«Маємо навчитися співіснувати з людьми, які ходили на зустріч смерті і вижили» — Тарас Ковалик про ветеранів

У 2014 році під час звільнення міста Щастя ще на Луганщині Тарас отримав серйозне поранення. Відтоді він не тільки повернувся до повноцінного життя, а й допомагає іншим ветеранам бути почутими.

Говоритимемо про стереотипи та упередження, з якими стикаються ті, хто прийшов пекло та вижив.

Читайте та слухайте також: Іноді людині у втраті треба просто, щоб ви були поруч, — Настя Федченко

Революція Гідності і АТО

Поліна Вернигор: Тарасе, розкажи коротко, як ти потрапив на війну і що з тобою там відбувалося.

Тарас Ковалик: 11 років тому я брав участь у Революції Гідності. І після неї дуже логічним продовженням було піти боронити країну, бо для нас тоді це був прямий наслідок і продовження Революції Гідності. Я певний час ще готувався у різних підготовчих таборах і шукав шляхи для того, щоб легально служити.

На жаль, у мене з дитинства «білий білет», я непридатний був до служби, і мені доводилося приходити у військкомат, просити, щоб я «зцілився», пройти нову медкомісію. Але тоді військовий комісар, — це було в Тернополі, — відмовив мені, щоб я легально мав право йти служити, і сказав, що я хіба в нього, строковиком піду. На що я подякував і поїхав в «Айдар».

Десь так це відбулося. Попередньо, я, звичайно, готувався йти. Тоді сотні Самооборони Майдану йшли, у батальйон Кульчицького, який тоді формувався, до Національні гвардії. На жаль, або на щастя, вже не знаю, я не зміг з ними продовжити цей шлях бойовий після Майдану, і поїхав в «Айдар».

В «Айдарі», — майже ніхто не знає, — але це були перші батальйони територіальної оборони тоді. І вони нас таким чином могли легально тоді оформити. Я здав свій «білий білет» і почав виконувати обов’язки як солдат. Я приїхав на околиці Щастя, село біля Старобільська.

Поранення

І вже 14 червня, після взяття міста Щастя, я був поранений, мені прострелили ногу. Це була така дуже ковбойська сутичка, де ми їхали на зачистку на бойовій машині піхоти БМП-2. На нас вискочила група сепаратистів тоді, не знаю, сєпери — ми їх називали, і одного я встиг вкласти, другий по мені поцілив. І так я почав свою боротьбу за життя.

Я був непогано підготовлений, насправді, бо багато проходив і домедичної підготовки, ще як скаут, як пластун, тому зміг собі надати допомогу, затиснути рану. У мене була пошкоджена підколінна артерія, я трохи стікав кров’ю, і БМП продовжувало рух. Тобто, крім того, що це все під обстрілом було, я боровся з тим, щоб не випасти, бо ми сиділи на бронетранспортері.

Якось зажав ту рану, вколов, знеболюючі, і далі вже мені надавали допомогу, коли ми доїхали до безпечного місця. Після чого у мене там пошкоджений нерв, грубо кажучи, частково не працює нога, нижче коліна, і я проходив відновлення після поранення. Це був мій перший захід в АТО.

«Коли я вже не можу робити те, що робив, і ще не знаю, чого хочу взагалі…»

Я пробував десь себе шукати після поранення, але це такий дуже період вразливий, я вважаю, для кожного військового чи ветерана. Коли я вже не можу робити те, що робив, і ще не знаю, чого хочу взагалі. Також є такий феномен того, що всі мої побратими продовжують боротися і воювати, і я там дуже відчував себе самотнім, попри те, що мав багато опіки і підтримки навколо.

Я все одно відчував, що я десь не на своєму місці. І десь у жовтні-місяці загинув мій товариш, зараз вже Герой України Віктор Гурняк, і я на похороні зрозумів, що маю повернутися і довоювати, я би так це назвав.

Продовжити, і собі довести, що я далі можу, тому що в мене тоді нога сильно гірше працювала, я багато комплексував щодо цього, бо мені 24 роки, в мене не робить нога, і тепер що робити, я теж не можу зрозуміти.

Тому я повернувся назад у підрозділ, приховав поранення, підписав контракт, і таким чином почав, в тому числі, службове розслідування всередині, в батальйоні, бо я не мав жодних документів і, відповідно, жодних виплат чи пенсії. І це теж досить виглядало для мене несправедливим на той момент, бо тоді добровольці, люди, які вигравали час для того, щоб країна могла оговтатися після Революції Гідності…

Але нічого, ногу підв’язував собі шнурком в черевику і бігав зі всіма, доводив собі, що я можу після поранення, набував впевненості в собі, освоював фах мінометника, і керував мінометним розрахунком. По суті, вже до того, як нас вивели з зони бойових дій, це десь, травень, мабуть, 2015 року.

Тобто я ще загалом прослужив на контракті 9 місяців практично, і звільнився вже 31 серпня.

• Підтримайте Центр ініціатив Фонду «Повернись живим», що допомагає ветеранам https://cbacenter.ngo/support-us 

«Навіть якщо ти кажеш, що ти нездоровий, то зараз здоровий»

Поліна Вернигор: І всі ці 9 місяців ніхто не помічав, що ти кульгаєш?

Тарас Ковалик: Та це ж треба просто військкомату. Ногу я підв’язав, штани довгі, черевики, воно візуально не видно. Питаю, чи здоровий, я кажу — здоровий. Зараз так само медкомісія проходить, якщо що. Навіть якщо ти кажеш, що ти нездоровий, то зараз здоровий.

Тому проблем з тим не було. А в підрозділі мене і так знали. Питання просто в тому, що я намагався знайти собі місце, де я буду ефективним. Бо як штурмовик я вже такий собі був, нога підвертається, коли я по нерівній поверхні рухаюся, і я такий собі боєць в цьому контексті. Я там пробував освоїти фахи, які дозволять мені бути ефективним, але вже не в штурмових діях, наприклад.

Я дуже добре пам’ятаю цей період загубленості, коли я, по суті, з війська випав, ніякої матеріальної підтримки теж не мав.

Тобто я прийняв рішення звільнитися. Я відчув, що я, умовно, не знаю, закрив свій гештальт з підрозділом і вже відчув в собі сили повертатися. І це був вересень 2015-го.

«Я, як солдат, свою роботу зробив, а суспільство свою роботу не зробило»

Мене «вполювали» в УКУ, Католицький університет, в школу управління. Я тоді був один із перших ветеранів, мабуть, першим, хто вчився на магістрській програмі.

І ключовий мій запит був у тому, що я, як солдат, свою роботу зробив, а суспільство свою роботу не зробило. І я не хочу бути «обіженкою» і взагалі бути у позиції жертви. Я хочу зрозуміти, як це працює. Як працює держава, як працюють органи місцевої влади, як цю країну міняти і продовжити боротьбу в іншій формі.

«Є соціальний договір, а війна — це історія про те, що все це видається вже ілюзією, руйнується…»

Поліна Вернигор: Як загалом ти повернувся до цивільного життя після такого досвіду? Бо, як на мене, досвід війни — це не те, що людина має переживати в доволі молодому віці.

Цей досвід точно залишає відбиток на тобі як особистості, на твоїх цінностях, на твоїх розуміннях взагалі, як влаштований цей світ. На тому, що стає важливим, як міняється оця градація, що на першому, що на другому, що на третьому місці. І тут ти повертаєшся в цивільне життя, де, в принципі, ті правила, за якими ти до цього жив ці дев’ять місяців, — а до цього виходить ще якийсь час під час доволі жорстких подій біля Щастя, під час звільнення міста. Як перелаштуватися на оце цивільне життя, де ці правила, які працювали на війні, не працюють?

Тарас Ковалик: Я просто… Так сталося, що коли я повернувся в 14-му році ще в АТО і служив 15-й рік, мене вицепили на тренінг по роботі з травмою війни і тренінг посттравматичного зростання, де, власне, нам дуже багато пояснили і розповіли, що все, що з нами відбувається, є нормальним. І ми, по суті, маємо навчитися заново себе досліджувати і знайомитися.

Чим складний, як на мене, досвід війни? Тому що я все життя ріс, і загалом багато людей ростуть, в певній соціальній бульбашці про уявлення про світ як щось, що, умовно, як тепличка певна, так? Тобто, де нас оберігають як квіточок, вирощують тощо.

«На війні світ — це чорно-біла історія…»

Є соціальний договір, а війна — це історія про те, що все це видається вже ілюзією, руйнується. І коли, наприклад, у нас є уявлення, що бабусю треба через дорогу перевезти, так? Допомагати цивільним людям. Тоді в АТО частина людей нам не допомагала, і до нас вороже ставилися, і це такі злами були. Ми вели бойові дії, а місцеві просто ходили собі, шастали, там, в магазин.

Тобто, в нас, там, артилерія працює, кулемети, а вони шастають, не розуміючи. Ну, і, звичайно, що це накладає свої відбитки. Ми ж собі уявляємо, світ, не знаю, — різнобарвним. На війні — це чорно-біла історія. Є вороги, є свої, і є щось незрозуміле між тим. Але ми намагаємось швидко зрозуміти, чи це свої, чи чужі, чи може це становити загрозу.

