Slipachuk Artem
Гість програми – Анатолій Подольський, історик, директор Українського центру вивчення історії Голокосту (УЦВІГ), провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.
Василь Шандро: Навіщо вшановувати українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни? Чому це важливо?
Анатолій Подольський: Це про людей, які ризикуючи життям, рятували інших. Допомога євреям каралась не в’язницею і не табором, а смертю тих, хто рятував. Тому це був подвиг – без перебільшення і применшення. Термін «Праведники народів світу» був введений меморіалом Яд Вашем у 1963 році в Єрусалимі. Тоді визнали: гітлерівський режим не залишав євреям шансу на життя. Люди, які рятували євреїв — українці, поляки, росіяни, французи, німці — були названі праведниками. В Україні в освітньому, науковому, публічному просторі давно вшановують та знають таких людей. Тільки з розпадом радянської імперії, коли Україна стала суверенною, стало можливим вивчати цю тему. Люди почали розповідати ці історії. Суспільство завжди йде попереду влади. Те, що такий день з’явився в календарі, безумовно є позитивною ознакою, але тема ця в українському суспільстві давно відома. Люди вивчають та зберігають пам’ять про це.
Василь Шандро: Звання «Праведників народів світу» надається державою Ізраїль, правильно?
Анатолій Подольський: Меморіал пам’яті жертв героїв опору Яд Вашем — в перекладі з івриту «ім’я та пам’ять» — це державний меморіал в Ізраїлі. 60 років тому Яд Вашем прийняв постанову, у якій є критерії визначення «Праведників народів світу». Чому це такий безпрецедентний випадок? Нацистський режим на теренах Європи переслідував багатьох людей, постраждало багато українців, поляків, але щодо євреїв була політика однозначна – вбивство. Не за збройний опір, не за різні політичні погляди, а тільки за те, що ці люди народилися.
Як колись казав відомий історик Єгуда Бауер: «Це було абсурдом в Європі в середині XX століття: людина була приречена на загибель лише фактом свого народження». Переслідування і вбивство євреїв було законним з точки зору Третього Райху. Ті люди, які допомагали нацистам переслідувати, не порушували якогось закону, але морально втрачали будь-яке обличчя, ставали покидьками. Ті ж люди, які рятували євреїв, фактично рятували нас з вами сьогодні.
На офіційному сайті меморіалу Яд Вашем є статистика «Праведників народів світу» по усьому світу. Україна займає четверте місце в списку країн після Польщі, Франції та Голландії. 1 січня кожного року ця цифра оновлюється, бо дослідження тривають. За даними на 2020 рік, це 2659 людей.
Василь Шандро: Подібна ініціатива з боку українського парламенту має якийсь конструктивний сенс?
Анатолій Подольський: Український історичний календар стає більш потужним. Ми поступово перестаємо боятися власного історичного минулого, повертаємо пам’ять про український національний рух, ромів, євреїв, про військовополонених, примусових робітників, жертв Голодомору, Голокосту. Ці дати пам’яті дуже важливі.
Якщо ми кажемо про історичний контекст Другої світової, український контекст, історію минулого століття, то є такі дати як 27 січня — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту чи 2 серпня — День пам’яті ромів, яких вбили в Аушвіці, чи день в листопаді – День пам’яті жертв Голодомору. Це ще один крок до загальноєвропейської історії для України.
Якщо ми кажемо про нацистський окупаційний режим та період перипетій не тільки фронту, а й життя цивільного населення, то український контекст не схожий на контекст інших окупованих нацистами країн Європи. Не унікальними були випадки, коли місцеве населення допомагало у злочинах. Але завжди були ті, хто рятували від смерті інших людей. Це було притаманно не тільки українському суспільству, яке потерпало від сталінського режиму, який змінився нацистським терором. Прекрасно якось сказали Ада Роговцева, відома українська акторка, що після окупації Києва нацистами у вересні 1941 люди в місті вчилися жити в неволі, а потім – в новій неволі. Я вважаю важливо нагадувати суспільству, що шляхетні люди завжди були та є. Завдяки таким людям ми рятуємо наше життя також. Ми маємо казати про різні контексти, в Україні дискусія відкрита.
Василь Шандро: Чи збираються живі історії про порятунок життів? Як багато їх? Як про це говориться?
Анатолій Подольський: Дякувати Богу, таких історій багато. Це вартує окремої зустрічі, скажу тільки що дослідження долі тих, хто рятували, почалось як вивчення історії Голокосту на теренах України на початку 90-х. Ці люди боялися і мовчали. У СРСР євреї ніколи не виокремлювалися з жертв націонал-соціалізму. Той антисемітизм, українофобія, які були в СРСР, заважали людям це пам’ятати. У родинах зберігалася пам’ять про жертв Голодомору чи Голокосту, а на вулиці, в публічному просторі радянської імперії цього не було.
Василь Шандро: Чому? Це ж мало б підкріплювати міф про радянський режим?
Анатолій Подольський: Радянський режим був антисемітським, переслідував дисидентів – українців, євреїв. Євреїв режим вважав неповноцінними. Існувала процента норма для вступу у виші, був величезний антисемітизм. Була відкрита антисемітська компанія, бо СРСР був незадоволений тим, що постала держава Ізраїль, яка не стала соціалістичною. Сталін казав, що це буде форпост соціалізму на Близькому Сході, але євреї, які пережили війну, Голокост, боролися за власну суверенність на Близькому Сході сказали: «Ми не хочемо тут будувати ГУЛАГ». Це одна з причин того, що євреї Радянського Союзу потрапили під сталінську антисемітську політику кінця 1940 – початку 1950 років.
Завдяки меморіалу Яд Вашем, діяльності в Україні єврейських громад, громадських інституцій, зібраних матеріалів сьогодні Національний музей історії України у Другій світовій війні створив величезний науковий проєкт – Портрети.UA. Там є матеріали по всіх областях про тих українців, які рятували євреїв. Ми маємо бути чесними перед самим собою скрізь – в Україні, Голландії, Франції, Польщі, Білорусі, Литві — кількість праведників була малою. Це було однією з причин, чому після війни ті люди не поспішали казати, що вони створили подвиг. Адже це не сприймалось більшістю.
Минув певний час, про це заговорили. У нас, на теренах тоталітарної радянської імперії про це не казали, тому що теми Голокосту, Голодомору, кримських татар, Катинського розстрілу були табуйованими в радянській ідеології. Зараз все-таки історії цих праведників стали відомими. Були проведені науково-освітні проєкти, коли брали інтерв’ю у тих, хто пережив Голокост. Один з таких був у середині 90-х, ініціатором був Стівен Спілберг. Було близько 4 тисяч інтерв’ю з України, де розповідали про рятівників.
Зараз наш Центр вивчення історії Голокосту видає книжкову серію мемуарів. Це буде бібліотека спогадів тих, хто пережили Голокост. Більшість з них пережили Голокост саме завдяки своїм рятівникам – українцям, полякам, росіянам. Завдяки громадській, науковій діяльності в громадських інституціях сьогодні такі історії є, вони друкуються в різних збірках. Таким чином ця пам’ять повертається. Єдине, шкода, що втрачений час. Ми ніколи не дізнаємось багато історій. Багато тих, хто рятували, не вважають, що вони робили щось особливе.
Сьогодні по всіх областях України єврейські громади збирають матеріали про українських рятівників. Наукові інституції, дослідники збирають такі матеріали. Діяльність в українському суспільстві із повернення імен праведників не почалась з постанови Верховної Ради. Постанова Верховної Ради запізнилась років на 30, як багато інших постанов. Ця дата стимулює медіа, освітні й наукові установи говорити про це.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS