Культурний геноцид: як Росія воює проти української історії та пам'яток

Чи є офіційні цифри втрат української культури остаточними

Максим Буткевич: Масштаб знищення культурної спадщини під час російської агресії вражає: називають цифри у близько 1 900 повністю або частково зруйнованих об’єктів та 35 тисяч вивезених окупантами музейних експонатів. Чи коректні ці дані, і наскільки ці об’єкти атакували навмисно, а наскільки вони стали «супутньою шкодою» під час бойових дій?

Дарина Підгорна: Озвучені цифри — це дані Міністерства культури України. Вони охоплюють період лише з 2022 року i не враховують руйнування культурної спадщини починаючи з 2014 року. Це лише те, що Мінкульту вдалося верифікувати власними силами — тобто об’єкти, щодо яких точно відомо про пошкодження чи знищення.

Проте сюди часто не потрапляють пам’ятки на окупованих територіях, доля яких невідома. Ми знаємо про Драмтеатр у Маріуполі, музеї в Бердянську чи Херсоні, але поза увагою залишаються сотні сіл, де розташовані об’єкти культурної спадщини. Деякі з них ми навіть не встигли усвідомити як предмет нашої культури до втрати контролю над цими територіями. Тобто ми втрачаємо як відому нам спадщину, так і ту, яка лишалася недослідженою. 

Найяскравіший приклад — археологічні розкопки в окупованому Криму. Під час будівництва траси «Таврида» у 2016–2017 роках росіяни розкопали пам’ятки, про існування яких в Україні взагалі не мали інформації. Відтак ми втратили те, про що навіть не знали.

Міністерство культури не може стверджувати, що володіє вичерпними даними про всі втрати. Окрім російських джерел, яким немає довіри, іншої інформації з окупованих територій ми наразі не маємо.

Застарілі протоколи та бюрократія: що завадило своєчасній евакуації пам’яток

Дарʼя Бура: Попри те, що ризик повномасштабного вторгнення обговорювався ще до лютого 2022 року, значну частину музейних колекцій та памʼяток так і не евакуювали. Чому так сталося?

Дарина Підгорна: Спираючись на спілкування з людьми, які були причетні до питання евакуації або мають відповідний досвід, можу виділити кілька ключових причин.

• Бюрократія та жорстка вертикаль: музеї, які підпорядковуються місцевій владі або Мінкульту, не могли розпочати евакуацію без офіційної вказівки згори. Якби музейники зробили це самовільно, їх би притягнули до кримінальної відповідальності.
• Застарілі інструкції: протоколи евакуації, чинні на 2022 рік, першочергово передбачали вивезення радянських символів — медалей, портретів Леніна, Сталіна тощо.
• Абсурдні маршрути: згідно зі старими планами евакуації, музеї Донецької, Луганської та Запорізької областей мали вивозити свої фонди до Бєлгорода, Курська, Москви або Білорусі.

Музейники були в шоці, коли усвідомлювали масштаб цієї проблеми. Попри загрозу суду, трибуналу та бюрократичні перепони, багатьом доводилося діяти на власний розсуд і рятувати цінності самостійно. Такі випадки траплялися ще в Криму у 2014 році, коли люди під загрозою переслідувань з боку окупантів вивозили колекції та документи.

У нашій організації є чимало зафіксованих фактів, коли росіяни переслідували музейників і діячів культури на окупованих територіях саме через їхню професійну діяльність та активну позицію.

Як росіяни нищать і стирають українську культуру

Максим Буткевич: Чи можна виокремити випадки шкоди культурній спадщині, які були найбільш кричущими?

Дарина Підгорна: Для мене як для фахівчині кожна втрата є кричущою. Житловий будинок чи лікарню ми можемо відбудувати, але втрата культури — це набагато загрозливіший стан для нації та всього людства.

З найгучніших випадків варто виділити Драмтеатр у Маріуполі. Цей злочин вражає своєю жорстокістю і є методичним прикладом того, як росіяни поводяться з українцями, нашою культурою та історією.

Ще один жахливий приклад — будівництво парку «Новий Херсонес» на території стародавнього міста. Росіяни разом із Міноборони РФ та РПЦ викопували й руйнували пам’ятки, закатували їх в асфальт і звели там так звані «музеї Криму і Новоросії», «античності і Візантії» та «християнства». У цих закладах вони просувають пропагандистський наратив, ніби України в Криму не існувало, а цивілізацію сюди принесла Катерина II.

Величезною трагедією є пограбування Херсонського краєзнавчого та художнього музеїв, а також Маріупольського художнього музею імені Архипа Куїнджі. Сумно спостерігати й за постійними атаками на пам’ятки у підконтрольних містах: музей Чорнобиля в Києві, Бернардинський монастир у Львові, Держпром у Харкові.

Проте найстрашнішою для мене є реакція як української сторони, так і світової спільноти.

Дарʼя Бура: Що ви маєте на увазі?

Дарина Підгорна: Усі засуджують ці злочини та висловлюють співчуття, але за цими словами немає дій. Немає конкретних кроків, які дозволили б нам захистити спадщину чи активно протидіяти російській навалі. 

Максим Буткевич: Тобто все обмежується радше деклараціями.

Дарина Підгорна: Саме так.

Не випадкові влучання: як російська пропаганда виправдовує знищення української спадщини

Дарʼя Бура: Чи є підстави говорити, що атаки на культурні об’єкти мають системний та умисний характер, а не є побічними чи випадковими влучаннями?

Дарина Підгорна: І так, і ні. Наразі ми в організації готуємо чотири дослідження, які демонструватимуть систематичність, умисність та масштаб знищення культурної спадщини росіянами.

У двох звітах ми розглядаємо випадки, де атаки точно є умисними. Це підтверджує й сама російська сторона: вони офіційно пояснюють свої удари «знищенням біолабораторій» чи «нацистських штабів». Показовий приклад — музей Сковороди, після ураження якого російські медіа відкрито святкували знищення «нацистського філософа».

Так само цілеспрямованим був удар 1 січня по музею Шухевича у Львові — саме в день народження Бандери. Це прямо комунікували на всіх рівнях: від пропагандиста Соловйова до РПЦ та їхніх телеграм-каналів. Мета цих атак — знищити самі підстави для українців говорити про свою незалежність, власну культуру й історію. Це стосується й масованих обстрілів Києва, коли за раз страждає понад 40 пам’яток, а також атак на інші міста.

Ще один яскравий приклад — у 2022 році на Сумщині росіяни поставили систему «Сонцепек» безпосередньо у руїнах бастіону XV–XVI століть. Вони вважали, що українська спадщина має захищати російську армію, яка «визволяє від укронацистів». Вони самі це документували й відкрити висвітлювали. Це злочин як за міжнародним правом, так і за здоровим глуздом, адже українські військові не могли вдарити по «Сонцепеку», щоб не знищити власну пам’ятку.

Дарʼя Бура: Вони б’ють і по тих святинях, які вважали «своїми». Це ще раз доводить, що їм не потрібна Україна навіть як частина імперії — вони хочуть повністю винищити нас із нашою історією та людьми.

Дарина Підгорна: Я б сказала дещо інакше: їм не потрібна самостійна та вільнодумна Україна. Вони потребують України, адже саме через нас ідентифікують себе як імперію й «Великоросію». Вони прямо пишуть про це в академічних працях та демонструють на музейних виставках.

Але їм не потрібна Україна, здатна розказувати власну історію своїми словами. Вони нищать пам’ятники Голодомору чи учасникам АТО/ООС на новоокупованих територіях. Натомість вигідні їм історичні постаті вони залишають, відреставровують і використовують для пропаганди.

Наприклад, у 2016 році в окупованому Криму вони помпезно та з освяченням відкрили пам’ятник Богдану Хмельницькому. На церемонію приїздив Аксьонов та делегації з РФ, а все дійство супроводжувалося гаслом про те, що Хмельницький підписав Березневі статті й цим «об’єднав братські народи». Вони перекручують нашу історію, аби довести, що ми є нижчими за них у культурному та політичному вимірі.

Хто і як документує шкоду культурній спадщині України

Максим Буткевич: Як натепер документується шкода, завдана культурній спадщині України російськими окупантами? Хто цим опікується і відповідає за цей процес?

Дарина Підгорна: Якщо говорити про мою організацію, то ми маємо декілька партнерств. Зокрема з моніторинговою місією HeMo, яка має доступ до певних пам’яток, здійснює польові місії та документує об’єкти, до яких є фізичний доступ чи дозвіл підходити. Ми працюємо з фактами в Києві, маємо партнерства з музеями в Харкові та Одесі — і такою мережею українських музеїв, культурних інституцій та моніторингових місій документуємо те, що можемо отримати.

Водночас завдяки відкритим джерелам і тому, що російський інтернет досі існує, ми документуємо й події на окупованих територіях. Росіяни пишаються своїми злочинами й активно описують їх із фото, відео та цитатами. Ми одразу фіксуємо ці факти й перетворюємо їх на юридичну та культурологічну мову, пояснюючи, що відбувається з культурою.

Також в Україні є й інші інституції. В Офісі генерального прокурора у межах Департаменту війни створено спеціальний відділ, який займається саме справами щодо пошкодження й знищення культурної спадщини. Вони звертаються за допомогою до українських громадських організацій та отримують дані від міжнародних спілок, перетворюючи ці матеріали на юридичні кейси для майбутніх судів. Крім того, на межі 2023–2024 років спеціалізований підрозділ із питань культури створили й у складі Збройних сил України. Попри брак фахівців у цій сфері загалом по країні, вони також здійснюють документування у межах своїх можливостей.

Окремо є міжнародні місії — ЮНЕСКО, ООН, ОБСЄ. Вони приділяють цьому увагу й фіксують втрати. На сайті ЮНЕСКО є список зруйнованої спадщини України, який постійно оновлюється, але він теж є неповним. Процедура верифікації інформації в ЮНЕСКО складніша й відрізняється від української, а їхня увага — дуже специфічна.

У вкладці щодо Криму, яка з’явилася на сайті ЮНЕСКО лише цього року, вказано тільки один об’єкт — панораму «Оборона Севастополя». Але там немає ні Бахчисарайського палацу, ні кримських розкопок, ні Херсонеса. 

Для мене залишається загадкою, чому ЮНЕСКО не займає більш проактивну позицію, хоча вони дійсно вміють це робити. Я бачила приклади, коли вони робили моніторинг руйнувань у Дамаску в Сирії чи мавзолеїв у Малі, залучаючи неймовірних фахівців. А от щодо України…

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».