Тобто, коли тобі людина стає ворогом, воно ніби відкладається. Ми змінюємося, і я почав розуміти, що став реактивніший, і це теж нібито нормально. Бо моя нервова система була розігнана на те, щоб виживати і реагувати швидше на загрози, ніж інші люди зазвичай, і вона назад не вимикається.

Це виклик, і, по суті, мій організм, — я буду за себе говорити, —людський організм, після тривалого бойового досвіду, починає реагувати на якісь загрози в цивільному житті, аналогічно до бойових. Тобто, в мене бойовий коктейль, там, гормонів викидається, так, наче, я зараз буду боротися за своє життя, а я можу їхати в тролейбусі чи бути в метро.

У мене були такі приколи, що я заходив в метро і просто пропадав. Виходила маса людей, і десь я за хвилину-дві включався, що я десь стою, я не розумів, де я знаходжуся, я просто випадав з реальності, і потім я це розбирав і намагався знайти якісь причини.

Дуже багато зусиль іде на те, щоб навчитися наново керувати своїм новим тілом, і не становити загрози для інших і для себе, бо це лякає.

Мабуть, скажу про хороше. Це те, що багато в житті, за чим люди женуться у суспільстві, стає неважливими. Наприклад, для мене стало очевидним, що я хочу приносити якусь додану вартість, користь суспільству далі, і робити роботу, яка має сенс і значення для інших людей.

Це класно, тому що я би дуже засумував, якщо б я це усвідомив у 40 чи 50 років, що я все життя якусь фігню робив. Мені в 24 роки пощастило зрозуміти, що треба робити роботу, яка має сенс.

Я у певній бульбашці досі вже всі ці 11 років і на мить не зупиняюся.

Поліна Вернигор: А чи ти стикався на той момент з якимись упередженнями стосовно ветеранів? Ти навіть сказав таку штуку, що щоб не лякати оточуючих, бо це лякає, коли в тебе вмикається оця внутрішня якась мобілізація всіх ресурсів, ти входиш в цей бойовий стан і можеш нашкодити комусь. Тобто ти сам про це кажеш.

Чи стикався ти з тим, що люди навколо тебе тобі прямо сказали, що всі ветерани небезпечні? 

Тарас Ковалик: Завжди є відсоток популяції, який знаходить своє покликання у війні, це нормально. Але для суспільства вони вже… їм складно виховувати дітей, робити якусь роботу, яка є нормальною для побуту. І ті люди, які справлялися із поверненням, вони приносили те, що використовували людьми мудрості, тому що коли інші, не знаю, бігли за якимись примарами в житті, то ці люди точно знали, що вартує, що не вартує в житті.

«Люди природньо відчувають загрозу від людини, яка прямо готова до бою…»

І які рішення можуть призвести до страшних наслідків. Тобто це перехідний період, насправді. І в мене досі є оце відчуття загрози від ветеранів, які повернуться в суспільство, так, наче ми, нас демонізують в певній мірі.

Це непроговорена історія, як на мене, недостатньо проговорюється. У більшості кожен дорослий чоловік, який воював і має ці дози, він справлявся із цим станом у бою і справлявся в умовах служби. Тобто, це не те, що я перший раз зіткнувся з тим і все.

Друга річ, це в нормі ми всі розуміємо, що якщо ми зробимо, не знаю, якусь дурню, то будуть соціальні наслідки. Тобто в нас досі є багато запобіжників. Питання просто в тому, що в нас так працює біохімія, що оця мобілізація, вона наче на нюх і візуально відчувається іншими людьми і вони природньо відчувають загрозу від людини, яка прямо готова до бою.

Це нормально, але це не значить, що ми будемо битись. Це питання, як на мене, зростання суспільства для того, щоб розуміти, що треба бути обережнішим в конфлікті. Те, що я трошки згадував, моя нервова система навчена реагувати трошки швидше, ніж у звичайної людини.

Це значить, що я інстинктивно можу діяти в екстремальних умовах ефективніше і зберегти собі життя, або, умовно, будь-якою ціною. Є певні моменти стану афекту, вони визначені і законом, і взагалі психологією.

Коли у нас немає людської свідомості всередині, ми робимося дуже інстинктивними створіннями, такими рептиліями, то потрібно просто вивчити заходи безпеки, в які не треба ставити ні себе, ні інших.

Дивіться, мій меседж у тому, що якщо ми хочемо вижити, ми маємо навчитися співіснувати з людьми, які заплатили ціну, ходили на зустріч смерті і вижили. Ми адаптуємося, ми в 99,9% не становимо загрози, ми вчимося жити в новому тілі після цього досвіду, тому що ми трошки інакше функціонуємо, і нам треба просто підтримка і час, — все.

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]