Це вірш тринадцятий зі збірки Віршів на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного. Передмову до збірки слухайте ТУТ.
Кто би хтів достатечне справи описати
Петра Конашевича і на світ подати,
Мусив би у кгрецького поети Гомера
Зичить розуму, альбо тиж у Димостена,
Которії валечних своїх кгреков дії
Виписали достатнє, яко по лінії.
Леч нам трудно з оними в розумі зровняти,
Кгди-сьми таких в науках праць не хтіли мати.
Єднак, хоть простії ритмом, предся не замовчим,
Дільності того мужа вкротцє вам приточим.
А первей о його вам скажем уроженню,
По том в літєх молодих о його цвіченню.
Уродився он в краях подгорських премиських.
Виховай в вірі церкви всходней з літ дитинських.
Шов по том до Острога, для наук уцтивих,
Которії там квітли за благочестивих
Княжат, которії ся в науках кохали,
На школи маєтностей много фундували,
Аби ся млодь в науках уцтивих цвічила,
Церкві і тиж ойчизні пожитечна била.
Дай, боже, би тая там фундація трвала,
Жеби одтоль хвала божія помножала.
Там теди Конашевич час немалий живши
І наук в письмі нашом словенськом навикши,
По том, видячи ся бить способним до мензства,
Шол до запорозького славного рицерства,
Межи которим през час немалий жиючи
І рицерських дільностей там доказуючи.
Гетьманом по том собі войсько го обрало,
Із ним менжне татаров і турков бивало.
За свойого гетьманства взяв в Турцєх місто Кафу,
Аж і сам цесар турський бив в великом страху,
Бо му чотирнадцять тисяч там люду збив,
Катарги єдині палив, другії потопив,
Много тогди з неволі християн свободив,
За що го бог з воїнством його благословив,
Бо за найбольшую нех собі нагороду
Почитаєт рицер, кгди кого на свободу
Визволить, за що гріхов собі одпущеннє
Одержить, а по смерті в небі вміщеннє.
Дознавал не поєднокроть турчин-поганин
Його мензства і прудковоєнний татарин.
Повість і Мультянськая земля, і волошин,
Як їх тот гетьман з своїм рицерством полошив.
Досвідчив і інфлянтчик того войська сили,
Кгди їх тії рицері, як траву, косили.
Пувночнії тиж краї будуть пам’ятати
Довго його мужество, бо ся їм дав знати,
Великого звитязства там доказуючи,
Міста і городи їх моднії псуючи.
І завше он дільностю своєю в то трафляв,
Як би без шкоди своїх неприятелюв достав.
А кгди якого міста в християнстві достав,
Теди церкви в покою оставляти казав.
Смотріте, як то гетьман бив благочестивий:
По звитязстві пам’ятав на стан свой уцтивий,
Що му не належало, того ся не тикав,
Замойського, гетьмана, то он наслідував,
Которий теж рицерству в Мултяніх заказав,
Жеби жаден з них церквам кривди не виряжав.
Не рихло другий такий повстанет Замойський,
Щоби умів рядити так пюром і войськи.
Дознали-сьми по смерті його дость одміни,
Воєн домових і тиж постронних без міри.
Од толь уважайми, як много на гетьманах
Добрих належить панству і на мудрих панах.
Леч я до свойого ся гетьмана вертаю,
Петра Конашевича, і в нем залецаю
При мензстві віру його, в которой статечне
Трвав, заставляючи ся за ню досить сердечне,
І завше з своїм войськом кроля-пана просив,
Аби віру нашу святую успокоїв,
Офіруючи ся му тим хентній служити,
Кгди би рачив релію нашу успокоїти,
Для которої междуособная война
Діється межи людьми в панстві кроля-пана,
Кгди ж за віру готов єст правий християнин
Умирати, а не дасть ся привести до новин.
Євтихій Самуйлович
Джерело: litopys.org.ua
Адаптований переклад:
Хто хотів би найповніш діло описати
Конашевича Петра й світові подати,
В грецького поета той мусів би Гомера
Зичить розуму або ще у Демостена.
Мужніх воїнів вони подвиги з’явити
Знали як, ті ж у віках залишились жити.
З ними розумом себе нам не порівняти,
Ми в науці праць таких не бажали мати.
Та хоч ритм у нас простий, музу все ж прикличем,
Славу мужа і його діло возвеличим.
Про народження Петра варто розказати,
Як дорогу до наук став він прокладати.
У Перемишльських краях виріс, у Підгір’ї,
В церкви східної його виховали вірі.
Він пішов до Острога для наук поштивих,
Що там квітли, як ніде, за благочестивих
Тих князів, которі там мудрість покохали
І майно, і кошт на ті школи віддавали.
Щоби юні до наук схильності набрали
І для рідної землі корисні ставали,
Хай фундація б ота, Боже, в нас не зникла,
Славу нашу підняла б, як чинити звикла!
Конашевич в Острозі досить літ поживши
І науки у письмі в нашому заживши,
Здібність у душі відкрив сильну до звитяжства,
В Запорозьке він пішов славнеє рицарство.
І отам немало теж поміж них живучи,
Діла рицарського скрізь пильно стережучи,
Досягнув, що військо те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, турків розбивало.
Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу —
Цісар турський там зазнав немалого страху!
Чотирнадцять тисяч він ворога розбив,
Одні каторги палив, іншії топив.,
а Каторги — турецькі гребні галери.
Із неволі християн безліч увільняв,
За що з воїнством його Бог благословляв.
За найбільшую собі має нагороду
Славний рицар, як коли вирве на свободу
Земляків своїх — гріхи вчинком покутує,
А умре, напевне, він — в небо помандрує.
Дізнавав неоднократ турчин препоганий
Його мужність і прудкий у бою татарин,
Зна Мултянськая земля, відає волошин,
Їх-бо гетьман той не раз лицарсько полошив.
І інфляндчик скуштував його війська сили,
Як їх рицарі оті, мов траву, косили.
І північний буде край також пам’ятати
Довго рицарство його, бо їм дався знати!
Там звитяжство немале він з’являв ідучи,
Городи й міста у них міцнії псуючи.
Мавши спритність, защораз він у те втрапляв,
Що і ворога збивав, шкоду оминав.
А як місто у війні християнське брав,
Непорушено церкви залишать казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий,
У звитяжстві пам’ятав про свій стан учтивий.
Що чуже, ніколи він того не хапав,
Із Замойського у цім приклад завжди брав.
Той гетьман був воякам також заказав,
Щоб мултянськії церкви жоден не чіпав.
Ні, Замойських у житті часто не зустріти,
Щоб і військом і пером добре міг рядити.
Як умер, пізнали ми випадки погані:
Війни домові або із чужинцем брані.
Від гетьманів, уважай, панство все залежить,
Добрий пан його звиша, а лихий — бентежить.
Та до гетьмана свого мову повертаю,
Конашевича Петра, в ньому відзначаю
Віру з мужністю тверду, у якій статечно
Він прожив, її стеріг дбало і сердечно.
Завше пана короля з військом він просив,
Щоб святую віру той нам огородив,
Обіцяючи йому охітніш служити,
Як релігію король зволить оградити.
Це з-за того почалась домова війна,
У державі короля множиться вона.
Як за віру умирать йде християнин,
То не дасться привести до лихих новин.
Євтихій Самуйлович
Переклад Валерія Шевчука, джерело: litopys.org.ua
Нагадаємо, Петро Конашевич-Сагайдачний (? — 1622) – український полководець і політичний діяч, православний шляхтич герба Побуг, гетьман українського реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Під його командуванням козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини та Кримського ханства. В Хотинській війні 1620 — 1621 рр. Сагайдачний очолював сорокатисячне козацьке військо, яке разом із польською армією завдало поразки турецькотатарським силам. Очолював морські походи на швидкісних човнах-«чайках». Був меценатом православних братств і нині канонізований ПЦУ. Він помер 10 квітня 1622 року у Києві. Похований у Братському Богоявленському монастирі.
Читайте та слухайте також: Дванадцятий вірш збірки на вшанування Сагайдачного читає Тарас Компаніченко
Тексти читає соліст групи «Хорея Козацька», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Тарас Компаніченко
«Сагайдачний: 4 століття військової слави» — проєкт Громадського радіо з озвучення текстів XVII століття за підтримки Українського культурного фонду
Повністю тринадцятий з Віршів на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного слухайте у доданому аудіофайлі