Ми очікуємо на якесь військове «диво», але черга у військомат більше не стоїть — волонтерка Устя Стефанчук

Сьогодні наша гостя – волонтерка, блогерка, дослідниця Устя Стефанчук. Живучи в Канаді, вона одразу ж після повномасштабного вторгнення вирішила приїхати в Україну.

Перша поїздка в Україну під час повномасштабного вторгнення

Устя Стефанчук: Це рішення, мабуть, прийшло 24 числа. Тобто, в перші години, коли я почала читати новини з України.

Перше, що я написала своїй колезі, що я пишу заяву на звільнення і їду в Україну. Вона сказала, що я божевільна, що не можна такі рішення приймати ось так. Але для мене це була єдина опція. Я не уявляла собі, як можна сидіти в Канаді, коли відбувається те, що відбувається. У мене було, напевно, годин 10-12 стану, в який мені дуже страшно повертатися навіть думками. Це був стан якогось такого ступору, дуже дивного. Тобто, я не реагувала ні на що. Мій чоловік до мене звертався, він мені пропонував щось з’їсти, щось попити. Я сиділа в кутку, в кухні, на підлозі, і я не реагувала.

За першої нагоди, коли я мала можливість все-таки розірвати контракт і поїхати в Україну, я це зробила. І ще на той момент була окупована частина Харківщини, і це туди, куди я вперше потрапила після Канади. Це було Барвінкове, Лозова, Близнюки, от та ділянка.

Тетяна Трощинська: Ви одразу знали, що будете робити? Чи був такий момент, що треба зорієнтуватися? Чи це було подібне до того, що було до 2022 року?

Устя Стефанчук: Все було імпульсивно, все було таке незрозуміле ще, на той момент не було чітко зрозуміло масштабів небезпеки, масштабів взагалі ситуації. І все було таке дуже нестійке і незвідане. І просто якось мене хвилею так понесло, чесно кажучи.

Я почала знайомитися з якимись людьми, і мене просто хвилею понесло в тому напрямку. І от я опинилася в Барвінковому перший раз під обстрілами, після Канади відразу. І це досвід, який мені сниться, напевно, дотепер.

Про відчуття у волонтерській ролі

Устя Стефанчук: Були відчуття, і це, мабуть, страшно неправильно говорити, так, але відчуття якоїсь ейфорії до тої невідомої мені в собі, так. Тобто, коли є можливість допомогти, але в тому такому чистому розумінні цього слова. От, коли є нагальна, реальна, дуже різка потреба в чомусь, і ти можеш цю потребу задовільнити — це просто якесь таке дуже примітивне і всеохоплююче відчуття щастя, насправді.

Першою бригадою, з якою я зустрілася, була 93-та бригада. Це були артилеристи, гаубичний дивізіон, зенітний дивізіон, і відразу своїми списками потреб вони мене ошелешили, і я намагалася вже, їдучи з Канади, везти якісь речі, які їм потрібні були.

Тетяна Трощинська: А це був зовсім інший масштаб, ніж, наприклад, було звично для вас раніше, так? Чим ошелешили?

Устя Стефанчук: Ошелешили базовістю незадоволених потреб, в тому сенсі, що це приводить нас до іншої розмови, яку я насправді не знаю, чи варто починати: про неготовність української армії до війни.

Тетяна Трощинська: Очевидно, треба про це сказати з усією повагою і розумінням до тієї величезної роботи, яку роблять Збройні Сили, але ж були ще й певні політичні рішення, які могли бути ухвалені.

Устя Стефанчук: Коли абсолютно незнайомі мені 20-річні хлопці підходять і пошепки просять привезти їм труси, чи там, я не знаю, ще якісь речі, які їм просто… Тобто вони не можуть виконувати свої оборонні функції адекватно, якщо в них немає змінної білизни. І це те, що мене тоді вперше вразило. Я, чужа тітка, приїхала, і до мене підходить хлопчик і каже: «А ви можете нам трусів привезти, будь ласка?». І я пам’ятаю цього хлопчика, я пам’ятаю момент, де він мені це сказав, я пам’ятаю своє відчуття в цей момент. І я сама подумала: «Курва мать, якщо оці хлопчики змушені мене про це просити, то ми в дупі насправді». І ситуація наступних кількох місяців це підтверджувала. Тобто йшла мова не лише про спідню білизну, базові якісь харчі, взагалі базові, воду питну. А йшла мова також про, наприклад, гідравлічну олію, тепловізори, дрони, навушники тактичні.

Скажімо, якусь там високоточну зброю, якісь там круті манси Збройні сили і держава Україна не могли забезпечити, то в країні, де мільйон текстильних фабрик, заводів, хіба не можна було нашити достатньо зручної носибельної форми? Чи нашити достатньо спідньої білизни, щоб ці люди, які захищають мою країну, не мусили, принижуватися і просити чужу людину привезти їм труси. Тобто це питання, яке мене тоді просто пропалювало насправді.

Читайте також: Юрій Федоренко: ЗСУ протискають метр за метром, посадка за посадкою

Про втому військових від війни

Тетяна Трощинська: Чи зрештою ви бачите якусь таку динаміку, яка дає хоча б розуміння того, що усвідомлення прийшло і ситуація змінюється за цей час?

Устя Стефанчук: З одного боку, так. У плані матеріального забезпечення, мабуть, покращилася ситуація, хоча, знову ж таки, це дуже великою мірою залежить від конкретного підрозділу, конкретної бригади чи батальйону. Від командування, яке пробиває це матеріальне забезпечення. Відповідно, ті, хто вміють подбати про свій особовий склад, вони вміють подбати про це. І  якщо ці всі питання переводять в площину комерції — це інший цілком варіант, і таких варіантів достатньо також.

Мені здається, що якщо говорити про динаміку, то саме сьогоднішній момент для мене значно більше лякає і значно більше насторожує, ніж такий самий момент минулого року. Чи навіть ще кілька місяців тому. Тому що десь прийшло менш-більш чітке бачення того, як ситуація розвивається, можна десь якісь речі вже спрогнозувати.

І, відповідно, увесь патріотичний запал, увесь просто адреналін спав, і почали вилазити речі, які не конче добре свідчать про українське військо, не конче добре свідчать про українське суспільство загалом. І це дуже прикро насправді спостерігати зсередини, коли мені мої друзі пишуть: «Якого хріна я взагалі тут, ти можеш мені відповісти?». Я розумію, що в мене таких, які це питання собі і мені ставлять, кілька осіб. А це тільки ця маленька вибірка, яку я знаю, вибірка з дуже різних бригад, з дуже різних бекграундів, з дуже різних міст України взагалі. І коли це знову і знову мене питають, і я розумію, що це питання в них висить в повітрі, ну це дуже страшно, насправді.

Я вагаюся взагалі коментувати будь-які речі, які пов’язані з військом як структурою, тому що я там не є, я взагалі зараз в цю хвилину не в Україні, тому я не знаю наскільки я маю право в принципі говорити на ці теми. Я намагатимуся не коментувати це, але просто рівень мотивації і рівень сприйняття ситуації зараз, бодай в середовищі моїх якихось контактів, воно дуже не втішне.

Так, без сумніву, там є високопатріотичні, я не знаю, вмотивовані, круті люди, абсолютно, але українська армія є відображенням українського суспільства і там є дуже різні люди.

І, зокрема, як це звичайно буває в корумпованих суспільствах, є велика кількість людей на керівних посадах, які є там випадково. Чи це впливає на демотивацію? Без сумніву.

Читайте також: Не давати права на демобілізацію — це радянський підхід — сержант ЗСУ

Про розрив між суспільством, військом і політикумом

Устя Стефанчук: Перші здобутки українського війська в перші місяці повномасштабної війни, впродовж першого року війни навіть — це великою мірою заслуги професійних військових, які були вишколені ще від 2014 року.

Але проблема в тому, що ці військові без ротації дуже тривалий час, великою мірою вже просто фізично закінчилися. І поки ми не будемо думати про якийсь механізм, як далі має вибудовуватися доукомплектація українського війська, доти в нас будуть дуже серйозні проблеми.

Тобто ми з одного боку очікуємо на якесь військове диво, а з іншого боку не розуміємо, що черга в воєнкомат більше не стоїть. А ті люди, які там є, ті, які ще живі, вони вичерпані: фізично, психологічно, морально, усіляко.

Від початку повномасштабного вторгнення це дуже чітко прослідковувалося. Розрив у сприйнятті реальності між суспільством, військом і, мабуть, політикумом, я не знаю.

• Я приїжджаю на фронт: це зовсім інша ситуація, зовсім інший настрій, зовсім інша країна, серйозно. Я приїжджаю на «велику землю», як кажуть хлопці, тобто у Львів, скажімо, чи в Київ. І я розумію, що це якась взагалі інша реальність.

Я на Марс якийсь прилетіла, чи я не знаю. І це не тільки в плані того, що люди живуть своїм життям, це нормально. Тобто це нормально жити, це правильно. Але це навіть не про це, це просто загалом про сприйняття реальності, про давання собі звіту з того, що взагалі довкола відбувається.

І тут проблема, без сумніву, частково медійна. Десь питання політичної волі, медійної залученості, медійного контенту. Тобто мені виглядає, що в нас народ в більшості не знає, що відбувається, але і не хоче знати. І це створює якийсь повний розрив з реальністю. Мене це теж лякає, тому що мені здається, що будь-яка стабільна система, яка має намір вдосконалюватися, вона не може вибудовуватися на незнанні та ігноруванні фактів.

Слухайте також: Україна не буде членом НАТО, якщо у неї не буде власного військово-промислового комплексу — Клочок 

Станом на ранок 30 вересня втрати російських військ та їхніх найманців в Україні становлять близько 278 130. Упродовж минулої доби українські захисники ліквідували щонайменше 470 російських окупантів.

Нагадаємо, що в Україні від початку повномасштабного нападу Росії, 24 лютого 2022 року, не припинялася загальна мобілізація. У зв’язку з цим, на сайті президента України створили петицію з проханням після 18 місяців служби демобілізувати військових за бажанням.  Станом на 15 вересня петицію підписали 9492 людини. Збір підписів триватиме ще 70 днів. 

У Верховній Раді зареєстрували законопроєкт, який передбачає внесення змін до закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» щодо скасування відстрочки для деяких студентів. 

У разі ухвалення документа не підлягатимуть призову на військову службу під час мобілізації здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, які за денною чи дуальною формами здобувають освітній рівень, що є вищим за раніше здобуту освіту для студентів, для яких навчання стартувало не пізніше року досягнення ними 30-річного віку.

У квітні 2023 року міністр цифрової трансформації Михайло Федоров прокоментував інформацію про надсилання повісток через «Дію». Міністр повідомив, що послуги немає ані в розробці, ані в планах.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі