«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Єлизавета Цареградська: Ви є начальницею Шульгинської сільської військової адміністрації Луганської області. Де ви народились та формувались?
Наталія Петренко: Напевно, зараз найбільша частина мого життя пов’язана з тим, що я пишаюся тим, що я луганка. Саме цим я доношу, що Луганщина абсолютно різна, що немає однакових людей. Але я пишаюся тим, що народилася на Луганщині. Я можу цим ділитися, можу показувати це іншим людям. Не хочу називати себе прикладом, але певною мірою можу вести за собою тих, хто ідентифікує себе українськими луганцями.
Можливо, я якраз і уособлюю це. Я народилася на півночі Луганщини — це переважно Слобожанщина, у селищі міського типу Новоайдар. Але все своє життя провела в Шульгинці, тому що мої батьки родом звідти. Там жили й бабуся з дідусем, які виховували мене до школи. А вже до школи я пішла у Новоайдарі.
Єлизавета Цареградська: Де і як ви зустріли початок війни у 2014 році?
Наталія Петренко: Я з 2006 року є депутаткою місцевої сільської ради. І от у 2014 році, коли реформа децентралізації ще тільки зароджувалася, я вже мала досвід депутатської роботи.
Нас викликав до ради секретар і повідомив, що їде останній дизель із Луганщини. Це був фактично кінець травня. Дуже багато людей на кожній зупинці просто виходили в нікуди — з невеликими сумками, з мінімальними речами. Вони виходили в Новоайдарі, Штормовому, Шульгинці. Нам потрібно було негайно провести аналіз наявного житла, щоб розселити людей.
Ми чули вибухи, хоча фронт фактично зупинився за 80 кілометрів від нас — по лінії Сіверського Донця. І ми почали розселяти цих людей.
Багато людей, які жили в Луганську, колись туди поїхали вчитися і там залишилися. І у 2014 році вони приїхали до своїх родичів, до батьків — фактично додому.
Я добре пам’ятаю Луганськ до 2014 року, як і Донецьк. Для мене це були два мегаполіси, що активно розвивалися: б’юті-індустрія, найкращі концерти, «Донбас Арена» тощо. Я вступила до Луганська у 1995 році й росла разом із ним, бачила, як будуються сучасні бізнес-центри, як туди їде молодь. Я вважала, що Луганськ до 2014 року міг конкурувати з Харковом, адже там було дуже багато студентів. П’ять університетів, і лише в університеті імені Шевченка тоді налічувалося 21 тисяча студентів. Це було вражаюче. Була дуже сильна викладацька й інституційна база.
І от ті люди почали їхати в село. Я розуміла: це люди, які реалізувалися в обласному центрі. У мене молодший син пішов у перший клас, а старший був випускником. У класі молодшого було 25 дітей, але коли приїхали переселенці, стало до 40. Почали думати про поділ класів, бо вони були переповнені.
Рівно рік люди були у нас. А потім, коли діти вже провчилися перший рік, багато хто поїхав далі — до Харкова, Дніпра, Києва, куди завгодно. Спочатку всі їхали на два-три тижні, казали: «Ми перечекаємо». Деякі навіть не хотіли селитися в будинках. Казали: «У вас тут гарні місця, річка». Адже Шульгинка — найстаріше село Луганської області, розташоване біля річок, як це історично було.
Хтось жив у наметах, хтось — де міг. Ми приносили їжу, хліб, допомагали людям. Вони чекали. Чекали довго, але за рік зрозуміли, що потрібно щось вирішувати й рухатися далі.
Наталія Петренко: До нас виїхало дуже багато людей. Зараз, після війни, я впевнена, що голови громад будуть боротися за людей.
Тобто ми тоді ще зрозуміли, що ті вимушено переміщені особи були колосальним ресурсом для територій. Це були освічені люди. Та багато з них виїхали. А сільська рада фактично не могла дати їм роботу: ми ще не були громадою, штат затверджувався районом, і ми не могли їх працевлаштувати.
А це були вчителі, лікарі — ми могли б хоча б підсилити свою амбулаторію. Проте ці молоді люди навчили нас писати проєкти. Навіть за рік до нас зайшло дуже багато міжнародних фондів, і ми зрозуміли, що це був той самий поштовх. У нас зародилося багато мікробізнесів, адже міжнародні партнери навчали, давали «вудку» і допомагали нам побачити Україну. Вони проводили змішані тренінги — Луцьк, Рівне, центр України.
Ми їздили в нормальні готелі, зустрічалися з такими ж, як і ми, головами громад і розуміли, що всюди ми однакові. Адже дуже багато людей фактично ніколи не виїжджали за межі області. І, розумієте, прикордоння: якщо йшлося про заробітки, то це була переважно Росія — найближче, там, де кордон.
І ось 2014 рік, як я вже казала, був своєрідним і єднанням, і роз’єднанням: коли з’явилася лінія розмежування і коли багато людей там залишилося.
Єлизавета Цареградська: Як ви взагалі пригадуєте початок повномасштабного вторгнення?
Наталія Петренко: Це великий біль, тому що ми прекрасно розуміли й знали, що на кордоні щось відбувається — і саме з нашого боку. Ще з літа ми це добре усвідомлювали, адже Білолуцька, Троїцька громади, зараз частково й Міловська, були в зоні підвищеної уваги.
Наші прикордонники говорили, що там велика кількість людей, що ще з літа проводяться навчання і, так би мовити, брязкають зброєю.
І ми розуміли, що, напевно, Луганщина і Донеччина будуть під ударом. Хоча мені здавалося, що це не буде настільки масштабно. Але коли це сталося саме так масштабно — це було страшно.
Страшно було, знаєте, навіть глибше: ми не чули вибухів саме 24 лютого, але прокинулися з чоловіком від дзвінка. Якраз тоді ми впроваджували дуже важливий проєкт, уже на завершальній стадії. Моїх підлеглих, які займалися соціальним захистом, зібрали в Сіверськодонецьку на кінцевий тренінг. Вони ночували в готелі «Мир».
І ось телефонує моя підлегла й каже, що почалася війна, що всі в паніці. Це була приблизно п’ята ранку. І все — почалося життя в телеграм-каналах, життя з вимкненим звуком на телефоні. Я вимкнула його чотири роки тому і жодного разу не вмикала. Здавалося, що телефон просто розірветься від кількості дзвінків — їх було так багато, що він буквально тригерив постійно.
Наталія Петренко: Перше розпорядження області — евакуація. Моє перше розпорядження також стосувалося переведення підлеглих на дистанційну роботу, щоб не наражати їх на небезпеку. Ми думали, що можливі прильоти й у центри, там, де розміщуються адміністрації. Я також оголосила евакуацію і провела прямий ефір у Facebook.
Але як сказати людям: «виїжджайте»? Це легко сказати, але коли в тебе збережена інфраструктура і фронт уже зупинився під Сіверськодонецьком, Лисичанськом, Рубіжним, а в тебе — тил, глибокий тил, який фактично є проїзним для військових, і водночас це сільська місцевість… Там велике господарство, багато всього, літні люди, пенсії.
На евакуацію погодилися переважно родини військовослужбовців, бо вони розуміли відповідальність. Чоловіки з першого дня пішли захищати, а їхні родини усвідомлювали, що це буде надзвичайна небезпека. І, звісно, це була невелика кількість людей.
Ми домовилися з колегою із сусідньої громади про спільну евакуацію: мої автобуси вирушали до їхньої громади, а потім — до Рубіжного, на залізничний вокзал. Це були наші перші рішення, бо фактично ми залишилися самі.
Усі керівні структури — районні адміністрації, силові органи — виїхали. Залишилися лише рятувальники ДСНС і молодший склад районного відділку поліції. Військкомати, служби — всі виїхали. І ти залишаєшся на місці. Тобто саме місцеве самоврядування взяло на себе найбільшу відповідальність у момент повномасштабного вторгнення.
Єлизавета Цареградська: Як довго ви залишалися в Шульгинці?
Наталія Петренко: Це було найважче моє рішення — виїжджати. Спочатку ми вирішили, що залишаємося: знову ж таки, думали, що два-три тижні перечекаємо, усе зробимо, максимально витримаємо, вистоїмо.
І коли ти вже вирішив, що залишаєшся, — усі залишаються з тобою. Ми робили свою тиху роботу: реєстри були закриті, адміністративно ми фактично нічим не займалися — усе закрили, зачинили. У нас був штаб, який ми організували самі. Ми провели прямий ефір у Facebook, тому що до нас почали їхати люди з-під обстрілів — із наших міст: Сіверськодонецька, Лисичанська, Рубіжного, Попасної, Гірського тощо. Там тривали дуже інтенсивні бої, і люди розуміли, що не їдуть у Росію, адже там одразу були створені фільтраційні табори в Бєлгородській області.
Вони залишалися в наших громадах — Сватівщині, Старобільщині, Шульгинці, Новоайдарі — і їхали саме сюди. Селилися в будинках, де навіть вікна доводилося заклеювати плівкою, але людям потрібно було десь перебути.
Ми оголосили збір гуманітарної допомоги. Люди з села приносили все: м’ясо, сало, мед, картоплю та інші продукти. Ми формували продуктові набори й видавали їх тим, хто приїхав до нас фактично без нічого. Так ми вели цю свою тиху боротьбу, підтримуючи людей, — 42 дні.
Єлизавета Цареградська: Як зараз виглядає ваше життя?
Наталія Петренко: Для моєї родини за чотири роки фактично нічого не змінилося. Пів родини — в одній боротьбі, пів родини — в іншій. Тобто я з молодшим сином вдома, і ми максимально намагаємося жити війною. Тому що, якщо ми не будемо допомагати, надихати й підтримувати наших хлопців, нічого не буде.
Нам усім потрібно розуміти: або ти там, або ти для них. Іншого варіанту зараз просто немає. Водночас у нас збережений колектив, збережена адміністрація.
2022 рік — це одна історія нашого ставлення, становлення, функціонування, розуміння сенсу. А 2024, 2025 і вже 2026 роки — це про необхідність певного переформатування. Потрібне спільне державне бачення щодо військових адміністрацій, адже, на жаль, їх кількість зростає: територій, які спустошуються, стає більше, як і зон ризику.
Водночас немає єдиної системи підпорядкування цих процесів: статусу працівників військових адміністрацій, їхнього функціоналу, типових штатних розписів, чисельності. Адже громади різні — сільські, селищні, міські. Усе це потрібно переглядати й системно впорядковувати. Тому що відмовитися від територій — означає поставити хрест на людях, які були змушені виїхати.
Ми ж ухвалили це рішення свідомо — служити державі. Іноді мені здається, що я б легше пережила це, якби все було знищене: виплакала б один раз, прийняла і жила далі з іншими думками.
Але коли ти розумієш, що твоя територія фактично не зруйнована, що вона «працює» на когось іншого, бо наші хлопці — надзвичайні професіонали, цивільне населення вціліло, інфраструктура збережена, будинки стоять цілі, але в них живуть незрозумілі люди, бо житло «націоналізували» — це дуже важко прийняти.
І всі мої колеги, мої підлеглі, також залишили своє, кинули все і приїхали сюди служити державі. На жаль, як керівниця я відчуваю цю відповідальність: вони дивляться на мене. Я бачу, як іноді вони відводять очі й розуміють, що якщо завтра нас, умовно, реорганізують чи закриють, то що далі?
У мене колектив — переважно жіночий, і це було принципово. Я не брала чоловіків у новий штат, бо не змогла б пояснити, чому когось потрібно бронювати. І частина цих жінок, як я вже казала, раніше ніколи не виїжджали за межі області.
А зараз вони розкидані по всій країні: хто в Києві, хто в Кременчуці, Полтаві, Вінниці, хто на заході України. Централізованої евакуації ж не було. Більшість переселенців — це родини військовослужбовців і представників силових структур: багато в Києві, значна частина — у Дніпрі, Полтаві.
А загалом із нашого населеного пункту чимало людей виїхало до Європи. І цей зв’язок, знаєте, навіть через соцмережі — привітання, дні народження — він тримає. Я вірю, що мої однолітки повернуться. Щиро вірю. А от за їхніх дітей мені боляче: можливо, вони вже залишаться там.
Наталія Петренко: Дослідниця Наталя Кривда зазначала, що вона проводила паралелі щодо того, як у різні кризові етапи життя люди ідентифікували себе українцями. На початок повномасштабного вторгнення 97% респондентів відповідали: «Я — українець».
Мені цікаво, якби сьогодні провели таке дослідження, якими були б результати. Для себе я можу сказати, що стала, напевно, на 120% більш українкою, тому що ми тримаємося, підтримуємо одне одного, зберігаємо цей зв’язок. Я вважаю, що людині потрібна людина. І якщо ми з моїм колективом, з моїми дівчатами не будемо спілкуватися, не будемо робити свої невеликі ретрити, якщо втратимо зв’язок із переселенцями — ми втратимо й частину своєї ідентичності.
Я боюся, щоб ще більше людей не виїхало за кордон. Це мене справді лякає. Я дуже поважаю голів громад, які роблять усе для внутрішньо переміщених осіб, щоб вони залишалися в Україні, бо добре розумію: Київ та інші великі міста — це міста для економічно спроможних людей.
Київ, чесно кажучи, жорсткий. Якщо ти вже «влився» в його ритм, у динаміку, він тебе прийме, навчить і сформує. Але спочатку він справді жорсткий. Так само й інші великі міста — вони більш-менш жорсткі. А от у периферійних громадах люди з меншою соціальною активністю можуть знайти для себе простіший вхід. І це велике навантаження для громад — витягувати людей із цього стану, приймати їх, навчати, підтримувати.
Зараз люди, мені здається, ніби в напівприсіді: ще не розігнулися, ще чекають. Я й сама постійно думаю про повернення у свою громаду. Я безумовно хочу повернутися. Іноді говорю про це з молодшим сином — він уже трохи «київський», обожнює Київ, знає його вздовж і впоперек.
Але я кажу: «Сину, ми ж будемо повертатися. Якщо так, то треба думати, як відбудовувати, як жити далі, щоб можна було їздити й у Київ».
Я хочу, щоб ми все одно зберігали свою ідентичність. Ми повинні бути прив’язаними до території. І водночас розуміти, що це все — Україна в усіх її межах: від Луганщини до Чернівців, Закарпаття і Криму. Але локальна прив’язаність до свого місця все одно має залишатися. Я не знаю, чому, але для мене це важливо.
