Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом: як розпізнати злочин і захистити права постраждалих

Увага: у випуску йдеться про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, зокрема в полоні та на окупованих територіях. Розмова може бути емоційно важкою для сприйняття!

СНПК: чому важливо розповідати про цей злочин

Максим Буткевич: Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (для цього часто використовують абревіатуру СНПК) — тема надзвичайно болісна і страшна. Вона є тригерною, про неї важко говорити, і тим більше — опікуватися цією проблемою системно. Чому, попри все, на вашу думку, це необхідно робити? Чому варто про це говорити?

Ольга Черняк: Про це обов’язково треба говорити. Насамперед тому, що люди, які перебували в окупації або в полоні, можуть навіть не усвідомлювати, що тортури, через які вони пройшли, є саме СНПК.

Наприклад, поки особисто не познайомилася з Іриною Довгань, я не знала, що те, що зі мною відбувалося в полоні, підпадає під визначення СНПК. Тому про це необхідно говорити, проводити просвітницькі сесії та роз’яснювати людям, аби вони розуміли, до якої саме категорії постраждалих належать.

Крім того, є принципова різниця між гендерно зумовленим насильством (ГЗН) та СНПК. Зараз чимало громадських організацій, які раніше займалися ГЗН, просто додають абревіатуру СНПК і вважають, що це одне й те саме. Проте це кардинально різні речі, і їх не можна ототожнювати. На це також потрібно звертати увагу. При ГЗН людина має змогу звернутися до поліції та отримати захист, адже це відбувається на підконтрольній території України, навіть у умовах воєнного стану.

Натомість СНПК трапляється тоді, коли людина перебуває в окупації чи в полоні. У такій ситуації вона позбавлена можливості кудись поскаржитися чи притягнути до відповідальності кривдника, який вчинив щодо неї сексуальне насильство або катування, пов’язані з ним. Це зовсім різні правові та життєві ситуації, і про це треба говорити. І я переконана: про це слід говорити не одноразово, а постійно піднімати цю тему й робити на ній чіткі акценти.

Як розпізнати сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом

Дарʼя Бура: Поняття СНПК часто звужують лише до зґвалтування, хоча воно охоплює значно ширший спектр дій, зокрема й психологічне насильство. Як людині зрозуміти, що пережите нею під час окупації, полону чи незаконного утримання є саме СНПК, навіть якщо вона сама спочатку це так не визначає? І куди людина може звернутися по допомогу?

Ольга Черняк: Коли до нас потрапляють люди, які пройшли полон або окупацію — зокрема через об’єднання «SEMA Україна» або коаліцію трьох організацій («SEMA Україна», «Alumni», «29 грудня»), — ми починаємо з ними діалог і м’яко підводимо розмову до того, щоб людина сама почала розповідати про свій досвід.

Крім того, ми проводимо інформаційні сесії. Цього року ми організовували такі заходи у Херсонській, Запорізькій та Харківській областях саме для представників правоохоронних органів. Під час цих сесій ми пояснювали поліції та прокуратурі, що таке СНПК і які саме види катувань підпадають під цю категорію.

Зокрема, СНПК є: застосування електроструму до геніталій, анального отвору; побої у ділянку геніталій; погрози зґвалтуванням; примусове роздягання та проведення сторонніми предметами по тілу; примус спостерігати за зґвалтуванням або насильством щодо інших людей із погрозою повторити це з жертвою.

На жаль, проявів цього злочину дуже багато. Під час інформаційних сесій для працівників поліції та прокуратури ми детально роз’яснювали ці форми, а також навчали, як правильно брати свідчення у постраждалих, аби зайвий раз їх не ретравматизувати.

Взаємопідтримка, реабілітація та адвокація: чим займається «SEMA Україна»

Максим Буткевич: Зараз в Україні існує кілька організацій, які опікуються цією темою і говорять про неї. Однією з найвідоміших є «SEMA Україна». Чи можете розповісти про історію виникнення й розвитку організації, а також про те, як ви особисто до неї приєдналися?

Ольга Черняк: Головою громадської організації є Ірина Довгань, яка сама пройшла через полон та жорстокі тортури. У 2019 році вона очолила цю ГО, і поступово до неї почали доєднуватися жінки, які зазнали таких самих жорстоких зґвалтувань і катувань. Із 2019 по 2022 рік це були переважно жінки з Донеччини та Луганщини. Після повномасштабного вторгнення приєдналися постраждалі із Запорізької, Харківської та Херсонської областей — тобто з тих регіонів, які були або досі частково перебувають в окупації.

Я приєдналася до організації у 2023 році — за тиждень після того, як повернулася з полону на підконтрольну Україні територію. Спочатку я взагалі не розуміла, де опинилася і що це за організація. Мені було соромно за те, що я була в полоні, соромно говорити про те, що зі мною там коїли.

Моє знайомство з організацією відбулося на зустрічі «Нумо, сестри!», яку тоді вела Олена Суслова. Там я й познайомилася з Іриною. Коли вона почула від мене слово «соромно», то зупинила зустріч і запропонувала всім розповісти, хто ми, що таке «SEMA Україна» і чим ми займаємося. Коли жінки поруч почали ділитися своїми жахливими історіями, я усвідомила, що не одна. Якщо вони говорять, то маю говорити й я.

Завдяки Ірині я почала говорити. Я почала боротися за свого сина, який залишався в окупації під забороною виїзду — окупанти використали його як важіль шантажу проти моєї родини. Я дуже вдячна Ірині за те, що вона спрямувала мене на цей шлях і позбавила відчуття сорому.

Зараз я допомагаю жінкам і чоловікам знайти себе в житті: консультую щодо відновлення документів, допомагаю розв’язувати нагальні проблеми, направляю на реабілітацію — саме цим я опікуюся в Херсоні.

Ірина, зі свого боку, направляє жінок на психологічну реабілітацію. Наразі діє програма, за якою учасниці «SEMA Україна» можуть пройти медичні обстеження та отримати гуманітарну допомогу. Це надзвичайно важливо, коли жінки об’єднуються й підтримують одна одну без зайвих слів — ти вже по очах бачиш, яка саме допомога потрібна. Крім того, Ірина допомогла зареєструвати громадську організацію «Alumni» та підтримала її очільника Олексія в тому, щоб достукатися до чоловіків, які також почали давати свідчення про пережите сексуальне насильство й катування.

Сьогодні всі три організації є верифікованими: усі їхні члени давали офіційні свідчення прокуратурі та поліції, тож ми маємо чималий досвід співпраці з правоохоронними органами.

Максим Буткевич: Якими є основні формати діяльності «SEMA Україна»? Це насамперед донесення інформації про російські воєнні злочини до міжнародної аудиторії, взаємопідтримка потерпілих чи юридичний супровід у розслідуванні? Чи все разом?

Ольга Черняк: Це все працює в комплексі. Адвокація здійснюється як на національному, так і на міжнародному рівнях. Важливим інструментом для нас став документальний фільм «Сліди», який фіксує злочини СНПК під час окупації та в полоні й наразі висунутий на премію «Оскар». Це наша найпотужніша зброя, яка поєднує в собі всі напрями роботи й забезпечує масштабну підтримку постраждалих.

Чому суспільство досі не готове говорити про масштаби СНПК

Дарʼя Бура: Багато людей можуть тривалий час не розповідати про пережите через травму, страх, сором чи стигму, а частина постраждалих досі перебуває в окупації або в полоні. Наскільки взагалі можливо сьогодні оцінити реальні масштаби СНПК? І як державі документувати та осмислювати цей злочин?

Ольга Черняк: Наразі набрав чинності Закон № 4067 (відомий як «закон Бардіної»). Це саме той нормативний акт, який дозволяє надати людині статус постраждалої від СНПК та забезпечити отримання від держави проміжних репарацій.

Раніше відбувся пілотний проєкт, у якому взяли участь понад тисячу осіб — вони вже отримали перші проміжні репарації. Коаліція трьох організацій брала активну участь у розробці підзаконних нормативно-правових актів. Ми вносили правки, щоб поза увагою не залишилися ті люди, які першими долучилися до пілотного проєкту, адже саме завдяки їхній сміливості та подоланню стигми цей процес взагалі став можливим.

Початкова редакція закону фактично залишала цих людей осторонь — ніби вони вже виконали свою роль і більше ні на що не мають права. Ми тривалий час працювали над виправленням цієї ситуації. Держава дослухалася, і підзаконні акти почали переробляти, хоча там ще залишаються моменти, які потребують доопрацювання. Якщо держава остаточно врахує нашу позицію та захистить права перших заявників, це стане великим кроком уперед: люди отримають і офіційний статус, і відшкодування.

Водночас держава досі не готова до реальних масштабів цієї проблеми. Війна триває з 2014 року, але держава досі виявляється неготовою усвідомити та прийняти, наскільки багато людей постраждало від СНПК.

Дарʼя Бура: Виходить, що разом із державою до цього не готове й суспільство?

Ольга Черняк: Не готове. Суспільство абсолютно не готове.

Наприклад, на Львівщині жінка дала свідчення поліції про те, що зазнала жорстокого зґвалтування. Спочатку їй начебто співчували. Проте коли вона отримала виплату в розмірі 3000 євро, співчуття закінчилося — деякі люди почали казати: «Хай би й нас зґвалтували, аби тільки отримати 3000 євро».

Суспільство просто не розуміє ціни цих грошей. Краще би і не отримувати цих коштів, жити спокійним життям і не проходити через катування та знущання.

Дарʼя Бура: Однозначно. Жодні гроші не здатні цього компенсувати, і важко осягнути, як подібні думки взагалі можуть виникати…

Ольга Черняк: На жаль, це наша реальність. Це гірка правда, з якою ми зіштовхуємося щодня.

Чому чутливий підхід до постраждалих від СНПК досі залежить від регіону

Максим Буткевич: Щодо розслідування російських злочинів: багатьом із тих, хто пережили насильство в російській неволі чи окупації, важко навіть говорити про це, не кажучи вже про спілкування з державними структурами. Тут часто є побоювання нечутливого ставлення, стигми або просто відчуття безперспективності розслідування. Наскільки такі острахи є виправданими? І чи змінилося щось за останні роки у цій сфері?

Ольга Черняк: Говоритиму насамперед про свій регіон, де я живу: поліція нас дійсно почула. На жаль, так відбувається не скрізь, адже жінки з окупованих територій виїжджають не лише на Херсонщину чи Запоріжжя, де цей процес уже більш-менш налагоджений.

Щодо Київщини, краще розповіла б Ірина Довгань, але тут також виникали проблеми з проходженням судово-медичних та судово-психологічних експертиз. Зокрема через те, що людину могли вести на процедуру в приміщення з ґратами на вікнах, де за нею зачиняють двері на ключ. Для людини, яка пройшла полон, це потужний тригер — у неї одразу виникає паніка й відчуття, що вона звідси більше не вийде. Це питання в столиці порушували неодноразово.

У мене в Херсоні був подібний випадок, коли співробітники СБУ брали свідчення щодо мого перебування на лівобережжі. Мене завели в підвальне приміщення й зачинили за мною ґрати. Приміщення було абсолютно порожнє, і мені там раптово стало зле. Вони злякалися, пропонували викликати лікаря. Спочатку я мовчала, але потім пояснила: «Ви розумієте, що все це для мене — важкий тригер? Один іде попереду, інший — позаду. Я розумію, що вас так учили, але ми не та категорія людей, яка може сприймати це спокійно». Під час наступного допиту вони вже врахували це: знайшли світлу кімнату з великими вікнами, де я могла вільно вийти за двері.

Коли нас везли до Миколаєва на судово-психіатричну експертизу, все одразу було організовано зовсім інакше: за нами приїхали додому автомобілем, відвезли, не було жодних ґрат, усе перебувало у вільному доступі, нам запропонували каву та печиво.

Після того, як я забрала з окупації свого сина й була присутня під час зняття його свідчень, ситуація була аналогічною — усе завчасно передбачили. Зараз я запитую у тих, хто повертається звідти, як із ними поводилася поліція. Якщо людина потребує допомоги, я напряму дзвоню слідчому, і ми разом оперативно розв’язуємо ці питання. У нас із місцевою поліцією вже напрацьована тісна співпраця.

Проте, на жаль, трапляється й негативний досвід. Наприклад, у Хмельницькому жінка давала свідчення слідчій, яка спеціально приїхала до неї з Херсона. Під час процесу зайшла працівниця місцевої поліції та виставила їх із кабінету, заявивши, що вони не мають права тут працювати. У результаті постраждала зазнала повторної психологічної травми.

Тож ця система працює ще не скрізь. Нам необхідно охоплювати всі регіони та враховувати специфіку виїзду цивільних. Для роботи з ними чутливий протокол має бути напрацьований в усій країні.

Як домогтися розслідування злочинів СНПК: куди звертатися постраждалим

Максим Буткевич: В одній із попередніх програм представниця Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора України розповідала про підтримку людей, які пережили насильство в неволі чи в окупації. На той момент діяльність центру в регіонах лише масштабувалася, і цей процес триває досі. Яким є ваш досвід взаємодії з цією структурою? І до кого насамперед варто звертатися людям, які прагнуть притягнути винних до відповідальності?

Ольга Черняк: Насамперед — до поліції. Людина обов’язково має надати офіційні свідчення про злочин. Чим більше постраждалих звертатиметься зі свідченнями, тим повнішою буде картина та масштаб злочинів, учинених Росією в Україні. Це по-перше.

По-друге, надалі запускається ціла процедура, де залучені також прокуратура та СБУ. З власного досвіду знаю, що правоохоронні органи не завжди обмінюються між собою отриманою інформацією. Якщо поліція здобула дані, то єдина структура, з якою вона може ними поділитися (і то не завжди в повному обсязі) — це прокуратура. СБУ взагалі залишається досить закритою структурою, яка не ділиться своїми матеріалами.

Тому постраждалим варто звертатися до всіх структур послідовно: зафіксований злочин має бути внесений до матеріалів кожного правоохоронного органу — як поліції, так і прокуратури та СБУ.

Максим Буткевич: Тобто думка про те, що достатньо звернутися до однієї державної структури, а далі вони передадуть дані між собою…

Ольга Черняк: Ні, це так не працює.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі