Чорнобиль. Спогади живих людей: проєкт Олени Ребрик

Частина I. «Ми ніколи не повернемося додому»

Від авторки

Інтерв’ю до цього проєкту я записувала у період з 2020 по 2025 рік. Більшість матеріалів були зібрані до повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року.

Я народилася і прожила все життя у Києві, але за збігом обставин почала створювати цей проєкт в Ірпені у 2021 році, і продовжила — також в Ірпені, вже після деокупації міста. Ірпінь на деякий час став для мене тим самим маленьким містом із лісом та річкою, яким для моєї родини був Чорнобиль. І, на жаль, і це місто тепер назавжди має рани, що не загояться.

Початок

Цей проєкт можна було би назвати історією однієї сім’ї, моєї сім’ї, але нас таких немало. Родин, чиє життя назавжди змінив вибух на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року.

Тому завдяки моїм рідним, ці спогади і роздуми розкажуть про те, якими були Чорнобиль та Прип’ять до аварії, про емоції людей до та після. Як вони любили, страждали, сміялися, дорослішали, дружили, святкували, працювали та мріяли. У своєму рідному місті. Про їхні звичаї, побут та історію. Про зв’язок поколінь та його втрату.

• Вигаданих персонажів, змінених імен, художнього переосмислення подій або фактів, розказаних героями, тут немає.

Кожна розповідь від першої особи та роздуми навколо неї мають декілька етапів:

• Чорнобиль до аварії, про дитинство та повсякденне життя, сімейні історії, вписані у побут міста;
• Аварія на ЧАЕС, події, що передували, спогади про евакуацію та переживання лиха;
• Життя після аварії, емоції та намагання жити далі.
• Подекуди роздуми авторки про передумови та наслідки.
• Цитати авторів та їхніх праць, пов’язаних із історією Чорнобиля та Прип’яті, аварією тощо.

Розповіді всіх цих людей є дуже особистими, попри те, що минуло 39 років, говорити про це без сліз їм досі складно, тому на початку я хочу подякувати кожній та кожному з них за щирість, сміливість і правду. 

Але попри те, що здебільшого тут розповідається про мою родину, неможливо пройти повз багато важливих моментів, історичних, політичних, людських, які тісно переплітаються і випливають із розповідей моїх близьких.

---

Власні спогади

Село Хоцьки, Київська область. Мені десь 9-10 років.

— Бабусю, розкажи про Чорнобиль.
— Та вже все ж розповіла тобі, що розказати?
— Давай про їжаків, про котів! І про змій, про ліс розкажи!
— Ліси у нас були густі, і повно грибів, ягід, усього повно…
От ми ходили за чорницями якось, і виходимо на таку галявинку, вниз дивлюся, а там — змії лежать. Кільцями позвивалися, повкладалися.
— Страшно було?
— Ми їх не чіпали, тихенько розвернулися і пішли.
— А про котів ваших і собак давай!
— Ну добре. На нашій горі, де ми жили, були у нас і коти, і собаки на вулиці, ми їх у дім не пускали, але вони бува заскакували в хату, та й узимку іноді кота пускали ночувати, бо зими тоді були не те, що зараз, а справжні, люті морози.

То ми їх жаліли і не виганяли на ніч. І кіт буває рано вранці на двір проситься, я йому фіртку відкривала, і він скок у сніг, — і побіг справи робити свої. А ще був у нас котик, який став цупити котлети. Я його сварю: «Ну чого ж ти крадеш, я ж тебе годую». А потім якось простежила, куди він носить їх. Виявляється, у сараї кішечка ховалася, то він свою подружку підгодовував. А ще їжаки у нас на горі часті гості були. Їжаків, онучко, треба любити і не гнати з двору, вони змій відгонять. То я їм мисочку з молоком винесу, поставлю, і потім дивлюся, шур шур по двору, приходять і п’ють.

А ще був у нас песик колись, то він мене на роботу проводжав. Отак іду, а він за мною чимчикує. Я йому кажу:

«Та вже попрощалися, біжи додому, я дійду сама». А він стане, дивиться на мене, не біжить. А тоді розвертаюся, а він за стовпом сховався і думає, що я його не бачу. Смішнючий був!

А коли в евакуацію треба було їхати …

«Дід твій останнім із дому йшов. Знали, що тварин не можна забирати. Боявся, що бігтимуть за ним, не поясниш же їм. Він озирнувся, йдучи, а вони не рушили з місця. На порозі поруч одне з одним сиділи і дивилися йому вслід…», — згадувала бабуся Тетяна.

На цих історіях я зростала. Я народилася у 1991 році і була першою дитиною із нашої сім’ї, що вже фактично була не з Чорнобиля. Фактично — бо я і досі не вважаю себе киянкою, хоча народилася і все життя прожила в Києві. Завжди жартую про те, що, ну от, моя тітка народилася у Китаї (коли дідусь із бабусею були в гарнізоні у Порт-Артурі), то що, вона тепер китаянка?

Але звісно, це трохи інше. Просто коли ти постійно чуєш розмови своїх родичів, які щодня згадують щось про рідне місто, то і для тебе воно стає наче рідним.

Іноді я уявляю, яким би було моє життя без аварії. Я народилася би ймовірніше за все, вже у Прип’яті, бо мама і тато, які працювали у новоствореному біля реактора місті, після народження мого старшого брата у 1984 році, отримали там квартиру. Ми би проводили вихідні і свята у бабусь в Чорнобилі, ми святкували би Новий рік і Різдво разом. На їхній горі біля церкви. Наскільки наша сім’я пов’язана з тією церквою, я ще детально розповім.

Щоразу, коли я уявляю собі те, інакше життя, в якому ніколи не стало би місця для жартів про радіоактивних лосів чи двоголових білок, про те, що в мене десь має бути хвіст чи щось, на кшталт, «оскільки я «з чорнобильців»… Біс із ними, з тими жартами.

Я дізналася про те, що слово «Чорнобиль» спричиняє реакцію жаху та скорботи, тільки, мабуть, коли пішла до школи. Там, уже під час роковин трагедії, нас водили у музей Чорнобиля, влаштований просто у школі, і показували відеореконструкцію вибуху на ЧАЕС.

Я пам’ятаю, як усередині мене все вибухало разом із тим макетом, і я хотіла бігти звідти з усіх ніг, бо ж мій Чорнобиль був зеленим садом, сповненим історій дитинства від моєї бабусі і мами, від мого батька, сестер, тіток і дідуся. Від усього мого оточення, бо ж це був їхній дім.

Далеко-далеко вглиб історії, бо ми навіть не знаємо, коли наші пращури почали жити на тій землі. Мені невідомо було, що це за розкурочене залізо, радіоактивний граніт, сирени, «внимание, внимание», евакуація, загиблі герої, які ліквідували аварію…

Усе це було чимось новим, страшним, наче для мене аварія сталася знову, бо я уявляла Чорнобиль зовсім інакшим, і малою постійно забувала і запитувала у батьків, а чому ми живемо у Києві. А потім реальність забрала у мене той дитячий світ, у якому я жила…

Аварія сталася для мене, коли я почала дорослішати, і дедалі більше розуміти, що саме пережили мої рідні.
Моїй мамі на момент аварії було 26, а татові — 28. Я уже старша за обох. За моїми відчуттями — вони, зовсім юні, зіткнулися із таким жахом. Із тим, чого ще не було ніколи.

Що вони відчували тоді? Мені достатньо подивитися на маму, коли вона розповідає щось про тодішні події, і я відчуваю її біль. Цей біль я бачила в очах моєї дорогої бабусі, Тетяни Григорівни, до самого кінця її життя.

Коли я чую про те, що це «всього на всього переїзд», і «вам видали квартири, що ви ниєте», я знаю, що такі люди не розуміють, як це, — прикипіти до землі. Де ви виросли, пережили голод, війну, де захищали свої домівки від ворога, де плакали і сміялись, народжували дітей і ховали старих.

Як це — знати, що ані ти, ані наступні покоління не повернуться туди ніколи, а сліпі вікна покинутих домівок осиротіло вдивлятимуться у вічність і тишу чорнобильських лісів, рослин, пам’яті, поки жоден слід колись щасливого життя не зникне, поки не залишиться жодного дерева, яке би чуло сміх і пісні людей, чиє життя вибухнуло разом із тим клятим реактором.

Мій Чорнобиль — це дитинство, у якому не було інших історій, окрім як про нього, бо всі, кого я маленькою знала, жили своє просте для світу, і видатне для мене життя там. Бабусині історії про війну, про те, як вони ховалися в окопі просто у дворі, про те, як жили під час Голодомору, і як їх рятували ліс і річка.
А для зовнішнього світу він був радіацією, катастрофою, переселенцями, небезпекою, страхом, чимось, про що слід говорити пошепки, і звісно… «чорнобильцями».

Це було наче клеймо. Бо це не визначення місця походження. Це завжди було про «інакшість», відмінність, наче усі, хто жив там, віднині мають стати тінями і примарами постапокаліптичного радіоактивного майбуття. Чорнобильці. І мені досі здається, що слово це на всіх мовах звучить тільки так. Прокажені. Вигнані.

Хтось мені умудрявся навіть розповідати про те, як «трекляті чорнобильці собі квартир наотримували», та хіба ми не знаємо, скільки людей наживається на трагедіях? Поки тіла ще не охололи, а хтось непричетний вже біжить оформляти «інвалідність».

Та хіба ми судимо за такими людьми тих, хто втратив не просто дім, а й цілісність усього свого життя, зв’язок із предками, що вічно лежатимуть у просоченій радіацією землі?

Невже хтось і справді повірить, що місцеві жителі «мріяли», щоби їхній дім забрала найбільша техногенна катастрофа в історії людства? Звісно, усі ми «хотіли» жити не у власному домі, а у будинках, які нашвидкоруч будували для тих самих… Для чорнобильців.

Я не можу чітко пояснити це, але я не пам’ятаю, щоб насправді почувалася якоюсь особливою, чи «не такою», зростаючи у Києві, я не розуміла, — ну що з того, що моя родина звідти. Для мене «чорнобильці» тоді було тим самим, що й кияни або харків’яни.

Але це саме тому, що до того, як я потрапила у соціум, я чула про Чорнобиль лише добре. Теплі спогади, переживання. Молодість. Чула про те, як мої батьки ще малими дітьми знали одне одного. Як мій 12-річний тато катав на велосипеді мою маму, а вона звалилася з того велосипеда, і малий Ребрик отримав на горіхи…

Моє дитинство минуло у цьому Чорнобилі, бо я виросла на історіях про нього. Я до кожної деталі уявляю усі події, про які мені розповідали, так, ніби я була їх свідком, ніби все це відбувалося на моїх очах.

Моя бабуся Тетяна Григорівна Бондаренко (1923 р.н.), мамина мама, померла у 2015 році. Я так і не взяла у неї справжнього інтерв’ю. Не записала на диктофон дослівно її безцінні розповіді, на яких зростала. Не розповіла всьому світові про те, яким неймовірно важким і героїчним було її життя, і як саме Вона навчила мене, що за будь-яких важких і страшних обставин, можна любити, жити, бути красивою і бачити красу навколо.

Я прагну зберегти життя цього міста, бо про його смерть вже знає увесь світ. Я хочу дати голос тим, ким ніхто у цілому світі не цікавиться. Поки ще не пізно. І поки наш дім остаточно не став туристичною «зоною», замість «зоною відчуження». Для мене ж це «зона» юності моїх мами й тата. Це «зона» молодості моїх бабусь. «Зона» моїх уявних спогадів, бо реальні створити можливості я не мала.

У моїх дитячих «спогадах» є Чорнобиль 30-х років, коли моя бабуся була старшою з 8 дітей і мусила дбати про них. Чорнобиль 40-х, коли вона ховалася в окопі на власному подвір’ї, а з неба сипали бомби. Коли переходила поле під снарядами, тримаючи за руки маленьких братів і сестер.

А ще я «пам’ятаю» весну 86-го, коли бабуся їхала з Києва додому у Чорнобиль, пропливаючи повз палаючий реактор із банкою молока в руках.

«Доню, коли нас вивозили з міста, я стояла на нашій горі, та кричала, поки мене не забрали звідти».

Бабуся любила співати. На відміну від неї моя тітка Галя більше ніколи не співала після аварії.

«Думали — на три дні, а виявилося — назавжди…». Ці мамині слова закарбувалися у моєму серці на все життя. Я тишком-нишком читала її листи до тата, коли вона була з моїм малим братом в евакуації у Криму, а батько — на вахтах у Прип’яті, — і я плакала. Звісно. Бо то писала моя мама, яка була тоді молодшою за мене нинішню.

Молода жінка, чиє сімейне життя тільки що почалося. Мама не любить, коли я читаю ті листи, і я знаю чому. Бо в них занадто багато тієї інтимності, яка може бути лише між молодими чоловіком і дружиною.
Ті ж, хто міг розповісти про Чорнобиль самого початку ХХ сторіччя, уже пішли.

Хоча я мала змогу записати з ними інтерв’ю, я цього не зробила. Бо була не готова, занадто юна, занадто розсіяна… Їхні історії живуть у мені, історія мого міста живе у мені. Історія, яка існувала за сотні років до того, як назва «Чорнобиль» почала асоціюватися із трагедією, радіацією і рогатими білками у рудих лісах. До комп’ютерної гри, до сталкерів-екстремалів і тематичних музичних фестивалів.

До того, як президент країни заявив про те, що це, виявляється, має бути геть туристична локація. А може спочатку дозволити людям безперешкодно їздити до рідних місць? Безперешкодно відвідувати могили родичів, які заростають щороку так, що й не знайти?.

Якось я півтори години блукала заростями на чорнобильському кладовищі у пошуках могили, яку мама у відчаї не могла знайти, а я бігала поміж осілих хрестів і вишукувала знайоме ім’я.

Я ніколи не бачила таких незабудок, як на кладовищі у Чорнобилі того травневого дня. Велетенські кущі по коліно. Краса неймовірна.

Тож, можливо, слід згадати про зовсім іще живих людей, чиї домівки, покійні родичі та спогади досі там?

Це місце ще належить живим, і цього забрати в нас ніхто не має права.

---

• Із вдячності і нескінченної поваги і любові, я пишу цю збірку спогадів, які я трепетно збирала. Спогадів моїх родичів, усе, що я сама пам’ятаю від моєї бабусі.
  Спогади, які збережуться, щоби коли останні жителі і їхні діти зістаряться і відійдуть, — люди знали, що там було життя, що Чорнобиль був не лише місцем катастрофи, а живим містом із багатовіковою історією.
  Спогади тих, для кого Чорнобиль — це не тільки радіація і жах, через який вони пройшли. Для кого Чорнобиль — це рідний дім, юність, дитинство і спогади.Спогади живих людей.

---

Історичний нарис

Дуже важливим аспектом дослідження та усвідомлення трагедії, що сталася у 1986 році, є принаймні поверхове розуміння історії міста. Глибоко й масштабно історію Полісся і безпосередньо міста описали у своїй книзі «Чорнобиль. Історичний нарис» М.В. Черніговець та Н.М. Черніговець. Микола Володимирович Черніговець був троюрідним братом моєї мами і пішов із життя у 2020 році.

Наведу декілька уривків, щоби зосередити увагу читачів на тому, що Чорнобиль є дуже давнім містом історичного значення.

Мені складно описати свої почуття у момент, коли я зіткнулася зі своїми ровесниками, у дорослому 25+ віці, які безтурботно та зверхньо мені доводили, що Чорнобиль — це «новозбудоване місто», і взагалі, про що я тут розповідаю, «якими поколіннями моя сім’я там жила?».

Я намагалася пояснити їм, що до чого, а також те, що вони плутають його з Прип’яттю, збудованою разом із ЧАЕС, але це було марно. Навіть значно старші люди вже казали мені щось подібне, абсолютно переконані у своїй правоті. Це в якомусь сенсі просто ввело мене у ступор. Саме тому я дуже раджу прочитати «Історичний нарис», оскільки те, що було відомим і самим собою зрозумілим, виявляється, зовсім не є таким для більшості людей.

Тоді, коли весь світ цікавиться і дізнається щось про нашу трагедію, про Чорнобиль, туристи купують квитки у «зону», щоби побачити місто на власні очі, кияни, які усе життя прожили майже поруч — здебільшого не відрізняють Чорнобиль від Прип’яті, і навіть не знають, коли сталася аварія.

Перші згадки

Вважається, що вперше Чорнобиль згадується в Іпатіївському літописі під 1193 роком, коли князь Рюрик Ростиславич полював у місцевих лісах. Тоді місто належало до Київського князівства.

«… В борзі поїхав з ловів од Чорнобиля в Торчський…». Деякі історики вважають, що вперше Чорнобиль згадано у «Географії Птоломея» (ІІ ст. н.е.) під назвою Іос (Ніос).

Прип’ять же — місто, засноване 4 лютого 1970 року на березі річки Прип’ять. Головним приводом для заснування міста стало будівництво однієї із найбільших у Європі атомних електростанцій — Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС).

Далі наведу цитати з «Історичного нарису», написані родиною істориків, але й у цій монументальній історичній роботі є місце відображенню власних почуттів, у яких пронизливо відчувається туга за рідним краєм:

«У сім’ях колишніх чорнобилян підросло нове покоління, яке народилося вдалечині від рідної землі. За колючим дротом так званої «зони відчуження» залишилися покинуті житла їхніх батьків, дідів, могили предків.

Майже 150 сіл українського Полісся з їхнім неповторним культурно-історичним обличчям, пам’ятками старовини і талановитими витворами сучасників перетворилися на звалища радіоактивних відходів. Запустіння, здичавілість, мародерство, люті пожежі вщент нищать усе, що могло би ще розповісти про історію краю.

У Чорнобилі зупинилося життя. Обпалений квітневим вибухом, рік у рік тяжко вмирає Чорнобиль, і його біль щоденно віддається у серцях чорнобилян. Ми не бажаємо бачити мертвий Чорнобиль, ми хочемо, щоб воскресло наше рідне місто і наповнилась життям занедбана земля дідів-прадідів».

Цікавим є і дослідження походження назви міста:

«Від чого походить сама назва «Чорнобиль», з якою подією вона пов’язана — достовірно невідомо. Геродот у своїх дослідженнях і описах скіфських племен звертає увагу на те, що на території, розташованій вище впадіння в Дніпро річки Тясмин (територія Черкаської області), лежали країни андрофагів (людожерів) і меланхленів (чорноплащників).

Країна меланхленів була єдиною територією сучасних України і Білорусі, де корінне населення, на відміну від навколишніх, надавало перевагу одежі чорного кольору. Ряд дослідників вважає, що своїм походженням назви «Чернігів», «Чорнобиль», «Черняхів», «Чорногородка» та інші завдячують саме звичці населення «черноплащників».

Можливо, це є відбитком якогось кольорового протистояння, а, отже, й ключем до розв’язання проблеми походження цих назв. Інші схиляються до думки, що своє ім’я Чорнобиль отримав від слова «чорнобильник», — так у давнину в простонародді називали полин…».

А так описує історичні згадки Чорнобиля Юрій Щербак у своїй книзі «Чорнобиль», написаній у 1987 році.

«Переді мною невелика і — як би точніше висловитися — старомодно видана книжечка, що вийшла понад сто років тому, в 1884 р., під назвою, вельми привабливою для сучасного читача: «Місто Чорнобиль Київської губернії, описаний відставним військовим Л. П. … Давні історики розповідають,— пише Л. П.,— що коли великий князь київський Мстислав, син Мономаха, в 1127 р. послав своїх братів проти кривичів чотирма шляхами, то Всеволоду Ольговичу було наказано йти через Стрежів до м. Борисова.

Стрежів вважався найпівденнішим містечком Полоцького князівства, куди Рогвольд близько 1160 року посадив Всеволода Глібовича. За цього князя Стрежів, згодом названий Чорнобилем, вважався удільним князівством.

В 1193 р. у літописі Стрежів уже називається Чорнобилем. Записано: «Князь Вишгородський і Туровський, Ростислав — син великого князя київського Рюрика (княжив від 1180 до 1195), «ъха съ ловомъ отъ Чернобыля въ Торцийский.

Автор докладно виписує складні шляхи історії Чорнобиля — хто лише не володів ним.

Наприкінці XVII століття Чорнобиль дістався польському магнату Ходкевичу; аж до самої Жовтневої революції Ходкевичам належало тут понад двадцять тисяч десятин землі».

Один із цікавих фактів, на які я наткнулася при дослідженні історії Чорнобиля, — про це йдеться і в «Історичному нарисі» Черніговців, і в «Чорнобилі» Ю. Щербака:

«…Дивним чином назва містечка промайнула в історії Великої Французької революції. У період якобинської диктатури 26-річна донька Яна Ходкевича і Людвики Ржевуської — Розалія Любомирська-Ходкевич (народилася в Чорнобилі 16.09.1768 року) 30 червня 1794 року була гільйотована в Парижі за вироком революційного трибуналу за зв’язок з Марією-Антуанетою та іншими членами королівської родини. Під ім’ям «Розалія з Чорнобиля» вона увічнена у спогадах сучасників…».

Тож ми розуміємо, наскільки здавна у Чорнобилі буяло життя і процвітала цивілізація.

Частина ІІ. Голодомор, репресії, війна

Мама. Олена Миколаївна

Від хитросплетінь родинних зв’язків у цій праці голова іде обертом. Адже брати інтерв’ю про найважчі випробування їхнього життя у людей, що є твоєю сім’єю, це непростий досвід. Відділити емоційні оцінки від об’єктивних фактів, відновити хронологію майже сорокарічної давнини… А подекуди і взагалі переповісти родинні історії з 30-х років. І звісно, не знудити читачів поясненнями, хто кому ким приходиться.

Я намагаюся робити це ненав’язливо, але таки додаю ці уточнення, аби дати можливість утворити певну схему взаємопов’язань. Адже саме на прикладі однієї родини ми поринаємо в ці спогади. Спогади живих людей. Таку вже неймовірну якість вони мають. Спогади. Можуть жити в інших людях. Тому так важливо збирати їх дбайливо, турботливо, акуратно.

Мабуть, режисер знімав би це у своїй стрічці одним кадром, перекидаючи глядача від одного персонажа до іншого. Зображував би ті дні через родинний зв’язок.

Я не володію інструментами кіномистецтва. Маю тільки слова. І словами малюю в уяві інших те, що довірили мені мої рідні. Звичайні. «Звичайні» люди.

Мама згадує тих, кого вже давно нема:

«Дід Тиміш — татів дядько, — але ми завжди називали його дідом — спілкувався виключно українською мовою, і в дитинстві мене це так вражало. Бо ми на той час спілкувалися здебільшого російською. Коли ми приходили до нього, він посміхався (у нього були дуже гарні вуса), і казав із кпином: «Боже, як мале гарно лопоче по-московськи».

Його будинок був помешканням типового бідного українського інтелігента — залізне ліжко, дерев’яний столик, накритий газетою, книги на поличці, стілець…

Більше я нічого не пам’ятаю у нього в домі. Цей абсолютний аскетизм, відсутність якихось зайвих речей… Разом із тим, я пам’ятаю, що він завжди посміхався…».

«А на каторзі провів із 18 йому даних років — 10. Потім був на поселенні, а далі, очевидно, його відпустили. На каторгу його відправили за те, що після того, як більшовики наказали здати усі українські народні музичні інструменти, він заховав бандуру на горищі, і вночі грав. А сусід почув — і доповів «куди треба». Цю частину історії ми, на жаль, дуже довгий час не знали».

«А інший дядько твого дідуся, — у миру також був Бондаренко, як тато і ми з сестрами за дівочим прізвищем — був священиком, його розстріляли у 1937 році…».

• Сергій Бондаренко, Чорнобильський (протоієрей, священномученик. У 1933 році був заарештований за безпідставним звинуваченням і три роки відбував покарання у в’язниці. Після звільнення у 1937 році був призначений настоятелем Іллінського храму в Чорнобилі. Того ж року йому знову пред’явили низку звинувачень, одне з яких полягало в тому, що він просив не закривати православні храми. Влада обіцяла відпустити його, якщо напередодні Великодня він скаже прихожанам, щоб вони не вірили в Бога.
• На Великдень він вийшов до пастви зі словами: «Христос Воскрес!» і освятив паски. Після цього був заарештований. Його мучили, вимагаючи зректися Бога. Розстріляли його 21 серпня 1937 року.
• Місце поховання на початок XXI століття було невідомо. Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 14 червня 2011 року був зарахований до лику місцевошанованих святих Київської єпархії, як священномученик Сергій Чорнобильський.

Мені, як авторці цього проєкту, довелося багато пошукати відомостей про нашого родича. Його ікона вже давно присутня на іконостасі в церкві у Чорнобилі. Її маленькі картонні копії — у всіх нас — нащадків. Іноді складно розуміти, чи це релігійний атрибут, чи родинне фото, адже ніхто не вчить, як сприймати те, що твого родича канонізували…

Вдалося дізнатися досить багато про нього. І про «віджате» радянською владою майно, — авжеж, хто б сумнівався. І про те, як «судила» пресловута «трійка».

Мені здається, що я навіть знайшла його можливе місце поховання, а саме — у Биківні.

• Довідка: У Биківнянському лісі знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій і місце розстрілу польських офіцерів із так званого «списку катинського» — так звані «Биківнянські могили». Тут був об’єкт спеціального призначення НКВС, де наприкінці 1930-1940-х років відбувалися масові заховання розстріляних та закатованих.

Серед похованих там убитих совєтами українців, значиться багато людей із прізвищем Бондаренко, але є одне повне співпадіння з ініціалами. Бондаренко С. Н. Сергій Никонович. Я поки що не можу підтвердити це напевне, але це вже щось. І якщо я права, принаймні моя родина знатиме, куди принести квіти для розстріляного радянськими катами родича.

Мама розповідає далі про мого дідуся.

«Твій дідусь (Микола Григорович Бондаренко 1918 – 2001 рр. — ред.) першим закінчив 10 класів, ми бачили його атестат, додаток до атестату, на якому стояло №1.

Це був перший випуск десятирічки. Доти семирічка — це був край. І десятирічка у той час давала право працювати вчителем початкових класів. І тато працював учителем історії після того, як його вигнали з університету. Тато одразу після школи вступив на історичний факультет. Офіційно ніхто нічого не говорив…

Він провчився місяць або два, йому нічого не пояснюючи віддали документи і вигнали. Ми переконані, що це саме через історію сім’ї, і, зокрема через його дядька-священика Сергія.

Одразу, коли вступали студенти, вочевидь, не було можливості перевіряти усіх, але потім, органи перевіряли кожного студента, оскільки це історичний факультет, і це передбачало одразу певний кар’єрний зріст, бо  вища освіта давала таку змогу практично одразу…

Тато був аналітиком від природи, у нього був дуже світлий розум. Після цього він викладав історію у школі у селі Паришев, це за річкою Прип’ять. Скільки працював, це вже твоя бабуся мала краще знати …, але вже вона не розповість. У 1939 році він закінчив Оренбурзьке авіаційне училище, і був техніком, який готує літаки до польотів.

Ось такі крихітні частинки моїх знань, — це те, що він із полком служив у Грузії (Сакартвело — ред.), в Ірані. Уже по закінченні Другої світової, коли вони з бабусею були у гарнізоні в Порт-Артурі у Китаї, не знаю, чи це правда, але тато розповідав, що бачив Кім Ір Сена.

Звісно тоді він не знав, хто це, але зрозумів, що бачив його, коли той став уже відомим. (Кім Ір Сен (1912 — 1994) — керував КНДР від 1948 до 1994 року — ред.). У частину приїздила делегація корейська. Ось така сімейна легенда«.

• Історична довідка дає нам такий опис. На початку 1941 року ослаблена «дивізія» Кіма була змушена відступити на Північ, до кордону СРСР. 15 березня 1941 року Кім Ір Сен і його партизани загальним числом 25 чоловік перетнули радянський кордон, були затримані органами НКВС і піддані інтенсивним допитам і перевіркам. Після перевірки, ідеологічної обробки та спец. підготовки, бійці загону і сам Кім Ір Сен були спрямовані до складу особливої ​​військової частини — 88-ї окремої стрілецької бригади Далекосхідного фронту, сформованої в кінці липня 1942 року в селищі Вятское-на-Амурі. Кім Ір Сену було присвоєне звання капітана Радянської Армії. Згодом радянське керівництво зробило ставку на Кім Ір Сена як на найбільш «вірного сталінця». 14 жовтня 1945 він вперше з’явився «на людях» — виступив на стадіоні міста Пхеньян перед 100-тисячним мітингом, ретельно підготованим політвідділом радянської окупаційної 25-ї армії.

Чи міг уявити мій дідусь, що через 80 років північнокорейські солдати будуть штурмувати позиції українських військових у Ростовській області. А бригада, в якій служитиме його рідний онук, візьме на Донбасі в полон китайського військового… Звучить, наче щось із фантастичного оповідання…

Мама продовжує:

«Дідусь одразу, коли був підписаний акт 8 травня («Акт про беззастережну капітуляцію» Збройних сил Нацистської Німеччини), вони стояли, — в Радянському Союзі, у якому місті, я не пам’ятаю, — ешелон готувався на Берлін. Вони мали відправлятися, але після того, як стало відомо, що війна завершилася, їх одразу відправили на Схід, у Китай.

Пізніше тато приїхав у Чорнобиль, додому у відпустку, у нього був місяць. Дорога займала 15 днів, тобто піввідпустки він їхав у Чорнобиль, а піввідпустки — назад. Був він у Чорнобилі всього 3-4 дні. Він уже віз документи на перетин кордону, на в’їзд до Китаю для мами, хоча ще навіть не стояло питання, що вони будуть одружуватися. За ці дні вони одружилися, мама обміняла свої продуктові картки на відро буряків, щоб приготувати щось на святковий обід.

Це був 1947 рік. У Порт-Артурі в 1948 році народилася перша дочка, моя старша сестра Наталя. Десь у 1952 році їх перевели у Манчьжурію, де у 50-градусний мороз народилася друга дочка — Галя.

Мама фактично помирала, її поклали разом із новонародженою у відкриту вантажівку, солдати зібрали ковдри і все що можна було, її повністю закрили, так і везли до лікаря…

Уже коли після всього вони повернулися у Чорнобиль, у 1959 році народилася третя дочка — я», — підсумовує мама цей важкий уривок родинних спогадів.

«За татом смерть ходила постійно…»

«Також я знаю, що тато дістав поранення під Сталінградом, осколкове поранення в око. Його відправили разом із пораненими, вони переправлялися через Волгу, і він бачив як потопають баржі з пораненими. Він казав, що коли відправлялися, тих, у кого ноги цілі, відпускали у трюм заходити. Тобто, у випадку чого, виходу в них не було взагалі, вони тонули одразу.

Голова забинтована, а ноги цілі, — і такі поранені уходили вниз, а на самому верху тримали тих, у кого ноги (поранені — ред). Він казав про те, як страшно це було, коли баржа із пораненими повністю пішла під воду. Німці бомбили страшно, «Червоний хрест» нічого не означав, санітарні судна, які намагалися переправлятися, розбивали страшно, і величезна кількість людей загинула вже фактично не воюючи, а пораненими. Його відправили в Ленінградську область в госпіталь. У нього також було дві важкі контузії».

Слухаючи ці спогади мами, я згадувала, як малою проводила канікули у дідуся та бабусі, і наївно запитувала діда: «А ти вночі не боїшся йти на кухню сам у темряві, тому що ти пройшов війну?». Можна лише уявити, як смішно це звучало для нього. І вже дорослою я зрозуміла і перестала ображатися, чому він так мало розповідав про війну. Майже все, що я дізналися про неї, розповідала мені бабуся.

«За татом смерть ходила постійно», — додає мама.

«Перший раз, коли вони відступали, — я, на жаль, не можу назвати ані місця, нічого, але це спогади, які залишилися від розповідей тата… Вони виходили з оточення, і вийти було дуже важко, вони повністю були оточені.

І вночі тато звернув увагу, що солдати кудись бігають — ідуть, повертаються: «Я пішов туди, і раптом побачив — циганка-ворожка сидить, вони ходили ворожити до неї». Він сів, — його сестра рідна також трошки ворожила на картах, — і тато знав дещо про карти, і що вони означають. Жінка стала йому ворожити, і випав піковий туз. Вона мовчить. Він каже: «Чого мовчиш? Ми тут усі смертники, вранці тут усіх розбомблять», а вона посміхнулася і сказала: «Ні, твоя смерть ще не тут, карта лежить інакше». І вночі вони вийшли з оточення.

Було й таке, що під час бомбардування він упав, накрив руками голову, почув той самий звук поруч, і побачив, що снаряд упав фактично поміж розкинутих ніг, не розірвався. Тато залишився живий.

Іще одного разу виходили літаки, і він мав летіти техніком, і в останню хвилину його зняли з борту, потрібно було щось інше робити, сіла інша людина, — цей літак розбився… Бог беріг його, він мав створити сім’ю, народити дітей, залишити цю ниточку цілою», — каже мама, і я розумію, чому їй так хочеться вірити в можливість існування вищих сил і їхнього споглядання за нами. Просто так справді легше…

«Неправильно нас виховували… Ми дуже багато знали про «історію країни та партії». Хто куди поїхав, що сказав, куди заліз… А про історію власної родини — ні. Занадто це було б «єдінолічно», — додає Олена Миколаївна із сумом.

Голодомор і війна у Чорнобилі

«Щодо війни в самому Чорнобилі, мама — твоя бабуся — розповідала один із епізодів, коли місто бомбили, і снаряд потрапив у їхній будинок, і бабуся Уляна була у ньому в той момент. Діти були певні, що вона загинула, плакали та кричали, а потім, коли все стихло, курява розвіялась, вони побачили, що на веранді стоїть вона. Будинок зруйнувало, а вона вижила у дверному отворі.

Вони ховалися в окопі, дід накидав на них старих речей, одягу, щоб закрити, щоб не було видно. І коли німці проходили повз, один із них дав чергу з автомата просто по окопу. Вони, казала мама, сиділи в самісінькому куточку, і не могли повірити, як кулі їх не дістали…

Мабуть, у кожної людини своя доля».

«Під час Голодомору їх рятувала річка та ліс. Більше страждали ті, хто жив у степових районах. Але і тут забирали все. Коли приходили з цією «продрозверсткою».

Мама згадує розповіді моєї бабусі, Тетяни Степанівни Бондаренко (1923-2015 роки життя):

«А коли совєти прийшли відбирати зерно, їм відповіли: «Яке зерно? У нас і поля немає». Нічого було взяти, по лавах тільки діти обідрані сидять. А один із тих, хто прийшов відбирати, відкрив піч, а там казан із картоплею в мундирі вариться. І він зі злоби, що нема чого більше взяти, перевернув той казан вверх дном просто у пічку, і пішов.

Як можна було б любити таку країну і більшовиків?

Просто зі злоби, що нема чого там узяти було. А я ще добре пам’ятаю, як на уроках у школі ця «продрозверстка» превозносилася. Розповідали, що забирали «ізлішкі» в кулаків і «в голодуючі райони Надволжя вивозили», — каже мама:

«І що було робити. Дід ловив рибу, возили в Київ, продавали, — на ці гроші купували сіль, цукор, борошно».

«Мама була красунею… До війни, десь у 17 років, вона закінчила бухгалтерські курси. Вона все шила й робила сама. Збирала копійки, щоби купити тканину і пошити для молодших братів і сестер одяг. А вже коли були власні діти, і їй потрібно було для старшої прикрасити сукню, вона вирвала з сумочки підкладку внутрішню, і зробила бантики та прикраси на платтячку… А після війни вона працювала в банку».

«Під час окупації мама з дідом Степаном поїхали човном на веслах до Києва продавати рибу. Це було звично. Мама навіть пішки два рази ходила у Київ продавати та купувати щось».

Між Києвом та Чорнобилем відстань напряму — 94 км; шляхами — 134 км.

«Тож вони приїхали до окупованого Києва. Маму «взяли» на Подолі. Що вона робила, чи куди йшла, я цього не знаю. Але відбувалося це так: оточують район, і всіх, хто там були, забирають у гетто за дріт.

Потім людей так вивозили на роботу у Німеччину. Мама опинилася там сама. Дід був біля човна, він не знав, де вона. Мама каже, що вона ніч провела в цьому оточенні. Він не знав, чи застрелили її, — все що завгодно могло статися. Мама була в шоці, бо вона переживала, що дід не знає, що з нею. Кинути човна і шукати її він теж не міг. На ранок в оточення стали пускати киян, — люди приходили шукати родичів, а також приносили їжу.

Їх пускали та випускали, тих, хто приходив годувати. І одна жінка так виходила, і твоя бабуся казала:

«Я раптом встала і пішла за нею. Там були поліцаї, не німці, я відчувала, що мені у спину дивиться автомат, ноги були ватними, я чекала чергу в спину. Чому він не вистрілив? Можливо, не зміг, можливо, не захотів… Я йшла повільно, бо відчувала, — якщо зірвуся і побіжу, він мене застрелить. Він стояв біля воріт і дивився. І коли я вже завернула за ріг, я зірвалася і побігла, і бігла так, як ніколи, не зупинялася до самої річки. Коли прибігла, дід уже напівсивий сидів там. Викинув усю рибу, що була, в річку, відштовхнувся, і ми попливли назад». Вочевидь, після цього вони вже не їздили…».

***

«Тож, про повернення після всіх гарнізонів додому… Коли батьки нарешті повернулися до Чорнобиля, це був десь 1958 рік, вони жили у татової мами, у бабусі Наталки на 6-му Київському провулку. Там була велика вулиця і маленькі провулочки. Це окраїна міста, але окраїна, яка раніше забудовувалася, біля речища, наверху. Тобто, з їхнього городу, як і в нас, був обрив».

«У Чорнобилі був свій Поділ…»

«У Чорнобилі був свій Поділ, як і у багатьох українських містах, які будувалися біля річок, — помешкання будували не в низинній частині, а вище. На горі — церква, на горі — місто.

Після повернення з Китаю, мама була дуже хвора, у неї була язва шлунку, їй було дуже важко. Із бабою Наталкою, татовою мамою вони прожили недовго, і перш ніж мати власний дім, мама забрала дочок і пішла до своїх. А там теж не було де розвернутися, адже дітей було теж багато. Був такий район у Чорнобилі, він називався «Нафтобаза», — не знаю, чи була там база, але така назва там була завжди.

Там були теж будинки, і вони зняли з татом квартиру. У мами був сильний характер, я його не взяла, а ти взяла (сміється). Мама стала вимагати, щоб вони отримали ділянку, і почали будуватися. Це місце (де потім буде саме той будинок біля Іллінської церкви — ред.) за церквою було пустим, — Червоноармійська 1а, оскільки церква була — 1. Місце було зовсім ізольованим. Гора також називалася Іллінською, і в чорнобильському варіанти її називали Линська гора.

«На Линську гору», — так казали. Такий суржик трохи», — згадує Олена Миколаївна.

***

«Усе тягнули, тягнули, і твоя бабуся проявила свій характер, пішла, грюкнула кулаком по столу і сказала: «Скільки ще будете знущатися над ветераном?».

Хто там був, голова чи хто, але врешті, дали цей участок татові. І коли вони почали будувати дім, мама вже чекала на мене.

Коли вони збудували будинок, першим в нього впустили кота, Мурчика. І останніми в тому домі теж залишилися тварини…

Частина III «Ніби ми всі досі сидимо на вокзалі, і ми не вдома…

Дитинство у Чорнобилі

Мама продовжує історію про своїх батьків після війни.

«Жили ми у дивовижному місці…», — вона так завжди говорить про Чорнобиль.

«Тато повернувся у Чорнобиль із родиною після війни. Коли його демобілізували, було лише дві валізи і мама. 18 років він прослужив в армії, і йому залишалося декілька місяців до виходу на військову пенсію. Він би отримував до кінця своїх днів пристойну військову пенсію, не зважаючи на те, працював би далі чи ні, тобто міг би жити, скажімо, не бідно. Але зробили так, щоби він її не отримав, тому що «шлейф» його «неугодності» радянській владі тягнувся за ним усе життя. Це йшло від родини. Сім’я, із тих кого я знаю… На жаль, ми не розуміли, що потрібно було питати більше, і знати і більше, нам чомусь у дитинстві цього взагалі не розповідали, лише потім я дізналася більше…».

Мама згадує дитинство із ніжністю.

