Родина Целухіних, День вишиванки, 19 травня, до повномасштабного вторгнення.
Це подкаст «Сімейний альбом: Діти війни». У ньому ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім’ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу, інтернатні заклади та сім’ї з дітьми з інвалідністю. Говоримо про їхній досвід проживання війни і як вони захищали своїх дітей.
18-річна Юля з сім’ї Целухіних задля створення подкасту довірила свій відеощоденник. Дівчина записувала відео 19 березня 2022 року у підвалі свого будинку, де проводила безвилазно цілі дні разом зі своїми 9 братами й сестрами. У цей час за місто точились запеклі бої.
«У будинку вибило усе, що тільки можна вибити. Коли і скільки часу ми будемо усе це відновлювати — ніхто не знає. Дитину поранило уламком. Уламок, що горів, пролетів крізь вікна, потрапив йому одяг, пропалив 5 светрів і зроби рвану, палену рану», — говорить на відео Юля.
Під час запису цього відео Юля ще не знає, що до кінця березня ракетні обстріли перетворять на попіл не тільки її будинок, але й весь район, у якому вони жили. І відновлювати будинок, де пройшло її дитинство, буде неможливо.
Війна почалася для Целухіних у 2014. У той час подружжя мало 5 дітей від 5 до 10 років. В одну із травневих ночей від вибухів синхронно прокинулася вся родина.
«О четвертій ранку почали лунати вибухи, а ми не могли зрозуміти, що відбувається. Прокидаєшся одного ранку, а місто вже захоплене. Ми дізнались про це, коли на центральній площі вивісили прапор так званої «ЛНР», — розповідає Ірина Целухіна.
Родина жила в окупації два тижні. Бої, як згадує Ірина, точилися на околицях міста — далеко від їхнього будинку. Втім діти почали розрізняти звуки війни:
«Вони навчилися відрізняти, що летить — гелікоптер чи літак — куди скидає, яку бомбу, який снаряд летить. Усе це розрізняли навіть по тих обстрілах, які лунали трохи далі. У нас тоді найстаршим був Руслан. Він якраз озвучував, що от, мовляв, артилерійським обстріл, а це от з «Градів» стріляють. На той час йому було 7 рочків».
Окупація Рубіжного маріонетковим угрупуванням «ЛНР», яке підтримувала Росія, тривала два місяці. Більшість цього часу родина була не в місті.
«Тоді служба у справах дітей домовилася, щоб частину дітей відправили у табір в Бердянськ, а мене з молодшими відправили у санаторій «Перлина» у Новопскові. Вдома залишився чоловік і тато, приглядали за будинком. У липні 2014 року місто звільнили. Відтоді до 2022 року ми жили за 25 км від лінії розмежування. Так, у якісь дні чути було вибухи, але загалом більш менш було спокійно, нас це начебто не стосувалося», — пригадує Ірина.
Слухайте також: «З 2014 я втомилась від пострілів та переїздів, але ми разом» — Майя про свою родину, в якій 6 дітей
Після власного досвіду прокидання від вибухів мусила спитати в Ірини: чому вони вирішили залишитися із дітьми поблизу лінії розмежування?
«Знаєте, коли багато дітей, коли будинок ми будували самі на власній території, чоловік з батьком клали ту цеглу, робили внутрішні роботи, то ми цей дім дійсно вважали будинком для дітей. І діти вважали його своїм. Свого часу вони взагалі були позбавлені того розуміння, що будинок може бути такий, де зручно, де тебе чекають, де тебе люблять. Цей будинок, знаєте, був для нас символом спокою і того самого місця, де тебе завжди зрозуміють. До якого можна повернутися», — ділиться Ірина Целухіна.
Слухайте також: Операція тривалістю 6 діб: як двох підлітків, вивезених з Маріуполя, повернули в Україну
У 2022 до будинку повернулася війна.
«О 04:30 пролунали перші вибухи. Ми одразу з чоловіком підірвалися на ноги. З нами ще наймолодший в кімнат спав. Чоловік одягнувся, швидко вискочив на вулицю подивитися, що відбувається. Всі діти одразу попрокидались, бо вибухи були сильні. Прибігли до нас в кімнату, питати: «А що, мама, відбувається?». Почали їх заспокоювати. Вибухи припинились Діти порозходились по ліжках, але вже ніхто не спав, просто лежали, бо хвилювались. Пригадували 2014 рік, заспокоювали їх, що ми разом і все буде добре», — розповідає Ірина.
На початку березня почалися активні бої за Рубіжне. Війна день за днем забирала у родини звичне життя. Побут ускладнювався не лише постійними обстрілами, а й відсутністю світла – після 8 березня електрики у місті не було:
«Був березень, було дуже холодно. Цього року була дуже холодна весна, а опалення у нас було на електриці, тому без світла було важко. Щоб було тепліше, ми збирались всі в одній кімнаті. Свічки давали трохи тепла.
Що ми робили? По-перше, ми мали свою пасіку, були доволі великі запаси воску. Ми навчилися виливати свічки. Підготували підвал свій, вихід до нього у нас був прямо з вітальні. Підвал не дуже широкий — метрів два, але довгий, понад 10 м довжини, тому загалом доволі великий. Там були запаси продуктів, води, спустили туди ковдри, щоб можна було у разі чого там пересидіти.
Чоловік зі старшими хлопцями зробили там полиці, щоб можна було сидіти і навіть лежати. Світла ж не було, тому в підвалі доводилось свічками світити. З ліхтариками було складніше. У нас також був зарядний пристрій, який заряджався від автомобіля. Чоловік заводив машину, ми пристрій заряджали і потім вже від нього заряджали телефони. За дня намагались бути вдома, а коли темніло, то запалювали свічки, збирались в одній кімнаті. Щось розповідали, розмовляли. Газ у нас був практично весь час».
12 березня на подвір’я родини прилетів снаряд. У двох дитячих спальнях вилетіли вікна. Батьки вирішили, що тепер більшість кімнат будуть закриті, а всі гуртуватимуться у залі:
«На підлогу стягнули 4 ортопедичні матраци, вони доволі товсті, щоб хлопчики могли спати. Для дівчаток до дивана попідставляли пуфики і так впоперек дивана вони учотирьох поміщалися. Тут же стояв ще один невеличкий диван і вихід до нашої кімнати, вона була вглибині двору.
Малий дуже не хотів спати ніде, крім свого ліжечка, тому я лягала біля нього. Так, до зали були відчинені лише двері з моєї кімнати, всі інші були зачинені, щоб не було того холоду. Вкривалися ми ковдрами, спальниками. Але як тільки вибухи лунали уже зовсім близько, то діти одразу спускалися у підвал.
Призвичаїлися настільки, що уже знали хто за ким спускається. За 15 секунд ці 10 дітей швиденько сходили до підвалу. Діти по звуках розуміли, що і звідки стріляє. Чуємо артилерійський вогонь, аналізуємо з якого боку — з північного, визначаємо район, якщо чути 11 разів, то пролетить повз. Так ми рахували 11 секунд, якщо не розбилось, то означало, що полетіло кудись далі. Як чули, що з іншої сторони летить, то вже також знали, що звідти летить 9 секунд, якщо протягом 9 секунд коло нас не «бахне», то буде летіти далі».
15 березня за 50 метрів від будинку Целухіних українські військові поставили блокпост. Таким чином будинок опинився безпосередньо на лінії розмежування.
«Ми опинилися на лінію вогню, відтоді були під перехресним вогнем. Росіяни стріляли на нашому кварталу, українські військові вели вогонь у зворотному напрямку. Тому ми наслухалися усього, що можна було почути: і які завгодно артилерійські снаряди, і міни, зокрема, і фугасні», — каже Ірина Целухіна.
Фугасна міна, про яку згадує Ірина, прилетіла на їхнє подвір’я 17 березня і не розірвалася. Війна забрала у родини подвір’я:
«Ця фугасна міна впала нам в город, неподалік від того місця у нас стояв вуличний туалет. Користувалися ним, бо ж води не було, каналізація не працювала. Після того прильоту туди в туалет стало страшно ходити, бо вона то лежала, але хтозна, коли вона може розірватися.
Ми телефонували, питали, але нам відповідали, що ми у сірій зоні і до нас ніхто приїхати не може. Порадили, щоб просто її не чіпали. Але обстріли тривали весь час, кожен з них міг здетонувати цю міну. Тому чоловік пішов до сусіда, у нього туалет стояв з іншого боку нашого двору. Він домовився, що ми ходитимемо туди».
Уявити, як це жити в таких умовах, неможливо. Ось як Ірина згадує найгірший день, який родина провела у будинку.
«Одного разу ми почули вакуумну бомбу. Це було, мабуть, найстрашніше, що ми чули. Вони вибухнула недалеко від нас на промзоні. Ми бачили фосфорні снаряди, бачили запалювальні снаряди, навколо нас палали будинки. Діти це переживали.
Але 19 березня почався масований нічний обстріл. Це було найстрашніше, бо у такий момент ти не розумієш, що взагалі відбувається. Ми прокинулись від того, що снаряд прилетів на вулицю. Діти швидко сонні зірвалися в підвал, я схопила малого в ковдрі і спустилася за ними. Чоловік побіг тихенько подивитись на вулицю, що взагалі відбувається. Але вночі це страшно, бо ж незрозуміло де і що, нічого не видно.
І от сидимо ми у підвалі. І Міша, якому тоді було 12 років, сказав, що у нього болить плече. Добре, що він був одягнутий у два теплих светри, футболку на довгий рукав, безрукавку. Бо коли ми підняли увесь той одяг, то побачили, що він поранений у ліве плече. Уламок пробив вікно, пролетів кімнату, розбив міжкімнатні двері і врізався дитині в плече.
Зрозуміло, що швидку викликати ми не могли. Наша старша донька проходила курс першої домедичної допомоги, тому одразу зорієнтувалася. Ми дістали аптечку, обробили рану. Дитина втратила свідомість, давали нюхати нашатирний спирт. І після цього ми з чоловіком заговорили про те, що нам треба виїжджати», — пригадує Ірина.
Покинути сіру зону цивільному населенню було майже неможливо.
«Я зателефонувала на гарячі лінію «Спасемо країну разом». Мені сказали, що вони нас вивезуть без питань, але доїхати до нас не зможуть. Тому нам самим треба дістатися пункту евакуації. А пункт евакуації був за 8 км від нас. І найстрашніше полягало у тому, що половину цього шляху нам треба було пройти під потужними обстрілами.
Ми почалися збиратися, склали рюкзачки, домовились, що старші хлопці малого понесуть на руках і вирішили рушати одразу після закінчення комендантської години. Потужніші вибухи починались десь близько 6:30. Ми думали, що за цю годину пройдемо найбільш небезпечний відрізок, а потім вздовж залізничної колії дійдемо до пункту евакуації. Але як тільки ми зібралися виходити, то виявилося, що виходити нікуди, бо обстріли розпочалися уже о 5:30, а комендантська година закінчувалась о 7. Нам навіть з дому вийти не давали», — говорить Ірина Целухіна.
Слухайте також: Наступного дня після евакуації до нашого закладу увірвались «кадирівці» — керівниця Будинку дитини у Ворзелі
Для безпечної евакуації родини з 10 дітьми з міста, яке є центром бойових дій необхідне було диво… І воно сталося.
«21 березня зателефонував волонтер, представився капеланом Олександром. Він сказав, що 3 дні тому забирав з нашого району людину, що і нас може забрати. Нам треба було перейти 50 м до місця, де раніше були будинки. У той час навколо нас уже все горіло, знищені були двоповерхівки, сусідні будинки. Обстріли вже не вщухали ні вдень, ні вночі.
Ми домовились, що зранку 24 березня ми зустрінемось. І дійсно о 10 ранку зателефонував і сказав, що під’їжджає. Дочекались, щоб трохи стихло і чоловік поміж будинками нас провів. Вирішили, що я з дітьми і донькою (а тобто 12 людей) їдемо, а батько і чоловік залишаються, щоб оберігати будинок.
«Головне, щоб не дати йому загорітися», — казав. Досвід будинків, які були навколо нас, показав, що якщо упродовж перших хвилин пожежу гасити, то будинок не згорить. Нас забрав капелан. Вивозив нас вантажним бусом, ми з дітьми сиділи у тому відсіку. Може й на краще, бо не бачили, що навколо відбувається.
Біля Олександра сиділи двоє старших доньок. Уже на виїзді міста росіяни завдали авіаудару. Тільки завдяки майстерності капелана нас не зачепило. Ми вважаємо його своїм ангелом-охоронцем. Так ми виїхали до Слов’янська. Там церковна організація «Добра звістка» дала нам прихисток на одну ніч, ми переночували. Діти вперше за місяць спали спокійно. А я шукала, куди нам виїжджати», — розповідає Ірина.
Як не дивно, усі діти, включно із найменшим, перенесли дорогу добре.
«Не було такого, щоб хтось плакав чи психував. Вони розуміли, що це небезпечно. Старші дивились за молодшими, заспокоювали. Діти згуртувалися. Не пригадаю, щоб були якісь вибухи дитячих емоцій. Останній тиждень перед від’їздом вони взагалі з підвалу не виходили, навіть їли там.
Старші молодшим читали книжки під свічками, розповідали якісь історії. Інколи траплялось, що окупанти перезаряджались, обстрілів якихось пів години не було. Тоді чоловік кликав дітей нагору, щоб принаймні трохи в домі постояли і погрілися на сонечку, щоб світло побачили.
Були випадки, коли так стояли, почався мінометний обстріл, всі швидко побігли вниз. Дуже складно було. Це зараз розповідати… А тоді переживати усе це було важко. Зазвичай у березні місяці треба годувати бджіл, у нас же пасіка було. Ще сварилася, бо чоловік з старшим сином ходили їх годувати.
Були випадки, коли наші бійці приїжджали і ставили біля нас на перехресті техніку. Ми розуміли, що як вони зараз вистрілять, то у відповідь прилетить не один снаряд. Тому бігали просили, щоб може на інший який бік заїхали», — каже Ірина Целухіна.
Ірина не знала, куди саме вона їхала. Уперше за місяць вдихнути на повні груди, не боячись потрапити під обстріл, родині вдалося у Слов’янську:
«Перше, що діти побачили — гойдалки. Каталися, бігали на вулиці до вечора, бо ніхто не стріляв, не треба було заганяти у підвал. У Слов’янську тоді було більш спокійно».
Сидячи в маршрутці, що їхала у Франківськ, Ірина не знала, куди саме вона везе своїх дітей. Жінка невпинно продзвонювала усіх знайомих, доки не з’явився варіант:
«Олег Серняк запропонував поїхати в село Межигірці. Там люди підготувалися, а ніхто до них не приїхав. Вислав фото. Каже, що там усі зручності. Вони дуже хочуть, щоб до них хтось приїхав з дітлахами. Пропонували спочатку пожити у школі, а за той час відремонтують будиночок і можна буде туди переїхати».
Родину дійсно прихистили у будівлі сільської школи. Тут діти намагаються адаптуватися до мирного життя. Хоча війна змінила кожного з них:
«Діти почали уночі уві сні розмовляти. Незвично було для місцевих дітей, коли наші з ними гуляли на стадіоні, почули першу повітряну тривогу і швидко побігли під стіну, стали там. Місцеві діти казали: «Ви чого побігли туди, це ж всього лише повітряна тривога?».
У нас тут неподалік кар’єри. Буває там лунають вибухи. Про це попереджають, що зриватимуть доломіт. Але як тільки лунають ці звуки, то діти одразу питають: «Це вибухи? Що це за вибухи?».
Ще тут літає багато літаків. Часто дуже низько. Діти намагаються десь заховатися. Наче уже звикли, знають, що це свої літаки, але все одно переживають за це все. Єдине, що запитує у цій моменти молодший: «Це погані дядьки чи це хороші дядьки летять?». І коли йому кажуть, що це хороші дядьки, то він заспокоюється, махає літаку вслід рукою».
«Упродовж усієї дороги ми весь час тримали зв’язок з чоловіком. 30 березня зранку ми ще розмовляли, а ввечері я вже зателефонувати не змогла.
Зранку 31 березня зателефонували сусіди і розповіли, що 30 березня почався масований обстріл будинку. Після прильоту другого снаряду чоловік, намагаючись врятувати дах, побіг гасити пожежу. Але у нього влучив снаряд, він загинув. Понад 20 снарядів лягли в одне місце. Згоріло все, що могло згоріти.
Мого батька врятували сусіди, дякуємо їм дуже. Від нашого будинку та подвір’я взагалі нічого не залишилось. Коли діти почули, що не стало татка… Це була, мабуть, найбільша катастрофа, яка до сьогоднішнього дня…
Малий дуже любив татка, ми його називали «татків синочок». Тепер він ввечері лягає коло мене, наша розмова починається зі слів: «А татко нас вдома чекає? А він будинок нам стереже?». Старші йому пояснюють, що нема татка, що він з неба на нас дивиться.
Одного разу пригостили нас цукерками, там був «Червоний мак», то син відбирав їх і казав: «Не можна їсти, це татові любимі цукерки». Склав їх в купку коло себе, а тоді каже: «Татка вбили, татка немає». І складає їх назад.
Моєму татові допомогли виїхати наші сусіди. Йому 77 років, пережив чотири операції, то важко було дуже. Але вони виїхали самі і йому допомогли виїхати. Він сьогодні з нами, ми тут всі разом. Але повертатися нам немає куди».
Кожен ранок Ірина мусить знаходити сили, аби прокинутися і жити далі, вирішуючи нагальні проблеми. За літо треба зрозуміти, куди вступати старшим, де вчитися молодшим і головне — де жити. Адже сьогодні родина продовжує жити у сільській школі. Там же готують їжу, перуть, сплять і навіть граються.
Для щасливого дитинства дітям потрібно небагато – родина і батьки, які можуть обійняти і підтримати. Сьогодні Ірина виконує цей обов’язок за двох і невпинно шукає житло, адже сьогодні із дитячого будинку сімейного типу подружжя Целухіних із Рубіжного забрали одразу кілька важливих слів — подружжя, будинок, Рубіжне.
«Сімейний альбом: Діти війни» — це спільний проєкт «Громадського радіо» та «Української мережі за права дитини» в межах інформаційної кампанії «ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА».
Програму підготовлено у межах проєкту «Європейський Союз для сталості громадянського суспільства в Україні», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS