Лілія Болбат
«Моїм дітям на той момент було 4 роки. Я робила торти на замовлення разом із мамою, вона в мене професійна кондитерка. Це було таке щасливе життя дружини, мами. Я пам’ятаю, що у 2013 році я сиділа на дивані і думала: «О Боже, яка я щаслива! У мене все добре, я займаюсь дітками, двійнятами». Абсолютно навіть не підозрювала, що до мого життя увірветься війна і усе так зміниться».
Вже на початку травня 2014 року Лілія сховає своє справжнє прізвище — Болбат, а на його місці виникне псевдо — Українська. Вона візьметься однією з перших допомагати українським військовим, які прийшли звільняти Маріуполь з під окупації «ДНР». Хлопці зводили блокпости навколо міста, а Лілія та її чоловік щодня відвідували їх потайки, згадує Лілія.
«Тоді місто було окуповане «ДНР». Міська рада захоплена, по місту роз’їжджають усі ці «ДНРівці» з автоматниками, шукали про українських людей, переслідували їх. Аж тут заходять наші військові. Ми першим ділом поїхали на пости, аби запитати що їм потрібно.
Вони навіть від нас сахались, думали спочатку, що ми якісь сепаратисти. Під час першої нашої появи на посту вони казали: «Нічого не потрібно!». Насправді вони були взуті в шльопанці, мали автомат, стару форму «Дубок» і все. Не було ні води, ні засобів гігієни, ні наметів. Просто автомат, форма і БТР».
Відтак спочатку переконали хлопців повірити, що вони вдячні їм за захист, а тоді взялись забезпечувати усі прогалини й потреби війська. На волонтерський фронт вони подались разом із чоловіком. Тривалий час з власних фінансів купували їжу, воду, засоби гігієни, згодом пішли й серйозніші речі. Відкладені на автівку кошти, усміхається Лілія, враз проковтнула війна.
«Почалось все з тушонки, а завершилось все тепловізорами, нічними прицілами. Ми рили окопи, ми обладнували блокпости. Дроти, ліхтарики, дальноміри — багато чого довелось купувати і вивчати. Сиділа ночами в інтернеті, вивчала що таке нічний приціл, де дістати, як придбати. Чоловік вже мій це все розвозив і давав на все це перший час кошти».
Родина Болбат об’єдналась із рештою активних мешканців Маріуполя, які прагнули допомогти українським воїнам. Вони створили закриту групу у соцмережі й тримали там контакт. На той момент, як Маріуполь було окуповано, усі вони перебували під пильним оком «ДНРівців». Тому діяти потрібно було обережно, просто під самим носом у ворога, каже Лілія Болбат.
«Як партизани поводили себе, на той момент було небезпечно. Тобто ми приїжджали на пост, а за нами стежать «ДНРівці» або таксисти з камерами. У той період перестала спати ночами, бо постійно думала, що за нами приїдуть. Постійно дивилася у вікно, перевіряла, яка там автівка під’їхала. Спали разом із зарядженою мисливською рушницею. Важкий період був».
У червні 2014 Маріуполь звільнили.
«Стало легше. Я пам’ятаю, як зі Львова прийшла посилка для українських військових. Там був український прапор і підписано: «Львів та Маріуполь — міста побратими!». Було приємно до сліз розуміти, що маємо підтримку зі всієї України. Далі моє волонтерство посилилось. Потреби були інші, війна почала розвиватись.
Коли я зрозуміла, що нам не вистачить вже грошей, аби купити тепловізори, які коштують три тисячі доларів, я почала писати в соцмережах. Ми зрозуміли, що ці всі штуки дорогі, а потреба в них дуже велика».
Лілія Болбат згадує, що тоді на заклик відгукнулось багато людей, потрібну для хлопців техніку купили. Зізнається, що досконало вивчити різновиди прицілів чи тепловізорів, знайти немалі кошти у дуже стислий термін не найважче на війні. Найважче там — втрачати.
«Ми кожен день були на постах. Ми кожен день спілкувались із військовими, об’їжджали пости, розвозили щось. Важко було, коли ти приїжджаєш на пост, розмовляєш з людиною, а наступного дня її вже нема. Ти запам’ятовуєш обличчя, очі, досі в тобі ці картинки живуть. Я досі не можу забути цих людей.
Коли військові зрозуміли, що ми за одне, то вони розповідали нам, чого не розповідали навіть своїм близьким. Ми були ніби якимись психологами, які вислухають, підтримають, зрозуміють. Деякі історії були дуже важкими. З Іловайська телефонували хлопці, яких з території Росії обстрілювали, а вони там голодні сиділи. Вони розповідали, як вони лопатами побратимів згрібали, як руки і ноги на деревах висіли. Ти ж це все пропускаєш через себе, це дуже важко».
Лише через кілька років Лілія Болбат дозволить цьому болю вийти назовні. Перші напади посттравматичного синдрому відчує у 2016 році, але не повірить одразу, що це хвиля війни.
«У мене виходить на сон взагалі не лишалось часу, постійно треба було бути на зв’язку. Допомога, пошук, розвезення і спілкування. Постійно у війні. Три з половиною роки ми жили в Маріуполі, на нас дуже сильно відобразився обстріл житлових будинків у 2015 році.
Наш будинок обстріляли з «Граду». Це відбилось на здоров’ї, особливо дітей. Минуло понад 5 років, а моя донька досі боїться голосних звуків. Посттравматичний синдром мене накрив тільки зараз так фундаментально».
Навіть після обстрілу у 2015 році, про який згадує Лілія Болбат, її сім’я не полишає Маріуполь. Вони з’їжджають з рідної оселі, винаймають житло та продовжують волонтерську діяльність. З квартири, де пережили найстрашніші миті у житті, діти не захотіли забирати навіть маленької згадки. Мовляв, усе там їм нагадує день обстрілу.
«Це був суботній ранок. Вихідний. Ми були усі вдома. О 9:20 був обстріл. Я нічого більш страшного у своєму житті не переживала. Я накрила собою дітей, а зверху нас ще ліг чоловік. Усі ми подумали, що це кінець, у нас ще й кутова квартира. Якби туди потрапив «Град», нас би ніщо не уберегло».
«Гради» прошили багатоповерхівку, де мешкали Болбати, у кількох місцях. Близько оговтувалися та знову звикали до звуків. Адже через кожен, подібний до обстрілів, лягали на підлогу, а діти починали плакати.
«Тижні три ми після цього не спали нормально. Місяць пробули у подруги, а потім повернулись і продовжили допомогу. У мені сиділа якась величезна ненависть до всього».
Ця ненависть до кривдників і бажання, аби українські оборонці помстилися за пережите ще дужче тримали їх у Маріуполі. Вони із чоловіком далі продовжували допомагати війську, підтримували воїнів, втім повернутись до своєї «розстріляної» оселі не змогли. Жодного разу, каже Лілія Болбат, її доньки-двійнята не зайшли до своїх кімнат. Нині сім’я мешкає у столиці вже кілька років, а дівчаток ніяк не вмовити відвідати Маріуполь.
«Дитина моя каже: «Я не хочу їхати в Маріуполь, бо там люди мертві». Вони бачили тих мертвих людей на вулицях, все це запам’ятали. Навіть коли ми переїжджати в Київ, ми не взяли з квартири ні постіль, ні іграшки. Нам не було на чому спати, ми спали на підлозі, але ліжко з маріупольської квартири ми не забрали.
В однієї з дівчаток після обстрілу з’явилася сивина у волоссі, а згодом пішли білі плями по тілу. Нам поставили діагноз — вітиліго. Усе через стрес і нерви, які довелось пережити під час обстрілів».
Що таке ПТСР або посттравматичний синдром, каже Лілія Болбат, особисто відчула лише зараз. Кілька років тому у жінки почались панічні атаки, які супроводжували сильні болі. Спочатку це ставалося час від часу, далі напади почастішали.
«На війні ми переживали постійний стрес, організм він не витримав, почав руйнуватись. Мені казали, що ПТСР може накрити і через 8 років. От в мене тільки зараз це почалося. Кожен день був напад. Я викликала швидку і не розуміла, що зі мною.
Потім я почала працювати із психологом, зараз трошки легше, відпустили напади. Працюючи з психологом, ми перейшли цю війну, бо тоді не було часу плакати, не було часу обдумувати. Я навіть не підозрювала, що настільки глибоко сидять ці всі травми в мені».
Зараз Лілія Болбат намагається повернутись до довоєнного життя: опікується домом, лікує душевні рани війни та у жодному разі не шкодує про рішення допомагати військовим, тоді як Україну спіткала війна.
«У темні часи дуже добре видно світлих людей. Дійсно були люди і волонтери, і військові, які демонстрували, що не можна здаватись, опускати руки. Коли в мене були фінансові труднощі, то мені військові допомогли.
Коли почались проблеми зі здоров’ям, теж військові допомогли. Війна подарувала таких людей, яким ти завжди прийдеш на допомогу і які прийдуть на допомогу тобі. Це вже сім’я».
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS