default
Насправді є ще й передісторія. Моя мама у Львові останній раз була 43 роки тому, там вона вчилася у музичному училищі, а після завершення жодного разу не поверталась.
***
План мій був грандіозним, я хотіла за один день доїхати у Львів, погуляти містом, а потім гайнути в гори, де зустріти світанок на якійсь із полонин. Але згодом передумала і правильно зробила, адже інколи не варто скакати, треба дати собі час трохи заземлитися, відчути місто і кожну секунду подорожі. Забігаючи наперед я скажу, що полонина таки була.
Траса М06 (Київ — Чоп) супер комфортна (принаймні до Львова) і в чудовому стані, окрім кільцевої Житомира, але там ремонт і є надія що вже от-от все буде! Але також скажу, що дорога нудна. Бо там всі села десь далеко або за височенним забором. Немає на що дивитись, але це чудовий час говорити про все.
Перша наша зупинка була у Коростишеві. Глянули, як там Коростишівський кар’єр поживає, навіть вже не здивувались. Природа там дивовижна, краса перехоплює подих, але ж бруду – гори. Ще на початку сезону, одразу після затяжного карантину, там було чисто, а зараз бляшанки і пляшки, серветки і пакети майже вкривають простір поміж деревами. Не розумію, чому у нас таке ставлення до свого. Я думала, що ми сядемо там на горбочку, заваримо собі кави і трохи перепочинемо, але натомість було бажання якомога швидше звідти поїхати.
Тільки біля містечка Дубно ми знайшли комфортну галявину з пожовклими соняхами і кукурудзою. Під кучерявим лісом заварили таки собі кави і лежали на траві, розглядаючи хмари. Конкретне місце вам не вкажу, але ви точно із траси помітите невеликий, порослий деревами пагорб, оточений полями. Звертайте з траси у першу можливу зворотну і їдьте до дерев.
Коли ми в’їжджали у Львів мама повторювала: «Ого, цього не було, і цього не було, і цього, і цього». Але коли вже були майже біля квартири, яку орендували на всі дні подорожі, то нарешті з’явилося те, що й тоді було. Із задоволенням раджу квартиру, називається «Сімейні апартаменти у Львові» на вулиці Княжа. Там дуже тихо і затишно, є кілька варіантів стоянки: безкоштовна і платна, балкончик із папугою по сусідству, білками на деревах, а до історичної частини міста не більш як 5 хвилин пішки.
Розказувати які місця у Львові вам обов’язково потрібно відвідати, я не буду. Ви і самі знаєте, що там є Площа Ринок із ратушею, вузенькі вулички, собори і запах кави. Про кожну окрему споруду міста можна говорити годинами, а тому розкажу про свої улюблені і заново відкриті місця.
Ще 10 років тому, коли я вперше потрапила у Львів, то відкрила для себе неймовірно надихальне місце – «Музей ідей» і там же ресторацію «Трапезна». Розташований він на вулиці Валовій. Виникла Валова на початку XIX століття на місці оборонних валів довкола Високого муру. Сам музей і ресторан розташований в монастирі Бернардинів. Збудували монастир Бернардинів таким, як ми його зараз бачимо, в 1630 році. Монастир був захищений мурами, частина яких збереглась до сьогодні. Хоча оборонні фортифікації сполучались з укріпленнями Львова, монастир був окремою фортецею. У 1783 році Бернардинський монастир закрили, костел монастиря став парафіяльним, а в будівлях монастиря розмістили архів. Зараз це Державний історичний архів України у Львові, а з боку вулиці Валової відкрили школу, згодом гімназію, за радянських часів – музичне училище. У цьому училищі, як виявилось, і вчилась моя мама 43 роки тому. Яким було моє здивування, що оті всі розповіді про місце, де навчалася мама і те місце, де я завжди купую найкрасивіші скляні вироби і де готують найсмачніший у всесвіті цибулевий пиріг – це одне й те саме місце. Ми познайомились із продавчинею скла, розповіли нашу історію і отримали дивовижне враження від екскурсії лабіринтами колишніх монастирських підвалів, в яких 43 роки тому стояли музичні інструменти і де 24 години на добу тренувалися майбутні музиканти. Будете у Львові, обов’язково зазирніть на Валову 18.
***
У цей перший вечір у Львові ми ходили вузькими вуличками, розглядали підсвічені фасади будівель, віднайшли колишній мамин гуртожиток, слухали, розповідали і просто насолоджувались тим, що ми отут і зараз. І маю вам сказати, що місто заграло зовсім іншими фарбами. Це той випадок, коли компанія формує враження. У той вечір здавалося, що так ходити можна цілу ніч, аж до ранку, але ми, дорослі тьоті, знаємо, що як хочеш мати гарний вигляд і бути в гарному настрої, треба спати не менше 8 годин на добу.
Я вже якось розповідала, що ніколи не відвідую цвинтарі, навіть, якщо вони якісь історичні і дуже цінні. Так і на Личаківському цвинтарі я ніколи не бувала. Чесно, не розумію, як можна ходити і роздивлятись могили та ще й з екскурсоводом. Але цього разу був привід, ми хотіли знайти могилку маминої тітки, яка у Львові за радянських часів була якоюсь дуже важливою партійною працівницею.Пошуки були швидкими. Раніше ніколи до такого не вдавалась, але можливо вам ця інформація буде корисною. У будинку адміністрації цвинтаря є реєстратура, де назвавши вулицю на якій жила тітка і прізвище, ми отримали план із місцем поховання. На Личаківському тихо, лише інколи проходять люди у супроводі екскурсоводів, а на пам’ятниках зустрічаєш відомі з уроків історії України прізвища. Але це всі мої враження.
***
На перехресті вулиць Кривоноса та Замкової відкрито меморіал пам’яті Героїв Небесної Сотні. Це фантастичне місце. Я не читала і не бачила нічого про це в новинах, не планувала туди йти, але дуже рада, що одного разу звернувши не туди, ми побачили цей меморіал. Це приклад того, як можна поєднати місце для живих із шаною про полеглих. Там кілька оглядових майданчиків, розташованих не високо, але які підіймаються над дахами будівель Старого міста. Проходиш повз портрети хлопців, всередині все стискається, а потім виходиш на терасу і у поєднанні із заходом сонця це все вибудовує дуже тепле, з присмаком гіркоти, але все ж приємне враження. Там купа людей, є де присісти, а дітям – побігати. Раджу!
У часи карантину Львів не змінився. На вулицях все стільки ж людей, всі без масок, ресторани працюють з максимальною потужністю. Зізнаюсь, мене це дещо напружувало. Тому ми намагалися триматися осторонь основних людських потоків. Піднялися на Замкову гору. Мама розповіла, що тут складала нормативи з бігу. Вони мухлювали і не бігли всю відстань, а скорочували просто через гору. Потім пройшлися «стометрівкою» від Оперного, відпочивали, сидячи на бульварі і споглядаючи біганину шаленого міста.
Цього разу нам були недоступні найпоширеніші розваги у вигляді сотень ресторанів і кафе, адже більшість з них всередині приміщень, а це аж ніяк не варіант з тим вірусом. Тому, находившись до стану, коли ноги вже не відчуваєш, ми запланували на наступний день їхати в Карпати, принаймні на Прикарпаття.
З самого ранку ми купили сосиски для пікніка, у мене ще з Києва був портативний одноразовий гриль і ми поїхали в бік Стрия. Просто так, без жодних планів. Дорогою мама розповідала, що в містечку Долина колись жила її подружка, казала, що цікаво було б її знайти, з орієнтирів в пам’яті лишився міст і вулиця вниз за тим мостом. Отак ми і визначили напрям.
***
Мені завжди було цікаво дивитись, якими є містечка, назви яких є в голові у кожного, як то Моршин. У голові малювалася картинка з місциною, що потопає в зелені, із якої лиш інколи визирають будівлі санаторіїв. Але все куди прозаїчніше. Моршин – це звичайне пострадянське місто з п’ятиповерхівками, є річка і залізнична станція. Санаторії – величезні сірі громили, побачивши які, точно не хочеш вигукнути: «О, як я хочу тут відпочити і оздоровитися». Тому їдемо далі.
У Долині ми не знайшли ні мосту, ні вулиці, а от подружку мами знайшли. Це була дуже приємна зустріч крізь роки. А далі я відкрила мапу і побачила, що ось тут, зовсім поруч Синевир, 45 кілометрів всього, але 3 з половиною години в дорозі. Ви можете собі уявити, якою буде та дорога? От і ми уявили, тому відмовилися від цієї шаленої ідеї. Натомість повернувшись на трасу Долина-Стрій ми просто звернули на дорогу до перших горбів, попід ними поїхали в нікуди. Їхали довго вздовж річки, стрибали на роздовбаній вщент дорозі, але якимсь дивом виїхали на полонину. Ні телефон, ні GPS там не працювали, а тому ми насолоджувалися тишею і вітром, що шумів десь там, далеко під нами. Пізніше побачили, що це селище Росточки, за яким, здавалося, світ вже закінчується.
***
Вертаючись у Київ, ми заскочили в ще одне цікавезне місце. Я там була десяток років тому, мандруючи Львівщиною на велосипедах і. Тоді мене це місце вразило шалено. Ми були дуже втомлені, їхали майже весь день. Вже під вечір доїхали до селища Підкамінь. Почалася гроза, ми зайшли на територію монастиря і сховалися під захистом вхідної групи. До нас вийшов ченець і запросив на чай. Ми тоді дуже приємно провели час, слухали розповідь про те, як він прийшов у монастир, чим він тут займається і яким є це життя.
З того часу я ніколи не верталася у Підкамінь, бо він не на трасі, а 20 кілометрів в бік. А от цього разу, подорожуючи з мамою, я дуже хотіла їй це місце показати. Сама дорога красива, багато зелені і поля різного кольору. Монастир видно з дороги, він височіє на пагорбі красивою стрункою баштою. Коли під’їжджаєш ближче до мурів монастиря, то видно як за сотні років змінився рівень землі, верхівка аркових частин муру вже майже втопала в землю. Перша згадка про монастир 1464 року, у зв’язку із заснуванням містечка Підкамінь. Його руйнували і відбудовували.
Монастир сильно постраждав під час обидвох світових воєн, тут видно сліди потрапляння куль, осколків. Через варварство під час воєн та раннього радянського періоду (НКВД «додумалось» розташувати тут пересильну тюрму) в’язні, гріючись, спалили значну частину речей інтер’єру. Сьогодні монастир більше схожий на руїну, яку всіма силами намагаються відновити. Основна башта в лісах, на подвір’ї лежить пісок і стоїть бетонозмішувальний апарат. За 10 років майже нічого не змінилось. Служби тут, як і 10 років тому, ведуться в підземній церкві, а в колишніх келіях — психоневрологічна клініка. Проте місце це якось дуже надихає. Наче можеш своєю рукою доторкнутися до історії, відчути це поколювання в пальцях, а потім подивитись навкруги, «ахнути» від простору і відчуття нескінченності. Спробуйте і ви відчути це місце. Раджу звернути з траси. Можливо вам також тут буде так само добре, як і мені.
Кожен кінець подорожі – це початок нової. Я ніколи не жалкую, вертаючись додому, адже враження лишаються з тобою на все життя, а у мене ще й 100 мільйонів світлин. Подорожуйте, махніть рукою на всю свою рутину, виривайтеся зробити глибокий вдих і насолоджуйтесь моментом.
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS