«Шлях додому: як повернути дитину з депортації» — це спільний проєкт Громадського радіо та Української мережі за права дитини.
Гості:
Діна Уріх — голова відділу прямої допомоги та членкиня правління організації Helping to Leave.
Анастасія Халіулова — фахівчиня з соціальної роботи й співкоординаторка проєкту «Шлях додому» Української мережі за права дитини.
Євгенія Гончарук: Організація Helping to Leave/«Допомагаємо виїхати» – партнер проєкту «Шлях додому» Української мережі за права дитини, у межах якого вони разом повертають дітей з тимчасово окупованих територій, возз’єднують із сім’ями тих дітей, які опинилися в окупації без батьків. Анастасіє, будь ласка, розкажіть про результати цієї співпраці.
Анастасія Халіулова: Насправді ми співпрацюємо дуже давно і наша співпраця доволі якісна. Якщо говорити про кількісні результати, то, наприклад, за лютий-березень цього року Helping to Leave допомогли нам повернути додому 26 дітей. І це немало. Але з самого початку роботи з поверненнями ми зверталися до організації «Допомагаємо виїхати» з різними питаннями, консультувалися.
І можемо сказати, що ці люди досить кваліфіковані для того, щоб вирішувати точково проблеми батьків, офіційних представників, які їдуть по дітей або бажають повернути їх на територію України.
Олена Холоденко: Пані Діно, а вашу організацію чим підсилює співпраця з Українською мережею за права дитини?
Діна Уріх: Для нас це дуже важлива співпраця, тому що в тій сфері, в якій ми всі працюємо, в евакуації з тимчасово окупованих територій, дуже важливий будь-який набутий досвід, тому що це територія, де не працюють закони, і тільки досвід є чимось, на що ми можемо спиратися. А наша співпраця — це щось, про що раніше ми могли лише мріяти.
Яких дітей повертає Українська мережа за права дитини разом з Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України та організацією Helping to Leave, розповідає Наталія Ємець, начальник відділу у справах депортованих та санкційної політики Директорату захисту прав громадян, постраждалих внаслідок збройної агресії, Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України:
Євгенія Гончарук: Можливо, наші гості хотіли б додати якісь категорії або якісь окремі випадки, які не згадала пані Наталія?
Анастасія Халіулова: Мабуть, важливо додати ту категорію дітей, чиї батьки є військовослужбовцями або працюють в держструктурах, яким небезпечно пересуватися територією Російської Федерації і ТОТ. Й перебувати, власне, їхнім дітям і родичам там теж небезпечно.
Діна Уріх: Ще бувають випадки, коли дітей вивозять окремо від батьків до лікарень, але не на оздоровлення, а саме на лікування, коли дитина постраждала внаслідок збройної агресії Російської Федерації. У таких випадках дітей можуть розлучати з батьками й потім навіть не повідомляти батьків, де вони є. Тоді батьки звертаються до нас, шукаючи дітей по лікарнях. У нас були такі випадки теж.
Олена Холоденко: Чому час — це зброя росіян і кого з дітей треба повертати насамперед?
Анастасія Халіулова: Я розповім про маленьких: вони забувають свою батьківщину і все українське. І їм важче пояснити, що вони з України, де для них все рідне і має бути важливим.
Діна Уріх: Чим довше там перебувають старші діти, тим більше система працює проти нас і тим більша ймовірність, що їм зроблять російські документи. Якщо дитині виповнилося 14 років, то їй видадуть паспорт громадянина РФ і в цілому вона буде присутня у російській системі документів.
Євгенія Гончарук: А якщо ще й близько до 18 років, то ми тут пам’ятаємо про інший ризик — перспектива призову до армії окупанта?
Анастасія Халіулова: Це починається значно раніше, коли відбуваються приписи до військкомату, потрібно сходити й отримати військовий квиток тощо. І це вже такий важливий дзвіночок, що варто щось робити, що може бути небезпечно.
Олена Холоденко: Пані Діно, згадайте найважчий випадок повернення. І чи можна взагалі, говорячи про повернення дітей, говорити про якісь легкі випадки повернення?
Діна Уріх: Я якраз хотіла розпочати свою відповідь з того, що дуже важко сказати, який випадок найважчий, тому що вони всі різні. І, на жаль, дуже боляче працювати з цими історіями, тому що кожна з них — це трагічна історія родини. Але найбільше запам’ятався як нелегкий — це діти військовополонених з Азовсталі. Обидва — і мама, і тато були полоненими. Маму обміняли і, звісно, перше, що вона захотіла, це — возз’єднатися з дітьми, які залишалися в окупації з бабусею та дідусем. І це було неймовірно небезпечно, ми дуже переживали, і було декілька спроб виїзду з відмовами, зі звинуваченнями супроводжувачів, але, на щастя, родина возз’єдналася — зараз мати з цими дітьми.
Євгенія Гончарук: Як довго відбувається підготовка до того, аби людина вже виїхала безпосередньо по свою дитину? Що треба підготувати на цьому етапі і хто допомагає?
Анастасія Халіулова: Насправді все залежить від ситуації, від кейсу, хто звертається, скільки дитині років, в якій ситуації вона перебуває і на якій території. Наприклад, один з батьків загинув, інший – перебуває на території вільної України, але з певних причин їхати на ТОТ чи в Росію не може. До нас звертається бабуся, на неї покладена тимчасова опіка, і вона їде по дітей, приміром, в Донецьк. І тоді це довгий шлях, починаючи від домовленостей з Російською Федерацією.
По-перше, лише батьки чи опікуни мають вести перемовини з тією стороною. Якщо діти перебувають в закладі, для того, щоб не приїхати, не поцілувати двері і повернутися назад ні з чим, треба домовитися про те, що людина приїде з певними документами, які від неї чекають, і дітей віддадуть. Це може бути звичайне доручення про те, що така людина їде, забирає дітей, і їй дозволено з ними перетинати певні кордони. По-друге, це можуть бути перекладені російською документи — починаючи від свідоцтв, закінчуючи паспортами, тим самим свідоцтвом про опіку перекладеним. Це можуть бути навіть заяви, які просить Російська Федерація, щоб ми заповнили, наприклад, з цієї сторони, і привезли туди вже підписаний оригінал.
Будь-який документ краще перекласти на російську мову і завірити його нотаріально для того, щоб менше було питань при перетинах кордону і тим паче в закладі. І 100% треба розмовляти з закладом, тому що, якщо, наприклад, перед тим, як ти їдеш, ти домовляєшся про одне, то в час, як ти доїжджаєш до точки, де треба забирати дитину, все може змінитися. Можуть з’явитися вимога якихось додаткових документів, може бути потрібно якийсь час почекати, щоб дитину віддали, можуть змусити зробити ДНК-перевірку чи щось інше.
Слухайте й читайте також: Українські діти для росіян — лише трофеї?
Євгенія Гончарук: І скільки це все часу займає? Ви могли б описати, наприклад, якщо починаються додаткові перевірки, якісь аналізи?
Анастасія Халіулова: В кращому випадку тиждень. В найгіршому в нас було таке, що чекали на тій стороні місяць.
Діна Уріх: Вони починають вигадувати документи просто, щоб тягнути час і наші нерви. З одного боку, це щоразу можуть бути різні документи, з іншого — підхід той самий — в сподіванні, що ви за цією дитиною не доїдете.
Наприклад, я пам’ятаю, що в паспорті написано, що це мати, є свідоцтво про народження дитини, але вони вимагали довідку російською мовою від української влади, що мати не позбавлена батьківських прав.
І якщо ми вже говоримо про етап підготовки, то людину дуже важливо підготувати психологічно, поговорити про те, як відбуватиметься цей шлях. З одного боку, про це є багато чуток, з іншого — реальних ризиків. Але ми маємо завжди бути на зв’язку, розмовляти відверто про те, що людину очікує, і просто давати людині зрозуміти, що вона не буде одна, що не може бути такого, що ми її вели-вели, супроводжували-супроводжували, а потім вона приїхала в Росію і всі зникли зі зв’язку. Саме це відчуття постійної підтримки, яка триває на шляху повернення, і що ми людину не залишимо і допоможемо, це, мені здається, дуже важливий етап.
Євгенія Гончарук: Як проєкт «Шлях додому» допомагає долати штучні перешкоди, які створює РФ при поверненні дітей?
Анастасія Халіулова: Найбільша підтримка, про яку почала говорити Діна, — це постійний зв’язок. Треба обов’язково з’ясувати, чи буде можливість в оператора на певному відрізку шляху надати хоча б мобільний інтернет для того, щоб знати, де ти перебуваєш, тому що йдеться про безпеку і координацію. Якщо ми не знаємо, де людина, то не можемо допомогти.
Тим паче — якщо ми говоримо про якісь допити чи знущання російських спецслужб або прикордонників. Ми теж допомагаємо це пройти. На шляху туди спеціаліст, який супроводжує і координує, а по поверненні — кваліфікований психолог, який вміє працювати з травмою. Якщо, наприклад, ми кажемо про те, що дитину можуть не видати одразу через документи, про які ми вже говорили, і якщо не вдається їх зробити на місці, то людина повертається, ми робимо документи і їдемо знову через якийсь час. Трапляється, що інший родич в Україні може зробити ці документи, потім їх передати до опікуна чи одного з батьків у РФ.
Інша історія, коли людину на якомусь з кордонів не пропускають і там же лишають. Кажуть: «Добирайтеся самі, як хочете». Там завжди нема зв’язку. Це в 90% випадків ніч, і люди стоять серед дороги вночі в чужій країні, не маючи зв’язку, грошей, і не знають, що робити, тому що просто їх не пропустили через якусь неприязність. Насправді це може бути як знайдене татуювання на тілі, яке ніби виглядає провокаційно, а з іншої сторони — пост чи фотографії в телефоні. Як би ми не казали гарно чистити телефон, все одно спецслужби можуть їх знайти. Тому підготовка — це найбільш важливий і серйозний крок для того, щоб з першого разу впевнено дістатися дитини, повернути її й зробити це якнайлегше і якнайбезпечніше.
Олена Холоденко: Чи можете навести приклад, коли батьки чи опікун приїжджали й виявилося, що дитину перемістили?
Анастасія Халіулова: Найяскравіший випадок — це, мабуть, повернення ще у 2022 році. Це був директор коледжу, який їхав за двома хлопцями, які навчалися в його закладі, і вони якраз теж були у списку 31. Їх місце змінювалося кілька разів. Спочатку йому казали, що вони в таборі, потім виявилося, що в притулку, потім — в лікарні, і це все мінялося прямо на шляху. Посіпаки росіян щоразу сподівалися, що він не доїде, тому що це небезпечно. Але він настільки переживав за цих хлопців, щоб був впевнений і був готовий йти до кінця, попри все. Насправді можливо, хлопці були на місці весь цей час, але вказували декілька разів різні місця.
Євгенія Гончарук: Чи стикалися ви з таким, що люди через міфи, стереотипи чи нестачу коштів взагалі не наважувалися поїхати?
Діна Уріх: У нас були випадки, коли саме через брак коштів люди не могли поїхати. Був випадок, коли дівчинка, хвора на діабет, не могла виїхати. Її вивезли до Бєлгорода у лікарню ще у період окупації Харківської області. Потім перемістили в дитячий будинок на території Російської Федерації. Мамі навіть не повідомили, де вона. Мама через багато місяців не наважувалася їхати, бо і не мала коштів, і не могла з нею зв’язатися. Вона не мала розуміння, як це зробити.
Мама залишалася на деокупованій території Харківської області без інфраструктури. Вона мала обмежений доступом до соціальних послуг і сама потребувала психологічної підтримки. Їй самій було дуже важко. Нам тоді пощастило, що вона до нас звернулася. Ми допомогли їй повернути дитину. Тому, так, брак коштів, важкий психологічний стан, нерозуміння, як це робити, є перешкодами до повернення дітей, й батьки чи опікуни потребують підтримки.
Олена Холоденко: Чому все-таки батькам, чиїх дітей депортували у РФ або незаконно перемістили на тимчасово окуповану територію, треба звертатися по допомогу не гаючи часу?
Анастасія Халіулова: Варто знати, що час працює проти нас. Ніхто, окрім вас — батьків, родичів чи опікунів не поверне дитину в Україну. І наші українські діти для росіян — це трофей. Ми часто про це кажемо. Якщо ваша дитина стала жертвою переміщення у РФ або на тимчасово непідконтрольну територію України, звертайтеся до нас.
Якщо ваша дитина перебуває на території Російської Федерації або на тимчасово окупованих територіях України, звертайтеся до «Української мережі за права дитини»:
Вам допоможуть повернути дитину додому!
За даними на березень 2023 року, на тимчасово окупованих територіях та у РФ перебували 4390 українських дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. До повномасштабного російського вторгнення вони перебували у спеціальних дитячих закладах. Дані повідомляла віцепрем’єрка України Ірина Верещук. За її словами, Україна надала в Міжнародний кримінальний суд усі матеріали стосовно викрадення дітей. Іноді самі росіяни підтверджують факти викрадення українських дітей.
Нагадаємо, станом на кінець 2022 року офіційні джерела РФ рапортували про понад 700 000 українських дітей, які проживали на той час на території РФ. Це депортовані (разом з батьками) та викрадені діти.
У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Володимира Путіна і Марії Львової-Бєлової через насильницьке вивезення українських дітей, що є ознакою геноциду.
Відомо, що росіяни приховують злочини усиновлення українських дітей. Уповноважений президента України з прав дитини у 2014-2021 рр. Микола Кулеба каже, що станом на березень 2023 року стало важче знайти інформацію про викрадених українських дітей. Він зауважив, що не відомо скільки українських дітей перебуває зараз у Росії. Діти можуть опинитися без батьків через те, що вони інколи помирають, інколи їх садять у в’язницю, інколи вони хворіють, і діти опиняються сам на сам, пояснив Микола Кулеба. Таких дітей, за його словами, влаштовують або в сиротинець, або в якісь сім’ї. Їм надають не тільки статус дитини-сироти або позбавленої батьківського піклування, але й російське громадянство.
У червні 2023 року стало відомо, що російські окупанти використовують територію Білорусі для вивезення українських дітей. Про це заявила віцепрем’єр-міністерка — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук.
Наприкінці червня 2023 року пресслужба Центру національного спротиву повідомила, що російські окупанти планують вивезти «на відпочинок» близько 300 дітей із тимчасово захопленої території Запорізької області в російську Чувашію. Відомо, що росіяни не повертають дітей після вивезення, прикриваючись воєнним станом у регіоні.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі