Володимир Музиченко також очолює єврейську громаду Володимира, викладач вищої категорії Володимирської дитячої музичної школи, переклав з англійської спогади одного зі свідків Голокосту для видання окремою книгою, яка вийшла друком торік.
Єлизавета Цареградська: 14 травня Україна відзначила День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Це відносно нова дата в нашому національному календарі. Її запровадили лише у 2021 році. Проте саме поняття і звання Праведника народів світу за порятунок євреїв від Голокосту в Ізраїлі існує давно. Коли воно власне виникло і чи відома нам точна кількість людей, які в Україні отримали це звання?
Володимир Музиченко: Звання це виникло досить давно. Ще в 1953 році в Ізраїлі створили Комісію з присвоєння звання «Праведник народів світу». Ця комісія була створена під юрисдикцією Верховного суду Ізраїлю. На той час це була зовсім молода держава. Вона тільки ставала на ноги. В обов’язки комісії входило надання звання Праведник народів світу. Першим, кому його присвоїли, був, як не дивно, німець Людвиг Вьорл. Це сталося 19 березня 1963 року.
В Україні точне число людей, яким надали це звання, встановити складно. Думаю, не лише в Україні. Тому що самі розумієте, які це були часи, і долі людей дуже різні та складні. Як у врятованих, так і у їхніх рятівників. Але в Україні, мабуть, найбільша проблема. Виявлення цих людей і їхнє визнання було практично заблоковане у Радянському Союзі з відомих причин.
Єлизавета Цареградська: Можливо, хтось вперше читає про те, що є таке звання. Цікаво, як його присвоювали: самі українці на нього подавалися, чи Ізраїль сам про це дізнавався, або порятовані самі зверталися з проханням, щоб таке звання було присвоєне їхнім рятувальникам. Що відомо про саму процедуру?
Володимир Музиченко: Це звання надавали та надають людям, які рятували євреїв у Другій світовій війні у роки Голокосту. Головним критерієм для присвоєння звання було те, що це мав бути акт доброї волі без жодного зиску з цього. Оскільки зрозуміло, що люди, які хотіли вижити, готові були віддати останнє. Власне, багато хто і віддавав останнє для того, щоб їх врятували, щоб їм надали допомогу. Але це зовсім інша ситуація. Одна справа, коли люди це робили добровільно, із людських, християнських чи інших мотивів, не маючи з цього жодного зиску. Тобто їм за це не платили. Тільки такі люди можуть бути визнані Праведниками народів світу. Зрештою, чи люди отримували якусь винагороду за порятунок, чи не отримували, вони ризикували у будь-якому випадку. Але одна справа, коли людина це робить, ризикує за гроші, інша справа, коли людина це робить із міркувань вищих, скажімо, людських. Тому це є один із важливих критеріїв. Звичайно, для цього повинні бути докази, підтвердження, свідчення. Насамперед це звернення тих людей, яких це стосувалося, які були врятовані.
Маю власний досвід. Це стосувалося і моєї родини. Було звернення нашої родини про визнання Праведниками народів світу людей, які рятували мою маму. Була й інша ситуація, коли я ініціював особисто подібний розгляд справи з визнання однієї людини Праведницею. Але це окрема історія. Це досить непростий, тривалий процес розгляду. Кожного звернення. Але воно того варте.
Це вчинок, який заслуговує на найвищу оцінку у суспільстві.
Читайте також: Спільна історія євреїв та українців у складі двох імперій
Єлизавета Цареградська: Дуже прикро, що зараз українці, українки розуміють приблизно цей стан і ці відчуття, коли часом теж ризикують своїм життям, щоби рятувати людей з окупації. Це складний момент і для мене дещо було дивиною, що цей День пам’яті в Україні започаткований лише у 2021 році. Як гадаєте, чому так пізно і в чому для нас є важливість взагалі мати таку дату, закріплену в нашому національному календарі?
Володимир Музиченко: З великим запізненням, як на мене, держава офіційно визнала цих людей. Також лише у 2021 році Кабінет Міністрів України призначив державні стипендії громадянам України, які рятували євреїв на території України під час Голокосту. Але це рішення має досить гіркий присмак. Це потрібно було зробити задовго до цього, поки ще були живі багато хто з цих людей. На момент оприлюднення цієї постанови в Україні лишалось лише 18 Праведників народів світу, 6 Праведників України та двоє Праведників Бабиного Яру (є ще такі звання).
Фактично, до того часу це звання держава Україна ігнорувала. У той час, коли у світі визнали більше, ніж 27 700 Праведників народів світу, у Радянському Союзі цей процес свідомо гальмували, ігнорували. Зрозуміло, що не було жодного сприяння у цьому плані. Наприклад, протягом 1963-1982 рр. Праведниками народів світу в Радянському Союзі, на території України, визнали 6 громадян. А протягом 1992-2003 рр. їхня кількість зросла до 280 людей, визнаних на рік. Ця статистика свідчить про те, що змінилося з отриманням незалежності України у цьому процесі. Цифри говорять самі за себе. У той час, коли це звання визнавалося в усьому світі. 42 країни мають громадян зі званням Праведники народів світу.
Це обумовлене певними причинами. Зрозуміло, що після закінчення Другої світової війни, більшість євреїв залишили Україну і виїхали: хто до Ізраїлю, хто до США, хто до інших країн світу. Але вони не мали можливості контактувати з людьми в Україні зі зрозумілих причин. На той момент залізна завіса і будь-які контакти із закордоном дуже контролювало КДБ. Люди боялися контактувати з іноземцями. Було проблематично і приїхати для того, щоб з кимось тут зустрітися. Тому вести якісь пошуки, якесь листування — це було непросте питання. Зрозуміло, що люди, які мали свій досвід порятунку, які вижили завдяки рятівникам, їхні долі також складались по-різному. Не всі стали мільйонерами. Були серед них і молоді люди, були й люди старші. Хтось помирав, хтось встиг залишити свідчення, хтось не встиг їх залишити. Тому цей процес досить непростий. Це одне з пояснень, чому не всі рятівники в Україні отримали цей статус.
Коли я працював над своєю книгою, спілкувався з великою кількістю людей: жителями нашого міста, регіону, які пережили Другу світову війну. І багато хто з них розповідав про порятунок євреїв або в сусідів, або в знайомих, або в родині. На жаль, дуже недостатньо збереглось безпосередніх прямих свідчень. Якби ці свідчення збереглися, якби були інші умови в цьому плані, я думаю, що Україна б посідала перше місце серед тих 42 країн, які мають Праведників народів світу. На сьогодні першість займає Польща. Там була трохи інша ситуація.
Єлизавета Цареградська: Ви написали книжку, яка має назву «Володимир єврейський», про євреїв міста Володимир. Розкажіть, будь ласка, історію своєї родини та про власне роботу над цією книжкою.
Володимир Музиченко: Я не є фаховим істориком. Я — краєзнавець. Книжка максимально охоплює інформацію від перших згадок про євреїв у нашому місті. Окремий її розділ — це період Голокосту і розповіді про Праведників народів світу. Є у ній також інформація про долі євреїв, які виїхали до інших країн, оскільки вони залишились нашими земляками. Ці люди по сьогодні люблять наше місто та Україну. У їхніх родинах був різний досвід як порятунку, так і участі людей, які трошки іншу позицію займали: байдужість, або навіть співпраця з нацистами.
