«Є три різних історичних «правди»: Тарас Чухліб про Гайдамаччину та її наслідки

Що таке Гайдамаччина?

Єлизавета Цареградська: Звісно, в цьому подкасті обговорення перегукуватимуться із попереднім періодом Хмельниччини, яку ми вже розглянули у першому епізоді, тож я закликаю за можливості не оминути його своєю увагою.

Тож, що таке Гайдамаччина? Пояснює Тарас Чухліб, доктор історичних наук, головний науковий співробітник НАН України. Пане Тарасе, я пропоную нам розібратися із терміном «Гайдамаччина» і спробувати проаналізувати його причини і взагалі перебіг. От про що ми маємо думати і розуміти в першу чергу, перед тим, як приступаємо до вивчення і з’ясування обставин Гайдамаччини?

Тарас Чухліб: Сам термін, очевидно, прийшов до Польщі з арабських країн через Туреччину, через Османську імперію. Польський історик Пьотр Борек вперше віднайшов цей термін у польських документах за 1649 рік, коли ображені на українських козаків польські шляхтичі, які виступили проти спочатку магнатів, а потім і проти центральної влади, — називали шляхтичі українських козаків гайдамаками, тобто розбійниками.

Так він перекладається з арабсько-османської мови або османсько-арабської мови, і термін перейшов у польську мову, а потім уже у XVIII столітті козаки були не проти, по суті, що їх називали гайдамаками, бо вони знову ж таки почали виступати проти польської влади. Це ж якщо щодо теми.

«Єврейські сеймики»

Єлизавета Цареградська: Із приводу тих вимог і, взагалі, становища козаків або ж українських селян, українського населення на територіях сучасної України, що ми маємо розуміти? Який це був стан справ і, власне, чим було продиктоване повстання?

Тарас Чухліб: Селянський стан на території України був, так би мовити, самим упослідженим, тому що, якщо навіть говорити про єврейське населення, яке складало певну частину, власне, жителів України, то навіть єврейське населення мало своїх представників у своїх сеймах. У сеймах, так би мовити, єврейських, вони так і називалися «єврейські сеймики», а потім єврейські сеймики делегували своїх представників на сейм чотирьох земель або чотирьох країн.

Адже населення Речі Посполитої, а зараз, якщо ми говоримо про XVII-XVIII століття, єврейське населення складалося з таких земель, як Українська земля, тобто Київська і Братславська, туди входила сучасна Черкащина, Вінниччина, потім це землі сучасної Західної України, потім землі Малопольщі, земля була єврейська і земля була в Великопольщі також. Автономні єврейські землі, які делегували своїх представників у свої сейми, в свої парламенти через сеймики.

«Українські селяни таких політичних прав не мали, а мали політичні права українські козаки»

І власне це було дозволено польськими королями, починаючи там від уже Стефана Баторія і Сигізмунда ІІІ, тобто десь із 1580-х років і до другої половини XVIII століття, єврейські селяни через свої кагали, через своїх старших, — вони мали свої назви, — в мене десь вони записані ці всі речі, тому що я не одну статтю на цю тему написав.

Власне вони мали політичні права. Українські селяни таких політичних прав не мали, а мали політичні права українські козаки, які до 1711-1712 року, і починаючи з 1648-1649 років, встановили свої козацькі, — ми їх називаємо українські — органи влади, тому що це була козацька Україна. Так, її називали Україна-держава, або Україна, або Земля козаків, — так її називали в Європі, Франції, Англії, Німеччині, у тій самій Польщі.

Так от до козацтва вступило багато селян і через те, що вони «покозачилися», вони мали свої політичні права. Але ситуація різко змінюється у 1711-1712 роках, тому що Московська держава, майбутня Російська імперія з 1721 року, Османська імперія і Річ Посполита підписують між собою трихсторонні договори, там Адріанопіль, Константинополь, — це були двосторонні і тристоронні договори щодо того, щоб вивезти козацьке населення з Правобережної України, тобто зі східних воєводств Речі Посполитої. І от виводяться козаки разом із дружинами, — це ж не на Запорозькій Січі вони жили, вони жили разом зі своїми дітьми, вони жили, допустимо, десь у Білій Церкві, чи в селі під Білою Церквою, ну і так далі.

От вони виводяться із Правобережної України, близько 200 тисяч, — це і козаки, і їхні жінки, їхні діти, їхні бабусі, дідусі. І це як козацька еліта, тобто в сучасній мові політична еліта тогочасної Правобережної України, виводиться на Лівобережну Україну, тобто під владу Московського царства.

І залишаються, за підрахунками істориків, які досліджували це питання, близько мільйона і дев’ятсот тисяч плюс-мінус українських селян, які були обезголовлені, адже їхніми старшими, їхньою провідною елітою були козаки. І залишаються поляки, близько 270 тисяч шляхтичів, які займали усі земські державні уряди, воєводські уряди на Правобережній Україні.

І залишається єврейське населення, це близько 200 тисяч, 220 тисяч єврейського населення, які по суті мали привілеї від польського короля, і разом із польською шляхтою почали здійснювати… Якщо польська шляхта здійснювала політичне управління правобережної України, то єврейська, так би мовити, шляхта здійснює економічне управління, адже селяни продовжують боротися, ну, якщо так брати, йде столітня війна протягом усього XVIII століття.

Але якщо брати вже з 1713-1714 років, то, власне, ми бачимо, що селяни беруть до рук зброю, і цю зброю вони вже полишають, коли почався другий, третій розділ в Польщі у 1790-х роках, тобто близько 80 років, це досить довгий період. Ми знаємо, навіть Радянський Союз існував 70-80 років.

І починається боротьба з польською шляхтою, але від імені польської шляхти управляють платефундами, управляють магнатськими помістями, є орендарями землі на Правобережній Україні єврейське населення, яке не має в руках зброї, от питання в чому було. Українські селяни беруть до рук коси, а єврейські орендарі, єврейське населення Правобережної України, Київського воєводства, Братславського воєводства, по суті, не мали зброї, не мали за мету з кимось боротися, тому що вони мали королівські привілеї, чи магнатські привілеї, чи шляхетські привілеї своїх панів на ті землі, де вони були.

І українське селянство місцеве починає їх сприймати так само за своїх ворогів, як і польську шляхту.

Погроми

Єлизавета Цареградська: Щодо позицій і стану справ єврейського населення, вони користувалися, як я розумію, цими привілеями, і, в принципі, основна причина того, що вони також потрапили під обурення повстанців, це є ось цей момент економічний. Чи релігійна складова тоді мала значення?

Тарас Чухліб: Економічний, політичний і соціальний. Тому що ми бачимо, що була порушена традиційна соціальна стратифікація на Правобережній Україні.

І замість козацької еліти в економіці, провідними стають єврейські латифундисти, представники польської шляхти, вони мали доручення від них. І таким чином починається боротьба, яку досить часто політизують і сучасні історики, я їх не сильно вважаю за істориків, які переносять, модернізують події кінця XIX-початку XX століття, коли почалися погроми у Російській імперії.

По суті, погроми почалися російськими чорносотенцями, власне, український народ до того нічого не мав відношення, тому що навіть українська просвіта поруч із єврейськими організаціями Києва, наприклад, якщо говорити про Київ, то також громилася і були погроми від російських чорносотенців.

Ну і, власне, оці поняття антисемітизму і погромництва кінця XIX-початку і всього XX століття, як ми знаємо, вони переносяться на XVII-XVIII століття. Суспільства, якщо так говорити, Східної Європи були становими, тобто країни жили своїми станами.

І от єврейське населення, це був окремий стан, я вибачаюся там у сучасніх законодавствах, бо я по-науковому буду висловлюватися, і в Польщі називають євреїв «жидами» і стосовно «жидів» були постанови на кожних сеймах Речі Посполитої, щоб або знімати в основному з «жидів» податок, або брати з них податок на війну, був так званий постійний «жидівський податок» на війну. От польська шляхта воювала з українськими козаками за допомогою єврейських грошей.

І це приймалось кожні два роки, якщо ви знайдете, є такий збірник Volumina Legum, тобто ці всі постанови варшавських сеймів, вони зібрані. Ми побачимо, що євреї займали місце поруч зі шляхтою, а козаки не були станом, і українські селяни не були станом, і не були визнані за стан.

Релігійні війни

Тому вони боролися, щоб стати станом. Це була міжстанова боротьба. Потім була релігійна боротьба, про це теж треба говорити.

Ми всі пам’ятаємо про Варфоломіївську ніч, наприклад, боротьбу гугенотів, протестантів із католиками тощо. Але тут також була боротьба, тому що українські козаки були православні, вони боролися на той час із католиками, а тут у це справу стають, як кажуть, між шляхтою і козаками, ще стають євреї, які є іудеями. І, власне, це можна назвати релігійними сутичками і релігійною війною, особливо, якщо брати Коліївщину.

Ну, я не кажу, що українська церква на той час була розповита, тому що з 1596 року Берестейська унія, так звана, вона поділила український православний світ на дві великих церкви. Українську греко-католицьку церкву — вона по-іншому тоді називалась, — ну і залишилась православна церква, це відомий факт. Отже, це були ще й релігійні війни.

Потім можна говорити й про етнічні війни, тому що етнічні війни, ми бачимо, і сьогодні відбуваються.

«Кожен народ будує для себе міфи й антиміфи»

Єлизавета Цареградська: Пане Тарасе, знову ж таки, запитання про вашу оцінку і, взагалі, ваше відчуття тих подій, а саме, як вони, зокрема, Коліївщина і, взагалі, вся Гайдамаччина, повпливали на ставлення до євреїв і загалом на українсько-єврейські відносини? Як саме це їх сформувало, і які, можливо, найбільші міфи з того ви можете виокремити, якщо вони є, звісно?

Тарас Чухліб: Ну, звичайно, є, кожен народ будує для себе міфи й антиміфи, тому що є постійна боротьба між міфологіями різних країн. Є історіографія, є історична наука, є національна пам’ять і, власне, якщо говорити про Коліївщину чи Гайдамаччину, чи, власне, те ж саме заняття там у Умані у 1768 році, це якраз у червні в ці дні, то і євреї називають, і справедливо називають це «Уманською Різаниною». Поляки так само справедливо, очевидно, називають також це «Уманською Різаниною», хоча йшла військова боротьба. Поляки разом із євреями захищали на мурах Уманської фортеці своє місто, яке, по суті, було столицею Правобережної України, тому що пан Потоцький був київським воєводою, тобто очолював усе Київське Воєводство і проживав постійно в Умані.

І козаки його штурмували, щоб відвоювати для себе. І селяни, не тільки козаки. І це не те, що запорізькі козаки, які справжні, тому що Запорізька Січ сама боролася із гайдамаками, а це ті козаки, яких було вигнано, депортовано на Лівобережну Україну, потім вони перейшли на Запорізьку Січ, і вони повертались до своїх сіл, де проживали їхні ще старі батьки, бо не завжди всі були депортовані на той час і переселені. Ну і виходить оцей конфлікт, власне, такий, і він перейшов у національну міфотворчість усіх народів, які були причетні, і єврейського народу, і польського народу.

Наприклад, найбільший міф такий, що в єврейській історіографії — я працював у Польщі, в Інституті юдаїки, вивчав автентичні єврейські документи, єврейські поеми, такі пісні, вірші, які складені були за різних епох, по суті, як євреї боролися за свої землі, за свою Умань, а «їх знищували українці, самі найжахливіші в світі», і «їх знищили 100 тисяч чоловік». Ну, насправді, у всьому Київському Воєводстві на той час, на 1764 рік, проживало близько 25 тисяч євреїв, які були записані, — у той час проводились кожні 5-7-10 років переписи населення, в тому числі єврейського населення, для того, щоб їх оподатковувати, і чітко записували, скільки всього було євреїв.

Так от, кажуть, що «знищили в Умані 100 тисяч євреїв», ну, не могли, навіть якби всі євреї Київського Воєводства, 25 тисяч, як кажуть, заховалися в Уманській фортеці, то це не 100 тисяч.

Отже, ось ми бачимо один міф розвінчано.

Ну, а скільки знищено було, і зі зброєю в руках захищалися поляки і євреї від українців, які також були зі зброєю в руках і завойовували, і ми називаємо це заняття або «Уманська перемога», або «взяття Умані». Хоча б я, якщо б, так би мовити, помирити в історичній пам’яті, як доктор історичних нук, представник української історичної науки, то я б назвав це «Уманською трагедією».

Тому що це трагедія була і для поляків, і для євреїв тим більше була це трагедія. Хоча, наприклад, Максим Залізняк і Іван Гонта перед тим, як завойовувати Умань, вони висунули ультиматум до поляків, до євреїв, ну і ще до уніятів, до представників унійної тогочасної української церкви. Якщо вони складуть зброю і перейдуть на бік повстанців, то вони не будуть знищені.

Або просто вийдуть з міста і кудись підуть, то вони також не будуть знищені. Але ситуація розвернулася по-іншому, як ми бачимо, і це увійшло в усі історіографії, як кажуть, і польську, і українську, і єврейську, але увійшло по-різному. Тобто є три різних історичних «правди».

А окрім того, ще є московська «правда», адже московські, російські регулярні війська російської імперії разом із регулярними військами Речі Посполитої знищили повсталих козаків, посадили їх у тюрми. З Івана Гонти зняли шкіру живцем. У Максима Залізняка написали на лобі, що він там вор, злодій, і відправили його у заслання. Він там трохи втік, потім десь опинився разом з пугачівцями, був у Сибіру…

Одним словом, усіх ватажків, — адже повстання продовжувалося майже рік-півтора, і там був не один Максим Залізняк, а ще близько 52 ватажків українських повстанських загонів, вони були захоплені російськими і польськими військами спільно.

Друга Хмельниччина?

Єлизавета Цареградська: Пан Тарас згадує таких історичних постатей, як Іван Гонта та Максим Залізняк. Окрім уроків історії, де ми їх могли зустрічати, є, звісно, поема «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Це саме той момент, де нам належить звернутися до літератури та того, як саме формувався український міф щодо цих історичних подій.

Ми запитали думку Тетяни Непипенко, перекладачки, літературознавиці, викладачки їдишу на сертифікатній програмі з юдаїки.

Тетяна Непипенко: Гайдамаччина висвітлена неодноразово, потрібно також означити, що є просто свідчення очевидців, вони збиралися і записувалися, є низка і їх наводить пізніше історик Шимон Дубнов.
У Дубнова загалом є розділ, як історії єврейського населення XVIII-XIX ст. Він наводить там листи, щось як скарги, коли єврейський крамар, наприклад, перелічує майно, яке було пошкоджене, розбите, вивезене, пограбоване. Наводяться також свідчення про вбитих, наприклад, сусідів, як когось побили, вбили, якось познущались і так далі.

Цікаве, що я знайшла. Насправді Шимон Дубнов, звісно, що сам порівнює Гайдамаччиною із Хмельниччиною. Але тут такий аспект, він, можливо, прозвучить цинічно, але її називають «другою Хмельниччиною» тому, що не просто в хронологічній послідовності, а тому, що ніби як на другому місці, в сенсі як менш масштабна. От, зокрема, Дубнов пише, що це було, як він пише, «тінню от тієї трагедії», якої зазнали євреї за часів Богдана Хмельницького.

Єлизавета Цареградська: Мені цікаво також говорити ще про антисемітизм в українській літературі, тому що, знову ж таки, звертаючи увагу на «Гайдамаків» Шевченка, там можна, в принципі, простежити цей магістральний наратив Шевченка за боротьбу, де він виправдовує українців-гайдамаків, його гайдамаки в його інтерпретації — це борці за свободу і за правильне.

Відтак, очевидно, що це ніби як проти євреїв і поляків. Із літературознавчої точки зору і взагалі на вашу думку, наскільки це можна трактувати саме як антисемітизм?

Тетяна Непипенко: Якщо ми говоримо в сучасних категоріях, мабуть, що можна. Просто, на мою думку, це також невідривно від контексту часу.

Ось, із нашого сучасного погляду, це, безумовно, виправдовування насильства. Тобто, можна дуже багато дібрати означень і визначень тому, що відбувалося. Якщо ми дивимося із літературознавчої оптики, то це приклад романтичного тексту своєї доби.

І там наявно, звісно, що ця модальність священної війни. Там є, наприклад, мотив освячення ножів. Тобто, його багато дослідників називають, що морально-етичний, такий сумнівний аспект гайдамаків.

І, по суті, ось цей мотив «священної війни за все хороше, проти всього поганого». Оскільки борються «проти всього поганого», то, безумовно, що це така чорно-біла дихотомія відбувається. І, звісно, що застосовується також цей модус священності, святості.

По суті, ще такий глибоко, мені здається, середньовічний, досередньовічний. Можна там провести паралель із хрестовими походами, умовно кажучи. Історія дуже кривава і жахлива.

І, по суті, Шевченко вдається до такої ж модальності, яку, безумовно, можна пояснити історично, літературознавчо. Це, грубо кажучи, продукт свого часу і абсолютно свідомо сконструйований. Очевидно, що коли ми говоримо про можливість досліджувати цей період історичний і в такому осмисленні літературному, мистецькому, то нам тут власне випадає говорити чи не про єдиного Шевченка.

При тому, що «Гайдамаків» він написав у 1841 році. Тобто це вже тривалий час після самих подій. Очевидно, що дуже багато там домислів.

Таке вже вторинне, третинне осмислення, базоване на фольклорних уявленнях.

Єлизавета Цареградська: Безумовно. Тому що те, що він описує, якесь вбивство синів, наприклад, Гонтою. Тобто ясно, що цього не було і це історичний факт. Утім, він до цього вдається. Тобто це таке художнє осмислення. Очевидно, що Шевченко хотів у такий спосіб, напевно, більше викликати емоції і, можливо, навіть дещо зманіпулювати цим фактом.

Тетяна Непипенко: Так. І там ще, насправді, мені згадується. Пані Оксана Забужко писала про це, що мотив, насправді, цієї «священної війни», але разом із цим абсолютно така кривава історія насильства, така концентрація насильства в межах одного тексту, що її можна зчитувати, що воюючи ніби як зі злом, обираючи оцей шлях насильства, мовляв, ці «народні месники», гайдамаки, безумовно, у якийсь певний момент народні герої, за однією із інтерпретацій, вони ніби як уподобляються злу, і що зло перетягує їх, переходить на них, і таким чином створюється ось ця низка кривавих подій.

Єлизавета Цареградська: Я, до речі, хочу звернутися ще до цитування Віктора Неборака, у нього є дуже цікавий допис, колонка на «Збручі», це ще за 2014 рік, вона навіть називається «Гайдамаки-2014». За великим рахунком, це аналіз гайдамака, але в осмисленні подій Революції Гідності, і там він дає свою оптику, звісно, я не буду туди вдаватися, але щодо самих гайдамаків і того, як Віктор Неборак бачить Шевченка і його осмислення в тому.

Цитую: «Симпатії Шевченка, безумовно, на боці гайдамаків, хоч він і висловлює жаль з приводу їхньої жорстокості». І далі розділ Гупалівщина, де ось такі рядки, «Отаке-то було лихо по всій Україні, гірше пекла, а завіщо, за що люди гинуть? Того ж батька, такі ж діти, жити б та брататися. Ні, не вміли, не хотіли, треба роз’єднатися».

Знову ж таки, мені тут не важить виправдати гайдамаків, не важить виправдати Шевченка, тому що він ще і в доволі юному віці пише цю поему, потім його погляди змінювалися, і це також навіть зафіксовано в одному листі, про який я скажу дещо пізніше. Утім, говорити саме про єврейську літературу і її розвиток на момент Гупалівщини. Чи можемо ми взагалі, окрім того, що ви вже зазначили, відобразити і показати картинку, як взагалі розвивалося письмо? Тому що ми ж розуміємо, що були певні життєві обставини, в яких євреї жили, формувалися і займалися своїми справами.

Очевидно, що це була робота, очевидно, що це були вольності, якісь права від польської шляхти, від польського короля. Утім, що було саме з літературою? На якому етапі вона перебувала? І взагалі, де ці згадки лишилися? Якою вони мовою? Я припускаю, що їдишем.

Тетяна Непипенко: Ну, і гебрейською по суті теж.

Ось, насправді, якщо ми говоримо про літературне висвітлення Коліївщини, зокрема, воно нас підводить до дуже цікавої теми. Це тяглість мартирологічної літератури, тяглість мартирології у єврейській літературі. Це теми, такі як мучеництва, страждання і загибелі невинних душ.

Ось так це можна охарактеризувати. У літературознавця їдишиста Девіда Роскіса є дуже хороша, мені здається, що це антологія, можна так назвати, The Literature of Destruction, література руйнування, література руїн, де він хронологічно-послідовно описує всі текстові літературні свідчення із єврейської літератури, від часів руйнування храму до, по суті, Голокосту. І це, скажімо так, на кожне століття, на кожні два-три століття, знайдеться якась велика катастрофа, велика трагедія. Вигнання, наприклад, з Іспанії, Хмельниччина, про Гайдамаччину, там, до речі, ні слова. Коли ви сказали про цей подкаст, я одразу звернулася до цієї антології, і про Коліївщину там немає ні слова, і те, що загалом описане Роскісом про Польщу і як він там називає, єврейським населенням, то це обмежується винятково Богданом Хмельницьким. Але оно і не дивно, бо це така центральна, ключова трагедія середньовічна.

Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу.