Фото: Сватове.City
Вікторія — корінна сватівчанка. Її ім’я ми змінили з міркувань безпеки. Життя дівчини нічим не відрізнялося від будніх днів інших жителів та жительок Сватового на Луганщині: вранці — робота вихователькою у дитсадку, ввечері — дім та проведений час із сином. Вони любили гуляти у місцевому парку біля будівлі райдержадміністрації, їсти піцу у кафе, дивитися на святкові інсталяції в центрі міста.
Але їхнє буденне життя зруйнувала війна. З 24 лютого вони з сином забули, як це вийти прогулятися, побігати на площі, вільно дихати. Найстрашніший ранок у житті почався з телефонного дзвінка батька, який служить у Збройних силах України:
«У слухавці я чула гучні вибухи, крики, гул машин. Тато дуже голосно намагався мені сказати, що Росія напала. Лише згодом я зрозуміла, що тоді вперше почула звуки снарядів. Усередині все похололо. Що ж далі?».
Більше Вікторія не зімкнула очей. Вона відкрила двері у кімнату сина і подивилися, чи він не прокинувся. Дівчина сіла на кухні й почала читати новини. Її тато не перебільшував: почалося повномасштабне вторгнення.
«Приблизно через сорок хвилин я почула перші вибухи, а за ним — гул літаків. Я пішла будити маму, але вона вже не спала. Ми обійняли одна одну і заплакали. Знову прогримів вибух. Я схопила малого сина і ми миттю кинулися у погріб. Майже голі, сонні, безпорадні», — згадує Вікторія.
Читайте також: «Нас поставили на коліна та приклали автомат до голови»: Валентин Дубас про життя у Гостомелі під час окупації
Весь день вони просиділи у холодному, сирому погребі. Ті перші дні, за словами жінки, були дуже гучними, а тому до будинку вона забігала лише, щоб взяти їжу та підзарядити телефони.
Обстріли навколо міста не вщухали протягом декількох днів. Все ж окупанти змогли пробитися. Місто за містом вони розвішували свої триколори. На початку березня через Сватове почали їхати російські танки.
«То було останньою краплею. Мене доєднали до чату, де обговорювали мирні акції протесту у місті. На перший мітинг я не ходила, але наступний ніколи не забуду. Тоді до людей підійшов представник псевдореспубліки «ЛНР». Він був брудний, від нього неприємно пахло і було відчуття, що до цього він тиждень пив спиртне. Проте він почав казати, що представники «ЛНР» хочуть зайти до міста, аби тут був порядок. Ми почали кричати, що у нас є групи добровольців, які патрулюють місто від мародерів, тому їхня присутність тут буде небажаною. Нам вдалося нібито «домовитися», але цього вистачило лише на декілька днів», — розповідає Вікторія.
Після того як російські окупанти заполонили Сватове, жінка не виходила з дому понад місяць. Її охоплювали страх та паніка, коли вона лише думала про те, що доведеться показати паспорт російським військовим чи вони заберуть її на допит як учасницю мітингів.
Час невпинно йшов. Усі грошові запаси себе вичерпали, бо ціни на продукти та речі першої потреби зросли вдвічі. Аж тут, у квітні, до дівчини звернулася завідувачка дитячого садка, де вона працювала. Вона просила прийти до неї аби поговорити про роботу:
«Звичайно, завідувачка просила мене виходити на роботу. Я не можу сказати, що вона сама це робила з радістю, але йти на співпрацю її змусили окупанти, погрожуючи розправою. Я погодилася, але при одній умові — не писати жодних навчальних програм, планів, а лише виховувати дітей».
Як розповідає Вікторія, ледь не одразу у колективі почалися сварки через позицію до війни. Жінці було страшно, що люди, яких вона знала, змінювалися на очах:
«Сьогодні вони ще потайки слухали «Червону калину», а наступного дня йшли на свята, які влаштовували окупанти. Я не ходила туди принципово. І завідувачка постійно мені казала про це. Вона щоразу дорікала тим, що захищає нас у місцевій «адміністрації», вигадуючи причини, чому ми не ходили на заходи окупантів. Це було нестерпно», — говорить дівчина.
Слухайте також: «Дуже ранить, коли говорять, що на окупованих територіях залишилися самі зрадники» — староста села Дудчани про роботу проти росіян
Але ще нестерпнішим було очікування тої «зарплатні», яку обіцяли окупанти.
«Настав день виплати заробітної плати. Я заходжу в кабінет у надії, що зараз отримаю ті «три копійки». І тут замість грошей мені дають продуктовий набір. Я не витримала: «Що?! Що це?! Ми в якому році живемо?». Завідувачка сказала, що треба почекати ще декілька тижнів, але щоб не залишити людей голодними, «місцева влада» вирішили дати продукти. Мені дали гречки, макаронів, цукру та дві банки тушкованки. Зранку я обіцяла дитині, що сьогодні купимо цукерки. А тепер? Замість солодощів — гречка?», — каже Вікторія.
Через три тижні грошей таки дали. Тридцять тисяч рублів за два місяці — це приблизно 10 тисяч гривень. Завідувачка садка сказала, щоб підлеглі їх не витрачували повністю, бо невідомо, коли дадуть грошей наступного разу. Ось така вона робота на окупантів.
Почуття провини та страху не полишали Вікторію. Вона збирала гроші по крупинці, аби втекти з сином з окупації. Пришвидшення у прийнятті рішення додав ще й потужний контрнаступ українських військових. У Сватовому все частіше стали вибухати склади з боєприпасами окупантів, а ті, своєю чергою, тероризували місцеве населення у пошуках українців, які здають їхні координати.
«Вони заглушили нам зв’язок, відключили інтернет: повна інформаційна блокада. Ми навіть не знали, що відбувається поза межами Сватового та й у самому містечку. Хоча чули, як до сусідів увірвалися військові та побили їхнього сина. Після цього я почала складати валізу, адже в будь-який момент могли прийти до нас, бо мій тато служить у лавах ЗСУ», — каже Вікторія.
Слухайте також: Не стримуйте почуттів: кричіть, плачте, зліться — психологиня про те, як пережити втрату дому
Дивом у магазині вона зустріла свого колишнього однокласника, який купував їжу в дорогу, бо збирався їхати з окупованої території. Він погодився взяти з собою Вікторію, її сина та маму.
«Я буда рада тому, що це жахіття закінчиться, але й переживала, бо не знала, чим закінчиться ця дорога. На диво, на блокпостах окупантів не було жодних проблем і нас досить швидко пропустили. Дев’ять днів дороги й ось вперше з березня я побачила жовто-блакитний прапор. Ми плакали й цілували українську землю», — згадує жінка.
Ксенія Новицька, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS