Мар'яна Чорнієвич
Операція тривалістю 6 діб: як двох підлітків, вивезених з Маріуполя, повернули в Україну
16-річний Іван Матковський та 15-річний Максим Бойко — студенти будівельного коледжу, а по факту — підлітки, які закінчують лише перший курс і діти-сироти, яких велика війна застала у Маріуполі. Їхня історія у новому випуску «Сімейний альбом: діти війни».
Ведучі1
Фото: Хмельницький політехнічний НУ "Львівська політехніка"
«Перші дні було страшно, неприємно, а потім я уже до цього більше звик і у мене була одна думка — якщо летить, то це ж не означає, що саме у мене. Або два слова — Господи, спаси й збережи».
Місяць у бомбосховищі, бажання виїхати у Львів, але реальність — вивезення в окупований Донецьк. Це історія, як дорослі українці шукають і знаходять шлях порятунку юних українців, навіть якщо для цього треба об’їхати 5 країн.
Бої за Маріуполь почалися після повномасштабного вторгнення Росії в Україну і тривали з 24 лютого до 20 травня, коли оборонці міста вийшли з укриття на «Азовсталі». Зараз Місто Марії захоплене, російська армія знищувала його з усіх видів зброї. Понад 90% житлових будинків пошкоджені, з них більш як 60% є невідновлювальними. Точна кількість жертв російського вторгнення у Маріуполі — невідома.
З гуртожитку виїхали бронеавтомобілем поліції
Зранку 24 лютого, пригадує 16-річний Іван Матковський, йому зателефонувала мама, її позбавили батьківських прав. Тоді у гуртожитку маріупольського коледжу він був зі своїм старшим братом та двома друзями.
«Мені мама зателефонувала і сказала: «Швидко йдіть в магазин, купуйте усе, що вам треба і знімайте гроші, бо не будуть працювати банкомати», — розповідає Іван.
До 28 лютого, поки у гуртожитку була електрика, хлопці готували їсти самі. Коли світла не стало, їжу їм приносив директор коледжу Антон Білай, у якого вдома ще був газ. Саме він — опікун хлопців. Пан Антон каже, що тоді у гуртожитку жили 24 людини, суп їм носив у 12-літровому емальованому відрі:
«Я десь приблизно хвилин за 10 ходу від гуртожитку жив, то бігав туди їх годував. Але, коли вже закінчився газ (тоді ми ще не розуміли, що нам доведеться готувати на вогнищах і воду роздобувати), вимушений був виїхати з Лівобережного району, оскільки цей район Маріуполя першим взяв на себе удар, до центру міста. Для того, щоб покликати на допомогу поліцію, яка через 2 години приїхала до гуртожитку на бронеавтомобілі та вивезла дітей-сиріт до бомбосховища у центрі міста.
На жаль, зв’язок був відсутній, тому куди поліція їх евакуювала мені було невідомо».
Івана з братом, Максима і їхнього друга відвезли у Приазовський державний технічний університет. За словами хлопців, там від обстрілів ховалися близько 1000 людей, тому, звісно, були діти та люди старшого віку. У будівлі було бомбосховище, але прохолодне, і не усі туди поміщались, тому частина людей жила на напівцокольному поверсі — стіни там були товстими, тому люди почувались безпечно. Їжу і воду їм привозили українські військові. Так само як і подушки, матраци, ковдри. Щоб не спати на підлозі, зсували парти та спали на них, згадує Іван:
«Я до цього дуже лояльно ставився. О 21:00 лягав спати. Відтоді та до 5 ранку було більш менш тихо. О 5 ранку починались масовані обстріли. І так тривало десь до 8-9 ранку. Перші дні було страшно, неприємно, а потім я уже до цього більше звик і у мене була одна думка — якщо летить, то це ж не означає, що саме у мене. Або два слова — Господи, спаси й збережи».
З часом з університету виїхали усі, хто змогли.
«Потім 19 березня прийшли наші українські військові й сказали, що буде дуже сильний обстріл. І сказали, що треба буде йти звідси», — пояснює Іван.
І от, дочекавшись закінчення комендантської години, вирішили покидати укриття і хлопці.
«Ми зранку зібрались, людей зо 30, хто захотів йти. Мій, брат, моїх двоє друзів, ще були жінки, діти. Виходить, що ми були біля моря. Спустились вниз, дійшли до мосту, піднялись. Щоб вийти з Маріуполя ми йшли до блокпоста, тому що йти вже не було куди, місто було оточене. Чи там залишатися, чи йти. Так ми дійшли до російського блокпоста. Перевірили наші речі, документи, всяке таке. За цим російським блокпостом стояв автобус. Ми сіли в нього і нас довезли до Мангуша», — розповідає хлопець.
Читайте також: Коли відміряли грами макаронів для студентів, згадався блокадний Ленінград — ректор МДУ про облогу Маріуполя
У Донецьку
Мангуш — це селище за 19 км від Маріуполя. Там у місцевій лікарні хлопці пробули пів дня. Хтось дізнався, що вони сироти й до них приїхали представники соціальної опіки з окупованого Донецька. Діти відмовлялись їхати з ними, бо мали план — дістатися до Львова. Але… Їх усе одно забрали. Старшому братові Івана 20 років, хвилювались, щоб з ними до Донецька не відвезли і його, бо вік уже призовний і могли б мобілізувати до армії. Але оскільки він повнолітній, то його не затримували. Він сів у автобус і через Запоріжжя дістався Львова.
«Він поїхав в Україну, а я з двома хлопцями — у Донецьк. Ми були там 2,5 місяці», — каже Іван.
До Донецька відвезли 16-річного Івана, 15-річного Максима і їхнього товариша. Тижнів за два за третім хлопцем з Дебальцевого приїхала його мама. Вона також була позбавлена батьківських прав, але виправилась, оформила на нього документи й забрала додому. Іван з Максимом залишились у Донецьку удвох.
«Спочатку мені було якби незвично. Бо я не знав, які тут люди. Ми ж перебували у лікарні, там були медсестри. Вони ж якби усі українці. Я знайшов з ними спільну мову. До нас добре ставились. Були деякі люди, яким усе байдуже. Але загалом добре ставилися».
Звичайно, їм пропонували залишатися. Казали, що можна поїхати у табір, на 21 день — відпочити. А потім і своє навчання продовжити у так званій «ДНР». Але те, що до дітей у Донецьку ставилися добре, підтверджує й Антон Білай:
«Їх годували 4-5 разів на день. До них приходили спеціалісти з різних «служб», у справах дітей тощо. Їх возили на екскурсії, гуляли з ними. Претензій ніяких немає. І передача, і оформлення всіх документів пройшли у нормальному режимі. І хлопці до персоналу лікарні ніяких претензій не мають, до них ставилися добре».
Але все ж хлопців не покидало бажання вийти на зв’язок з директором-опікуном, аби той за ними приїхав. Маючи телефони та інтернет, вони дзвонили й писали, вишукуючи можливості, усім, кому могли.
Так вдалося зв’язатися зі своїм директором та опікуном Антоном Білаєм. Розповіли про те, як їм ведеться і що хочуть, щоб він по них приїхав.
«Я ж студент, і у нас в месенджері є група, де вчителі, де студенти. Туди приєднався директор, я почав йому писати й розказувати всю історію і де я перебуваю», — ділиться Іван.
Зрештою зв’язок встановили й пан Антон виїхав за дітьми.
Операція з повернення дітей
Поїздка тривала майже тиждень. Три доби їхав у Донецьк і стільки ж назад — через Польщу, Литву, Латвію, Естонію та Росію. Керувала цією «операцією з повернення дітей» міністерка з питань реінтеграції Ірина Верещук. Допомагали також Червоний Хрест і організація «СОС Дитячі містечка». Усе це було узгоджено з уповноваженими особами з прав людини РФ та «ДНР». Зв’язок опікуна з хлопцями доти уже був налагоджений, розповідає Антон:
«Ми вже з ними були на зв’язку. Спілкувалися по декілька разів на тиждень. Навіть останнім часом перед моєю поїздкою кожного дня. Оскільки це було ще пів ранку, один з хлопців спав, а інший ні. Ми обійнялися і навіть сльозу пустили.
Після передачі дітей мені ми поїхали до готелю, який уже був заброньований. Там переночували й о 8 ранку вже виїхали з Донецька».
Навіть уявити нинішню дорогу до Донецька і те, що може чекати дорогою — не просто. Однак пан Антон говорить, що перепон, уже безпосередньо дорогою до дітей, не було:
«Я усюди показував надані мені тут документи. Це і нашим Департаментом освіти і науки Донецької ОДА про те, що я справді є законним опікуном. Також були надані документи про моє відрядження. І також у мене були з собою документи — рішення районних адміністрацій про те, що дітям дійсно надано статус дитини-сироти».
Перепон і проблем не було. Але чи був страх, чи була стурбованість? Адже їхати доводилось в окуповане упродовж 8 років місто.
«Стурбованість була, звичайно. Я, починаючи з 2014 року, навіть хоч і проживав у Маріуполі поряд, але жодного разу там не був на окупованій території.
Зрозуміло, що це було за 8 років до цього часу. По-перше, я навчався в Макіївці, це поряд з Донецьком. У відрядження їздив досить часто у Донецьк. А за останні 8 років я там ні разу і не був. Тому якась стурбованість напевно була, але я розумів, що діти хочуть їхати. Дітям навіть надавали можливість там відпочити у санаторії 21 день. Але вони відмовилися і сказали що вони хочуть до мене», — пояснює Антон Білай.
Він — законний опікун Івана та Максима, тому що вони сироти на повному державному забезпеченні. І оскільки вступили до коледжу, то за сімейним та цивільним кодексами України директор є їхнім законним опікуном. За що відповідає опікун?
«Можна сказати, що за все. Діти навчаються, проживають у гуртожитку. Повинен забезпечити їх побут, щоб вони добре навчались, щоб отримували усі соціальні виплати, які їм передбачені.
Узагалі у нас достатньо багато дітей-сиріт навчалося, 26, але більшість з них під опікою перебувають. А ті, хто на повному державному забезпеченні — це (опіка — ред.) продовжується до випуску. Тобто не важливо 18 їм, 19 чи 20 років виповнюється. Звичайно, вони проживають у гуртожитку і звичайно ми ними опікуємося. Тобто ми обов’язково після випуску надаємо їм право — або вони вступають до вищих навчальних закладів 3-4 рівнів акредитації, або обов’язково повинні бути працевлаштовані», — зазначає опікун.
Звісно, дітьми займаються не лише директор, є заступники, класні керівники, соціальні педагоги, психологи. Вони усі разом допомагають і займаються дітьми.
А за повернення дітей-сиріт, примусово вивезених до Донецька директор коледжу отримав нагороду від голови Донецької обласної військової адміністрації Павла Кириленка.
Нове життя
Зараз Іван та Максим живуть у Хмельницькому, сюди евакуювали їхній Маріупольський будівельний коледж. Хлопці почали займатися спортом: Іван уже ходить на бокс, а Максим планує записатись на баскетбол.
«Мені подобається, все компактно. Місто не дуже велике, зручно. Подобається дуже пляж. Центр міста дуже красивий», — каже Іван.
Місцевий політехнічний фаховий коледж, який і прийняв до себе їхній маріупольський, подарував хлопцям вишивані сорочки. На фото у соцмережах — хлопці у колі однолітків, посміхаються, приймають подарунки і облаштовуються у новому для себе місті у якому, можливо, затримаються надовго. Не знаючи, не подумаєш, дивлячись на ці світлі обличчя, що бачили і пережили ці діти.
«Вони дуже щасливі. Їх тут дуже гарно прийняли. Ірина Андріївна — ми спілкувалися, разом чай пили, вона їм дала подарунки. Потім, коли ми повернулися до Хмельницького, то губернатор вручив, не лише цим дітям-сиротам, а усім дітям-сиротам, які перебувають на Хмельниччині, по планшету. Керівництво Хмельницького політехнічного коледжу і студрада з дітьми провели знайомством з коледжем, з містом Хмельницький. Кімнату у гуртожитку, відповідно, облаштували. Також надали речі, предмети побутової хімії, продуктові набори. Діти зараз допомагають мені трошки по роботі сьогодні. Тобто вони допомагають взагалі… І вони задоволені», — говорить Антон.
Сам директор коледжу й опікун Івана та Максима Антон Білай із сім’єю змогли виїхати з Маріуполя 23 березня на уцілій машині. Їхня домівка згоріла повністю.
«У квартирі ще з 2014 року ми мали завжди «тривожну валізку», де завжди були зібрані усі потрібні документи і усі якісь більш-менш цінні речі також завжди лежали в одному місці. А речі… Звичайно — ні (не брали — ред). Ми не планували, що ми туди вже не повернемось. Тобто, коли ми виїжджали, то забирали деякі речі, їжу, яка в нас ще була на той час. Ми не планували, що вже ніколи у цю квартиру не повернемося».
Така ж ситуація в Івана. Усі пожитки залишились у гуртожитку. Але шкодує хлопець найперше за двома речами:
«У мене майже все в Маріуполі залишилось. Ми брали тільки, щоб тепліше було одягнутись. Мені шкода тільки дві речі: мої боксерські рукавиці, які мені тренер подарував. Він у них виграв у 12 чи 13 років чемпіонат України. Вони для мене дуже дорогі. І ще я в 9 класі вишив іконку бісером, вона для мене теж була дуже дорога».
Війна триває, дітей продовжують вивозити до Росії. І наш біль і подекуди розпач через це уже не знає ні меж, ні означень. Але історії, подібні досвіду Івана Матковського та Максима Бойка вселяють нам хай дещицю, але віри, що доки сонце сяє, доки вода тече і доки Збройні Сили України б’ються за нашу перемогу — надія є.
Читайте також: Найстрашніше горе — не війна, а байдужість: історія Мрії з Харкова, що знайшла нову маму
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