Якщо говорити про нашу родинну історію, звичайно, це теж був один із моментів, який мене стимулював до написання цієї книжки. Особливо до розділу, присвяченого Праведникам народів світу. Моя мама родом з Рівненщини, із села Рудки. Це біля Рафалівки, поряд із нинішнім Варашем, який раніше був відомий як Кузнецовськ у якому досі є АЕС. Уся мамина родина жила у цьому районі. З усіх них під час Голокосту вижила лише моя мама і її батько, мій дід. Нацисти, коли концентрували євреїв у гетто, вивезли її сім’ю в Рафалівку. Одного дня в гетто Рафалівки приїхав сусід моєї мами, і її мачуха (на той час рідна мама померла) попросила цього сусіда взяти мою маму Фейгу. Щоб вона з’їздила у своє село і на їхньому городі зібрала якихось овочів і привезла в гетто, тому що вони там сильно голодували. Сусід погодився. Коли їхав наступного разу, узяв з собою речі своєї дочки. Український одяг. Він переодягнув мою маму в це вбрання. Ризикуючи власним життям, він вивіз її з гетто. Коли перевозив мою маму через річку, на переправі був пост. Мама мені розповідала, як вона сиділа на возі, і їх зупинив поліцай. Він запитав цього сусіда, якого звали Федосій Каращук:
«Хто ти такий, кого везеш?»
При цьому поліцай копнув мою маму ногою. Феодосій відповів, що це його дочка. Така легенда була, ніби хтось помирає в родині, і хотіли ще раз зустрітися, побачитися, попрощатися. Поліцай так косо подивився, мовляв, ну-ну, видно пана по халявах. Вона цю фразу запам’ятала на усе життя. І цю історію мені не один раз розповідала. Поліцай ще раз копнув маму і дозволив їй та сусідові їхати далі. Тобто поліцай зрозумів, що це брехня. З одного боку, зовні це виглядало, так ніби він досить зверхньо поставився, і зневажливо. Однак з іншого боку, він би міг прореагувати інакше. І від його реакції залежало, чи моя мама виїхала б звідти, чи ні. Так Федосій вивіз її з гетто, перевіз через річку, забрав до себе в родину. Поки мама була у них, вони дізналися, що в гетто був погром. Й уся родина моєї матері, її мачуха, двоє рідних сестер, братик, який був немовлям на той момент, загинули.
Коли мачуха зрозуміла, що відбувається, вона вхопила своїх трьох дітей і намагалася втекти городами. Але її помітили. Їх перестріляли прямо там, на городі. Потім сусіди там їх на городі й поховали. І я був у тому дворі, на тому городі.
Читайте також: Гітлер убив євреїв України, а Сталін убив пам‘ять про них — Подольський
Єлизавета Цареградська: Абсолютно моторошна історія, і знову ж я розумію, наскільки важко зараз про це згадувати та говорити. Дякую, що ви знаходите у собі сили. Здається, що і цей день нам для того, щоби чути та знати ці історії.
Володимир Музиченко: Я хотів би все ж таки наголосити на ролі порятунку моєї матері родини Каращуків. І варто зауважити, що це не єдина родина, яка надавала допомогу в порятунку моєї матері. Мій дід, батько моєї матері, перед погромом був на тартаку, на лісопильні. Він працював там з іншими євреями. Хтось встиг попередити їх. І вони усі утекли в ліс. Потім дід мій дізнався, де була моя мама. І оскільки це було досить небезпечно, і все було досить непевно і непросто, він певний час переховував мою маму в сіні, в соломі, в полях. Приносив їй їжу, яку просив в українців у навколишніх селах. Його добре там знали. Також була родина Ошурко, яка також певний час переховувала мою маму. Тобто були різні родини, в яких моя мама переховувалася, але найбільша заслуга у порятунку моєї мами саме родини Каращуків. І вони були визнані, за нашим зверненням, Праведниками народів світу у 2006 році.
Зараз мені відомо про порятунок 120 євреїв у Володимирі. І з нашого міста і району, згідно з даними Яд Вашема, 87 людей мають звання Праведника народів світу. Частина з них після Другої світової війни виїхали з України та Радянського Союзу. Думаю, що для такого невеличкого міста, як Володимир, 87 Праведників — це досить непогано. Хоча ми розуміємо, що, на жаль, ці люди — це невелика частина містян. Це число могло б бути більшим.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS