«Перемелює Крим і забирає майбутнє»: як Росія намагається знищити корінні народи

Корінні народи і національні меншини: у чому полягає принципова різниця?

Максим Буткевич: У 2021 році у нас нарешті ухвалили закон про корінні народи. Саме поняття було закріплене в Конституції, проте профільного закону раніше не було. І, власне, коли заходить мова про корінні народи, їх часто починають плутати з національними меншинами. Чи можна чітко окреслити: у чому ж полягає різниця між ними?

Алім Алієв: Насправді все дуже просто. Корінні народи — це етноси, які не мають іншої батьківщини, окрім тієї території та землі, де вони історично проживають. Караїми, кримчаки та кримські татари не мають іншої рідної землі. Ми сформувалися безпосередньо на території України, у Криму. І всередині наших народів є абсолютне політичне розуміння того, що ми є невіддільною частиною української землі й, зокрема, сьогодні разом творимо українську політичну націю. Ось і вся різниця.

Натомість національні меншини — я особисто віддаю перевагу терміну «національні спільноти» — це представники народів, які мають власну етнічну батьківщину, автохтонну державу за межами України. Наприклад, грецька, болгарська, французька чи німецька спільноти. Їхні етнічні держави існують, а представники цих націй просто мешкають в Україні.

Титульна нація чи корінний народ: чи можливе розширення офіційного переліку в Україні?

Максим Буткевич: Нещодавно в парламенті зареєстрували законопроєкт, згідно з яким українців пропонують визнати титульним, але водночас і корінним народом України. Експерти вже встигли розкритикувати цю ініціативу, вказавши, що автори документа, вочевидь, просто не розуміють значення терміна «корінний народ». Що ти думаєш про цю законодавчу ініціативу і чи можливе загалом розширення чинного переліку корінних народів України?

Алім Алієв: Українці, очевидно, є титульною нацією. І тут варто чітко розмежовувати: «корінні народи» та «титульна нація» — це два абсолютно різних поняття, які юридично та логічно виключають одне одне.

Якщо ж говорити про розширення теперішнього переліку корінних народів, де зараз офіційно закріплено три етноси, то я вважаю це цілком можливим. Переконаний: виборюючи власні права, ми точно не маємо права нехтувати правами інших. Тому надзвичайно важливо підтримувати інституції та кроки, спрямовані на віднайдення своєї ідентичності й коріння, у тих народів, які так само не мають іншої батьківщини й сформувалися виключно на території України.

Закон і реальність: що на практиці відбувається із збереженням ідентичності корінних народів?

Максим Буткевич: Закон «Про корінні народи України» гарантує певний перелік прав: збереження ідентичності, можливість вивчати власну історію, здобувати освіту рідною мовою, розвивати свою культуру та інші речі. А що на практиці відбувається із збереженням ідентичності корінних народів? Чи справді норми закону працюють у реальному житті, чи все ж не все так добре?

Алім Алієв: Ти вжив дуже влучне слово — «практика». Я завжди розділяю сам закон та його втілення. Закон — це фактично фундамент, на якому має все будуватися, але без імплементації він залишається просто красивим текстом на папері.

Коли ми говоримо про реалізацію, важливо розуміти, хто саме за це відповідає. Моя позиція чітка: одна з найбільших проблем зараз — причому не лише для корінних народів, а й для тимчасово окупованих територій загалом, про які говорять усе менше, — це відсутність єдиного центрального органу виконавчої влади. Раніше існувало Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.

Можна дискутувати про його ефективність, але воно було точкою збору. Це відомство відповідало за все: від видачі документів про народження чи смерть і паспортів до глобальної стратегії, інформаційної політики та політики ідентичності. Усі ці питання мають бути зосереджені в одному місці. Наразі ж функції розпорошені між різними відомствами, а отже — розпорошена й відповідальність. Коли стейкхолдерів занадто багато, винного немає. Тому сьогодні справа рухається лише там, де в конкретному міністерстві чи департаменті є людина, яка цим справді горить і розуміє значущість процесу. В інших випадках усе обмежується декларативними заявами.

Для кримських татар питання збереження ідентичності сьогодні є одним із ключових викликів, адже, за даними ЮНЕСКО, кримськотатарська мова належить до тих, що зникають. Інфраструктури для її функціонування поза межами Криму зараз практично немає. Існують приватні ініціативи, на щастя, з’являються хороші проєкти на базі університетів, але системної бази — підручників, методик, фахової підготовки вчителів — бракує. Наша мета — щоб кожна дитина в школі, зокрема й кримськотатарська, мала реальне право обрати вивчення цієї мови хоча б як варіативної складової.

Ми обговорювали це з народними депутатами. На мою думку, дуже слушним кроком було б запровадження квот за аналогією з українською мовою на радіо та телебаченні. Наприклад, виділити 5% ефіру під кримськотатарську музику. Ми маємо величезний пласт культури, який ширша українська аудиторія досі для себе не відкрила. Такий крок точно дав би потужний поштовх для розвитку мови та її популяризації як серед самих кримських татар, так і серед інших громадян України.

Що вкладають представники корінних народів в участь у війні проти РФ?

Дарʼя Бура: Багато представників корінних народів зараз воює в Силах оборони. Ця боротьба та участь у війні для корінних народів — це боротьба за державу, за право на свою землю чи за майбутнє власного народу? Що саме вкладається в це поняття?

Алім Алієв: Я думаю, що всі ці речі нерозривно пов’язані. У кримських татар просто не може бути майбутнього в авторитарній Росії. Ми ж бачимо, як Росія вже 12 років поспіль буквально перемелює Крим і намагається відібрати це майбутнє. Тому кримські татари дуже чітко артикулюють: після деокупації на півострів мають повернутися два прапори — український та кримськотатарський.

Коли ми говоримо про кримськотатарських військових, то завдяки своїй волонтерській діяльності я відкрив для себе дуже багато нових імен. Раніше я їх не знав, адже переважна більшість наших бійців є непублічними. Причина тут надзвичайно проста — більшість їхніх родин досі перебуває в окупованому Криму.

У нас є безліч таких історій. Наприклад, історія старшої сестри мого однокласника з Криму — Діани (за чоловіком Гаврилюк). Торік у жовтні вона вирішила провідати батька в Криму, хоча сама її родина живе в Ірландії. В аеропорту Сочі її затримали, і зараз інкримінують «державну зраду» за те, що вона перерахувала близько 30 євро на підтримку Сил оборони України. Це приклад того, як навіть така нібито дрібниця, як донат, відстежується окупантами, бо для росіян це дуже жорсткий маркер.

Сьогодні багато кримськотатарських військових воюють дисперсно, будучи розкиданими по різних підрозділах. Але для кожного з них найголовнішим є деокупація, повернення додому та відновлення українських законів на півострові.

Меджліс: яким є статус представницького органу кримських татар і на чому зосереджена його діяльність?

Максим Буткевич: Закон «Про корінні народи України» визначає, що корінні народи мають право на створення представницьких органів, які представляють їхні інтереси та здійснюють самоврядування. Найвідоміший такий орган кримськотатарського народу — Меджліс. Яким зараз є його статус і на чому зосереджено його діяльність?

Алім Алієв: Меджліс лише нещодавно був офіційно визнаний українською державою як представницький орган. Щоб ми розуміли контекст: упродовж 35 років Меджліс взагалі не мав жодного юридичного статусу в правовому полі України. Тож це дуже важлива зміна у сприйнятті й розумінні прав корінних народів.

Сьогодні Меджліс, очевидно, працює в екзилі. Його центральні органи перебувають тут, комітет розташований у Києві. Звісно, Меджліс зіштовхується із великою кількістю викликів, починаючи з того, що більшість нашого народу живе в окупованому Криму. Попри це, він намагається постійно тримати контакт із мешканцями півострова. Водночас Меджліс поки що так і не зміг провести ротацію після 2014 року — оновити свій склад і поповнити його новими членами. Я сподіваюся, що керівництво прийде до цього рішення, адже якісне оновлення зараз необхідне.

Крім того, перебуваючи в Києві, Меджліс може значно активніше працювати з діаспорою. У нас є Всесвітній конгрес кримських татар. Як на мене, після 2014 року комунікація з діаспорами змінилася й посилилася набагато більше, ніж це було раніше. Цей трек важливо розвивати, адже ми маємо дуже спроможні кримськотатарські спільноти по всьому світу. Їх потрібно об’єднувати, а Меджліс має стати для них своєрідним маяком.

Ми кілька разів проводили глибинні якісні дослідження. Ми брали інтерв’ю і порівнювали, що об’єднує кримських татар за кордоном, у Києві та, наприклад, у Бахчисараї. З’ясувалося, що одна з ключових речей — це спільне бачення майбутнього. І мені здається, це саме та тема, про яку ми маємо чіткіше говорити всередині спільноти.

Максим Буткевич: І яким же є це бачення?

Алім Алієв: Ми говоримо про ті два прапори, згадувані раніше. Кримські татари бачать майбутнє у форматі національно-територіальної автономії. Проте цю концепцію ми в українському суспільстві досі пояснюємо досить погано. Для багатьох вона помилково звучить як «монополія на владу в Криму». Насправді ж ідеться про відчутну етнічну меншість, яка повинна мати гарантовані механізми для ухвалення рішень на своїй рідній землі.

До окупації ми намагалися робити це власними силами. Зараз ці зусилля держави та народу мають бути максимально об’єднані. Ми не можемо просто сидіти й чекати, поки відбудеться деокупація. Майбутні інституції потрібно вибудовувати вже зараз — виключно за прозорими, демократичними та європейськими правилами.

Чи підсвітила участь у війні за Україну проблеми корінних народів і чи впливає вона на їхню видимість?

Дарʼя Бура: Якщо повернутися до питання про участь представників корінних народів у війні за Україну: чи підсвітило це їхні внутрішні проблеми? Чи впливає це на видимість того, що ви намагаєтеся донести суспільству, і як саме це відбувається?

Алім Алієв: Публічні військові з-поміж кримських татар, кримчаків та караїмів, які відкрито заявляють про свою позицію, є надзвичайно важливими. Сьогодні голос військового має чи не найбільшу легітимність та вагу в українському суспільстві, і це очевидний факт.

Проте, як на мене, це значно ширша тема, яка є викликом і для самої держави. Коли бійці перебувають на фронті, постає питання: як їхні родини отримують підтримку з боку державних інституцій та суспільства? Крім того, є окрема болюча тема, про яку ми говоримо критично мало, — це кримські полонені. Якщо про кримських політв’язнів згадують хоч трохи, то про кримських військовополонених майже взагалі не говорять. А визволяти їх із полону набагато складніше.

У цих конкретних випадках окупанти завжди чіпляються за прив’язку до півострова. Наприклад, мій дуже близький друг і однокурсник Денис Мацола перебуває в полоні ще з 2022 року. Його вже кілька років утримують в одиночній камері. Для мене він як брат. Визволити його неймовірно важко, тому що росіяни дивляться на його кримську прописку і починають блокувати процеси. Це стосується й інших наших військовополонених. Я дуже сподіваюся, що всі наші люди зрештою повернуться до своїх родин, але зараз цей процес є куди складнішим, ніж навіть визволення політв’язнів до 2022 року.

До речі, щодо цивільних політв’язнів процеси обмінів зараз теж фактично зупинилися — люди просто продовжують сидіти в російських тюрмах. Ба більше, після 2022 року серед кримських політв’язнів масово з’явилися жінки, чого раніше в таких масштабах не було.

Як захистити корінні народи в окупації: можливості української держави та міжнародних інституцій

Дарʼя Бура: Коли російські окупанти приходять у Криму до домівок кримських татар, караїмів чи кримчаків і затримують уже навіть жінок — чи може українська держава якось на це вплинути?

Алім Алієв: На жаль, напряму впливати на те, що відбувається на тимчасово окупованих територіях, зараз не може ніхто.

Дарʼя Бура: Це зрозуміло. Але, можливо, на міжнародному рівні варто активніше про них говорити? Ми не маємо фізичного доступу до Криму, і росіяни творять там усе, що заманеться. Проте ми мусимо шукати важелі впливу.

Алім Алієв: Певні міжнародні державні механізми є, і вони застосовуються — починаючи від майданчика Кримської платформи й закінчуючи офіційними заявами в ООН, ОБСЄ та інших інституціях.

Проте тут постає інше питання: наскільки наше власне суспільство знає ці історії? Часто для ширшого загалу вони залишаються просто сухою статистикою, у найкращому разі — списком імен. Мені здається, значно важливіше розповідати саме персональні історії цих людей, адже ми маємо стати їхніми голосами. Наприклад, Український ПЕН робить надзвичайно важливу справу, оприявнюючи такі долі. Коли ми через культуру, мистецькі або театральні проєкти говоримо про конкретних військовополонених чи цивільних політв’язнів, ми підсвічуємо проблему глобально. Переконаний, що саме з цим інструментом нам потрібно працювати набагато більше.

Корінні народи України можуть зникнути?

Максим Буткевич: Ми вже згадували, що наразі законодавчо закріплено три корінні народи України: кримські татари, караїми та кримчаки. Найбільш відомими все ж є інституції, здобутки та боротьба кримських татар. Про караїмів та кримчаків широкий загал знає критично мало. Чисельність цих двох етносів насправді є дуже малою, і зі збереженням їхнього спадку та культури є величезні проблеми, особливо в контексті окупації. Власне, постає тривожне питання: чи не може статися так, що якісь корінні народи України просто зникнуть?

Алім Алієв: На жаль, такі ризики є абсолютно реальними. Якщо спиратися на дані, кримчаків залишилося близько 200 осіб, а караїмів — приблизно 2000. Це катастрофічно мало.

Сьогодні, коли ми говоримо про інституції, очевидно, що українська держава не може штучно прийти і створити представницький орган для караїмів чи кримчаків. Це було б культурною апропріацією та повним позбавленням цих спільнот їхньої суб’єктності. Проте держава точно мала б максимально сприяти їхньому самоорганізаційному руху.

Також більша частина матеріальної та культурної спадщини цих народів зараз перебуває в окупації. Але певні пам’ятки та артефакти все одно збереглися на підконтрольних Україні територіях: щось можна відшукати в Харкові, якісь матеріали є в Києві. Ці речі нам украй важливо досліджувати та активно підсвічувати — зокрема, ту караїмську спадщину, яка є в нашому розпорядженні вже зараз.

Від університетських кафедр до квот у медіа: які кроки потрібні для розвитку культури корінних народів

Максим Буткевич: Якщо говорити про спадщину, зокрема й про спадщину кримських татар, ми вже згадували про гарантовані законом можливості здобувати освіту чи вивчати рідну мову та власну історію. Якби ти мав запропонувати перші три кроки, які необхідно зробити в цьому напрямку вже зараз, що б це було?

Алім Алієв: Перше — це створення профільного університету або кардинальне посилення вже наявних кафедр вивчення кримськотатарської мови та літератури. Варто зазначити, що такі кафедри є в Таврійському національному університеті та в КНУ, але їхню спроможність потрібно збільшити вдесятеро. Це необхідно для розробки нових підручників та підготовки значно більшої кількості викладачів, зокрема й шкільних вчителів, про брак яких я вже згадував.

Друге — це квотування. Запровадження квот в медіапросторі точно дасть потужний поштовх для розвитку та популяризації мови й культури.

Третє — це інструменти, які лежать на поверхні, але якими ми досі належно не користуємося: масштабні комунікаційні кампанії та онлайн-курси. Потрібні якісні освітні продукти про історію України, що обов’язково включатимуть історію Криму, а також курси з кримськотатарської мови та культури. Окремо мають бути створені проєкти про спадщину караїмів та кримчаків. Такі онлайн-курси мають бути доступними зокрема й для тих людей, які можуть дивитися їх безпосередньо в окупованому Криму. Пандемія ковіду чітко навчила нас: якщо онлайн-продукт якісний і ти правильно налаштовуєш його на цільову аудиторію, він точно до неї достукається.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі