Єлизавета Цареградська: Ми з вами говоритимемо як з автором книжки, яка присвячена історії порятунку єврейських дітей в монастирях студитів під час нацистської окупації та Голокосту. Для початку пояснімо, хто такі студити, що це за явище та напрям?
Юрій Скіра: Студити — це радше народна назва. А офіційно це монахи Студійського Уставу, тобто це таке чернече згромадження. Воно є як чоловіче, так і жіноче, є ще монахині Студійського Уставу. Вони дуже тісно пов’язані з митрополитом Андреєм Шептицьким. Сама чернеча студійська традиція дуже давня, протягом століть вона загубилася, а наприкінці XIX століття почалася відроджуватися. Власне, митрополит Андрей Шептицький був людиною, яка підтримувала відродження студійських монастирів. Він надзвичайно вклався у це разом із рідним братом отцем Климентієм (Шептицьким), який пізніше очолив студитів у першій половині ХХ століття.
Тоді ми вже бачимо дуже згуртовану спільноту монахів, які старалися жити згідно з традиціями Східної Церкви. А у 1920-х роках було також відроджено жіночу гілку монахинь Студійського Уставу. У їхній історії XX століття великою постаттю буде матір Йосифа (Вітер).
Єлизавета Цареградська: Коли ми говоримо про території, де вони були найбільш розповсюджені, то які регіони це були, зокрема в Україні?
Юрій Скіра: Якщо говорити про церковний вимір, то це територія Львівської архиєпархії. А якщо говорити про сучасний стан, то це територія Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. У їх межах були розкидані різні доми, монастирі монахів-студитів і сестер Студійського Уставу.
Єлизавета Цареградська: Отже, підступаємо впритул до студицьких монастирів та організації порятунку єврейських дітей. З чого нам варто починати взагалі оповідь про цю історію?
Юрій Скіра: Переховування студитами та студитками єврейських дітей починаються у 1942-му році. Тут є дуже важлива подія, коли до митрополита Андрея Шептицького приходять рабини, які вже перебували у львівському гетто, і просять його сховати певну літературу, яку могли знищити.
У ході цієї розмови вони запитали, чи митрополит може врятувати єврейських дітей, чиї батьки загинули, і які мали дуже малі шанси вижити. Митрополит Шептицький погоджується, але каже, що мусить проконсультуватися з найближчим оточенням, як це організувати, і на наступний день він дасть конкретнішу відповідь.
Він хотів поговорити з отцем Климентієм (Шептицьким), своїм молодшим братом, який очолював монахів Студійського Уставу, та з матір’ю Йосифою (Вітер), яка була ігуменною та очолювала монахинь Студійського Уставу. Вони погодилися, сказали, що готові взяти на себе організаційну частину, тобто придумати, як цих дітей врятувати. Але ніхто не знав, як це все працюватиме.
Для початку вони запропонували врятувати єврейських дівчаток. У цій історії дуже знаковими були дві точки. Перша — монастир сестер Студійського Уставу в селі Якторів, що неподалік від Перемишлян. Друга — їхній дім на вулиці Убоча у Львові. Зараз цього будинку немає, а вулиця називається Збаразька. Там складно зорієнтуватися, дуже все перебудовано. А монастир у Якторові перебуває у жахливій руїні, але ще можна на нього подивитися. З цього моменту починається ширша систематична акція з порятунку дітей євреїв оточенням митрополита Андрея Шептицького.
Єлизавета Цареградська: Про яку кількість врятованих дітей ідеться?
Юрій Скіра: На це питання не може зараз відповісти жоден історик, тому що не збереглося архівних документів, де є якісь списки. Тому ми не можемо говорити про точні цифри.
Єлизавета Цареградська: Принаймні з тих, кого ми ми можемо засвідчити, або ж, можливо, відомих людей, котрі були врятовані, кого ми можемо назвати?
Юрій Скіра: Дійсно ліпше говорити про тих людей, про яких ми точно знаємо, що вони врятувалися. Вони дають свідчення чи навіть називають своїх друзів, яких вони зустріли під час переховування. Тут найперше треба згадати братів Хамайдес — Герберта і Леона. Вони були синами катовіцького рабина Кальмана Хамайдеса. Леон більше переховувався у сиротинці при Святоуспенській Унівській Лаврі, а Герберт частіше переїжджав з місця на місце, бо у нього була складніша ситуація.
Другою особою, яка теж лишила багато свідчень, є Адам Даніель Ротфельд. Це дуже цікава особа, тому що він є колишнім міністром закордонних справ Польщі у 2005 році. Він був сином перемишлянського адвоката, і його студити забрали до того ж монастиря Свято-Успенської Унівської лаври, він там при сиротинці переховувався.
Якщо говорити про дівчат, яких переховували сестри-студитки, серед них є Лілі Польман-Штерн, яка померла у 2021 році в Лондоні та залишила дуже багато інтерв’ю, надзвичайно цінного історичного матеріалу. Можна згадати Фінків. Мова йде про Анну Фінк, яка також залишила дуже цікаві спогади про своє переховування на вулиці Убоча, 4.
Єлизавета Цареградська: Коли ми говоримо про кількість монастирів, то це ті два, про які ви зазначали, чи були ще?
Юрій Скіра: Ні, тут була ціла система. Якщо говорити про Львів, тут був монастир Святого священномученика Йосафата — дуже важлива точка у переховуванні. Але тут ішлося про трохи старшу вікову групу.
Святоюрські палати митрополита Шептицького стали пунктом збору. Дітей туди приводили, зазвичай вони там ночували одну ніч, і наступного дня їх забирали у той чи інший монастир. Був сиротинець при Святоіванівській лаврі на території сучасного Шевченківського гаю (Музею народної архітектури імені отця Климентія Шептицького). Була фабрика «Солід» біля площі Ринок. Там діти, зокрема Фінків, переховувалися досить короткий час, близько двох місяців.
Якщо говорити про сестер Студійського Уставу, то це вже згаданий будинок на Убоча, 4. Був їхній дім у місті Перемишляни на вулиці Івана Франка, там також переховувалися діти. Був їхній сиротинець при Святопокровському монастирі в Якторові.
Дуже важливо, що студити під час війни деколи обслуговували різні парафії, тому що там не було священника. Зазвичай на парафіях жило по два монахи-студити, і часом вони на місці також переховували одну дитину. Тобто це дуже різні місця на теренах Львівської архиєпархії.
Єлизавета Цареградська: Я б також хотіла поговорити про ризики, які є цілком очевидними навіть із загальних знань про Другу світову та дії нацистів щодо євреїв. Як гадаєте, чому ми можемо говорити про доволі успішний порятунок цих дітей у монастирях? Це була менш загрожена територія, чи в який спосіб це вдавалося робити?
Юрій Скіра: Я думаю, що це не була менш загрожена територія. Тут, напевно, зійшлося декілька факторів. Учасники цієї акції порятунку — студити та інші члени монаших згромаджень, тому що рятували і сестри-служебниці, сестри Згромадження Пресвятої Родини, монахині Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія, редемптористи, василіяни. Тобто кожне згромадження та його члени десь щось і зробили. Але їх об’єднує те, що вони були дуже обережні й, мені здається, у кризових ситуаціях вміли дуже злагоджено діяти.
Відійдемо зараз від студитів і студиток та перемістимося до Перемишля, де сестри-служебниці переховували єврейських дітей у своєму сиротинці. І сестри-служебниці в Перемишлі, і сестри-служебниці в Тернополі завжди, коли переховували дітей, мати отця, який був — я б сказав сучасною мовою — кризовим менеджером. Тобто він вирішував дуже кризові питання і був завжди десь із сестрами на контакті, допомагав їм.
Наприклад, у Тернополі такою людиною був отець Василій Величковський, ЧНІ. Це грандіозна постать для Греко-Католицької Церкви, тому що він після війни був архієпископом Підпільної Церкви. Коли треба було якісь документи, харчові картки чи ще щось, він з усім цим допомагав сестрам. У Перемишлі сестри-служебниці мали отця Василя Гриника. Він — культова постать у повоєнній Польщі, тому що допоміг зберегти Церкву під час комуністичних переслідувань. У Стрию сестри Згромадження Пресвятої Родини мали отця Артемія Цегельського, який надзвичайно їм допоміг переховати дітей.
Навіть якщо знову повернемося до Львова, тут сестри Згромадження Пресвятої Родини, у яких був монастир на Знесінні, недалеко від львівського гетто, мали постать отця Філарета Ямінського. Він був священником поважного віку, але також їм дуже допомагав у якісь кризові моменти.
Якщо говорити ще про студитів і студиток, то я би навіть сказав, що вони були технічно підготовлені. Наприклад, якщо був якийсь обшук чи небезпека, вони дзвонили, і люди, яких вони переховували, знали, що треба сховатися. Тобто були такі маленькі елементи, які свідчать, що процес був дуже відточений.
Я не знайшов жодного випадку, коли викрили студитів чи студиток або людей з інших згромаджень. Єдине, у мене залишаються дослідницькі питання щодо Народної лічниці імені митрополита Андрея Шептицького. Там сестри Згромадження Милосердя св. Вінкентія переховували єврейську жінку, і її знайшли німці. Система трохи дала збій, але не знаємо про деталі.
Єлизавета Цареградська: Хочу зупинитися окремо на постаті матері Йосифи (Вітер). Що ми маємо про неї розповісти?
Юрій Скіра: Це дуже монументальна постать з точки зору історії студиток. Вона була другою ігуменною, але надзвичайно розбудувала їхні монастирі. Якщо ми почитаємо спогади людей, які пережили Голокост, то ми побачимо, що вони ставляться до неї надзвичайно тепло. Вони підкреслюють її присвяту справі порятунку, наскільки вона була до людей доброю, чуйною, уважною і такою, що у критичні моменти приходила на допомогу і вирішувала ту чи іншу проблему.
З іншої сторони, якщо почитати ці спогади, то ми будемо бачити монумент матері Йосифи (Вітер), але не будемо бачити інших сестер. Це дуже цікаве питання, тому що я ніде не знайшов жодної згадки про інших сестер, якісь їх описи. Там завжди про матір Йосифу (Вітер). Це теж цікавий момент, як люди пам’ятають, що вони хочуть сказати.
Єлизавета Цареградська: Я у процесі дослідження цікавлюся тим, наскільки джерела є доступними станом на зараз. Те, що ця тема є не дуже дослідженою, — зумовлено браком матеріалу чи чимось іншим?
Юрій Скіра: Ні, насправді з браком інформації не було аж такої проблеми, тому що у різних архівах в Україні та за кордоном зберігаються свідчення. Вони доступні, деякі навіть онлайн, тобто не проблема їх опрацювати. Чому тема не була у полі зору дослідників — це цікаве питання. Ще у 1990-х роках жило багато студитів, студиток та членів інших згромаджень, які були учасниками цих подій. Але у той період, з точки зору історії Греко-Католицької Церкви, у фокусі дослідження були комуністичні переслідування, часи Підпільної Церкви. Тому такого великого інтересу не було. Але все змінюється, і зараз, я думаю, можна знайти, що почитати на цю тему.
Єлизавета Цареградська: Що нам дає дослідження цієї теми та інформація, яку ми отримуємо, для розуміння того часу? Чому цю інформацію нам потрібно закарбовувати?
Юрій Скіра: Нам важливо знати це, тому що у країнах Західної Європи досить добре розвинуті такі дослідження. Наприклад, як Римо-Католицька Церква, її члени допомагали. Але у нас цей бік донедавна був фактично відсутній, і це мало трохи дивний вигляд. Там стільки є матеріалу, а про Греко-Католицьку Церкву не було нічого, щоб почитати, представити цю тему. Тобто важливо, щоб у ширшому контексті був присутній цей греко-католицький бік.
Суто з людського боку, це важливо, тому що це пам’ять про дуже великих людей, які вміли брати на себе відповідальність у найтемніші сторінки історії. І це досвід. Важливо вивчати досвід людей, що вони переживали, мотивації різних учасників. Це важливо для історії, для розуміння нас того часу.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі