«Багато залежить від упертості»: Сумчанка про переїзд та адаптацію в Києві

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

«Жила звичайним розслабленим життям у Сумах»

Єлизавета Цареградська: Ви родом із Сум. Розкажіть, будь ласка, яким було ваше життя до початку повномасштабного вторгнення. Чим ви займалися, де жили, ким працювали? Яким було ваше повсякдення?

Анастасія Лішневська: Це був період, коли я працювала переважно в університеті та університетській клініці. Наприкінці грудня я захистила дисертацію й очікувала на підтвердження. Працювала на кафедрі та приймала пацієнтів в університетській клініці. Жила звичайним, характерним для Сум, розслабленим життям.

Єлизавета Цареградська: Тобто ви не мали намірів чи планів переїжджати із Сум? Вас влаштовувало життя в цьому місті та його ритм? Чи це було рішення лише на той момент?

Анастасія Лішневська: На той момент — так. Але мій чоловік уже близько двох років працював у Харкові. Я не могла переїхати до нього, тому що мені потрібно було захистити дисертацію там, де я почала навчання в аспірантурі. Я розуміла, і на кафедрі також розуміли, що поїду до Харкова, до чоловіка. Але потрібно було довести до кінця те, що я почала, тож я залишалася й працювала.

Уже два роки ми з чоловіком бачилися лише на вихідних: інколи я приїжджала до нього, інколи він — до мене. Таким було наше життя, але мені потрібно було все завершити.

Спочатку я думала, що, можливо, переведуся на заочну форму навчання в аспірантурі й переїду до чоловіка в Харків. Але обставини склалися так, що все-таки краще було залишитися.

Підготовка до великої війни

Єлизавета Цареградська: Яким ви пам’ятаєте період, що передував повномасштабному вторгненню? Ми всі пригадуємо активні обговорення й постійну підготовку: хтось збирав тривожну валізку, хтось — ні, а в медіа публікували рекомендації, як її зібрати. Як ви це сприймали? Наскільки хвилювалися? Адже Суми все-таки значно ближче до Росії.

Анастасія Лішневська: Я дуже яскраво пам’ятаю один момент, коли ми були в батьків мого чоловіка. Заходжу до кімнати, де він спілкувався зі своєю мамою, і кажу: «Треба зібрати документи». А вони мені: «Ха-ха-ха, давайте всі почнемо збирати документи».

Я трохи не зрозуміла такої реакції: уже ж усі говорять, що ситуація незрозуміла. А вони якось із мене посміялися. Загалом усі наші документи й так лежали окремо, ми знали де. Я їх зібрала про всяк випадок. Не скажу, що в мене була тривожна валізка чи щось таке. Ні, лише зібрані документи.

Не можу сказати, що я хвилювалася. У той період я була абсолютно спокійна. І після початку повномасштабного вторгнення також. Не було такого, щоб мене щось особливо турбувало чи я дуже переживала. Я була спокійна й надалі такою залишалася. Звісно, емоційно це давалося взнаки. Але головне — щоб були документи, і все.

Я ще зробила електронні копії всіх документів: просканувала їх і надіслала собі на пошту, щоб мати про всяк випадок, якщо раптом щось загубиться. Ось і вся підготовка.
хвилювалася виключно за чоловіка

Єлизавета Цареградська: Як ви пригадуєте день початку повномасштабного вторгнення?

Анастасія Лішневська: У день початку повномасштабного вторгнення я спала в батьків свого чоловіка. Його самого не було — він працював у Харкові. Пам’ятаю, як Тетяна Іванівна, його мама, зайшла до спальні на другому поверсі, де я була, і сказала: «Настю, вставай, почалася війна». Я кажу: «Яка війна?» Оце пам’ятаю чітко. Це було дуже сильне відчуття.

Я схопилася й одразу почала телефонувати чоловікові. А вона каже: «Я вже зателефонувала». Оскільки я була в місті, де на той момент перебували всі наші рідні, то хвилювалася виключно за чоловіка. У Харкові все починалося напруженіше. Я боялася, що він не зможе виїхати, не повернеться. Саме це мене лякало. Куди він поїде? Чи, може, треба одразу їхати кудись в інше місце, не в Суми?

Але я зателефонувала йому, і він сказав: «Усе, я збираюся, виїжджаю до Сум». І я заспокоїлася. Подумала: «Добре, буду прибирати». Не знаю чому, але я взяла пилотяг. Я не з тих людей, які особливо люблять прибирати. Мабуть, кожен шукає щось своє, і я почала прибирання. Хтозна-чому. Напевно, у стресовий момент починаєш щось робити.

У багатьох ситуаціях я дуже хвилююся, я тривожна людина. Особливо коли на мені лежить якась відповідальність: раптом щось піде не так? Я дуже переживала через дисертацію, наукову роботу, статті, конференції, виступи. Постійно хвилююся за пацієнтів: можливо, треба було зробити інакше? Чи все-таки так? Я весь час це обмірковую. А тоді такого взагалі не було. Він їде — і добре.

Чоловік розповідає, що йому також дуже пощастило. З Харкова до Сум є одна пряма, нормальна дорога. Не те щоб вона взагалі єдина, але пряма — одна. Там є міст у Климентовому. Буквально протягом години після того, як чоловік його проїхав, міст підірвали, щоб забезпечити безпеку. Він устиг проїхати, а вже під Сумами побачив російські танки.

Зараз він розповідає, що це був той перший момент, коли він усвідомив, що відбувається. До того збирав речі, усі почали виходити з будинку — у цьому стресі він якось розгубився. А коли побачив танки з їхніми написами, цілу колону, зрозумів, що це, і йому стало страшно. Він каже: «Я просто проїжджав повз і боявся. Це було страшно».

Коли він приїхав, моя внутрішня напруга повністю спала. Я зрозуміла: усі рідні разом, усе нормально. І заспокоїлася. Я вже тоді починала вести професійний лікарський блог. Пам’ятаю, навіть написала допис із цього приводу. Було таке відчуття: «Добре, усе гаразд».

Про життя у Сумах під час великої війни

Єлизавета Цареградська: Як довго ви залишалися в Сумах?

Анастасія Лішневська: Ми весь час залишалися в Сумах, аж до травня. А потім поїхали до Харкова. До того нікуди не виїжджали. Чоловік не кидав роботу, і я також увесь цей час продовжувала працювати.
Більшість лікарів, які викладали на кафедрі інфекційних хвороб, були у відпустках. Не пам’ятаю, чи власним коштом, чи в якихось інших. Залишилася лише я. Мені було зручно працювати на кафедрі: я знала, що нікуди не поїду й можу дистанційно приймати відпрацювання в іноземних студентів. Цим і займалася.

Мені навіть було комфортно. Робота відволікала від постійного стеження за новинами. Поки іноземні студенти Сумського державного університету ще залишалися в місті, ми проводили з ними відпрацювання. Їх евакуювали не одразу. Потім, під час евакуації, був період, коли занять практично не було. А згодом усе відновилося. Це дуже відвертало увагу.

Пам’ятаю, як починався кожен мій день. Мабуть, так тривав цілий місяць. Ми спали в підвалі того самого будинку, де я зустріла початок вторгнення. Облаштували все, щоб було максимально комфортно. Точно не пам’ятаю, але спочатку в нас ночувало приблизно 15–18 людей. Ми надули матраци й спускалися туди спати. У якийсь момент навіть їли в підвалі, хоча готували, звісно, на кухні.

Уранці я підіймалася й проводила заняття та відпрацювання. Поки внизу готували їжу, обговорювали нагальні проблеми, новини й усе, що відбувалося, я займалася роботою. Потім спускалася, ми спілкувалися й так далі.

Але був момент, коли в Сумах виникли проблеми з постачанням будь-чого. І зараз я не про гречку, яку скуповували ще до початку всього цього. Хоча я вдячна своїй свекрусі за те, що в нас усе було. За документи й тривожну валізку вона не переживала, але завдяки їй запасів їжі вистачало на всю нашу велику компанію.

У мене ж виник страх, що можуть припинити постачання медикаментів. Моїй бабусі потрібен був препарат від артеріальної гіпертензії. Я мала відвезти їй препарат, але не могла знайти його в аптеках. Мені казали: «Не привозять, зараз нічого не буде».

Тоді в мене закралася думка, що може початися гуманітарна катастрофа й потрібно виїжджати. Це тривало недовго. Тоді ще не було ні «зелених коридорів», ні чогось подібного. Протягом кількох днів, можливо, до тижня — зараз точно не пам’ятаю — я сумнівалася й думала, чи не варто виїхати.

Мене якось не лякали літаки, які літали, чи прильоти. Не знаю чому, не можу цього пояснити. А от страх, що не буде ліків, був.

Про переїзд до Харкова

Єлизавета Цареградська: Чому ви вирішили переїхати до Харкова?

Анастасія Лішневська: Це було пов’язано з роботою чоловіка. У Сумах стало спокійніше, і в Харкові також. Ми все-таки вирішили поїхати, спробувати, щоб він повернувся до роботи очно. Він вийшов на роботу.

На той момент у Харкові прильотів було більше, ніж у Сумах. Уночі було страшно. Пам’ятаю, коли ми переїхали, щовечора об одинадцятій, як за годинником, десь був приліт. Це лякало, адже в Сумах усе заспокоїлося раніше й ми дуже швидко до цього звикли.

Я тоді продовжувала працювати дистанційно, а чоловік уже працював очно. Потім я вирішила, що ми все-таки можемо остаточно переїхати до Харкова. Поговорила зі своїм науковим керівником і вирішила звільнитися та знайти в Харкові роботу лікаркою. Хотілося відновити лікарську практику, а їздити туди-сюди було не дуже зручно.

Єлизавета Цареградська: Наскільки комфортно ви почувалися в Харкові? Ви вже приїжджали до цього міста, тож, напевно, мали там певні зв’язки й налагоджений побут — принаймні ваш чоловік. Чи полегшувало це переїзд?

Анастасія Лішневська: Це дуже полегшувало переїзд, тому що в чоловіка вже сформувалося коло спілкування. Коли я приїжджала, то знайомилася з цими людьми. Мені було з ким поговорити, поспілкуватися, кудись сходити. Звісно, багато хто з них виїхав, коли почалася війна, але дехто залишився, і мені було комфортно. До того ж я вже знала місцевість. Місто велике, набагато більше за Суми, але я почувалася нормально.

Згодом я влаштувалася лікаркою-інфекціоністкою в поліклініку МВС. Ми працювали з військовослужбовцями — там обслуговувалися дві військові частини.

Я дуже вдячна цьому колективу, тому що мене прийняли привітно й щиро. Мені було комфортно працювати з цими людьми.

Адаптація в Києві

Єлизавета Цареградська: А якщо порівнювати з Києвом, наскільки складним для вас був переїзд до столиці?

Анастасія Лішневська: Переїзд до Києва став набагато більшим викликом і дався значно складніше. Спочатку переїхав чоловік, а я відпрацювала 14 днів і поїхала за ним. Ні в нього, ні в мене ще нічого не було налагоджено. Ми не мали житла, потрібно було знайти, де жити. Як виявилося, орендувати квартиру в Києві не так просто: є свої нюанси.

Усе ускладнилося ще й тим, що я не вийшла на роботу до лікарні. У Києві великі відстані, а ми живемо біля Феофанії. До багатьох лікарень далеко, близько, по суті, лише до «Феофанії». Тож я подумала про те, щоб відкрити власний кабінет.

Ця думка виникла, коли я ще залишалася в Харкові. Я розуміла, що все йде до переїзду й потрібно щось вирішувати. Подумала, що можна відкрити свій кабінет, і після приїзду почала цим займатися. Роботу в лікарні вже не шукала.

Усе це наклалося одне на одне. Після десяти років роботи за наймом потрібно було реєструвати ФОП, отримувати ліцензію, відкривати кабінет. Це додавало труднощів: нове місто, мало знайомств і зовсім інша діяльність. Навіть якби я залишалася у звичному середовищі, це було б стресово.

Через усе це було дуже важко. Не можу сказати, що Київ легко дався мені чи нам загалом і що ми вже повністю адаптувалися.

Держава та ВПО

Єлизавета Цареградська: Яку роль у рішенні про переїзд і в самому переїзді відіграє підтримка держави? Як це було у вашому випадку та, можливо, з досвіду ваших знайомих?

Анастасія Лішневська: Держава відіграла важливу роль для мене, тому що без гранту на власну справу я б не відкрила «Дім імунітету». Одна справа, коли в тебе є інвестори. А інша — коли потрібно хоча б орендувати приміщення й купити все необхідне для повноцінного прийому: маніпуляційні столики, канапу, лампи тощо. Я вже не кажу про апарат УЗД чи інше дорожче обладнання. Усе це потребує коштів.

Ми отримали цей грант, щоб хоча б почати, відкрити кабінет. Без нього цього б не було. Мабуть, усе взагалі склалося б інакше.

«Якщо людина чогось хоче й має мету, вона може її досягти будь-де»

Єлизавета Цареградська: Як ви ставитеся до тези, що людина, яка має сили, цілеспрямованість і певні риси характеру та чогось досягла в рідному місті, зможе досягти цього й після стресових, травматичних подій, зокрема переселення?

Тобто на це впливає не стільки система, скільки сама особистість і притаманні їй риси. Як гадаєте, яке тут співвідношення?

Анастасія Лішневська: Я вважаю, що багато залежить від того, наскільки людина вперта. Батьки завжди казали, що в мене залізне терпіння і я дуже вперта.

Це не завжди плюс. Навіть у бізнесі не потрібно шукати найважчих шляхів: інколи можна піти легшим, а я так не вмію. Не завжди варто битися об стіну чи зачинені двері. Якщо вони не відчиняються, нехай — можна знайти інший шлях. Думаю, якщо людина чогось хоче й має мету, вона може її досягти будь-де. Але не завжди.

Чому? Тому що це залежить від психологічного стану. У мене не було важкого психоемоційного стану через війну. Але і моя реакція, і те, як відреагували інші, — це нормально.

У мене не було депресії на тлі війни. Вона була через те, що не все виходило з клінікою, через труднощі вже тут. Але інша людина може відреагувати інакше. Їй може бракувати не лише натхнення чи мотивації, а й сил щось робити. І це також нормально.

Я знаю багато амбітних людей, які мають мету, але після виїзду, наприклад, за кордон у них немає бажання щось робити. Так теж може бути. Можливі обидва варіанти.

«Варто дати собі хоча б перший місяць на адаптацію»

Єлизавета Цареградська: На вашу думку, на що ще варто звернути увагу, крім універсальних порад на кшталт «звертатися до людей, коли важко»? І чи можна до цього підготуватися заздалегідь?

Анастасія Лішневська: Коли я переїжджала, то давала собі місяць на адаптацію. Добре, коли є фінансова подушка на вісім місяців, — це прекрасно. Але не знаю, хто її має. У мене такої не було.

Варто дати собі хоча б перший місяць, щоб адаптуватися, розвідати, де що є, зрозуміти, де хочеш працювати, як житимеш далі, скласти план. Коли одразу виходиш на роботу й працюєш із восьмої ранку до восьмої вечора, у більшості випадків складно замислитися над тим, де будеш через п’ять років.

Я б однозначно рекомендувала взяти паузу хоча б на два тижні — наскільки можеш собі дозволити. Відпочити й продумати, як рухатимешся далі, як вийдеш на фінансову стабільність. Адже без неї буде складно і зі здоров’ям, і з психоемоційним станом. Важливо спланувати свій шлях.

У мене був цей час — частково завдяки мені самій, але більше завдяки моїй сім’ї, чоловікові. Я мала місяць, щоб визначитися. Думаєте, я не розміщувала резюме на сайті з пошуку роботи? У мене були такі страх і паніка, що я то вирішувала: «Усе, йду на роботу», то: «Відкриваю свій кабінет». Потім знову: «Ні, який кабінет? Треба йти працювати в стаціонар». Я ж хотіла працювати саме в стаціонарі. Усе плуталося.

Тоді я звернулася по психологічну допомогу. У такий момент добре проконсультуватися з психотерапевтом, щоб зрозуміти себе: у якому напрямку хочеш рухатися й розвиватися, як найшвидше вийти хоча б на мінімальний стабільний дохід. І яким буде це життя: чи працюватимеш із ранку до вечора без перепочинку, скільки зароблятимеш тощо.

Тобто варто хоча б приблизно скласти план того, як хочеш жити. Звісно, не все виходитиме так, як задумано. У мене теж не все виходило за планом. Але задати цей напрямок і виділити на це час — однозначно дуже важливо.