«Ми на мапі»: про українську культуру в Ізраїлі розповідає Міріам-Фейґа Бунімович

Ірина Славінська: Гостя програми – це Міріам-Фейґа Бунімович, культурологиня та перекладачка з України, котра уже восьмий рік мешкає в Ізраїлі. Вона — випускниця Києво-Могилянської академії за спеціальностями «Філологія», «Культурологія», фахівчиня у галузі юдаїки та українсько-єврейських взаємин у культурі. До речі, в Ізраїлі вона заснувала проект буккросинґу української книги, віртуальну спільноту з вивчення івриту українською і готує віртуальний проект з вивчення української івритом. Очевидно, наша розмова буде крутитися навколо філологічних сюжетів, тож розпочнемо програму запитанням про те чи існує український акцент у мові іврит?

Міріам-Фейґа Бунімович: В Ізраїлі акцент — дуже помітна річ, оскільки тут дуже багато репатріантів з різних країн, і, як правило, можна безпомилково визначити людей, які належать до найбільших груп репатріантів. Американський… тобто, англомовний акцент, але я не випадково сказала спершу «американський», тому що саме у американців чомусь акцент більше впадає у вічі — а у британців акцент, як правило, якось стертий. Французький акцент дуже відчувається. Російський одразу зчитуєш. А оскільки моя друга рідна мова — українська, і мій мовленнєвий апарат привчений до вимовляння звуку «г», мені даються всі ці івритські «геї». До речі, відзначу побіжно, що українська має багато засобів передачі івритської специфіки, зокрема, оцього «гей», проте у галузі юдаїки цим, чомусь, не користуються і транслітерують за російською транскрипцією, яка просто не має таких засобів: передається або «гаскала» через ґ, виходить «ґаскала» (це єврейських рух Просвітництва), або «ґалаха», або «ха», щось таке, там, де має бути «га».

Всім цим варто користуватись. Українська надає нам можливість наблизитися до івриту, і саме тому багато місцевих сусідів і просто людей, з якими я стикаюся, відзначають, що в мене немає акценту або майже немає. І їх дуже дивує, як на такому рівні може володіти івритом людина, яка всього 7 років у країні, і навіть якщо я зазначаю, що почала вчити мову 10 років тому, кажуть, що так не буває. Був іще один курйозний випадок, коли до мене підійшла дівчина і заговорила до мене португальською. Їй здалося, що я маю португальський акцент в івриті.

Ірина Славінська: А чи існує якийсь стандарт вимови івриту? З огляду на те, що в Ізраїлі живе так багато людей різних походжень, і іврит звучить з акцентами, як ми це вже почули, що вважається правильною вимовою, що вважається правильним звучанням? Який взірець?

Міріам-Фейґа Бунімович: Це дуже цікаве запитання. І 100 років тому воно дуже жваво обговорювалося. Це було певне рішення. Так само, як в українській певний діалект взято за основу, так само, як була конференція в історії їдишу у Чернівцях на початку ХХ століття, де треба було вибрати, який із їдишських діалектів стане основним, так само в івриті є кілька прийнятих традиційних вимов, які, власне, збереглися завдяки читанню Тори кілька разів на тиждень у синагозі. Є ашкеназійська вимова, сефардська і єменська. Основний вибір був між ашкеназійською і сефардською, вони дуже відрізняються. Наприклад, літера «тав» без даґешу, підсилювальної позначки, в ашкеназійській вимові звучить як «с», наприклад: «Торасехо» («твоя Тора»), а у сефардській вимові «Торатеха», «а» переходить в «о», і так далі. А сефардська вимова, її особливість у тому, що так звані гортанні приголосні мають ось такий якийсь специфічний призвук, якого немає в ашкеназійській вимові. Це справді було рішення, воно було прийняте, наскільки я можу спиратися на історичні дані, якими я володію, Еліезером Бен-Єгудою, ентузіастом відродження мови іврит, його називають батьком відродження мови іврит. Це історично трошки не відповідає дійсності, оскільки в нього були безіменні, так би мовити, попередники, викладачі івриту, які працювали і в Ізраїлі, і за його межами. Але справді, його внесок у відродження мови іврит неоціненний, він був першою людиною, яка перейшла на мову іврит в особистому вжитку, першою людиною, яка виховала сина, придумуючи на ходу назви для таких речей як ручка для дверей, тарілка і так далі, не кажучи вже про іграшки, нежить і так далі. І він уклав перший словник мови іврит. І він був людиною принципово нерелігійною, хоча він отримав традиційну релігійну освіту. І він хотів порвати з ось цим відсталим світом штетлу і надав перевагу сефардській вимові, оскільки сефарди — це Іспанія, це Північна Африка, це Рамбам, один із законоположників юдаїзму ХІІ століття, це така, елітарна єврейська культура, він взяв за основу сефардську вимову з прямим «р». Тобто, в івриті до 1990-х років «рав», «арцейну» звучало дуже близько до російського і українського. І це літературна вимова, до якої тяжіло перше покоління в Ізраїлі, вона досі живе на телебаченні, на радіо, але з часом, наскільки я знаю, із хвилями репатріації з Польщі буржуазних таких прошарків населення, які приїхали і хотіли тут продовжити говорити їдишем і видавати газети їдишем, ставити вистави їдишем, ось цей витончений стрій мови іврит на розмовному рівні почав трохи розшаровуватися і збагачуватися, або псуватися, якщо подивитися на це з іншого боку, елементами з інших мов, зокрема з їдишу, і утворився так званий розмовний мейнстримний іврит.

Ірина Славінська: Чи є різниця між тим івритом, який вивчається у школах, літературною мовою, і розмовним івритом. І загалом, як володіння цими двома різними мовами може допомогти створити власний образ в очах інших людей?

Міріам-Фейґа Бунімович: На якійсь неформальній передачі на радіо ти не будеш говорити літературним івритом. Ти будеш говорити на популярному мейнстримному івриті на сучасні теми. От диктор на радіо не може собі такого дозволити. Якщо це якась така talking-передача, то тут немає варіантів. Професор з кафедри… Ну, сьогодні це вже теж досить розмито. Нормативно, якщо це офіційна конференція, якась урочиста промова, то це буде високолітературний іврит, у якому там складні звороти, де займенникові закінчення, які приєднуються до іменників, особливі граматичні форми, через які перескакують у розмовному мовленні, наприклад, жіночий і чоловічий рід у звернення на «ти» в івриті різні. Так само є різні форми для множини, для чоловічої і жіночої множини, яких немає в українській. І в розмовному івриті цим не користуються, але ті, хто приєднує себе до високої культури, вони і в розмовному мовленні намагаються дотримуватися цих правил. Це залежить від того, який імідж ти хочеш справляти на своє оточення. Якщо ти хочеш бути cool у певних обставинах, то не треба говорити літературним івритом. Якщо ти будеш говорити літературним івритом, ти будеш виглядати фриком, який затесався кудись не туди. Ну, все-таки, за моїм досвідом, у людей є певний словниковий запас, який спільний для всіх. Не можу сказати, що щось, крім акценту, їх вирізняє. В принципі, будь-який репатріант схожий на інших, незалежно від того, звідки він приїхав. А щодо запозичень у модерному івриті, то він дуже радо використовує різні англійські словечка і у певних середовищах це навіть модно, цілі вислови якісь сталі, на кшталт politically correct, отак воно в івриті і говориться.

Ірина Славінська: Продовжуючи цю тему, Міріам-Фейґа Бунімович поділилася власним досвідом навчання в ульпані — так називається мовна школа в Ізраїлі.

Міріам-Фейґа Бунімович: В Ізраїлі є такий заклад, через який проходять всі репатріанти, це ульпан. Безкоштовні курси івриту протягом року, ти сидиш 5 днів на тиждень по 5-6 годин — і, власне, більшу частину часу розмовляєш. Є деякі унікуми, як, наприклад, моя подруга з Москви, яка вивчила іврит сама, вона репатріювалася 3 місяці тому, вона викладач мистецтва. Їй стало просто нудно в ульпані, жодна з найбільш продвинутих груп їй не підійшла, і вона так, заходить іноді туди. Ну, в продвинутих групах читають газети. Наприклад, у мене була дуже непересічна викладачка, яка дуже любила обговорювати актуалії. Не всім це подобалося — обговорювати якісь специфічні політичні речі. Але коли тебе зачіпає, ти починаєш дійсно висловлюватися. Один із професорів російськомовних, з яким мені довелося стикнутися в університеті, теж це відзначав, що коли в тебе виникає потреба поставити когось на місце чи просто експресивно висловити своє ставлення до ситуації, раптом все активізується, і у тебе прорив настає.

Ірина Славінська: Продовжуючи тему навчання у мовній школі, звичайно, хочеться розпитати про те, як там уживаються учні різного віку і різних походжень. Чи потрібна для вивчення івриту спільна мова в учнів? Можливо, простіше нову мову опанувати, якщо є можливість спиратися на якусь спільну мовну базу. 

Міріам-Фейґа Бунімович: Я була в дуже змішаній групі. І, в принципі, якби я будувала якийсь спільний процес навчання, я б намагалася не поєднувати в одній групі людей з однією спільною мовою, бо вони просто будуть теревенити на цій своїй спільній мові, а не слухати викладача. І цікавість перебування у такій змішаній групі анторопологічно неймовірно велика. Люди постійно розповідають щось із свого життя, що от у нашій мові так, а у нас так, і це дуже збагачує.

Ірина Славінська: Продовжуємо розмову про навчання у мовній школі, говоримо про те, чи можна в ульпані навчитися не лише мови, а і тому, як воно — бути ізраїльтянином чи ізраїльтянкою. Міріам-Фейґа Бунімович ділиться своїм досвідом і власними спостереженнями.

Міріам-Фейґа Бунімович: Ну, по-перше, ульпан вчить бути ізраїльтянкою, як я вже сказала. Можливо, це особливо відчувалося саме в моїй групі — завдяки викладачці, яка, поміж іншим, ходить на літературні події до Будинку Президента, тобто, в неї була місія, окрім того, щоб активізувати в нас мовні навички, якомога більше розповісти нам про ізраїльську культуру, навіть речі, які нам слід було знати про якісь політичні фігури. Наскільки я знаю, англомовні репатріанти, є серед них така тенденція — знаходити собі місце у своїй англомовній ніші, і вони продовжують жити ніби тим світом, який вони покинули, і в нього ж прибули тут. У них така, англо-саксонська культура. І серед російськомовних репатріантів, які живуть у масі своїй у великих містах, є цілі райони, які говорять російською, і там і крамниці бакалійні з російськими вивісками. Є люди, які просто навіть не стикаються з необхідністю висловлюватися івритом, крім банку або пошти, якщо їм не пощастило, щоб і там сиділа російськомовна працівниця. Дуже багато залежить від того, чи приїхав ти в юному віці і встиг тут повчитися в школі й відслужити в армії, чи приїхав ти спеціалістом, який працює у дуже вузькій галузі і спілкується тільки за спеціальністю, чи ти тут одружився, чи ти приїхав уже з родиною; якою мовою розмовляють твої діти. Це також абсолютно неочевидно, бо є родини, які вирішують, що вони хочуть іти сіоністським шляхом і не розмовляти вдома іншими мовами, крім івриту. Мій викладач івриту і рабин в одному з релігійних коледжів Єрусалиму саме так і робить. Сам він із Донецька, його дружина — з Запоріжжя, діти розмовляють виключно івритом. І на якомусь етапі вони зрозуміли, що єдина проблема, з якою вони стикаються: що діти не можуть спілкуватися з дідом, який теж із Запоріжжя. І тоді вони почали показувати їм фільми російською мовою, щоб діти принаймні розуміли, чого дід від них хоче, щоб був якийсь зворотній зв’язок. Є інші приклади, коли люди віддають дітей на курси рідної мови, російської (приклад тому — мої племінниці), і розвивають у людини здібність цілком повноцінно користуватися і своєю культурною спадщиною, і просто бути багатішою на одну мову, одну культуру.

Ірина Славінська: Отже, вже почали говорити про взаємопроникнення і взаємодію різних культур, і, звичайно ж. тут виникає запитання про те, чи є у сучасному Ізраїлі місце для сучасної української мови та української літератури. Міріам-Фейґа Бунімович говорить, що свого часу зробила розвідку на цю тему. Вона відзначає збільшення протягом останніх років інтересу до української культури, а також наводить приклади вивчення та присутності в Ізраїлі інших культур, наприклад, литовської, голландської чи російської.

Міріам-Фейґа Бунімович: Свого часу я здійснила першопрохідську таку розвідку про українську літературу в Ізраїлі. Знайшла 4 людей, які пишуть українською. Лиш один із них має професійну освіту в цій галузі і багато, до речі, перекладає — українською з івриту і з російської, Єсеніна, наприклад, перекладає дуже гарно, це Йоханан Потьомкін. І на цьому мої сподівання знайти щось більш посутнє українською вичерпалися. Але за останні роки ми бачимо, що відбуваються зміни, хоча й прикро це відзначати, через кризу, через яку проходить Україна. Зростає інтерес до української, запрошують українських культурних діячів, є потреба читати українські книжки. Все це почало кудись рухатися. І такі люди поодинокі, як я, зацікавлені у тому, щоб спілкуватися одне з одним українською — їм принаймні є, куди піти, крім того, як здибатися одне з одним десь в кафешці раз на три місяці і погомоніти. Тому можна сказати, що якась субкультура, субетнічна така культура, твориться на наших очах. І це не може не тішити. З іншого боку, я постійно задаюся питанням, чи буду навчати української своїх дітей.

Ірина Славінська: А чому ти сумніваєшся?

Міріам-Фейґа Бунімович: Бо немає природного середовища. Скажімо, я живу у Шило, це історично перша столиця Ізраїлю, наразі це поселення, де мешкає 350 родин або 3000 людей приблизно, ця цифра постійно зростає. У нас є 6 голландських родин, які говорять голландською мовою, і для мене це такий непересічний приклад меншини дуже маленької, яка зберігає мову. Я бачу в них там книжки навіть на єврейські теми голландською. І дівчина, яка от росте на моїх очах, я коли приїхала, їй було 5, зараз їй 12, я знімала її бат-міцву [святкування повноліття за єврейською традицією], говорить чистою голландською, і це мене надихає. З іншого боку, мене ще більше надихає приклад мого сусіда, який походить із Калінінградської області, у нього рідні мови литовська, російська, польська, але найкраще він володіє івритом. Він приїхав в Ізраїль у 14-річному віці, його четверо дітей знають гімн Литви і інші різні речі — на додаток до російської, ясна річ. Тому що він це робить. Тобто, він їх при мені питає: «Як те-то і те-то називається литовською?» Вони посміхаються і говорять. Здавалося б, яка мета, крім того, що вони мають змогу висловитися тією мовою, коли він бере їх на якісь там особисті поїздки до Литви?

Ірина Славінська: Продовжуємо говорити про рух з України в Ізраїль і про те, на що схожий такий переїзд. І чи можна зробити з власного досвіду якісь висновки про головні уроки такого переїзду. Міріам-Фейґа Бунімович говорить, що їй вдалося підтримувати контакти з Україною та українською мовою, живучи в Ізраїлі і спілкуючись, наприклад, із іншими перекладачами та особами, які зацікавлені українською культурою.

Міріам-Фейґа Бунімович: От, я пригадую інтерв’ю з Лінор Ґоралік, яка вжила такий вислів, що коли вона переїхала з Дніпропетровська зі своєю родиною, і в них відібрали паспорти, родина ніби вмирала за кордон, вмирала в Ізраїль. От я пережила щось таке, їдучи з України і перший час не маючи можливості навіть слова мовити українською з кимось, і тому я там свій gmail налаштувала українською і facebook, щоб хоча б десь це було постійно у вжитку. І коли сюди почали приїздити мої колежанки могилянські, українки, які займаються юдаїкою, я була у такому схвилюванні, а чи зможу я підтримати живу розмову? З якимсь таким відчуттям я була перші роки в Ізраїлі, і зараз це зовсім інакше, це абсолютно протилежне. Завдяки тому, що відбувається зростання інтересу до українського серед тих людей, про яких би ти не подумав ніколи, ті вихідці з України, які живуть у великих містах, добровольці, «Israeli Friends of Ukraine» і все, що довкола, люди, які самі не говорять українською, але живий інтерес яких просто пульсує. Крім того, я знайшла людей, як Аня Хромова-Флейтман, літературна фігура, поетка, з якою ми перетинаємося от тільки на цих подіях, але відчуття, що ми є, — в івриті є такий вислів, «ми на мапі». От ми є, ми існуємо, і це не тільки в мене. Ось це надзвичайно надихає. Крім того, все, що відбувається цього року українського на літературному фестивалі у Єрусалимі: п’ять літературних подій за участі і професорів, і літераторів. Ми є! І є ось ця інтеракція, це не просто щось екзотичне українське привезти сюди, це не тільки жити українським, яке продовжує жити в нас. Це інтеракція, ізраїльські письменники, поети, Йонатан Берґ, тато якого з Одеси, який вже побував в Україні на літературному фестивалі, інтерв’ює Катерину Бабкіну про українську літературу і її відмінності від російської: те, що ця розмова відбувається, і її записано, і вона відбувається англійською, і будь-яка людина, яка хоч побіжно має якийсь інтерес, може це послухати, і Бабкіна все це прекрасно пояснила. От я причетна до цієї місії. Я рада, що це озвучено, що хтось це зробив, тобто, все кудись рухається, є інтеракція, є дружба, є спільна творчість, життя вирує.