Цього разу, учасники акції на підтримку українських військовополонених зібралися у Києві на Європейській площі. Люди вишикувалися з усіх боків дороги і на сходинках біля Українського дому. Там зараз триває виставка робіт Алли Горської — української художниці-шістдесятниці, яку вбило КДБ, що пізніше заарештувало всіх, хто прийшов на церемонію поховання попрощатися з художницею. Одна з учасників акції — Тетяна Сопкіна. Вона стоїть трохи осторонь від основних учасників акції. У руках — прапор бригади спеціального призначення «Азов» і плакат зі світлинами двох різних чоловіків.
Один із них — брат Тетяни. Сьогодні, 26 березня, другі роковини з дня його загибелі. Далі її історія.
Акція біля Українського дому/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Рідний брат Тетяни — учасник Революції Гідності. У 2016-му році доєднався до підрозділу парамедіків «Ангели Тайри». Займався евакуацією. Під час повномасштабного вторгнення, був одним з військових тоді ще полку «Азов». 26 березня під час облоги Маріуполя, під час евакуації пораненого на КПП, його вбив російський снайпер. У брата Тетяни був позивний «ВУС-2». Він загинув через велику крововтрату.
Тетяна Сопкіна/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Поховати рідного брата Тетяна Сопкіна не може досі:
«Маріуполь є окупованою територією. Тіла загиблих обіцяли передати вже після того, як наші бійці вийшли в почесний полон. Є ж міжнародні стандарти ведення бойових дій, правила війни, совість врешті решт має бути… Ну нащо їм (росіянам — ред.) тіла наших рідних? Просто не уявляю, що там за два роки з ними сталося. Це такий біль… Ми знаємо і розуміємо, що це не проблема нашої влади, а позиція окупанта. Але ж для вирішення таких питань є Міжнародний Червоний Хрест, є Організація Об’єднаних Націй. Вони мають це питання піднімати, це їхня робота, врешті-решт», — говорить Тетяна.
Вона демонструє другий плакат англійською мовою. Вона обов’язково бере його з собою на всі акції, щоб представники медіа з інших країн фіксували це. На плакаті написано: «Звільнити захисників Маріуполя, полонених та полеглих. Міжнародний Червоний Хрест — де ти?!». Таких родин всередині асоціації родин захисників «Азовсталі», які не можуть поховати своїх рідних, близько сотні, говорить пані Тетяна.
Плакат Тетяни/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Про загибель брата Тетяна дізналася від його побратима. Зараз він у російському полоні у Донецькому СІЗО. І жінка виходить на щотижневі акції-нагадування про полонених захисників Маріуполя зі світлиною свого брата і його побратима на плакаті.
«Я виходжу в підтримку полонених, бо завдяки їм ми знаходимося зараз тут. Ми живемо, дихаємо. Ми маємо їх підтримувати. Там, у полоні, дуже багато побратимів мого брата».
Брат Тетяни Сопкіної/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
«Усе, що я маю — стіна пам’яті і галявина на Майдані Незалежності з прапорцями. Мені нема куди принести свічку, нема куди принести квіти, розумієте?», — каже Тетяна, коли ми з нею прощаємося.
Читайте також:
Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
«Поворотну консоль ми обладнали. Цей автомобіль перевозить вибухонебезпечні предмети до трьох одиниць середнього калібру, щоб люди не піднімали це, щоб мінімізувати участь особового складу. Тобто, за допомогою поворотної консолі чіпляється все це діло і піднімається», — говорить начальник частини піротехнічних робіт управління ДСНС Кіровоградщини Олег Філіппов.
Він показує автомобіль для перевезення вибухівки. Він повністю автономний. Там є намети, розкладні ліжка, стіл, бронезахист, електрокотушка та інструмент, щоби шукати, вилучати та підривати вибухонебезпечні предмети. Все це облаштували на базі автомобіля, отриманого від ЄС в якості гуманітарної допомоги.
«Це вже не радянський «Урал», не радянський ЗІЛ — люди зранку взимку «джі-джі», а ця машина — завелася і поїхала. Тобто, набагато комфортніше. Десь місяці 4 ми займалися. Розробляли, збиралися колективом. У когось був такий досвід, в когось — такий. Тепер схему і технологію знаємо», — говорить Олег Філіппов.
Переобладнана машина для розмінування/Фото: Лілія Кочерга, Громадське радіо
Техніка від ЄС — це гуманітарна допомога Україні під час війни. Управління ДСНС Кіровоградщини отримало здебільшого пожежні автомобілі. Та за технічними характеристиками вони не відповідали потребам регіону. Відтак, винила ідея переобладнати їх під спецтехніку для ліквідації надзвичайних ситуацій.
Читайте також: Яка частина території України замінована, і чи вистачає Україні саперів?
Для цього залучили й рядових рятувальників та саперів. Вони з власного досвіду знають, яка комплектація автомобіля підвищить ефективність роботи. Працюють фахівці у службових майстернях. На базі техніки від ЄС зробили, зокрема, піротехнічний автомобіль, водолазно-рятувальну станцію, автівку для енергозабезпечення та станцію для заправки балонів. Чим суттєво зекономили державні кошти, розповідає головний рятувальник Кіровоградщини Віталій Миронюк.
«Якщо порахувати ці 12 одиниць техніки за мінімальними розрахунками, то витрати на їхню мінімальну закупку склали близько 137 млн грн, на їхнє переобладнання ми витратили 2,7 млн. Це ті 12 одиниць, які стали в штатну чисельність нашого гарнізону. Це була потреба нашого гарнізону, ми її заповнили і зникла потреба фінансування або надання від держави нам цих автомобілів», — зазначає Віталій Миронюк.
Ukraine Calling — щотижнева англомовна актуально-інформаційна програма Громадського радіо. У 2024 році ми оновили UC у новому форматі, зробивши його доступним не лише як подкаст, але й на YouTube.
Започаткований у 2016 році, зараз подкаст веде Браян Боннер, американський журналіст із великим досвідом роботи в Україні.
Браян Боннер: Дякую, що приєдналися до «Ukraine Calling». Я Браян Боннер, ваш ведучий, і сьогодні наш гість — генерал Бен Годжес, колишній командувач силами США в Європі.
Отже, давайте почнемо. Ця тема зараз набирає актуальності і я знаю, що вам є що сказати з цього приводу. Я запитаю прямо: чи стикнулися ми з кризою через нестачу особового складу, що слід робити з цим і що, на вашу думку, Україна буде робити з цього приводу?
Бен Годжес: Я думаю, що насторожує, це коли читаєш звіти командирів, які беруть участь у бойових діях – про те, що їм не вистачає людей. І, як завжди, саме молодші командири, як правило, мають найбільші втрати, тому що вони, по суті, знаходяться на передовій.
Населення України більш ніж достатньо, щоб задовольнити потреби в людських ресурсах. За моїми оцінками, понад 2 мільйони українців і українок перебувають у тому віці, який ми зазвичай вважаємо призовним – від 18 до 30 років.
Тож це не означає, що в Україні немає жінок і чоловіків придатних до служби. Питання в тому, чому вони не у формі? Чому їх не залучають до служби? Тож мені здається, що це не кадрова проблема, а проблема кадрової системи, яку має вирішити цивільна влада.
Браян Боннер: Це комплексна проблема. Це і нестача обладнання, як ви знаєте, і боєприпасів, з чим США зараз не допомагають. Але повертаючись до призову, ви знаєте, що в Україні більшості чоловіків у віці від 18 до 60 років заборонено виїжджати з країни. Попри це обов’язковий призов не вступає в силу, поки людині не виповнилося 27 років. Водночас Росія цього року знизила призовний вік до 18 років.
Якщо ви пам’ятаєте, на початку війни президент Зеленський сказав, що Україна повинна стати «великим Ізраїлем», тому що Росія як ворог ніколи не зникне. Тож ми повинні перебудувати суспільство за військовим принципом. Якщо це правда, то Ізраїль також бере людей з 18 років. Туреччина забирає людей у 20 років. Чи не доведеться Україні в якийсь момент робити так само?
Бен Годжес: Дякую, що надали мені можливість принаймні обговорити ці питання. Зрештою, це рішення має прийняти український народ, Україна та уряд. Це не та проблема, яку повинен вирішувати командувач або начальник генерального штабу. Це питання цивільної політичної влади, яке має бути узгоджене між урядом і Верховною Радою.
Перш за все, я розумію небажання, тому що є дуже багато жертв, і люди бояться втратити ціле покоління українських чоловіків і жінок, які будуть там. Це викликає занепокоєння. Я говорив з кількома українськими друзями, чию думку я ціную, і вони говорили про занепокоєння. Якщо йдеться про 26-27-річних, то, швидше за все, вони вже мали шанс принаймні створити сім’ю. Тож у цій проблемі є стратегічний людський аспект.
По-друге, є різниця між мобілізацією, призовом і волонтерами. Я думаю, що 18-річна людина вже може бути волонтером. Так, в армії є молоді чоловіки і жінки, але це обов’язкова, призовна частина, де вік становить 26 або 27 років. Найбільше мене шокувала цифра, що середній вік – 43 роки. Тобто, я пам’ятаю, де я був у 43 роки, я щойно закінчив бути командиром батальйону, і я вже бачив різницю між собою і моїми молодими капітанами, лейтенантами і сержантами, фізично це стало дуже складно.
Отже, якщо в умовах тривалого конфлікту середній вік ваших солдатів становить близько 40 років – це важко. Я живу тут, у Франкфурті-на-Майні в Німеччині. Я знаю, що в Німеччині, Польщі, Румунії, деяких країнах Балтії є десятки тисяч українців призовного віку, які перебувають тут. І я думаю, що вони не хочуть повертатися в Україну, щоби служити. Не тому, що вони не люблять свою країну, а тому, що вони не впевнені, що вони будуть належним чином підготовлені, екіпіровані і потраплять у підрозділ, який готовий до бойових дій. Натомість, вони побоюються, що їх просто кинуть на бійню, як російських призовників.
Частково завдання уряду тут полягає в тому, щоби переконатися, що кожна жінка, кожен чоловік, які приєднуються до армії, були належним чином підготовлені. За два-три тижні цього не зробиш. Щоб належним чином підготувати людину, яка щойно прийшла в армію, щоб вона могла виконувати всі основні завдання, треба чотири місяці. А уже тоді її можна відправляти в підрозділ. Не для заповнювати нею дірки в підрозділі, який перебуває на передовій, а відправити її в новий підрозділ, який організовують і тренують для відправки на фронт.
Це частина виклику, який мають вирішити. І тоді, я думаю, тисячі людей могли би приєднатися до них. Особливо якщо вони будуть впевнені, що про їхню сім’ю подбають, якщо з ними щось трапиться.
Останнє, що я хотів би сказати, а потім зроблю паузу або передам вам слово, Браяне, це ізраїльська модель. Це цікава модель. Йдеться про тотальну оборону. Всі знають, що виживання країни залежить від того, що кожен має відігравати свою роль, чи то в уніформі, чи то в сильному, стійкому суспільстві, чи то в оборонній промисловості. Але для цього потрібно, щоб керівництво розбудовувало цю культуру в країні. І я не впевнений, що така культура уже існує, принаймні, як загальносуспільна культура.
Звичайно, вам також потрібні люди, які можуть працюватимуть у критично важливих галузях. Чи можуть жінки є в Україні іти туди, куди вони хочуть? Тисячі жінок служать в армії. Чи відкрив уряд усі можливості для жінок, які хочуть (за умови, що вони відповідають фізичним вимогам) служити в піхоті чи танкових військах? Це людський ресурс. Він має бути оптимізований.
Браян Боннер: Ще одне питання перед тим, як я піду далі: чи проводяться в армії дослідження стосовно того, в якому віці солдати є найбільш ефективними? Я припускаю, що це від 18 до 30 років.
Бен Годжес: Звичайно, це залежить від того, чого ви хочете добитися. Середній вік американської армії у В’єтнамі був 19 років. Звичайно, це була призовна армія. Але вам не потрібні 19-річні сержанти. Вам потрібні сержанти і офіцери, які на кілька років старші, які мають певний досвід, які мають інші обов’язки. Але якщо ви говорите про штурмовиків або членів екіпажу танка чи гаубиці, там може бути нижчий вік. Загалом, там де потрібна фізична витривалість, вік від 18 до 30 років – це оптимальний проміжок.
Саме тоді молоді чоловіки і жінки перебувають на піку своєї фізичної форми. В армії США ми говоримо про те, скільки часу потрібно, щоб “вирости” до команд-сержант-майора. Це, як правило, десь 18-20 років служби, де вони починають з молодшого рядового і проходять шлях до вищого офіцерського складу. Або командир батальйону. Приходить в армію лейтенантом у віці, можливо, 21 року. І через 20 років він або вона готові бути командиром батальйону.
Браян Боннер: Одне з питань полягає в тому, в який момент це стає політично необхідним для України? Задля отримання безперебійних траншів міжнародної допомоги? Вже вистачає людей, які намагаються знайти причини, щоб припинити допомагати Україні. І якщо вони вчепляться за цю ідею, що, мовляв, вони не беруть людей до 27 років, то для західних країн буде смішно навіть розглядати можливість відправки туди військ, якщо Україна не бажає поводитися як країна, що бореться за своє виживання.
Бен Годжес: Я чую, що про це говорять все більше і більше людей. Це підриває потенційну підтримку України. Коли я постійно чую від своїх українських друзів щось на кшталт «Чому це все? Це США винні в тому, що ми гинемо на полі бою. Це Конгрес винен у цьому”. Так, я вкрай незадоволений тим, що Конгрес не робить те, що мав би робити. Я вкрай незадоволений тим, що президент не зміг чітко визначити, що для Сполучених Штатів перемога України у цій війні є стратегічною метою.
Але це починає потроху виснажувати, коли бачиш, що Україна не бажає робити все необхідне для того, щоб залучити всіх, хто потрібний, до бойових дій. Тому я думаю, що це дійсно загрожує підривом підтримки України.
Окрім того, звичайно, я знаю, що президент Зеленський наполегливо працює над викоріненням корупції та боротьбою зі толеруванням корупції. Звільнення кількох офіцерів з ТЦК кілька місяців тому було позитивним моментом, оскільки це свідчить про те, що він бореться з корупцією. Але це також є нагадуванням про те, що в багатьох системах, що повʼязані з рекрутингом чи призовом, люди намагаються відкупитися чи відкараскатися від служби.
Однією з головних проблем з нашим призовом під час війни у В’єтнамі було те, що до армії потрапляли лише найбідніші і найменш везучі люди, тому що інші знаходили якісь способи відкосити. Або, як колишній президент Трамп, знаходили лікаря, який засвідчував якісь медичні проблеми. Або ж вони мали довідки з університету і тому подібне. Тож справедливість також є важливою частиною будь-якої системи призову.
Браян Боннер: Я знаю, що ви розумієте німецьку, тож можете сказати мені, чи говорить правду Wall Street Journal, чи ні. Щодо цього витоку інформації з розмовами вищих німецьких військових посадовців про Україну. Ці 38 хвилин, які злила Росія, там присутній начальник ВПС Німеччини, який каже: «Послухайте, навіть якщо ми дамо Україні 100 з 600 крилатих ракет дальнього радіусу дії «Таурус», які у нас є, дійсно, вони можуть вивести з ладу Керченський міст і деякі інші важливі цілі, але це не змінить хід війни, тому що у них, швидше за все, просто немає наземних військ або подальшого наступу».
Це було цікаво для мене, тому що показало, що саме прораховують західні союзники і чому вони вагаються (як ви казали) уже більше двох років з наданням Україні того, що їй потрібно. Як ви це трактуєте?
Бен Годжес: Я був вражений цим. Перш за все, весь цей інцидент є дуже прикрим. З одного боку, він показує, що серйозно налаштовані люди в німецькому Бундесвері і в Німеччині шукають шляхи постачання Taurus. Я маю на увазі, що навіть міністр закордонних справ Анналена Бербок публічно заявила, що ми повинні знайти спосіб передати «Таурус» Україні. Високоточна зброя великої дальності, незалежно від її типу, є інструментом, який тотально нейтралізує перевагу Росії, а також зробить Крим недоступним для російських військ. Отже, це критично важливий потенціал.
Тож мене надихає той факт, що принаймні такі люди, як генерал Ґерхардт, розглядають варіант передачі «Таурус» українцям. Але ви маєте рацію в тому, що навіть він міркував, думав, що українці не мають достатньо військ, щоби, наприклад, звільнити Крим. Той факт, що він думав про це, це дуже прикро, тому що він професійний військовий, і ви можете собі уявити, які думки можуть мати інші. Це підживлює наратив про те, що Україна має вести переговори. А ви знаєте, що це неможливо.
Тут я не погоджуюся з генералом Ґерхардтом і багатьма іншими, які кажуть, що Україна не може перемогти. Авжеж Україна може перемогти! Безумовно. І це дуже важливо, щоб Україна перемогла. Ми вже давно на цій війні. Україна воює вже 10 років, не два роки, а 10 років. І після 10 років, в той час як Росія має всі переваги, вона контролює лише близько 19% території України.
Російські військово-повітряні сили не справилися з двома найважливішими завданнями будь-яких військово-повітряних сил – це досягнення переваги в повітрі і блокування ліній зв’язку супротивника. Вони провалили обидва ці завдання. Близько третини Чорноморського флоту було знищено. І вони починають відходити з Севастополя, тому що бачать, наскільки вони вразливі. Окрім цього, як ми добре знаємо, понад півмільйона російських солдатів загинули або були поранені, техніка була втрачена.
І це все при тому, що ми, зокрема США і Німеччина, не надто віддані ідеї перемоги України. Отже якби ми, США, чітко визначили, що нашою стратегічною метою є саме перемога України (тому що це в наших інтересах) і якби ми надавали усе, що потрібно, то ми були б в іншому місці. Але, незважаючи на це, Україні доведеться модернізувати свою кадрову систему саме з тих причин, на які ви вказали.
Браян Боннер: Мені розповіли депутати, що минулого року вони фактично ухвалили закон про зниження призовного віку до 25 років. Це той вік, щодо якого вони, очевидно, дійшли консенсусу. І це дає близько 400 000 додаткових призовників. Зеленський його не підписав.
Цього року, як відомо, однією з причин сварки між ним і генералом Залужним була необхідність додаткової мобілізації до війська. Зеленському сказали що треба 500 тисяч. На що він відповів, що йому треба більше доказів, що нам дійсно потрібна така кількість. І взагалі, це 13 мільярдів доларів, де ми візьмемо ці гроші? Тож він наказав генералу Сирському, який замінив Залужного, провести аудит. Тому що Україна має мільйон мобілізованих, але схоже що не більше 300 тисяч, які брали участь у бойових діях. Що роблять інші 700 тисяч?
Цей аудит ще триває. Парламент чекає на нього. Як на мене, все це виглядає так, наче політики тягнуть час. Вам так не здається? І чого саме вони бояться? Я маю на увазі, що вони натякають на це. Вони знають, що це рішення може бути дуже непопулярним. І вони не зовсім готові до наслідків, а також до того, що не існує жодної публічної кампанії, яка б пояснювала, чому хлопці повинні мобілізуватися.
Бен Годжес: Для цього потрібне лідерство, політичне лідерство, люди, які пояснюють населенню – дивіться, ось чому ми повинні це робити, ось що ми робимо. І я думаю, що більшість людей в кожній країні, включаючи Сполучені Штати, коли президент та інші високопосадовці можуть пояснити, що стоїть на кону, чому ми це робимо, і як ми збираємося це робити, то більшість людей, як правило, кажуть: «Добре”. Але якщо вони не вірять, що бачать повну картину, або що система є справедливою, то вони до цього поставляться неохоче.
І я думаю, що це справедливе запитання: «Зачекайте хвилинку, у вас мільйон людей в уніформі. Чому у вас є підрозділи, які ще навіть не брали участі в бойових діях»? Це робота для міністерства і для військових, щоб продемонструвати, що вони можуть керувати ресурсами, які у них є, не просто кидати більше людей на фронт, а належним чином керувати ротацією.
У нас у Сполучених Штатах, все, що ми робимо, контролюється Конгресом. Нам постійно доводиться звітувати Конгресу щодо того, куди йдуть гроші, де знаходяться люди. І під час війн в Іраку та Афганістані ми постійно проводили ротацію підрозділів. Це був величезний управлінський виклик, щоб переконатися, що війська, підрозділи, сформовані для відправки до Іраку чи Афганістану, є належним чином підготовлені, мають все необхідне. Водночас підрозділи, які виходили, також мали пройти через цей процес, перш ніж вони були розподілені по всій армії для виконання інших завдань.
Тому я вважаю, що було би гарною ідеєю, щоби армія або військові проведи аудит, щоби подемонструвати підзвітність. Де всі? І чи всі виконують свою частину роботи?
Десять років триває війна, але вісім років з них Україна змарнувала, на мою думку, інституційно. Що я маю на увазі – та скрізь мають бути купи артилерійських боєприпасів, обладнання. Але ці вісім років між 2014 і 2022 роками не були використані належним чином для того, щоб підготуватися до ескалації конфлікту. А це включає в себе модернізацію кадрової системи, підзвітність кожного, продумування того, як ми будемо розгортатися, якщо нам доведеться воювати з Росією напряму. Що, звісно, і сталося два роки тому.
Браян Боннер: Якщо вірити урядовим цифрам, то чи не дивно, що мільйон людей служать у збройних силах, але на фронті були лише 300 тисяч? Чи це нормально?
Бен Годжес: Звичайно, таке є в кожній армії. Я маю на увазі, що якщо у вас мільйон військовослужбовців, то це не мільйон піхотинців з гвинтівками. У вас є так звана інституційна армія: люди, які керують логістикою, тренувальними і навчальними центрами, адміністративними структурами, усіма речами, необхідними для того, щоб розгорнути війська на полі бою, розбудувати бойову здатність, будь то піхота, артилерія, бронетанкові підрозділи, протиповітряна оборона, медичні підрозділи, все це. Ми говоримо про так зване «співвідношення зубів до хвоста» (співвідношення бойових і допоміжних підрозділів — ред.).
У сучасних арміях, як правило, у вас буде більший «хвіст». Через величезну кількість людських ресурсів, необхідних для логістики, транспорту і так далі. Проблема виникає тоді, коли у вас є частина “зубів”, яка ніколи не брала участі в бою. Я був трохи здивований цим, і якщо це так, то це потрібно негайно виправити. Тому що підрозділ, який воює безперервно кілька місяців, починає деградувати, як фізично, так і психологічно.
Тому треба робити ротацію підрозділів. Ми це робили у Другій світовій війні. Навіть за тих умов у нас були підрозділи, які виводилися з лінії фронту на відпочинок. Я впевнений, що команда генерала Сирського порахує: гаразд, у нас занадто багато людей, які виконують цю функцію, в той час як є некомплектні артилерійські підрозділи, або некомплектні піхотні підрозділи. Тож, імовірно, деякі функції перерозподілять. Що ви можете зробити? Залучити приватних постачальників. Ми значною мірою покладаємось на комерційні перевезення замість того, щоб витрачати на це особовий склад.
Браян Боннер: Є ще одне питання, яке починає розбурхувати громадські протести і особливо гучні протести серед військових, які кажуть: «Послухайте, я воюю тут вже більше 2 років”. Є навіть частина солдатів, кількість яких зменшується, які воюють вже 10 років. І вони не можуть звідти вийти. Це ніби пекельна версія готелю «Каліфорнія».
Олексій Гончаренко, народний депутат, з яким я обговорював це питання, пропонує поправки, згідно з якими солдати перебувають шість місяців на фронті, потім два місяці перерви, шість місяців на фронті. Максимум 18 місяців на фронті. Знову ж таки, це військове питання: яке оптимальне співвідношення до часу, проведеного на фронті, перш ніж людині знадобиться перерва?
Бен Годжес: Я знаю Олексія і знаю, що його пропозиція непогана. Більшість європейських армій, коли вони були з нами в Іраку чи Афганістані, тримали своїх військових шість або сім місяців в зоні бойових дій. Звичайно, американська армія виконувала основну роботу в обох випадках. Нам довелося збільшити чисельність армії, щоб забезпечити необхідну для цього кількість бригад. І ми проводили ротацію один раз на рік.
А далі — що відбувається протягом цього часу (чи то півроку, чи то сім місяців, чи то рік)? В деяких підрозділах ви можете чути постріли щодня. В інших, наприклад, ви можете служити цілий рік і чути лише зрідка, як приземляється ракета на аеродромі в Кандагарі. Отже, інтенсивність не однакова. Вплив на кожного солдата не однаковий.
Але загалом, коли я озираюся на свій досвід (я був у двох однорічних відрядженнях в Іраку і 15 місяців в Афганістані), залежно від роботи та посади, яку ти займаєш, якщо ти в піхотному чи авіаційному підрозділі, це сім місяців. Цього приблизно достатньо. А потім ти маєш піти. Якщо ви штабний офіцер, або, можливо, ви займаєтеся логістикою чи розвідкою, тоді важливо мати більше часу, тому що розуміння театру бойових дій є важливим.
Тому я згоден з думкою, що шести місяців цілком достатньо, якщо ви служите в піхотному, бронетанковому чи артилерійському підрозділі, а потім звідти відходите. Але це означає, що все повертається до людських ресурсів. Якщо ви збираєтесь проводити ротацію, у вас має бути достатньо військ і достатньо підрозділів, щоб ви могли проводити ротацію.
Я б не погодився з тим, щоб на півроку виводити людей з підрозділу. Потрібно, щоб весь підрозділ йшов і повертався. А для цього потрібно мати базу для підготовки. Хто навчає нових хлопців базовим речам, а також користуванню новою технікою? Це мають бути, безумовно, досвідчені солдати.
Втрати України на полі бою
Браян Боннер: Ще одна складна ситуація. Зеленський нарешті назвав цифру загиблих на війні — 31 тисяча. Я думаю, що багато українців одразу ж відкинули цю цифру, вважаючи, що американська оцінка у серпні минулого року — 70 тисяч загиблих — є більш реалістичною.
І вони наводять аргументи. Мовляв, він не говорив про зниклих безвісти на полі бою. А згідно з українським законодавством, родичі загиблих солдатів отримують виплату в розмірі 400 тисяч доларів. Ми знаємо, що в українського уряду проблеми з грошима. ПРипущення українців полягає в тому, що ми не рахуємо деяких загиблих, тому що у влади просто немає грошей, щоб заплатити. Чи можете ви пролити світло на цю ситуацію?
Бен Годжес: Я вважаю, що в демократичних суспільствах прозорість і чесність є надзвичайно важливими. Я не хочу ставити під сумнів цифри жодної зі сторін, тому що не маю даних, на основі яких міг би зробити власну оцінку. І тоді це наштовхує вас на питання: «А як щодо цифр, які ви називаєте про загиблих росіян?». Знаєте, ніби ми не довіряємо тому, що говорить наш власний уряд. Тоді я буду менш впевненим у цифрах про те, скільки ворогів вбито, поранено чи втрачено.
Зрештою, для того, щоби демократична країна була успішною на полі бою, вона повинна мати підтримку населення. І неважливо, чи це сплата податків, чи відправка іхніх синів і доньок (в армію – ред.), чи робота в промисловому секторі, чи всі інші речі, необхідні для тотальної оборони, всього суспільства, війни чи виживання. Я завжди виступаю за прозорість. Наприклад у США і в більшості західних країн журналісти є всюди. І ми маємо дуже прозорі системи щодо втрат, щодо вбитих і поранених.
Ви можете побачити президента кожного разу, коли американського солдата привозять додому, там буде старший офіцер або, можливо, навіть президент, як ми щойно бачили в Дуврі, коли рештки повертають додому, в Штати. Звичайно в Україні це не є доцільним через цифри. Але суть в тому, що прозорість дуже важлива.
Браян Боннер: Так. Я пам’ятаю, коли я працював у Kyiv Post, ми намагалися отримати фотографії та імена більшості хлопців і деяких жінок, які загинули на фронті. На щастя, кількість жертв тоді була досить низькою. Зараз, це просто нереально, занадто багато загиблих і занадто багато секретності. Навіть депутати не можуть сказати вам, скільки їх (загиблих — ред.).
Бен Годжес: Солдати відчувають впевненість, коли йдуть в бій, не тільки коли вони в хорошому підрозділі, коли вони належним чином екіпіровані і мають найкращі шанси вижити, але також тоді, коли вони знають, що в разі поранення існує розгалужена медична система, яка швидко вивезе їх з поля бою. Вони отримають належну медичну допомогу і у них є хороші шанси на виживання.
Вони також мають впевненість, якщо знають, що в разі загибелі їх не залишать там, що їхню родину сповістять і про неї подбають. Це важлива частина психології солдатів. А якщо солдати впевнені, що уряд не збирається піклуватися про їхні сім’ї, то я думаю, це підриває їхню бойову здатність.
Підтримка України з боку Заходу
Браян Боннер: Ми вже скоро завершуємо, і я був би радий якби ви поділилися вашим думкам щодо того, про що я не запитував, бо знаю, що ви щойно приїхали з Америки і маєте багато вражень. Я знаходжуся тут, у Києві, і я брав участь або відвідував усі річниці присвячені другому року (повномасштабного вторгнення – ред), і у нас був справжній аншлаг VIP-персон з Америки та всього світу, і американці від Помпео до Браяна Фітцпатріка та інших прихильників України, члени Конгресу говорили: «Слухайте, не хвилюйтеся, Києве, гроші прийдуть». Ви теж у цьому впевнені? І що вони знають такого, чого не знаємо ми?
Бен Годжес: Я чув, як під час Мюнхенської конференції з безпеки три різних члени Конгресу від республіканців також говорили з оптимізмом про те, що це станеться. Але цього ще не сталося. А спікер Джонсон, схоже, повністю перебуває під впливом одного з кандидатів (у президенти — ред.). Немає жодних практичних причин, чому він зволікає, коли більшість республіканців у Конгресі підтримують надання допомоги. Зауважте, більшість або майже всі демократи підтримують допомогу.
Тому я б частково поклав відповідальність за це на пана Джонсона і на пана Трампа, бо це питання продовжує блокуватися, незважаючи на підтримку більшості. Але я також маю покласти частину провини на адміністрацію (президента Байдена — ред.). Адміністрація, не зробила це своїм пріоритетом з точки зору публічних комунікацій, пояснення, чому це в інтересах Америки.
І оскільки президент не зміг говорити про перемогу України і про те, чому це в наших інтересах, чому це добре для Америки, він залишив двері відчиненими для правих екстремістів в американській політиці, які вхопилися за наратив, перетворили це на вибір між південним кордоном Америки і наданням допомоги Україні. Це дивно, що президент, який має 50-річний політичний досвід, не зміг цього зробити. Він і його команда не змогли прокомунікувати свою точку зору. Я думаю, що частково саме через це ми опинилися там, де опинилися. Зрештою, вони знайдуть обхідні шляхи.
І, чесно кажучи, Європа також є частиною цього. Я маю на увазі, що європейці так само повільно або навіть повільніше, ніж США, знаходять те, що вже є. Наприклад президент Чехії Павел нещодавно оголосив про надання 800 000 набоїв. Частина з них може з’явитися за кілька тижнів. Це запізнилося на рік. Але я думаю, що нарешті великі колеса промисловості почали рухатися, і вони знаходять боєприпаси, і знаходять політичну волю, щоб їх туди доставити. Тож ми будемо в кращому становищі, принаймні логістичному, до… Не хочу називати конкретну дату, але в найближчі кілька місяців.
Браян Боннер: Будемо на це сподіватися. Як бачите, на Росію позитивно впливають ці затримки. Вони ними користуються. Вони просуваються вперед. Чи вважаєте ви, що вони здатні здійснити великий прорив?
Бен Годжес: Дійсно, у них нетренована маса (ось чому у них такі величезні втрати, тому що вони просто штовхають людей у м’ясорубку), і у них є артилерійські боєприпаси.
Це застаріла війна на виснаження, спроба задушити українських захисників масою. І це буде тривати. Але це відрізняється від прориву.
Я не бачу у них великого мобільного угруповання, яке могло б закріпити їхні досягнення під Авдіївкою. Яке могло б рушити в напрямку Харкова, Києва чи інших великих міст, як це робила стара радянська доктрина з оперативно-маневреними групами. Щоб підготовлені бронетанкові з’єднання могли рухатися без необхідної логістики. Я не впевнений, що у них вона є, навіть якщо вони продовжуватимуть досягати успіхів на тактичному рівні. Звичайно, я можу помилятися, але я не бачив доказів того, що у них є таке велике з’єднання, яке могло б це зробити.
Браян Боннер: Будемо сподіватися, що ви маєте рацію. Насамкінець, чи згодні ви з тим, що 60 мільярдів доларів достатньо лише для того, щоб підтримувати Україну в стані боротьбі протягом ще одного року? Але цього недостатньо, щоб переломити ситуацію.
Бен Годжес: Проблема в тому, що всі ці пакети допомоги не вибудувані стратегічно. Умовно кажучи: «Ось наша мета, що вам потрібно? Ми надамо те, що потрібно». Натомість робиться все можливе, щоби надати всіляку допомогу, але ми не організовуємося заради перемоги.
І, знаєте, те, що відбувається, напад Росії на Україну — це частина більшого глобального виклику, з яким стикаються США і наші союзники. Напад Росії на Україну, напад ХАМАСу на Ізраїль. Це не просто збіг обставин. Це Іран, найкращий союзник Росії, підтримує ХАМАС, а також хуситів у Червоному морі. Це все про Іран. Отже, це ще одна частина стратегічної діри.
І, звичайно, Китай спостерігає за тим, чи є у нас політична воля, промисловий потенціал і військовий потенціал, щоб вирішити ці проблеми – так, як це робили союзники під час Другої світової війни? І я думаю, що саме тут ми повинні мислити стратегічно і сказати: «Гаразд, ми повинні вирішити всі ці проблеми. Давайте організуємось. Спочатку Росія».
Так як Черчилль і Рузвельт говорили про Німеччину в 1942 році. Спочатку Росія, а потім Іран буде ізольований. І Китай буде утримуватися, тому що вони подумають: «Нічого собі, Захід дійсно може це зробити».
Натомість ми чуємо: «Ми будемо з вами стільки, скільки знадобиться». Ніхто в це вже навіть не вірить. І оскільки у нас немає сильного наративу про наш стратегічний підхід, у нас є екстремісти, які здатні вхопитися за цей наратив у рік виборів. І росіяни, звісно ж, цим користуються.
Ізабелла Пех понад п’ять із половиною років бореться за визволення своєї найріднішої людини — мами Олени Пех — з російського полону. Донька «стукає в усі двері», виступає на міжнародних конференціях, звертається до послів іноземних держав. Однак поки ці намагання не принесли результат. І жінка досі в полоні. Як і сотні інших цивільних українців, яких включають у списки на обмін не так активно, як військових. Вони не в пріоритеті, тому продовжують страждати від катувань російських нелюдів, помирають від травм, хвороб і відсутності медичної допомоги. І хоча донька втратила зв’язок з матір’ю і вже не пам’ятає, коли востаннє чула її голос, все ж не опускає руки і продовжує боротьбу.
Проте коли ім’я Олени Пех опиниться у списках на обмін, і коли жінка вийде на свободу — досі під питанням. Світлана Мялик поспілкувалася для Громадського радіо із Ізабеллою Пех.
Олена Пех
«Мама була примусово вивезена до Донецька, де утримувалася в нелюдских умовах у камері-одиночці…»
— Ізабелло, ми познайомились кілька років тому, ще до повномасштабної війни Росії проти України, у Посольстві Польщі в Україні у Києві. Тодішній польський посол Бартош Ціхоцький проводив зустріч з родичами полонених військових і цивільних. І там було кілька жінок, зокрема і ви. Тоді я вперше почула історію вашої мами Олени Пех. Це така, дуже важка, непроста історія. Розкажіть, будь ласка, як все відбувалось? Чому так багато років мама перебуває в полоні, чому досі не вдалося її визволити?
— Так, моя мама, Пех Олена Василівна, вже п’ять з половиною років перебуває в полоні на окупованій території [Донецької обл.] у так званій «ДНР». У 2014 році ми з мамою залишили окуповану територію та приїхали до Одеси. А з 2016 року мамі довелося їздити на окуповану територію періодично, щоб доглядати за моєю хворою бабусею. В один із таких приїздів, 9 серпня 2018 року, мама була незаконно схоплена співробітниками «МГБ» («Міністерство державної безпеки» окупаційної адміністрації РФ у так званій «ДНР» — ред.), за підозрою начебто у шпигунстві на користь України. Мою маму було примусово вивезено до Донецька, де вона утримувалася в нелюдських умовах у камері-одиночці на гауптвахті однієї з військових частин. Протягом 3-х місяців її місцезнаходження ретельно приховувалось.
«Її сильно били, душили… катували електричним струмом… вкручували шурупи в коліна і регулярно ґвалтували»
— Тобто ви не знали, де перебуває ваша мама?
— Так, я не знала. До мами застосовувалися жахливі фізичні тортури. Для того, щоб змусити їй підписати потрібні їм свідчення та визнання. Її сильно били, душили поліетиленовим пакетом, катували електричним струмом, одягали протигаз і одночасно включали електричний струм, запобігаючи доступу повітря. Моя мама неодноразово непритомніла. Щоб привести її до тями, її обливали водою і підносили до тіла електрошокер… А потім все повторювалося знову. Їй вкручували шурупи в коліна і регулярно ґвалтували. Двічі імітували розстріл і вивозили в ліс, погрожуючи вбивством.
— Як ця інформація стала доступна вам? Тобто, ви на той час могли з мамою спілкуватись? Був якийсь зв’язок з нею?
— Після того, як вона підписала документи про «визнання» — а її змусили це зробити — вона була переведена до СІЗО в Донецьку і якийсь час в неї була можливість дзвонити і говорити зі мною. Це було секретно. І вона мала можливість розповісти все мені. Тому що ми не знали, що буде далі і що буде відбуватись.
«Засудили «за зраду батьківщини»… на 13 років позбавлення волі…»
— Ваша мама хотіла накласти не себе руки?
— Так, її довели до спроби самогубства. Вона порізала собі вени, але вижила. І це було незадовго до того, як вона підписала всі «документи» з «визнаннями». І тоді її було переведено до СІЗО. І там розпочалися слідчі дії щодо [нібито її] шпигунства на користь України. Але це провадження припинили через відсутність доказової бази.
І замінили на іншу «статтю» — «організація злочину» на території так званої «ДНР». Але за цією «статтею» теж не знайшлося ніякої доказової бази. Тому в результаті її засудили «за зраду батьківщини», а точніше — підбурювання до скоєння злочинів. Її засудили — на 13 років позбавлення волі з відбуванням покарання в жіночій виправній колонії №127 міста Сніжне (окупована частина Донецької області — ред.).
«Я не пам’ятаю, коли я останній раз розмовляла з мамою. Це було дуже давно…”
— Коли востаннє спілкувалися з мамою телефоном? Чи хоча б листувалися?
— Раніше ми могли зв’язуватися на 9 хвилин раз на два тижні. Я не пам’ятаю, коли я останній раз розмовляла з мамою. Це було дуже давно. [Тепер] нам не дозволяють спілкуватися. Я взагалі не знаю, що з нею? Я змогла дізнатися якусь інформацію про маму від людей, які нещодавно звільнилися. Це все.
«Я хочу її визволити, щоб бути щасливою з моєю мамою»
— Що вони говорять? Яка інформація?
— Вони розповідали мені про її стан здоров’я, про те, що відбувається. Казали, що мама – дуже сильна людина, що вона живе заради мене. Вона хоче, щоб я була щасливою. Але я не можу бути щасливою (плаче – ред.). Моя мама в полоні, то я хочу її визволити, щоб бути щасливою з моєю мамою. Я страждаю дуже, тому що мама – єдина близька для мене людина. Я не маю жодних контактів з якимись родичами.
«Після тортур в неї зруйнований тазостегновий суглоб. Вона відчуває постійні болі в колінах і майже не ходить»
— Контакт обірваний, наскільки я розумію… Скажіть, а що відомо про стан здоров’я Олени Пех? Пам’ятаю, що у вашої мами епілепсія. А після катувань їй стало дуже погано з ногами. І Ви ще хотіли їй тростину передати, щоб легше було пересуватись. Чи вдалось?
— Ні, на це треба якийсь дозвіл. Не дозволяють так нічого передати. Вона страждає від епілепсії. І в неї немає ніяких ліків. Напад може статися будь-якої миті. І після тортур, в неї зруйнований тазостегновий (кульшовий — ред.) суглоб. Вона відчуває постійні болі в колінах і майже не ходить. Їй було відмовлено в будь-якій медичній допомозі.
— Тобто, пані Олена не отримує медичну допомогу, не отримує жодних ліків?
— Так, зовсім нічого [з медикаментів не отримує].
— Чи якось вдалося допустити до вашої мами представників Червоного хреста?
— Ні, жодна гуманітарна місія не була допущена до моєї мами за всі ці роки… За 5 з половиною років. Жодного разу.
«Мама не потрапляє в жодний обмін. Вона не в пріоритеті для обміну з українського боку. І росія не хоче їй віддавати»
— Наскільки я знаю, ім’я вашої мами Олени Пех включали у списки на обмін. Можете сказати, скільки разів? І чому, на вашу думку, її досі не вдалося обміняти?
— Так [включали]. Мама не потрапляє до жодного обміну, але, говорять… не впевнена, але те, що я чую – що Україна кожного разу дає запит на те, щоб мою маму російська сторона включила у списки на обмін. Це те, що я чую з української сторони. Але мама була затримана ще до повномасштабного вторгнення! І вона не в пріоритеті для обміну з українського боку. І росія не хоче її віддавати. І це не дивлячись на те, що стан здоров’я її вкрай критичний. Тому ситуація дуже-дуже важка. І це стосується не тільки моєї мами, але взагалі людей, які були затримані до повномасштабного вторгнення. Ситуація просто не рухається.
— Цивільних осіб, ви маєте на увазі?
— Так, цивільних. І це стосується всіх людей, які були затримані до повномасштабного вторгнення. Ситуація дуже складна. Я не знаю, як я можу врятувати життя моєї мами?
— А скільки загалом цивільних в російському полоні зараз? Маєте таку інформацію?
— Я не можу сказати точно, але я знаю, що в жіночій колонії (виправній колонії №127 міста Сніжне – ред.) є семеро жінок, які були ув’язнені за політичними статтями. Вони були затримані ще до повномасштабного вторгнення.
— І ваша мама серед них, так?
— Так…
«У моєї мами немає ніякої адекватної юридичної підтримки. Ні медичної, ні юридичної…»
— Чи допускали до вашої мами адвоката? З української сторони можливо?
— Ні. Коли були слідчі дії тільки, моя мама мала адвоката. Але потім ні. Ніякого адвоката не можна з української сторони допустити до неї. Це неможливо. Тобто в неї немає ніякої адекватної юридичної підтримки. Ні медичної, ні юридичної.
— Скажіть, з ким ви контактуєте? Я знаю, що є група родичів і близьких, чиї рідні в полоні. Знаю, що ви тримаєтесь разом і берете участь і в конференціях, і в якихось круглих столах. Разом звертаєтесь до української влади, до влади інших держав. Розкажіть, що ви робите?
— Так, ми створили організацію родичів полонених. І в нас є така група людей. І ми так фактично боремося за життя і свободу наших рідних. Тому, так, ми ходимо на зустрічі, ми зверталися до всіх можливих організацій та інстанцій в Україні. І до ГУР, до Омбудсмана України, до Президента України, до послів різних країн. Ми проводили акції, зустрічі.
«…ці люди повинні бути визволені якнайшвидше, тому що вони помирають у полоні»
— Торік ви були у Варшаві на конференції, присвяченій перспективам звільнення українських полонених з російського полону. Ми з вами там бачились. А нещодавно ви повернулися з Женеви, де виступали. Про що йшлося?
— Так, я фактично озвучувала ситуацію з моєю мамою в штаб-квартирі ООН у Женеві. І ми говорили про те, що треба тиснути на російську сторону, щоб цих людей відпускали [з в’язниць], їх віддавали [українській стороні]. Ми намагалися привернути увагу до того, що ці люди повинні бути визволені якнайшвидше, тому що вони помирають у полоні. Я говорила про людей, у яких онкологія, і їх не відпускають – це порушення прав людини.
«Вона була схоплена й заарештована за те, що має проукраїнську позицію»
— Розкажіть трохи про маму. Пані Олена до полону була мистецтвознавицею, так?
— Так. Мама працювала старшим науковим співробітником у Горлівському художньому музеї. Вона проводила безліч виставок, писала наукові праці, їздила по різних містах України, де представляла ті чи інші роботи. Це були наукові конференції, якісь статті в наукових журналах.
Олена Пех (справа) із дочкою Ізабеллою
— Олена Пех мала таку дуже сильну проукраїнську позицію…
— Так. Вона була схоплена й заарештована за те, що мала проукраїнську позицію і не згодна з окупацією росіянами частини України. І з усім, що відбувається на окупованій території.
— Мені здається, що влада — і українська, і західних держав — просто зобов’язана зробити все можливе, аби визволити бранку з полону. Тому що ім’я вашої мами уособлює українців зі Сходу держави — українців, які люблять свою країну і є патріотами. І яких за їхню позицію росіяни тримають в полоні і катують…
— Звільнення мами — це моя мрія. Я вже 5 з половиною років борюсь за це. І чесно кажучи, вже не зовсім вірю, що те, що я роблю, принесе якийсь результат. Бо його немає досі. Але я не можу зупинятися. За цей час я пережила стільки потрясінь і стресу. Мене зрозуміє кожна людина, яка має когось рідного у полоні.
«Є випадки, коли люди помирають у полоні. І неможливо навіть тіла забрати з полону. Це мій найбільший страх…»
— Це просто нестерпно, коли рідна людина стільки років перебуває в застінках російських, і Ви не знаєте, що там відбувається. Вірю, що прийде час і ваша мама Олена Пех буде на свободі і якнайшвидше. І ви зможете її обійняти…
— Так. Хочеться, щоб це було якнайшвидше… Щоб люди не помирали, тому що є випадки, коли люди помирають у полоні. І неможливо навіть тіла забрати! Це мій найбільший страх… Мої дії не приносять результат на даний момент. Але я не маю права здатися. Тому я завжди кажу собі: хто, якщо не я? У нас [в родині] більше немає нікого.
— Ізабелло, не опускайте руки! Мама тільки на Вас і сподівається. Спасибі за те, що робите. Сил Вам і витримки!
— Дякую, що нагадуєте про маму, вболіваєте за мене і підтримуєте мене всі ці роки.
Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine
«Всемирный фестиваль молодежи» в Сочі — найпотужніша пропагандистська акція, яку росіяни провели за останній час. Очевидно, що планували її для підсилення популярності Путіна перед виборами, а також для просування російської пропаганди серед молоді інших країн.
Активно писали про неї і місцеві медіаколаборанти Луганщини. Зрештою, не менш активно брали участь. Якщо вірити місцевим пропагандистам, з окупованої Луганщини туди раптово з’їздили навіть так звані митники.
Учасникам — індивідуальне навчання та «інформаційна підтримка»
Офіційно «фестиваль» пройшов з 1 по 7 березня 2024 року, але перша згадка про нього в офіційному рупорі окупаційної влади Луганської області, на сайті ЛИЦ, з’явилася 9 вересня 2023 року. Далі — по кілька новин кожного місяця і просто їхня навала у лютому та березні — напередодні «фестивалю» та після.
Його організатори запевняють, що участь у «фестивалі» взяли близько 20 тисяч російських та іноземних «молодих лідерів» з бізнесу, науки, медіа, міжнародного співробітництва, культури, освіти, суспільного життя. Також на ньому були підлітки з дитячих об’єднань та організацій.
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Від окупаційної влади Луганщини відповідальною за комунікацію з дирекцією «фестивалю» призначили так звану міністерку молодіжної політики «ЛНР» Юлію Величко.
Час від часу окупанти нагадували молоді, що відбір на нього триває. Зокрема, той самий пропагандистський сайт ЛИЦ.
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Для «фестивалю» сформували «волонтерський корпус». До нього увійшли понад 200 студентів із незаконно створених вишів на території Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Готували їх у спеціально створеному центрі на окупованій території Запорізької області.
Читайте також: Нестача кадрів, тиск окупантів та загиблі колеги: яким був медіарік на Луганщині?
Для цього навіть переводили відібраних студентів на індивідуальну форму навчання, адже мандрівки, пов’язані із «фестивалем», вимагали часу. Також росіяни обіцяли майбутнім волонтерам «інформаційну підтримку». Але публічних роз’яснень, що саме входить до такої «підтримки» не було.
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Окремо на «фестиваль» відбирали представників російського молодіжного руху «Движение первых», яке, як і інші російські рухи, шириться Луганщиною.
Колаборанти настільки чекали цього «фестивалю», що коли інформації, по суті, не було, а дуже хотілося, про це просто поговорити, проводили акції, до прикладу, «флешмоб по отсчету 100 дней до Всемирного фестиваля молодежи». Для цього учасники заходу вишикувались у число 100 і постили це в медіа чи соцмережах.
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Серед умов відбору — есей, який учасники мали подавати разом із портфоліо. Якщо пройшли цей етап, то далі потрібно було записувати відеовізитку. Якщо проходили і це, то вже далі реєструвалися на «фестиваль».
Заманювали на фестиваль і відомими західними митцями. У листопаді організатори повідомили, що на «фестиваль» приїде французький режисер Люк Бессон.
Тоді ж стало відомо про формування «Молодіжного руху небайдужих», яке нібито сформувалося від представників інших країн і які так само збиралися на «фестиваль».
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
А ще розганялась інформація про те, що на ньому виступить півтори тисячі спікерів. Ці всі повідомлення з’являлися в рамках акції «100 днів до фестивалю».
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Щоб оцінити масштаб та важливість цього дійства для окупантів, варто зазначити, що в рамках тієї ж акції до учасників звернувся російський президент Володимир Путін. У своєму зверненні він зазначив, що для участі у «фестивалі» подали заявки представники 183 країн. (І це при тому, що до ООН входить 193 держави — Ред.) Цей запит Путін пояснив, там, «всіх цікавлять і досягнення їхньої країни».
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
У грудні 2023 року ватажок угруповання «ЛНР» Леонід Пасічник повідомив, що в рамках «фестивалю» на окуповану Луганщину приїдуть 40 іноземців. Щоправда, з яких країн і яких професій ці люди, він не уточнив.
У лютому 2024 року стало відомо, що від окупованої Луганщини на «фестиваль» поїде 81 учасник та 30 волонтерів.
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Окрім того, що офіційні російські окупаційні медіа планомірно писали про цей «фестиваль» з осені 2023 року, його історію створення розповідали школярам на окупованих територіях України на так званих уроках «Разговоры о важном».
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Зрештою, 25 лютого 2024 року волонтери з окупованої Луганщини вирушили до Сочі.
28 лютого в інфопросторі окупованої Луганщини знову «вспливли» 40 іноземних делегатів. Цього разу інформації було трохи більше. Йшлося про представників таких країн як Єгипет, Камерун, Болівія, Перу, Іспанія, Німеччина.
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Згадки про «Новороссию» та запрошення на війну
А зараз буде несподіванка. В рамках «Всемирного фестиваля молодежи» росіяни згадали забутий так би мовити топонім «Новороссия». Пам’ятаєте, у 2014-му з ним носилися самі росіяни та місцеві колаборанти? Десь з 2017-го його в поважних окупаційних колах вже не згадували. А тих, хто згадував, навіть свої вважали маргіналами. Можна припустити, що то мало бути об’єднання окупованих територій Донеччини та Луганщини.
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Але в сучасному розумінні окупантів, «Новороссия» — це окуповані території Запорізької та Херсонської областей. Принаймні це випливає із повідомлення пропагандистського сайту ЛИЦ «Делегации ЛНР, ДНР и Новороссии вместе отправились на Всемирный фестиваль молодежи в Сочи». Вже у самому тілі повідомлення «Новороссию» розшифрували як Запорізьку та Херсонську області.
Забігаючи наперед, зазначу, що слово «Новороссия» на адресу Херсонщини та Запоріжчини вжив і міністр освіти РФ Валерій Фальков вже під час «фестивалю».
Складно оцінити безпекову складову цього «фестивалю» під час основного заходу в Сочі, але безпечність організаторів у формуванні регіональних програм — вражає.
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Учасникам пропонували на вибір їхати або в міста на окуповані українські території, або до російських населених пунктів, де тривають активні бойові дії. Серед них — Курськ та Бєлгород. Там на них чекала так би мовити культурна програма. На Луганщині делегатів возили місцями, пов’язаними із подіями Другої світової війни. Також з ними зустрівся важаток угруповання «ЛНР» Леонід Пасічник.
Попри те, що «фестиваль» декларує прагнення об’єднання молоді з різних країн, росіянам складно подолати в собі бажання роз’єднувати. Тож, у день відкриття заходу організатори повідомили, що на нього приїхали учасники з недружніх до Росії країн. Втім, з яких саме країн — не вказали.
1 березня сайт ЛИЦ також повідомив, що на «Всемирный фестиваль молодежи» поїхала делегація луганської митниці. І тут як ніколи хочеться подробиць, але їх немає. Колаборанти навіщось написали про це буквально одне речення, без жодних коментарів чи цитат.
Відкриваючи фестиваль, Путін у відеозверненні знову наголосив на його «всесвітності». Цього разу він сказав, що вже не зі 183, а зі 190 країн приїхали учасники. За його словами, були присутні представники 300 народів. Що ж…дуже-дуже не хочеться бути саменькому.
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
Стаття про публічну дипломатію та вивчення російської
Для чого ж був весь цей «теплий» прийом за рахунок росіян? За результатами «фестивалю», молодь окупованої Луганщини напише статтю спільно з представниками делегації Словаччини про публічну дипломатію, у якій, зокрема, «розглянуть механізми просування російського порядку денного за кордоном».
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
А учасник з окупованої Луганщини Іван Грива запише інтерв’ю з головною редакторкою RT Маргаритою Симоньян. У ньому вони планують обговорити зовнішню політику Росії та поширення ідей Росії у світі.
Скрін з пропагандистського сайту ЛИЦ
І на завершення — ще одне офіційне повідомлення з «фестивалю»: його учасники нібито домовилися вивчати російську та проводити міжнародні зустрічі. Тобто, цей «фестиваль» триватиме довго і не є одноразовою акцією.
Це лише два приклади подальшої співпраці, про які написали місцеві колаборанти, зокрема, з Луганщини.
Загалом, «фестиваль» дуже схожий на метод будівництва розгалуженої мережі агентів за кордоном. Правильно обрана вікова категорія: молоді люди, які швидко запалюються ідеями. Правильно обране місце: Сочі, як одна з яскравих вітрин Росії. Напевно, росіяни витратились і на готелі, і на розважальну програму, щоб довести свою платоспроможність перед громадянами інших країн. Такі методи вони застосовували і до українських медійників до війни — запрошували на заходи, багато спілкувалися, щоб визначити тригери людини, а потім — працювали по цих напрямках, намагаючись зробити людину лояльну до російської політики, зокрема, щодо України.
Читайте також: Найбільше — про наслідки війни, найменше — про політику: про що пишуть у новинах луганські релоковані медіа
Судячи з підозр, які співробітники СБУ повідомляють місцевим колаборантам, певною мірою, методи окупантів дієві. Як один з варіантів протиотрути від російської пропаганди може бути культурна дипломатія. Її Україна і так активно розвиває від початку війни та посилено — з початком повномасштабного вторгнення. Зрештою, після 24 лютого 2022 року мільйони українців вимушено виїхали за кордон, ставши амбасадорами своєї країни та її культури.
Валентина Троян, регіональна представниця ІМІ в Луганській області
Написання цього блогу стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проєкт USAID «Медійна програма в Україні», який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю ГО «Інститут масової інформації» та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews.
Вибухи одесити чують майже щоночі. Подекуди влучання у житлові будинки, десятки загиблих, серед яких — діти. Таким став березень 2024 року для жителів Одеси. Через те, що російські атаки на місто почастішали, одні люди стали частіше спускатись до укриттів. Інші — навпаки стали сприймати це буденністю і намагаються не змінювати свій графік через обстріли. Олександр й Марина живуть у місті. Розповідають, що під час повітряних тривог в укриття не йдуть.
Поблизу будинку сховища немає, а йти кілька кварталів — не бачать сенсу.
«Ні, а нащо, це зайва трата часу», — пояснює місцевий житель Олександр.
«Якщо дано, то і у сховище, і не у сховище прилетить. У нас такі небезпечні укриття, що можна і там померти. Сенс бігти? Куди бігти?»*, — говорить жінка.
*Громадське радіо наголошує, що безпека понад усе, і під час повітряних тривог завжди потрібно іти до найближчого укриття.
Одеситка Ірина каже, що під час сильних обстрілів спускається до паркінгу у її будинку.
«На початку війни ми виходили частіше, зараз — рідше. У нас є паркінг на нульовому поверсі. Але ми зазвичай ховаємося за двома стінами. І дивимось у Телеграмі, якщо прям в нашу сторону (летить — ред.), якщо дуже серйозно, тоді вже спускаємось. У нашому будинку багато хто спускається. З дітьми в основному», — говорить жінка.
За словами начальника управління з питань цивільного захисту, заступника директора Департаменту муніципальної безпеки Одеської міської ради Володимира Харіщака, протягом 2023 року у місті майже у чотири рази зросла кількість найпростіших укриттів. В основному, це підвали та підземні паркінги. Зараз таких сховищ в Одесі 860.
«Ми за останній рік нарощуємо систему укриттів населення, збільшуємо фонд укриттів за рахунок перевірки і актування найпростіших укриттів», — говорить Володимир Харіщак.
Слухайте також: Укриття у школах Запоріжжя не мають сенсу, бо до них ніхто не встигає дійти — Тітова
Перевіряють вже наявні укриття раз на квартал. А періодично додають до переліку нові приміщення, якщо вони відповідають вимогам. Приміщення має буде підвальним. Якщо цокольне, то вікна мають закривати мішками з піском. Висота стелі — не менше 1 метра 80 сантиметрів, вільні шляхи евакуації — кілька виходів, наявність освітлення.
«Якщо це все відповідає вимогам, тоді ми на комісії разом із представниками районних адміністрацій, Державної служби з надзвичайних ситуацій актуємо і вносимо до електронного і паперового обліку найпростіших укриттів. Ми працюємо із забудовниками і, коли йде здача будинку, звертаємо увагу, де знаходиться підвальне приміщення або паркінги. Ми їх додаємо до загального фонду укриттів Одеси», — додає Володимир Харіщак.
Крім найпростіших у місті є ще 353 захисні споруди цивільного захисту. 85 з них у комунальній власності. Ще 23 укриття в комунальну власність мають передають з балансу Фонду держмайна України. Більшість з них — сховища збанкрутілих підприємств. Цьогоріч їх мають відремонтувати.
«Більшість підприємств знаходиться безпосередньо і в [житловій] забудові, ось в центральній частині міста. Було би доречно використовувати ці захисні споруди для укриття жителів міста. Така робота проводиться, ці споруди будуть відремонтовані і приведені до належного стану», — додає Харіщак.
Найскладніша ситуація зі сховищами у Пересипському та Хаджибейському районах Одеси. Більшість забудови там — «хрущовки» радянських часів. Укриття в них не передбачались.
Читайте також: Клименко після удару по Одесі доручив переглянути алгоритм роботи екстрених служб
За словами, Володимира Харіщака, після березневих ракетних обстрілів та дронових атак жителі почали частіше скражитися до міськради на закриті укриття. Чиновник пояснює, понад 90% сховищ знаходяться у приватній власності чи на балансі ОСББ, а відповідальність за допуск людей туди несе балансоутримувач.
«Після трагічних подій, які відбулися у березні, ми отримуємо багато звернень громадян щодо того, що певна кількість найпростіших укриттів зачинена і нашим мешканцям не надається доступ до цих приміщень. Ми постійно відпрацьовуємо ці скарги. Ми звертаємося до Національної поліції, у нас є спільний наказ Одеської військової адміністрації і оперативного стратегічного угруповання «Одеса», який визначає відповідальність, порядок доступу населення до таких укриттів фонду захисних споруд під час військового стану. Крім того, Кримінальний Кодекс України передбачає таке поняття як «залишення у небезпеці», — зазначив Володимир Харіщак.
Цьогоріч в Одесі за підтримки міжнародних партнерів на кінцевих зупинках громадського транспорту встановили 5 мобільних укриттів. Такі ж конструкції обіцяють встановити й в інших районах.
На капітальні ремонти та будівництво укриттів у 2024 році з Одеського міського бюджету виділили 345 млн грн. За ці гроші планують зокрема обладнати найпростіші укриття у закладах освіти та лікарнях.
Ситуація з тваринами на прифронтових та деокупованих територіях стабільно тяжка. Волонтерки й волонтери допомагають їжею для тварин чи їздять стерилізувати або вивозять тварин з зон бойових дій. Але цього, на жаль, наразі недостатньо.
Серед тих, хто допомагає — ГО «Колективи Солідарності». Команда з початку 2023 року їздить на прифронтові території, аби допомогти людям та тваринам, що постраждали від війни. На початку лютого відбулась чергова поїздка: людям, що опікуються тваринами у Куп’янську, Ізюмі та Погонівці, привозили корм.
Волонтерка Вікторія залишилась у Куп’янську виключно через тварин. Вона все життя займалась зооволонтерством і не могла собі уявити, як можна полишити тих, хто не в змозі сам себе захистити. Її будні — це допомога кормом містянам, у яких під опікою є тварини, постійні поїздки до Харківських ветклінік та прилаштування підопічних.
Корму, що привезли «Колективи Солідарності» вистачить, щоб закрити запити трьох волонтерок на місяць, усього в них — близько 50 тварин. А вже за місяць потрібно буде знову шукати шляхи забезпечення котів та собак їжею.
Проблема з безконтрольним розмноженням, яка була актуальна і до початку повномасштабної війни, тільки посилилась. Багато тварин і до цього були безхатніми й питанням стерилізації майже ніхто не займався. Але також багато тварин, що колись мали власників, стали безхатьками, і переважна більшість з них — також не стерилізовані. Як вирішити це в умовах війни поки незрозуміло, але ясно одне — різноманітних проєктів, спрямованих на зоозахист, потрібно більше!
Лідія Семенівна, пенсіонерка з інвалідністю, не захотіла полишати рідне місто і зараз годує всіх котиків своєї вулиці, бо майже всіх їх залишили сусіди, евакуюючись. У неї немає доходу, лише мізерна пенсія, на яку вона і забезпечує себе та підопічних. Вікторія намагається всіляко їй допомагати.
Під опікою Лідії Семенівни близько 20 котиків та кішок та декілька собак.
А поки ті організації, що наразі існують, намагаються своїми силами закривати потреби, що виникають у цивільних біля фронту. Як-от волонтери й волонтерки «Колективів Солідарності»: раз на 1-2 місяці у них відбуваються гуманітарні місії, частіше — це закриття базових та побутових потреб людей, інколи — це виключно допомога кормом.
Сергій та Валентина спочатку були вимушені виїхати з рідного села, але дуже переймалися за всіх тварин, що тут залишились, тож повернулись, як тільки видалась нагода. Допомоги від організацій вони не отримують, тож у хід йдуть звичайні людські продукти, бо окрім котів та собак, у них в господарстві є ще й свійські тварини.
Під опікою подружжя близько 15 котів та 5 собак. Запас корму, що їм надали «Колективи Солідарності», забезпечить безпроблемне харчування приблизно на півтора місяця, тож в планах організації знову навідатись в гості навесні.
«Щоразу, коли приїжджаєш в деокуповане містечко чи селище, напівзруйноване і все ще обстрілюване, бачиш бідолашних тварин в занехаяному стані та людей, моральний дух яких невідомо на чому тримається, серце відчутно щемить і стискається від болю. І думаєш, чому кузов машини такий маленький або чому вдалось так мало назбирати/закупити/привезти їжі?», — каже волонтерка «Колективів Солідарності» Ксенія Козенюк.
Яніна, зооволонтерка з Ізюма, лишалась у місті весь час, пережила окупацію, дочекалась приходу ЗСУ та ні на день не забувала про найменших — під її опікою зараз приблизно 20 котиків. Квартира Яніни постраждала від обстрілів, тож наразі вона мешкає у житлі військового та опікується його котиком — такий от обмін.
«З часом (занадто швидко, але наша психіка так влаштована) звикаєш до вигляду розбомблених будинків, тварин, що снують навколо у пошуках їжі, до людей, що дивляться на тебе очима, сповненими сподівань, і це стає просто роботою. Черговою поїздкою на прифронт, де маєш виконати заплановане, зібрати нові запити. І вже просто не звертаєш уваги на звуки вильотів чи прильотів», — розказує Ксенія.
Усі підопічні Яніни живуть разом із нею, усі доглянуті та стерилізовані. Окрім корму, у волонтерки є велика потреба в протипаразитарних обробках та наповнювачі, бо зазвичай акцент волонтерів першочергово йде на їжу і мало хто думає про спеціальні ліки.
Колежанка Яніни і сусідка, Валя також доглядає всіх вуличних котиків в окрузі. Їхня кількість коливається, когось вдається прилаштувати, а хтось так і живе просто неба.
«Складно уявити життя українців, що залучені в бойових діях чи волонтерській роботі, після війни. Зараз це те, що надає сенс життю, мотивує рухатись, робити все посильне і непосильне для задоволення гострих потреб. Звісно, після нашої перемоги у нас буде багато роботи з відновлення країни, вже зараз дуже очевидні сфери, які критично необхідно змінювати. Але війна стала саме тим фактором, що понівечив психіку майже кожного з нас і таке не проходить безслідно. Питання в тому, що ми як нація будемо з тим робити?», — підсумовує Ксенія.
Громадська ініціатива під назвою «Голка» стартувала на початку цього року у День Злуки. Її співзасновницями стали журналістки та комунікаційниці Ірина Федорів та Маргарита Ситник. Вони кажуть, що головна мета громадської ініціативи — це, так би мовити, «зшивати» представників різних секторів заради розв’язання важливих проблем. Зокрема, проблем нацбезпеки та боротьби з корупцією, уникнення авторитаризму, збереження курсу децентралізації в Україні та багатьох інших. Також серед завдань — згуртувати українців за кордоном заради відбудови і відновлення України.
«Голка» об’єднує представників громадськості, медіа, різних гілок влади, бізнесу та міжнародних партнерів задля захисту суспільно важливих цінностей та зміцнення української державності. Аби детальніше поговорити про мету та діяльність «Голки» журналістка Світлана Мялик запросила до розмови співзасновницю цієї громадської ініціативи Ірину Федорів.
«Ті, хто виїхали за кордон, будуть нашими амбасадорами, які лобіюватимуть наші інтереси»
— Як виник задум створення громадської організації «Голка»? Знаю, що ви запустили її разом з Маргаритою Ситник, теж журналісткою і комунікаційницею — для чого і для кого?
— Перед цим Новим роком дуже багато людей приходили до мене і казали, що давайте щось робити, щось створювати. Маргарита (Ситник — ред.) теж прийшла і запропонувала: давай об’єднувати наших людей за кордоном і щось робити з людьми тут (в Україні – ред.). Я кажу: “Боже, ну що ж робити?” Давайте зробимо громадську організацію, раз ви такі активні. Бо є дизайнери, які готові безкоштовно малювати, є автори, які готові безкоштовно писати тексти. Тобто гріх не об’єднати людей, які готові щось робити для країни. Ну, і в принципі нам допомогли із створенням сайту. Автори пишуть, дизайнери малюють, Марго (Ситник – ред.) комунікаційно допомагає. І ми вибрали для себе низку напрямів. Один з них – це нацбезпека, другий – це боротьба з корупцією і третій – це моніторинг [українського] законодавства на предмет нормальних і прозорих правил відбудови і відновлення. І працюємо зараз в цьому напрямку.
Співзасновниці ГІ «Голка» Ірина Федорів і Маргарита Ситник
— Це дуже важливі й складні напрями, насправді. Ви сказали, що одна з ідей — це «зшивати», об’єднувати українців за кордоном. Це окремий напрям чи вони пов’язані між собою?
— Звичайно. Як можна не пов’язувати українців за кордоном, наприклад, з відбудовою і відновленням, і боротьбою з корупцією? Ті, хто виїхали за кордон, вони будуть нашими амбасадорами, які лобіюватимуть наші інтереси. Вони вже є нашими амбасадорами.
Але їх можна активізувати. Тобто, одне діло, коли 10% [від загалу тих, хто виїхав] розуміють, що робити і гуртуються. Інша справа, коли більше людей. Ми розуміємо, що ми не піднімемо всі 100%. Але кожен має працювати на те, щоб ці люди працювали краще і допомагали краще. І питання в тому, як їх надихнути, вмотивувати, сподвигнути? Бо нам будуть потреба ресурси на відбудову, на відновлення. А ми зі свого боку тут [в Україні] маємо довести, що ми якісно боремося з корупцією. І наш уряд, і парламент здатний придумати і затвердити нормальні, прозорі правила для відбудови й розподілу ресурсів. Ну, щоб це були чесні правила гри.
«Голка» — це і про «зшивання», і про лікування, і про стібання, і про те, що можна когось «поколоти» при потребі”
— Ваша громадська ініціатива називається «Голка». Чому така назва? Головний зміст у тому, щоб «зшивати», тобто об’єднувати людей?
— Голка може зшивати. Вона і про лідерство, бо «куди голка, туди й нитка». Голка може колоти. Якщо йдеться про тих, хто нечемно себе поводить, якщо ми говоримо про корупцію. Голка може стібати, голка може лікувати. Тобто ми, коли думали над назвою, ми саме обирали ту, яка не дасть організації якийсь один тон. Тому що це впливає і на комунікації, і на те, як ти себе позиціонує, а яка нам дасть можливість бути більше, ніж в одному проєкті. І «Голка» — це, мені здається, дуже чудова історія. Це і про зшивання, і про лікування, і про стібання і про те, що можна когось поколоти при потребі. Ну, нам воно зайшло.
«Якщо говорити про вплив Росії на інформаційний простір, він, дійсно, шалений»
— До речі, теж думала над тим, що багато українців з початку повномасштабної війни Росії проти України виїхало за кордон. Українці різних професій стали воєнними мігрантами. І як можна їх об’єднати — це питання. Тому що навіть якщо брати журналістів, то багато журналістів теж виїхало. В принципі, можна якимось чином їх об’єднати. Я не знаю, хто це має робити, чи це громадські організації, чи це влада українська? Щоб якимось чином допомагати журналістам допомагати Україні за кордоном. Тобто говорити на тему відбудови, роз’яснювати українську політику, давати суспільствам інших країн правду про війну і багато, багато питань. Тому що ми бачимо, що російська дезінформація, фейки… все це діє, і туди вкладаються шалені кошти. Що ви про це думаєте?
— Однозначно тут, якщо ставити питання, чи це має робити держава, чи громадський сектор, то 100%, що це мають робити всі. Тут і громадський сектор, і медійники, і держава мають бути за одно. Якщо говорити про вплив Росії на інформаційний простір, він дійсно шалений. Якраз ми буквально кілька тижнів тому зробили від громадської ініціативи «Голка» дослідження про те, як впливає Телеграм, і як вони намагаються через телеграм-канали Андрія Портнова, Ростислава Кравця, по суті нівелювати судову реформу, яка в нас відбувається. А чому важлива судова реформа? Бо це про інвестиції: якщо не буде довіри до наших судів, які ж інвестори сюди прийдуть? І хто буде піднімати нашу економіку? Бо це, по суті, наша самостійність і можливість боронитися від ворога. Це перший аспект. Другий аспект, що робити з українцями за кордоном?
У нас є прекрасний унікальний випадок з Аліною Лізуновою, яка з Бучі приїхала до США. Тобто, уявіть собі: людина живе взагалі, навіть не в Європі, а там, де часова різниця колосальна (інший часовий пояс — ред.).
Тобто ми спимо — вона не спить, вона спить — а ми працюємо, розумієте? Ми разом з нею намагаємось захистити парк в Бучі від знищення. І вона пише матеріали для нашої ініціативи. Ми їй допомагаємо – зв’язуємо з народними депутатами, з військовою адміністрацією.
— Аліна журналістка?
— В принципі, вона раніше писала. Розумієте, яка грань — журналіст… Хтось журналіст за освітою, хтось — не журналіст, але пише. Ну, я б сказала, що це «громадська журналістика». Тобто, коли людина може писати і може допомагати громаді. Не в освіті, напевно, історія якась має бути, а в тому, що ти можеш писати. Якщо ти можеш взяти коментарі в голови екологічної комісії облради, в нардепа, ти вже можеш прислужитися громаді. І вона, дійсно, допомагає своїй громаді зберегти зелену зону. І це прекрасно!
— Який був перший день організації, коли ви з’явились?
— У юридичній площині ми 27 грудня минулого року з’явились. Але ж поки ми створили сайт, поки ми написали перші матеріали – це трохи забрало часу. І ми вирішили, що оскільки голка зшиває, то День Злуки, який об’єднує, він дуже знаковий і символічний. Нам треба виходити з відкриттям саме в цей день.
«Ми наголошуємо на ризиках містобудівної реформи, яку намагаються протягнути через уряд… ми не можемо підривати довіру західних партнерів»
— Які першочергові завдання ви собі ставите? На початку розмови ви сказали про ключові напрями. А що зараз стоїть на порядку денному, наприклад, на півріччя?
— Якщо говорити про кричущі проблеми, це у нас історія з містобудівною «реформою» в лапках, яку намагаються протягнути через парламент, а тепер і через уряд лобісти-забудовники. Це так званий «скандальний законопроєкт» номер 5655. І ми з самого початку відкриття дуже добре попрацювали над тим, щоб підготувати аналітику. Відправили її уряду, відправили її партнерам. Мені вже надіслали звіт Chatham House, і там є посилання на матеріали «Голки». І я вважаю, що для організації, яка тільки з’явилася, це – визнання. Розуміння експертизи і того, що ми робимо. І ми наголошуємо на ризиках цієї містобудівної реформи, яку намагаються протягнути через уряд. На тому, що ми не можемо підривати довіру західних партнерів, і говоримо про те, що нам потрібно напрацювати. Ми ж не просто проти, ми маємо запропонувати щось. От ми маємо напрацювати містобудівний кодекс такий, аби правила для відбудови і для того, щоб ми розуміли, як ми плануємо простір в громадах, були чесними, прозорими, щоб була почута думка громадян, архітекторів, археологів. А не тільки думка забудовників, як це придумали собі деякі люди в профільному комітеті [Верховної Ради]. Ну, є ще низка законодавчих ініціатив, які протягують просто під виглядом відбудови. Ну, от одна з них – це побудова морських портів на берегах річок і озер. Ну, смішно, правда?
Морські порти на берегах річок і озер… Тобто, вони розуміють, що західним партнерам можна розказати про те, що нам треба вивозити зерно і чим швидше, і «пакують» в морські порти по суті забудову прибережних смуг. І оце все треба «виловлювати», відстежувати, щоб не вийшло так, що під намаганням якнайшвидше створити правила для відбудови, вони не «пропхали» якісь корупційні схеми і оборудки, від яких виграють забудовники і постраждають громадяни, по суті.
— Тут дуже важлива активна позиція саме громадського сектору, громадських активістів. Щоб подібних речей не було. А тут якось західний досвід, досвід закордонних експертів може допомогти?
— Звичайно, може. Ми і консультуємось з тими, хто має такий досвід за кордоном. І ті, хто розробляють, наприклад, Містобудівний кодекс, вони теж вивчають практику за кордоном. Але розумієте в чому проблема: ми от дивилися нещодавно законопроєкт, який передбачає переведення сільськогосподарської землі, зміну цільового призначення, під промисловість. Ну, знову ж таки, все ніби на благо для інвесторів – аби вони прийшли в Україну, і ми «в один клік» змінимо цільове призначення сільгоспземлі під промисловість. Але виходить, що це законопроєкт, який по суті, нівелює громадські слухання! Тобто не буде громадських слухань, щоб запитати громаду, хочуть вони чи не хочуть вони все це діло в громаді мати? Виходить, що ми все це не для громадян робимо? Він [законопроєкт] проходить антикорупційні бар’єри, які вибудували ми з західними партнерами. І підписують цей законопроєкт. То в мене питання: чому не працюють антикорупційні бар’єри, як запобіжники? Бо для чого ж ми їх вибудовували? Аби вони зупиняли такі законопроекти, як про сільськогосподарську землю. Це серйозні ризики, і про це треба говорити. Треба відправляти цю аналітику міжнародним партнерам. Тобто ми, коли робимо матеріали, обов’язково інформуємо тих міжнародних партнерів, кого ми знаємо, і щоб вони прочитали, усвідомили, де є проблеми, ризики. І так само інформуємо наших партнерів про проблеми, які у нас є в адвокатурі, або судовій реформі.
— Ірино, дякую вам за розмову. Бажаю успіху громадській ініціативі «Голка». І щоб усі плани, всі напрямки були вами реалізовані.
— І я дякую, що ви так само підтримуєте це інформаційне поле. Тому що коли громадський сектор активно взаємодіє з медіа, то ми створюємо оці бар’єри. Можливо, десь антикорупційні бар’єри не спрацювали, але суспільні бар’єри мають спрацювати!
Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine
Вона часто буває на акціях на підтримку полонених українських військових. Зазвичай приходить у військовій формі з нашивкою «Хрещена». Її звуть Тетяна Теплюк, але жінка воліє, щоб до неї зверталися за позивним. Вона потрапила в російський полон і була обміняна під Новий рік у 2022-му. І це її історія.
Нашивка з позивним/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
На момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну Хрещена була в Маріуполі. З 2015-го року вона була вільнонайманою медичною сестрою у бригаді спеціального призначення «Азов» (раніше полк – ред.). У Маріуполь жінка хотіла потрапити після звільнення міста в червні 2014, коли її похресник, який служив в «Азові», сказав, що у медпункт потрібна людина:
«Усі молоді хочуть на «передок», хочуть там, де бойові дії, а в гарнізоні, в медпункті трішечки спокійно для них. Звісно, я погодилась моментально. Я чекала цього запрошення, знаючи, що мене не візьмуть, якщо сама прийду. Я просто шукала, я в думках шукала варіанти, як же мені туди попасти. А коли у Маріуполі стався обстріл «Східного» (мікрорайон у Маріуполі, який росіяни обстріляли в січні 2015 року — ред.), я в це місто просто закохалася заочно. Дуже хотіла потрапити в Маріуполь. Я собі навіть думала, а можливо б мені туди переїхати працювати», — говорить Хрещена.
Вона родом із Василькова на Київщині і 42 роки відпрацювала в київському пологовому будинку.
Тетяна Теплюк на акції/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
У російський полон Хрещена вийшла разом із усіма з заводу «Азовсталь». Вона отримала статус мобілізованої вже під час оточення Маріуполя. Спочатку потрапила в колонію в Оленівці і дуже боялася, що після полону не зможе ходити:
«Полон — жахливе випробування, фізично важкі умови. Ми не могли навіть нормально пересуватися по маленькій камері. Переступали одна через одну, якщо потрібно було кудись відійти. Я дуже боялася, що в мене відмовлять ноги від цього сидіння на одному місці 4 місяці. Але найбільше — померти в полоні, померти на чужій землі», — говорить Хрещена.
Під час теракту в Оленівці 29 липня 2022 року, вона знаходилася на території колонії. Але полонених жінок-військовослужбовиць тримали в іншій частині колонії. Пригадує, що чула і вибух, і крики, але нічим не могла допомогти. Пізніше важкопоранених перемістили в приміщення за стіною, і вона чула, як військові стогнали від болю. А потім Хрещену перевели в колонію у російському місті Таганрог.
«Оленівка, звісно, дуже страшне місце, але це було не таке страшне місце, як Таганрог. Люди, ну як сказати, дурнуваті, жорсткуваті, але не такі бездушні, як росіяни. Все ж, відчувалось, що це бувший наш народ. Із ними можна було розмовляти, спілкуватись, іноді навіть сперечатись, можна було навіть щось попросити. З росіянами це все неможливо».
Плакат Хрещеної/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Хрещена розповідає, що процес обміну тривав для неї два дні. Сміється, що 30 грудня 2022, коли їй скомандували збиратися і принесли її одяг, а потім назад перевдягли в тюремний і відправили назад до камери, було репетицією.
«Але вже ввечері в мене було таке відчуття, що завтра все повториться, і це вже буде свобода. 31-го знову 4 ранку, знову «Теплюк на вихід». Я зібрала всі речі. До речі, 30-го я забула капці в камері. Наступного дня, капці я вже поклала в кишені. Нічого там не лишила. І вже коли нам зав’язали очі скотчем, зв’язали руки стяжками, стало зрозуміло, що ми їдемо на обмін», — пригадує жінка.
У російський полон вона потрапила в 70 років. Зараз вона є діючою військовою і знаходиться у тилу.
«У мене там, просто, дуже багато хлопчиків» — хитає головою жінка, коли пояснює, чому приходить на акції.
«Розумієте, я навіть не знаю, я до цих пір не знаю всіх загинувших. Там два моїх водія, от з нашого медпункту, при медпункті у мене були два водія. Потім до нас ходив волонтер Олександр — мануальний терапевт. Був абсолютно цивільною людиною, коли почалась повномасштабна війна, він прийшов, примкнув до «Азову», і він теж у полоні», — перераховує Хрещена.
Вона додає, що для того, щоб двері відкрилися — потрібно в них стукати і якщо голосно кричати про полонених, їх обов’язково звільнять.
Читайте також:
Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
Зазвичай у проекті «Полон» Громадське радіо розповідає про родини, які зустрічає протягом щотижневих акцій на підтримку полонених захисників Маріуполя. Це люди, які чекають своїх близьких із російського полону з весни 2022 року. Цього разу це історія Катерини Петренко та її родини. І вона відрізняється від наших звичних матеріалів.
Чоловік Катерини, Валерій Петренко, потрапив у російський полон із заводу «Азовсталь» 17 травня 2022 року. Він є військовим із 2016 року, а в бригаді спеціального призначення «Азов» служить з 2018 року.
Їхньому сину Макару було півроку, коли батько потрапив у російський полон. Повномасштабна війна застала Катерину і Макара в місті Бердянськ. Змогли виїхати з окупації через місяць, 2 квітня, приїхали в Запоріжжя, переночувавши в полі попередню добу:
«Ми пробули в окупації близько місяця. Але жили не в самому Бердянську, а в селі. Ми приїхали до бабусі в село, в центр області, бо сподівалися, що туди не долетять ракети. От така необізнаність була», — пригадує перші місяці повномасштабного вторгнення Катерина.
Катерина і Макар на акції/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Через рік, 6 травня 2023 року, в Катерини задзвонив телефон. Зараз вона не працює, тому що знаходиться в декретній відпустці:
«Це був він, мій чоловік. Він сказав: «Усе, я вдома». Ми почали ридати обидва і він одразу спитав про сина. Тому що в нашої дитини була операція. Він знав, що вона має бути, але не знав, як все пройшло. Розповів, що в полоні йому часто снилися жахи, що Макар погано переніс операцію», — говорить жінка.
Катерина, Валерій і Макар (фотосесія для проекту «TSVITE TEREN»)
Пригадує і сміється, каже, що стрибала по квартирі так, що ледь не збила з ніг дитину:
«Ти ніколи не знаєш заздалегідь про обмін. Дізнаєшся тільки коли тобі зателефонує твоя людина». Катерина описує їхню першу зустріч після обміну: «Це був найщасливіший день у моєму житті. Я коли сина народила, така щаслива не була, як тоді. Я пам’ятаю, який він був худий і зморений. Він казав мені, що в день обміну, в літаку він боявся навіть себе вщипнути, щоб не зрозуміти раптово, що це, наприклад, сон. Що от він зараз буде в Україні», — пригадує жінка.
Пізніше Катерина надіслала нам світлини з обміну. На фото її чоловік сидить на галявині з прапором України на колінах, їсть шоколадний батончик і говорить по телефону. Це був перший дзвінок на волі своїй дружині.
Валерій Петренко після обміну/Джерело: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими)
За словами Катерини, чоловіка обміняли на трьох російських льотчиків. Вона пригадує, що після радості з приводу повернення чоловіка, дуже швидко прийшло усвідомлення:
«Я навіть не думала, що мене так швидко накриє усвідомлення того, скільки ще хлопців не обміняних. І скільки залишається родин, які як-от і ти колись чекають досі. Я приходжу на акції і коли бачу ці таблички «Поверніть мого батька», «Я мрію познайомитися з батьком», я не можу на це спокійно дивитися».
Після зустрічі з чоловіком, Катерина продовжила ходити на акції. Я бачила її ледь не на кожній, організований асоціацією родин захисників «Азовсталі», а Валерій повернувся до війська.
«По-перше, я вважаю, що відвідування акцій — мій суспільний борг. По-друге, тут лишаються в очікуванні родини, з якими ми разом чекали, списувалися у спільних чатах, ходили в Координаційний штаб, разом, обійнявшись, плакали. Я не можу так, — мого чоловіка обміняли і «всім дякую, розходимся». Так не робиться. Коли останній повернеться, от тоді припиню виходити», — говорить Катерина про свою мотивацію бути разом з іншими родинами на акціях.
Один із плакатів на акції біля дитячого візочка/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Жінка розповідає, що після того, як чоловік повернувся з полону, син довго не міг звикнути до тата:
«Він був дуже маленьким і не одразу прийняв батька. Був потрібен час дитині для усвідомлення, що є мама і батько, а не тільки мама».
Макар теж приходить на щотижневі акції із мамою, більше того — плакати для акцій він малює сам, мама тільки допомагає з написами.
Плакат Макара/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Читайте також:
Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
