Юлія-Анна Кміть-Балицька
«Я підготувалась психологічно, і тут, коли мені здається, що прорахувала всі аспекти — навіть змогла запланувати запліднення за допомогою контрацептивних засобів, мене чекає карантин. Я дезорієнтована страшно, всі мої плани пішли коту під хвіст, довгий час ніяк не могла прийти в себе», — так Юлія-Анна описує свій стан на початку карантину. Вона пояснює: важко перенесла перші пологи, тому другі старалась максимально спланувати: підготувалась фінансово, підлікувалась, знайшла роботу, де є хороше соціальне страхування. На роботі у жінки теж був свій план виходу в декрет: вона мала поступово навчити стажерок, передати їм роботу, максимально завершити усі звіти, але не судилось. Такий збій системи вибив з колії Юлію-Анну:
«Я наскільки дезорієнтувалася, що довгий час не могла взяти себе в руки, щоб сісти і зробити ці онлайн-покупки до пологів. Я чекала, що якось прокинуся і все стане на свої місця, аж поки не прийшов стан прийняття: зважилася робити це онлайн. Я вдячна, що з’явилися, чи то працювали давно, багато сайтів, де я написала: дівчата, я дезорієнтована, я народжую тоді, мої параметри ось такі. Допоможіть, підкажіть, підберіть, бо я не знаю, що робити. Вони мені допомогли все гарненько спакувати, підібрати, замовити. Усі ці пологові сумки я зібрала собі онлайн, поскладала, і зараз я принаймні спокійна, що я маю в чому народити, у що вдягнути дитину, і на перший період є всі необхідні засоби гігієни».
Читайте також: Вагістність і пологи: історії трьох жінок коментують фахівчині
Жінка пригадує, була і карантинна романтика на початку: насолодитись домом, часом з дитиною, якій зараз шість років, але поступово все набридло і стало тісно:
«Початок карантину в нас сприйнявся дуже радісно, бо я і чоловік були весь час на роботі. Дитина в садочку, потім її забирала моя мама або чоловік. Я приходила пізно і ми бачились мало. Дитина дуже чекала мого декрету, бо я їй пояснювала, що це буде час для нас, поки я буду вдома, ми побудемо вдосталь з нею, а потім в неї народиться братик і вже вона буде з братиком. Це мало бути поступово: я приділятиму увагу їй, щоб вона не почувала себе самотньою, коли народиться братик, а далі ми би з нею мали піклуватися про малюка. Почався карантин і все розпочалось швидше. Спершу було багато радості, що мама вдома, тато вдома, всі коло неї. Був страх від того, що почалося, але ти сидиш вдома, гроші ще є, і відчуваєш себе більш-менш у безпеці. Ми недавно переїхали, переселилися в іншу квартиру — я ще не встигла насолодитися новою обстановкою, і мені, фактично, все було в радість. Але це тривало перший місяць, який швидко минув: радість минула, заощадження почали меншати, а дитині почало гостро не вистачати соціальної радості. Вона не хотіла ходити в садок, їй було цікавіше вдома: планшет, де багато ігор, спілкуватися з батьками, з котом — все це уже набридло. Набридло наскільки, що вона почала ходити, нити: хочу щось, хочу те, хочу інше».
Слухайте також: Післяпологова депресія та меланхолія: в чому різниця та коли варто звернутися до лікаря
Юлія-Анна пояснює: є можливість виїжджати на дачу батьків — там більше простору, ніж у міській квартирі, і дитині це подобається. Однак маленька не хоче їхати туди без мами, а мамі через вагітніть некомфортно мандрувати на дачу:
«По-перше, я боюсь покидати квартиру і Львів через зайві ризики. По-друге, мені некомфортно спати на чужому ліжку: я стаю по п’ять разів в туалет, мені некомфортно повз когось іти, когось будити. Може, то і не дуже хтось зауважує, але мене дратує, що я комусь приношу дискомфорт. У своїй квартирі я знаю кожен кут, коли іду в туалет, а на дачі в батьків — з цим гірше. Відповідно, я не їжджу нікуди, а вона сама не хоче. Тому якось воно все тяжко.
За дитину шкода, бо суттєво випадаємо з розвитку — вона має йти в перший клас, у нас мали бути підготовки, випускний в садочку, емоційна підготовка до школи, а зараз воно все в такому дуже підвішеному стані. Ми стараємось займатися з нею вдома, щоб вона читала, писала приклади. Але я розумію, що без соціальної адаптації це буде не зовсім помічне до першого класу», — каже Юлія-Анна і додає: розуміє, для чого карантин, вважає його виправданим, однак зізнається: ізоляція впливає на психічне здоров’я:
«Я вже починаю переживати за її психічне здоров’я і своє. Вона стає розбишакою: то пішла кота покрутила, то пішла збитки поробила, щось поламала, накришила. Питаю її: ти ж такого не робиш, чому так? «Не знаю». У дитини маса енергії, яку вона нікуди не діває і починає бешкетувати, робити шкоду в хаті. Уже набридло готувати їсти, бо все, що я планувала, хотіла зготувати, що було ще цікаво зготувати, чи пекти з дитиною тістечка, щось місити, ліпити, викладати в Інтернет, в Інстаграм — все вже було, все вже набридло. Усе вже не приносить ніякої радості. Ще оце очікування самих пологів — так само накладається на цей стан. Якби я була просто вагітна і могла піти десь прогулятися, зустрітися з подругами і трішки відволіктися — було би легше. Або я була б не вагітна, але сиділа вдома і робила якусь корисну роботу, або більше роботи і відволікалась. У моєму стані зараз я небагато чого можу зробити, і ще я втомлююся, я якась така неповоротка — це мене ще більше гнітить».
Слухайте також: Що потрібно знати, якщо ви плануєте вагітність
Юлія-Анна каже: безвідносно до карантину боялась і боїться лікарень, виду крові, запахів медикаментів. Це одна з причин її страху перед пологами. Зараз, через карантин, цей страх посилюється. Однак, з її особистих спостережень, лікарні через карантин посилили заходи безпеки:
«Чоловік мене привіз в сам пологовий. Потрібно бути в масці, в бахілах, зняти верхній одяг. Переді мною в черзі було двоє жінок. Усі тримали дистанцію, були аналогічно у захисті. Весь персонал — в масках. Усі щось миють, стерилізують, пшикають на фоні — це уже сприймається як звичне. Пам’ятаю, як було з попередньою дитиною — був ажіотаж і аншлаг. Були і відвідувачі, і родичі, і хтось, хто прийшов просто за компанію. Цього разу були тільки вагітні жінки і медичний персонал.
Із приводу страхів: зайшла сьогодні в пологовий: пітніють долоні, піднімається тиск. Говорити з лікарем — я дезорієнтована, я його не чую, не знаю, що зі мною робиться. Розумію, що зараз, другий раз, я переживаю це більше, ніж першого разу. Першого разу я ще не розуміла, що мене чекає, а зараз знаю, і від того стає в два рази гірше. Хоч здається, що я підготувалася: обрала лікаря, іншу тактику поведінки, але я панічно боюся, хоч і сама себе збираюся заспокоїти».
Читайте також: Вивчення післяпологової депресії — це історія сексизму і расизму — гінеколог
Жінка пригадує: перші пологи довгий час були для неї виключно травматичним спогадом. Юлії-Анні сумно, що в Україні, за її відчуттям і досвідом, соромно про це комусь розповідати:
«Це табуйована тема в суспільстві. Не можна ділитися страхами чи негативними переживаннями, що були під час пологів. У мене перші пологи пройшли трохи не так, як я очікувала. І коли я пробувала про це говорити з людьми, які не народжували, у них був шок: як так?! Чому ти про це говориш?! Чому ти так за це переживаєш?! Прийнято казати таку стереотипну фразу: «я народила, побачила дитину і все забула». Це неправда, насправді минуло вже більше шести років, і я нічого не забула, воно мені рік снилось в страшних снах. Я довгий час думала, що в мене більше дітей не буде через те, що я це важко пережила. Є жінки, в яких поріг чутливості нижчий, які це якось легше переживають, а в мене кожна здача аналізів, наприклад, кров з вени — це стан перед обмороком. Я боюся крові, у мене несприйняття тілесних виділень і виду всього цього. Я б не змогла когось супроводжувати в пологах, якби це була не я. Якби мене з родичів хтось попросив прийти — я б не прийшла, бо не витримала б цього».
Юлія-Анна каже: зараз, в час карантину, у неї трохи схожі відчуття. Жінці деколи стає сумно від того, що спроби пожалітися чи розповісти комусь про свої страхи люди сприймають надто критично:
«Мені хочеться пожалітися про це комусь, але коли я відкриваю рота і починаю говорити, то розумію, що навколо люди, в яких набагато гірше становище. Якщо я жаліюся це виглядає так, що мені попалося тістечко не з тією начинкою в той час, коли в людей немає хліба. З одного боку — це мене стримує і гнітить, з іншого боку — це мої почуття, які я переживаю, мені теж хочеться ними ділитися, щоб якось заспокоїтися. З чоловіком ми і так спілкуємось весь час, і мені цікаво почути якусь іншу думку зі сторони, когось іншого послухати, з кимось іншим поговорити. Бачу, що багато хто взагалі втратив роботу, люди продають побутові речі для того, щоб прогодувати свою сім’ю, хтось шукає підробіток — «Нова пошта», «Glovo» і так далі. Є люди в набагато гірному становищі. Я ще стараюся займатися своїм хобі, і на виручені кошти — благодійністю, собі купувати якісь речі в пологовий, на себе витрачати, купляти дитині: олівці, розмальовки, щоб їй було не так сумно. Розумію, що в мене не найгірше становище, і я не можу понити/пожалітися — і мене це теж задавлює».
Одне з найбільших карантинних розчарувань жінок — партнерські пологи, тобто їх заборона. Орієнтовний час народження дитини у Юлії-Анни уже дев’ятого червня. Жінка до останнього сподівалася, що карантин до цього часу послаблять:
«Кожного разу, коли випадала така можливість, я запитувала: чи є нагода, можливість, що буде послаблення карантину і зі мною буде чоловік? Але мені сказали, що не варто навіть чекати. Тому найближчим часом вони навіть не прогнозують, коли можуть відновитися партнерські пологи. Мені шкода, бо ми готувалися — чоловік флюорографію робив, всі аналізи, які треба. Для мене це велике розчарування».
Євгенія Кубах, співзасновниця Громадської організації «Природні права Україна» каже: партнерські пологи — важлива складова пологової допомоги, і попри пандемію Ковід у світі, позиція Всесвітньої організації охорони здоров’я та «ЮНІСЕФ» однозначна — партнерські пологи забороняти не варто.
«Партнерські пологи є дуже важливою складовою позитивного досвіду жінки в пологах. Це не відвідування, як вважають деякі чиновники і навіть медики. Партнерські пологи є сучасними перенатальними технологіями. Були дослідження, які встановили, що за умови використання партнерської підтримки жінки в пологах зменшується кількість медичних втручань, зокрема Кесаревих розтинів та інструментальних пологів, покращується рівень здоров’я дітей та показників за Шкалою Апгар. Партнерські пологи — це не просто забаганка жінки, не просто когось там мати з собою поряд під час пологів, ні. Хоча насправді і цю забаганку варто виконати, бо від спокою жінки і зниження рівня стресу дуже сильно залежать її реакції під час пологів».
Євгенія Кубах каже: заборона партнерських пологів через карантин існує не на рівні Міністерства охорони здоров’я. Їх заборонили органи місцевої влади:
«Жоден з нових протоколів, які були прийняті Міністерством охорони здоров’я, не містять в собі заборони партнерських пологів. Ця заборона відбулась на рівні місцевих органів влади. Наші місцеві департаменти — обласні або міські департаменти охорони здоров’я прийняли такі рішення заборонити партнерські пологи, бо вони їх вважають саме відвідуванням жінок. І ми не певні, що партнерські пологи будуть дозволені з послабленням карантину, бо насправді це є нерозуміння чиновників, а іноді і лікарів, наскільки це важливо. Жінки дуже скаржаться на відсутність такої можливості отримати підтримку в пологах і вже розповідають нам про свій не дуже позитивний досвід».
Нещодавно Євгенія Кубах, разом з організацією Асоціація батьків передчасно народжених дітей «Ранні пташки» запустили гарячу лінію для батьків передчасно народжених дітей. За номером «Гарячої лінії» можна отримати необхідну інформацію, юридичну консультацію, перелік спеціалісток та спеціалістів неонатологів, а також консультацію з грудного вигодовування. Дзвінки в межах України безкоштовні.
Юлія-Анна Кміть-Балицька сьогодні намагається максимально зберігати спокій і готується до пологів. Жінка закликає усіх: проявляйте емпатію і допомагайте одне одному та одна одній:
«Добре слово зі сторони буває дуже важливе, людина може навіть не надавати значення тому, наскільки вона допомогла, а насправді саме її порада і підтримка могла багато чого зробити для іншої людини. Саме в такий важкий час видно світлих людей. Це люди, які діляться, підтримують інших людей, не пошкодують написати доброго слова: підтримую вас, у вас все буде добре. Це не коштує грошей, але дуже підтримує. Кожен з нас переживає якісь складні ситуації, не всі про це говорять, не всі про це жаліються, у нас немає моди, тенденції відкритості до того, щоб ми могли жалітися, бо нас чомусь завжди вчать терпіти. Людина, яка починає щиро говорити про свої потреби — стає ціллю або мішенню для того, щоб їй зробити ще гірше. Допомагайте одне одному, старайтеся підтримувати, це критерій для виживання в наш час», — підсумовує Юлія-Анна.
Програма реалізується завдяки підтримці Уряду Канади в рамках проєкту «Голос жінок і лідерство — Україна», що впроваджується Українським Жіночим Фондом разом з Проектом Кешер в Україні.