«З 2014 я втомилась від пострілів та переїздів, але ми разом» — Майя про свою родину, в якій 6 дітей

Історія Майї, її чоловіка та шістьох дітей. Про те, як, незважаючи на війну, обстріли та важкі обставини бути родиною: теплою, люблячою, об’єднаною.

Ведучі

Вікторія Єрмолаєва

Гостi

Майя Яковлева

«З 2014 я втомилась від пострілів та переїздів, але ми разом» — Майя про свою родину, в якій 6 дітей
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/06/Dity-viyny_5.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/06/Dity-viyny_5.mp3
«З 2014 я втомилась від пострілів та переїздів, але ми разом» — Майя про свою родину, в якій 6 дітей
0:00
/
0:00

Це подкаст Сімейний альбом. Діти війни. У ньому ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім’ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу, інтернатні заклади та сім’ї, де є діти з інвалідністю. Говоримо про те, як вони рятували і захищали дітей під час війни.


Майя Яковлева з чоловіком Андрієм мають двох дорослих синів і четверо прийомних дітей. Війна для них почалася не 24 лютого, а набагато раніше. Родина жила в Авдіївці Донецької області.

«Ми давно хотіли взяти дітей з дитячого будинку. Свої вже виросли. Все ніяк не виходило. У 2020 році мер Авдіївки виклав інформацію про двох діточок, які потребують батьків. Ми хотіли їх всиновити. Почали збирати документи. Але не встигли. Їх забрала інша сім’я. А документи ми таки здали. Помолилися.

Невдовзі до нашої родини прийшов хлопчик Антон. За місяць мер запропонував нам взяти сім’ю: троє дітей. У них померла бабуся, вони залишилися одні. Їм загрожував дитячий будинок. Кожному різний через вік. Одному хлопцю 17, іншому 15, дівчинці 5 рочків. Я одразу боялася. По-перше, троє. По-друге, діти дорослі. Але вирішили з ними зустрітися. Коли побачили їх, зрозуміли, що це наші діти. Ми їх взяли».

Один з хлопців, яким опікується Майя та її чоловік, має інвалідність. Звісно, життя родини сильно змінилось.

«Було, звісно, непросто. Діти різні, у кожного свій характер. Один із хлопців, перший якого ми взяли, має інвалідність. Нас лякали, що буде дуже складно. Я очікувала найгіршого. Але ми справилися. Не можу сказати, що це було неможливим».

Жили в Авдіївці всі разом, з прийомними дітьми, великою дружньою родиною. І все було добре, говорить Майя.

«Нам допомагали. Гуртожиток дав нам дві кімнати поруч. Вийшла майже квартира. У хлопців своя кухня. Ми раділи. Але прийшла війна. Все зруйнувала. Зараз нам набагато важче, ніж було».


Читайте також: «Це зовсім інша війна, ніж у 2014»: фоторепортаж з Авдіївки 


«Ми звикли до звуків війни»

Бої за Авдіївку Донецької області ведуться з 2014 року. З початком великої російської навали в лютому 2022 року бої за Авдіївку спалахнули з новою силою. У місті — постійні обстріли. Проте місцеві, як не дивно це казати, звикли до війни.

«Війна в Авдіївці іде з 2014 року. Спочатку ми поїхали. Трохи побули в Харкові у друзів. Потім повернулися в Покровськ і винайняли помешкання. Два роки там прожили. Згодом нам підняли ціну за оренду, ми вирішили повернутися додому. Будинок постраждав. Вікна розбиті. Залітали уламки. В дім поруч було попадання. Але ми вирішили відновити нашу квартиру і жити там».

З Майєю про Авдіївку ми говорили 20 червня. Наступного дня російські військові обстріляли місцеву школу снарядами з магнієвим зарядом із реактивних систем залпового вогню «Град». Це вже третя школа, знищена росіянами в Авдіївці. Пошкоджена у місті не тільки інфраструктура. Родина нашої героїні виїхала з міста. Проте там і досі є мирні жителі, хоч і небагато.

«В Авдіївці залишився наш друг. Води немає. Світла там немає. Зв’язку немає. Зв’язатися ні з ким можливості немає».


Читайте також: Історія херсонського дитбудинку сімейного типу, що опинився в окупації


Велика війна

А 24 лютого 2022 року мав бути звичайний день. Майя збиралась вести дитину в садочок.

«У нас вибухало щось постійно. Стріляли. Страшно казати, але ми звикли до цих звуків. 24 лютого, в п’ятницю, о другій ночі я малювала картину. Вранці прокинулася, збиралася дитину в садочок вести. Все, як звичайно. А коли подивилися в телефон, злякалася — писали про обстріли та вибухи по всій Україні. Переживали за знайомих з інших міт країни, але цей день у нас був звичайним. Ми звикли до пострілів».

Уже за пару днів в Авдіївці стало гучно та страшно. Разом з дітьми родині довелось ховатися. Звичне життя в той момент закінчилось.

«З неділі вже почалося. У нас поставили сирену, не було до цього ніколи. Ми живемо на п’ятому поверсі. Постійно бігали на перший поверх в загальний коридор ховатися».

12 березня 2022 року, за офіційними даними, ворог наступав з боку Запорізької області та Ізюму Харківської області. Під ударами були Торецьк та Авдіївка. Цей день Майя добре запам’ятала.

«12 березня по місту були прильоти. З шостої ранку. В цей день було дуже гучно. Ми вирішили йти до бомбосховища. До нього досить далеко. Ми бігли, а позаду нас щось падало з неба. Діти кричали. Злякалися. В бомбосховищі ми провели кілька днів».

У двір будинку, де проживала родина Майї, прилетіли снаряди російських окупантів. Її рідні дивом вціліли.

«Чоловік із сином ходили додому за теплими речами та ковдрами. Дивом встигли зайти в під’їзд. Впало 3 снаряди граду прямо у подвір’я. Скло сипалося. Вони лежали на підлозі і чекали, коли все закінчиться».

Обстріли Авдіївки не припиняються. Майя не знає, чи вцілів її будинок.

«Знаємо, що скла в будинку вже не було. Що там зараз — страшно уявити. Стріляють кожного дня. Пожежників в місті немає, їх евакуювали. Якщо снаряд потрапляє в будинок, його не тушать, він згорає».

Переховуватись у бомбосховищі, тим більше з дітьми, було страшно та складно фізично. Запитую у Майї, чи думає вона про те, що було б, якби вони не евакуювались.

«Якби ми не евакуювалися, мене б або паралізувало, або інфаркт би трапився. Серце боліло постійно. В бомбосховищі дуже страшно. Психологічний тиск шалений. Багато людей, старенькі, діти. У кожного свої проблеми, хтось кричить, хтось плаче.Чоловіки ходили за водою. А ми молилися, щоб вони повернулися. Постійно в стресовому стані».

Хліб привозили з гуманітарною допомогою, пригадує Майя. А от готувати було складно.

«Їжа була, а готувати було проблемою. Хліб нам привозили. Дітей годували, як могли. Сама не їла. Не хотілося».

Також я запитую, чи пропонувала родині допомогу місцева влада.

«Особисто мені місцева влада допомоги не пропонувала. Але в бомбосховище приїздили рятувальники, допомагали. Був евакуаційний автобус. Військові вивозили людей. Можна було записатися та виїхати в Покровськ».


Читайте також: Кожен раз в машині думав, що ми їдемо додому — мама дитини з інвалідністю про евакуацію та життя у новій країні


Евакуація та нове життя

Евакуювалась родина з Донеччини за допомогою пастора їхньої церкви та волонтерів, пригадує Майя. Це був довгий шлях до Ужгорода. Дорогою допомагали люди.

«Пастор Роман допомагав нам ще, коли ми були в бомбосховищі. Привозив хліб, воду. Одного разу прийшов і каже: „Приїхав волонтер. Буде вас вивозити“. Я сказала, що боюся виходити на вулицю взагалі. Але Роман сказав, що тут небезпечно. Особливо з дітьми. Ми вирішили, що він має рацію і поїхали. Нас вивезли до Дніпра. Переночували. Покупалися. Бо води у нас не було з січня. Наступного дня нас вивезли до Золотоноші. Звідти — до Ужгорода. Тепер ми тут».

Зараз родина Майї живе у селі Кам’яниця, неподалік Ужгорода. Є всі умови для життя. Тут допоміг місцевий пастор.

«Ми живемо в селі Кам’яниця. Колись тут був християнський табір. Тепер тут ми. Нас в кімнаті 8 людей. Умови чудові: є вода, їжа, ковдри, ліжка. Все є. Нам допомагають. Спасибі людям».

Усі четверо прийомних дітей і чоловік Майї поруч з нею. А старші сини поки що далеко.

«Наш старший син залишався вдома, коли ми поїхали. Допомагав, возив людям воду та їжу. Одного разу попав під обстріл. Дивом вижив. Лежав на землі, поруч падали снаряди. Після цього він виїхав. Зараз в Черкаській області. Інший наш син був у Слов’янську. Він навчався в коледжі. Зараз переїхав до Дніпра».

Зараз у Кам’яниці родину Майї безплатно прихистила і надала житло церковна спільнота. Також є безоплатне харчування. Перший місяць їхнього перебування місцева влада в Ужгороді давала талони на їжу (100 грн в день на дитину, 80 — на дорослого). Готову їжу можна було брати у їдальні в місті. Також годують переселенців і у будинку їхнього поселення.

«Нас годує церква. В будинку разом з нами живе приблизно 40 людей. Всі з різних міст України: Краматорськ, Миколаїв. Всіх годують. Всім допомагають».

Допомогли і благодійники.Організація «СОС Дитячі містечка» та фонд UNICEF надали родинам переселенців ковдри, подушки та продукти, розповідає Майя. Але гроші все одно потрібні, в родині 4 дітей.

«Ми оформили допомогу для переселенців. Не все виплатили. Почали розбиратися — виявилось, моє прізвище неправильно записали. Наразі відновлюємо. Сподіваємось, все налагодиться».

І Майя, і її чоловік хочуть і готові працювати. Але до Ужгорода, де пропонують вакансії, з Кам’яниці, де є безоплатне житло, складно діставатись.

«Ми знаходили роботу, але проблема в житлі. Воно далеко. Мені годину йти до зупинки. Ми готові працювати, але втрачати це житло ми поки не готові».

Також від житла Майї та її дітей далеко садочки та школи. Хоча зараз вони й недоступні. Там теж живуть переселенці. Прийомній дочці Майї Варі 6 років. У вересні вона піде в перший клас. У серпні родині пообіцяли розглянути їхнє питання.

Ми говорили про дітей, яких родина забрала під опіку, згадували з Майєю минуле та думали про майбутнє. Родині важко морально через війну.

«Я з 2014 року просто втомилась від всього. Від цих сумок, переїздів. Але добре, що ми разом», — говорить Майя.

Вона згадує, що спочатку хвилювалась брати до себе дорослих особистостей. Та зрештою всі поладнали між собою.

«Коли я прийшла на зустріч з мером щодо цих дітей, то відмовилася, тому що вони дорослі. Коли мені пояснили, що якщо їх не взяти всіх, то сім’я розпадеться, мені стало страшно. Вони ж рідні. Як це, їх роз’єднати? Крім того, їх ніхто не буде любити там, в дитячих будинках. Ми не довго думали. Все обговорили з чоловіком і взяли цих дітей».


Читайте також: Найстрашніше горе — не війна, а байдужість: історія Мрії з Харкова, що знайшла нову маму 


Що далі?

Тепер Майя хвилюється про майбутнє дітей.

«Зараз все добре. Наскільки це може бути під час війни. Я не знаю, що робити завтра. Це лякає. Що чекає на наших дітей в майбутньому?»

Ми всі живемо в часи, коли дуже важко планувати майбутнє. Особливо це складно, коли від власного вибору залежить доля ще 4 прийомних дітей. Але я все одно запитую про плани. Чи думала Майя, що далі?

«Я кожного дня прокидаюся з цією думкою — що далі. Ми хотіли зняти в Ужгороді житло. Це дуже дорого. Думали їхати в Прилуки. Але туди нещодавно прилетіли 3 ракети. Сказали нам поки нікуди не їхати. Не їдемо. Сидимо. Що робити — не знаю».

Ми не знаємо, що буде далі, але Майя Яковлева та її чоловік Андрій вже зробили надзвичайно важливу справу. Вони, попри війну, дали родинне тепло і відчуття безпеки своїм прийомним дітям, врятували їх з-під обстрілів та роблять все можливе, щоб дати їм затишок та любов.


«Сімейний альбом: Діти війни» — це спільний проєкт «Громадського радіо» та «Української мережі за права дитини» в межах інформаційної кампанії «ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА».

Програму підготовлено у межах проєкту «Європейський Союз для сталості громадянського суспільства в Україні», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS