30 років Конституції України: від радянської «проформи» до закону, за який воюють

Конституції України — 30 років: від радянської «проформи» до головного закону країни

Максим Буткевич: Цього року Конституції України 30 років. Це — Основний Закон держави. Проте протягом перших п’яти років незалежності ми фактично жили за Конституцією УРСР, нехай і з поправками. Чи не виховали ці п’ять років, а також попередній радянський досвід, коли Конституція існувала «для проформи», а не для реального застосування, формальне, цинічне чи маніпулятивне ставлення до Основного Закону в нашому суспільстві?

У деяких інших країнах ми бачимо, що Конституція — це хартія поведінки, ухвалена для себе самоорганізованим народом. Чому в нас цього не сталося в перші роки і навіщо нам взагалі турбуватися про Конституцію сьогодні?

Юлія Кириченко: Я б усе-таки розділила цей процес на два періоди. У радянські часи Конституція справді була чистою декларацією. Радянські люди чудово розуміли, що це лише папір, а країною керує комуністична партія, що, власне, й було зафіксовано в самому документі. Ця радянська спадщина доволі серйозно впливала — і навіть зараз відголосками впливає — на применшення значення Основного Закону громадянами. Проте з початком війни цей вплив стає дедалі меншим. Український народ, безпосередньо зіткнувшись зі збройною агресією та людоненависницькою ідеологією російського рашизму, дедалі чіткіше усвідомлює фундаментальне значення Конституції для власного виживання.

Але повернуся до вашого запитання про період із 1991 по 1996 роки. Чи заклав він якийсь негатив? Я б сказала, що ні. Уже у вересні 1991 року, невдовзі після проголошення незалежності, Верховна Рада внесла серйозні зміни до тодішньої Конституції УРСР. Зокрема, з тексту повністю вичистили згадку про керівну роль компартії та запровадили інститут президента, який обирається всенародно на національних виборах. Це були суттєві кроки.

До 1996 року зміни вносилися поступово. У нас уже були державний прапор і тризуб як офіційні символи. Це неймовірно допомогло у 1996 році під час ухвалення нової Конституції. Тоді ці положення викликали дискусії, і між комуністичним табором та націонал-демократами ніяк не знаходився компроміс. Одним із вирішальних аргументів стало те, що ці зміни фактично вже відбулися в правовому полі: під синьо-жовтим прапором складали присягу, під ним уже гинули люди. Тому, як на мене, період із 1991 по 1996 роки став не часом цинізму, а навпаки — прискореним стрибком у зростанні конституційної культури як серед тодішніх народів депутатів, так і серед усіх громадян України.

Конституція — закон прямої дії: міф чи реальний інструмент захисту прав у суді

Максим Буткевич: Конституція — це закон прямої дії. Тобто те, що там записано, має бути втілено беззастережно й незалежно від наявності інших нормативно-правових актів. Проте складається враження, що в нас вона такою так і не стала. Чому?

Юлія Кириченко: Це радше суб’єктивне враження. Якщо проаналізувати практику судів загальної юрисдикції — першої, другої інстанцій і особливо Верховного Суду, — ми побачимо безліч рішень, ухвалених колегіально або одноособово безпосередньо на підставі норм Конституції України.

Можливо, про це більше знають правники, але ще у 1996 році з’явилася відповідна постанова Пленуму Верховного Суду України. Вона чітко роз’яснила всім судам: віднині рішення можна і треба ухвалювати, посилаючись на пряму дію норм Конституції, навіть якщо певні профільні закони чи підзаконні акти ще не встигли ухвалити.

З іншого боку, в Основному Законі є чимало норм-принципів, і саме через них виникає відчуття, що Конституція нібито «не діє». Це так звані норми-дороговкази. Наприклад, теза про те, що в Україні діє верховенство права — це орієнтир, який ми досі розбудовуємо. Або твердження, що Україна є правовою, соціальною державою, чи курс на євроінтеграцію. Це декларації того, до чого ми прагнемо і куди йдемо.

Максим Буткевич: Тобто є сенс посилатися на Конституцію, зокрема під час судових розглядів?

Юлія Кириченко: Абсолютно, сенс є, і це активно робиться. Суди першої інстанції, можливо, вдаються до цього рідше, але у практиці Верховного Суду це постійна реальність.

Крім того, не варто забувати, що з 1997 року в нас запрацював Конституційний Суд України — інституція, якої за радянської доби взагалі не існувало. Його рішення є остаточними й перегляду не підлягають. Він має повноваження повністю скасувати будь-який закон, указ президента чи акт Кабінету Міністрів, якщо вони суперечать Конституції. І це рішення буде остаточним для всіх.

Права та обов’язки в Конституції: чи тримається баланс під час війни?

Дарʼя Бура: Конституція гарантує громадянам широкий перелік прав, але водночас покладає на них і певні обов’язки. Чи достатньо ми сьогодні говоримо саме про цей баланс? І яким загалом був наш шлях дотримання балансу прав та обов’язків, якщо повертатися до історичних моментів?

Я запитую про це саме тому, що наше суспільство дуже любить узагальнювати й виставляти вимоги: хто і що нам винен. При цьому ми часто забуваємо, що ми й самі дещо винні — навіть згідно з Конституцією.

Юлія Кириченко: Так, звісно. Якщо відкрити другий розділ Основного Закону, він так і називається — «Права, свободи та обов’язки». Там ми побачимо дуже широкий перелік: я точно не назву цифру, але це понад тридцять прав і свобод, які держава має нам гарантувати й забезпечити.

Натомість від нас на конституційному рівні вимагається виконання всього чотирьох обов’язків:

• Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Цей обов’язок, очевидно, максимально актуалізувався в умовах збройної агресії.
• Сплата податків і зборів. Робити це необхідно завжди. Під час воєнного стану податковий тягар очікувано збільшується — як-от запровадження військового збору чи підвищення податків для підприємців, — але це також є прямою формою захисту країни.
• Охорона природи та культурної спадщини, відшкодування завданих їм збитків. Про це у нас взагалі часто забувають, вважаючи ледь не нормою викинути сміття в лісі.
• Неухильне дотримання Конституції та законів України. Цей обов’язок є загальним і фактично охоплює всі інші сфери.

Це і є баланс. Держава не зможе функціонувати, захищати чи реалізовувати будь-яке право, якщо її громадяни свідомо не сплачують податки. Без цього держави просто не існуватиме. І ми маємо усвідомити, що втілення Конституції в життя не є виключною відповідальністю влади. Влади, до речі, яку ми обираємо самі. Нам її ніхто не засилає ззовні — Україна є абсолютно електоральною демократією.

Тому реалізація Конституції залежить і від нас: від того, наскільки сумлінно ми платимо податки, аби держава мала ресурс забезпечити права іншим, наприклад, дітям — право на освіту.

І знову ж таки, ми дуже довго функціонуємо в умовах війни. За таких обставин найпершим обов’язком є відсіч агресії. Інакше у нас не було б ні Конституції, ні самої країни. Захист — це основний обов’язок. Наша Конституція хороша, але без виконання обов’язків вона не працює. Це наша суспільна угода: ми як політична нація погодилися жити за цими правилами й добровільно взяли на себе ці чотири обов’язки.

Що зараз відбувається з Конституційним Судом України та чим загрожує брак суддів?

Максим Буткевич: Наступне запитання стосується інституції, яка безпосередньо відповідає за захист від порушень конституційних прав і яку ми вже сьогодні згадували, — Конституційного Суду. Що зараз відбувається з Конституційним Судом, чим загрожує нинішня ситуація і як її виправити?

Юлія Кириченко: Конституційний Суд функціонує, зокрема й під час повномасштабного вторгнення. На початку був період у кілька місяців, коли він не міг працювати в пленарному режимі через відсутність повноважного складу, але зараз робота триває.

Проте головна проблема інституції сьогодні — це серйозний некомплект. За законом суд має функціонувати у складі 18 суддів, натомість зараз є лише 13, а 5 посад залишаються вакантними. Це вкрай ускладнює діяльність, адже для ухвалення рішення Великою палатою (пленумом) необхідно щонайменше 10 голосів. Зібрати 10 голосів, коли у вас є 18 суддів, — це одна історія, а коли всього 13 — зовсім інша. До того ж у когось із суддів може виникнути об’єктивний конфлікт інтересів у конкретній справі, вони заявляють про самовідвід, і замінити їх просто немає ким.

Заповнення цих п’яти вакансій є чіткою вимогою наших європейських партнерів. Наразі дві вакансії залишаються за квотою парламенту, дві — від з’їзду суддів, і одна — від президента.

Максим Буткевич: А що заважало заповнити ці вакансії раніше?

Юлія Кириченко: Це скликання парламенту пішло на впровадження абсолютно нової, безпрецедентної процедури конкурсного відбору за участю міжнародних експертів. Вона об’єктивно потребує багато часу. Від моменту оголошення конкурсу до безпосереднього голосування у Верховній Раді чи на з’їзді суддів минає близько року.

Ба більше, цей добір є надзвичайно суворим. Наприклад, попередній конкурс від з’їзду суддів взагалі завершився нічим: нуль кандидатів змогли пройти сито відбору. Рівень вимог дуже високий. Проте важливо те, що ухваливши ці зміни до закону про КСУ, парламент фактично відмовився від колишнього принципу виключно політичної доцільності під час призначення суддів Конституційного Суду.

Як можна захистити свої конституційні права, якщо вони порушені?

Максим Буткевич: Як людина може захистити свої конституційні права, якщо вони були порушені?

Юлія Кириченко: Мені здається, що досі далеко не всі громадяни України знають, що з 2016 року у нас запрацював абсолютно новий механізм захисту. Це так звана конституційна скарга. Завдяки їй громадяни України (ба більше — не лише вони, а й іноземці, особи без громадянства та юридичні особи) отримали право безпосередньо звертатися до Конституційного Суду. Фактично, тепер можна виграти справу проти парламенту, довівши, що певний закон або його окреме положення суперечить Конституції.

Максим Буткевич: Тобто до 2016 року такої можливості у громадян взагалі не було?

Юлія Кириченко: Не було. Відповідні зміни до Конституції внесли у 2016 році, вони стосувалися реформи правосуддя — як судів загальної юрисдикції, так і Конституційного Суду України. Сам інструмент реально запрацював із 2017 року.

Як це працює на практиці?

• Людина проходить судові інстанції (як правило, доходить до апеляції чи Верховного Суду) і отримує остаточне рішення.
• Вона бачить, що суд застосував чинну норму закону і через це не задовольнив її позовні вимоги чи обмежив права.
• Якщо людина переконана, що сама ця норма закону є неконституційною, вона має право звернутися до КСУ.

І Конституційний Суд — до речі, більшість його останніх рішень ухвалені саме за конституційними скаргами — у разі підтвердження цього факту визнає норму закону неконституційною. Після цього людина або юридична особа отримує законне право на перегляд своєї справи у Верховному Суді за нововиявленими обставинами.

Конституція в умовах війни: які права громадян можуть бути обмежені?

Максим Буткевич: Що відбувається з Конституцією в умовах війни? Які гарантовані права і свободи можуть бути обмежені, на яких підставах і як в умовах воєнного стану взагалі можна домагатися реалізації своїх конституційних прав?

Юлія Кириченко: Сама Конституція чітко визначає, які саме права за жодних обставин не можуть бути обмежені під час воєнного або надзвичайного стану. Стаття 64 встановлює їхній виключний перелік. Це фундаментальні права людини:

• рівність та недискримінація;
• право на життя;
• повага до людської гідності;
• заборона катування або жорстокого поводження;
• право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази;
• право не свідчити проти себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів;
• право на судовий захист та презумпція невинуватості;
• право на професійну правничу допомогу.

Усі ці базові права не підлягають жодним обмеженням під час воєнного стану, і загалом в Україні вони забезпечуються.
Водночас, коли указом президента запроваджується воєнний стан, а парламент його затверджує, у цьому документі окремо прописується перелік інших прав, які можуть бути обмежені. Тут головне — дотриматися балансу, щоб будь-яке обмеження впроваджувалося виключно з міркувань безпеки.

Максим Буткевич: Тобто щоб це обмеження було і пропорційним, і належним чином обґрунтованим?

Юлія Кириченко: Саме так. Якщо застосувати класичний юридичний «трискладовий тест», то для законного обмеження прав обов’язково мають бути дотримані три умови:

• Легітимна мета. Держава має впроваджувати обмеження задля захисту суспільного інтересу — наприклад, для порятунку життя та безпеки громадян.
• Необхідність. Потрібно чітко оцінити, чи дійсно це обмеження є крайнім заходом. Чи можливо досягти цієї легітимної мети іншими, менш обтяжливими для людини способами? Якщо можна обійтися без обмежень, тоді цей крок є неправомірним.
• Пропорційність. Має бути дотримано суворий баланс між захистом інтересів суспільства та глибиною втручання в індивідуальні права конкретної людини.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі