«Мати казала, щоб я не виходив на вулицю, бо мене з’їдять» — свідок Голодомору

18 листопада у Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору»  відбулась публічна зустріч зі свідком Голодомору 1932-1933 років Миколою Онищенко, який пережив голод у семирічному віці.

Спочатку Микола Онищенко розповів про події, що передували початку Голодомору

Микола Онищенко: «Я дуже запам’ятав як тоді жили люди. Я бачив як жила сім’я мого діда. Заліз я одного разу на дідове горище і був дуже здивований, коли побачив цю картину – там висіли ряди окорока, ковбаси, смалець, сало в ящиках, мед у величезних макітрах. Це було диво! Тоді у кожному селі селянин це мав. Я пам’ятаю дідове подвір’я. Він не був багатим, не попав під розкуркулення. Чого там тільки не було на тому подвір’ї – телята, гуси, сад величезний з виноградником. Це у селі Нововасилівка під Бердянськом. Коли почалась колективізація, я побачив порожнє подвір’я. Нікого, ні гусей, ні курей. Навіть корови не було. Я пам’ятаю як плакала бабуся і казала, що наша корова помирає».

У радянські часи існував міф, що Голодомор торкнувся не всіх сіл сучасної Запорізької області, однак нові дослідження говорять про те, що голод 1932-1933 років охопив усі райони області. Друга хибна теза радянських часів – Голодомор був лише у селах. Якщо це і справді так, то як пояснити  масові поховання померлих від голоду у Запоріжжі та Мелітополі? Ключовим виправданням радянської історіографії з приводу Голодомору були несприятливі умови та погані врожаї цих часів. Однак на думку сучасних істориків основною причиною були високі заготівельні плани та драконівські методи їхнього виконання. 

Весною 1932 року сім’я Миколи Павловича жив у селі Роза Запорізької області, що неподалік Бердянську.

Микола Онищенко: «Мені було 7 років у 1932 році, я мав йти в школу. Я почув від матері, що десь там, у селі, з якого ми переїхали, почали відбирати хліб. У обірваних старців відбирали хліб. Ви не можете уявити людей того часу, це неможливо. Ніяке кіно цього не покаже. Де це можна набрати таких страшних худих людей. Тоді ще сміялись з один одного, бо на людях була така одежа, що вже не можна зрозуміти якого кольору була тканина спочатку. Латка на латці.

І от почули, що будуть відбирати хліб. Люди тоді не були ситі, завжди всі голодували. Тобто хліб відбирали у вже голодних людей. Ніхто вже не пам’ятав, що таке м’ясо чи курятина.

Люди почули, що будуть відбирати хліб. Ми це не тільки почули, ми це відчули. У селі відчувалась така напруга наче хтось увімкнув якесь «напруження» над усім селом. І почали люди виходити з будинків і казати, що десь там у того дядька, діда відбирають, чутно якісь крики.

Я пам’ятаю, як моя мати бігала по хаті з клуночком, в якому було півтора відра кукурудзи. Мати принесла відро, вилила з діжечки росол у відро, висипала огірки, запхнула туди цей клуночок з кукурудзою, а згори наклала огірки. І тут з’являються ці реквізитори. Троє. Той, що старший підійшов до матері і питає «Де зерно?». Мати каже, що у нас немає ніякого зерна, а він все одно питає «Де зерно?» та іншим двом вказує, щоб вони йшли на город та горище, аби вони подивились там.

Мати пояснює, що ми не в СОЗі, у нас немає зерна, ми не отримували, а батько працює в Бердянському порту вантажником. Ті двоє приходять і кажуть, що ні на городі, ні на горищі немає. Тоді ж люди ховали зерно, закопували його, маскували. А потім головний дивиться на ту діжечку і питає «А чого це в тебе огірки сухі?». І між огірками виглядає той мішок. Він туди рукою, висмикнув той оклуночок. Усі ці огірки та інше посипалось. Закинув він собі цей клуночок за плече і пішов. А мати кричить, хапається за цей оклуночок. А ми вхопились за мамину спідницю і теж кричимо. Вийшли на двір, а з сусідніх дворів також носили клунки. Люди кричали.

Хліба в нас вже не було, але мали багато городини. Наше маленьке сільце знаходилось в балочці. У людей було дуже багато городини, а її не відбирали. Ми весь час їли картоплю, капустку, моркву. Усю зиму. А батько працював у Бердянську. В містах якісь сухпайки давали. Голод був у селах, погано було тим, хто робив хліб. Я не знаю, що отримував батько, але пам’ятаю, що він привозив раз на тиждень «кільку». Така пожмакана, як відходи. Мати з неї на плиті пекла оладики.

Мати мені казала, щоб я не виходив на вулицю, бо тебе з’їдять. І, дійсно, такі чутки були. І люди називали де дитина пропала, хтось пропав, піймали. Почалось людоїдство. І я не виходив на вулицю, не бачив своїх однолітків.

Оті, що відбирали хліб, так звані «комбідовці». В селах казали, що вони найбільші ледарі та п’янички». 

Загалом протягом 1932-1933 років голод охопив увесь Південь, Схід, Центр та Північ України. Найбільше постраждали території сучасних Полтавської, Сумської, Житомирської, Київської та Харківської областей.  

У 2006 році український парламент визнав голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до результатів соціологічного опитування, проведеного у жовтні 2015 року групою «Рейтинг», з твердженням, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом українського народу, погоджуються 80% опитаних українців.

Історія Миколи Онищенка є лише однією з десятків тисяч. Дослідники називають різну кількість жертв Голодомору 1932-1933 років, але за даними Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи НАН України мова йде щонайменше про 3 мільйони та 900 тисяч жертв.