичним способом від першого значення лексеми «цуцик», тобто «песик». 

Третє значення слова «цуцик» теж діалектне та іхтіологічне, тобто має стосунок до іхтіології, розділу зоології, що вивчає риб: отже, це «вид риби бичка, Gobius marmoratus». Це результат семантичної видозміни першого значення слова «цуцик» («песик»). 

Отже, і «щеня», і «цуценя» — абсолютно нормативні українські слова. Втім, є заковика! Мовою оригіналу мультсеріал називається «Paw Patrol», де Paw — це… лапа! Тож формально це взагалі мав бути «Патруль на лапі» чи «Патруль на лапках» або «ЛАповий патруль». Втім, моя висловуха Бусінка вважає, що ані щенятам, ані цуценятам не варто довіряти патрулювання. І пропонує патруль ще й котячий! А ви, ошатні слухачі та слухачки, обирайте той варіант, який відгукується вашому серденьку найбільше!

Іван Огієнко писав, що «світ Божий великий, і складається з окремих народів чи націй, і кожен народ — окреме закінчене ціле. І в тому й краса всесвіту, що народи зберігають свою окремішність, як на пишній лУці кожна окрема квітка має свій окремий колір і запах».

Послухайте, як це іще працює. Наприклад, слова з різних мов, які мають однаковий вигляд або звукове звучання, але означають різні речі, називають міжмовними омонімами, або фальшивими (хибними) друзями перекладача: 

• слово «дурак» українською означає «дурень», а турецькою «durak» — це лише «зупинка» або позначає дію за значенням «зупиняти»;
• «диван» українською це «рід великих мʼяких меблів для сидіння і лежання» і те саме, що «канАпа», а «dywan» польською — це «килим»; 
• «луна» українською означає «відбиття звукових коливань від перешкоди, коли вони сприймаються роздільно від первісних коливань», у переносних значеннях «те, що доноситься здалеку; відгомін» й те саме, що «слава»; позначає те, що «далеко чути; дуже голосно, сильно» — натомість «луна» російською означає «небесне світило».

Із вами була Світлана Біла та наша з вами «Ошатна українська» на Громадському радіо. А також — читайте та слухайте попередній випуск: «Останній цвях у домовину імперії або 4 століття заборон мови«.