«Дитячі спогади — вони різні. У мене є спогади, про які твоя бабуся казала, що це неможливо, тому що у такому віці діти не пам’ятають. Але я чітко пам’ятаю, що на мені був білий одяг для немовляти. У саду стояла розкладачка, я лежала на ній обличчям донизу, і в дірочку між каркасом і тканиною я намагалася дістати велику червону полуницю. Я просунула туди руку, але ніяк не могла дотягнутися. Мама казала, що вона дійсно виносила мене, і клала на розкладачку, але наголошувала, що мені був лише рік, і я ніяк не могла це запам’ятати…».

«Я провела своє дитинство у місті, — Чорнобиль ніколи не був селом, — це місто, типове маленьке містечко, яке залишилося ось тут (торкається місця, де серце — ред.). Я знову вперше відчула схоже, коли ми були на весіллі у твоєї двоюрідної сестри у Ладижині (Вінницька область — ред.). Відчуття маленького міста… Тому що це зовсім інша спільність…

Наше місто — це була суцільна кревність, спорідненість. Куди не глянь — усюди були родичі (сміється).
Це був якийсь окремий світ. Це можна було зрозуміти, коли ти їхав звідти, а потім повертався. Першим таким великим від’їздом було, коли я вступала до інституту, мені було вже 18 років, і я цілий місяць була у Києві. І коли нарешті я поїхала до Чорнобиля, вийшла з автобуса і йшла вулицею, у мене було бажання встати на коліна і цілувати землю. А повітря було таким, наче його можна розрізати ножем, як торт, і з’їсти».

Найдивніше, кажу я мамі, що я відчула те саме, коли приїхала до Чорнобиля з ними. Вперше, коли мені було 11 років. Мені хотілося впасти у траву і кататися по землі. Відчуття — наче ти вдома. Чомусь Київ, у якому я народилася і виросла, так і не став мені справжнім домом.

А мама відповідає на це: «Тому що тут немає твого коріння. Ми просто тут живемо, працюємо…».

Культура

Мама розповідає:

«У Чорнобилі історично жило дуже багато євреїв, українців, поляків. Конгломерат був величезний, ось чому там була така смачна кухня. У місті також був костел, була синагога, дві церкви: Іллінська та ще одна православна.

Як наслідок, залишилися тільки Іллінська, — все інше було зруйновано, — щось радянська влада «прибрала», а під час війни постраждали й інші. По Іллінській церкві теж били, довгий час не було дзвінниці, дзвони були зняті. На самій церкві були сліди від осколків та ударів, але вона вціліла. Чи була вона діючою протягом усього радянського періоду, чесно, не знаю, але коли я була маленькою, церква працювала, там проходили служби.

У дитинстві діти нас обзивали «церковніками» за те, що жили там. Дражнили. Усі свята — і Різдво, і Великдень, ми святкували, але до церкви не ходили, оскільки батьки працювали…, і сама розумієш… Але ми вважали, що Бог нас тримає під своїм крилом, бо ми жили поряд. Нас добре знали ті, хто там працював».

«Зцілює не ікона, а віра у неї…», — каже мама.

«Линська гора»

«Гора, на якій ми жили, щороку осипається, стає меншою, це було і раніше, але акації, які густо росли на схилі, стримували це. Завжди, коли ми прибирали город, зсипали туди листя, траву, гілки. І там був якийсь власний мікросвіт. Там жили тхори, у них були норки. Якось я сиділа на лавці, де зазвичай читала, звідти було видно одну річку, другу, і там, далі, — у Задзеркалля.

Від нас було видно Речище та річку Вуж (моя бабуся називала її Вуша — ред.), річку Прип’ять з нашої гори не видно. Але ми завжди чули на горі крани, які стояли на Прип’яті і перевантажували вугілля з баржи на баржу. І цей звук залізного ланцюга, те, як гупає ківш, цей звук був постійно. Коли ці баржи перевели в інший рукав річки, ми не могли вночі заснути, тому що настільки звикли до цього звуку».

«Твоя бабуся була зіркою»

«Твоя бабуся була зіркою (сміється). Усі знали «тьотю Таню». Вона спочатку довго працювала в банку, але троє дітей — цілий день працювати вона не могла. Спочатку бухгалтеркою у кіномережі, а потім їй пішли на зустріч та дозволили працювати у старому кінотеатрі контролеркою.

У Чорнобилі був спочатку старий кінотеатр, я навіть пам’ятаю, де він був. Мама перевіряла квитки, контролювала порядок у залі. Їй не треба було навіть дивитися, хто порушує порядок у залі, вона всіх знала особисто.

Фільм іде, у залі темрява: «Я тебе зараз полузгаю насіння під сидіння, більше в кіно не потрапиш!». І у відповідь: «Тьотя Таня, я більше не буду!» (сміється).

Пам’ятаю «пошлінькі» звуки поцілунків, які хлопці імітували в кінці зали, як тільки романтична сцена на екрані.

Коли у нас з’явився магнітофон, я пам’ятаю, як мій однокласник Валік допоміг мені на санчатах привезти його в кінотеатр. Ми поставили його в будці кіномеханіка та записали музику з фільму, а потім відвезли назад. Потім цю музику я підбирала на піаніно й довго грала.

Ми дивилися в кіно «В джазі тільки дівчата» — його крутили російською звісно… (англ. Some Like It Hot — в українському перекладі «Дехто полюбляє гарячіше» — ред.). Але він був дуже коротким (сміється)».

— Тому що цензура вирізала усі «непристойні сцени»? — питаю я.

— Саме так (сміється). Сцен, де вона його довго цілує та спокушає, точно не було. Взагалі багато фільмів, я пам’ятаю, — вони ж усі десь близько двох годин тривають, — але тоді — максимум півтори години.

«У тому старому кінотеатрі я добре пам’ятаю, як ми дивилися кіно. Це тоді справляло таке сильне враження на мене маленьку.

Потім, коли побудували новий кінотеатр, мама перейшла туди. А ще був третій кінотеатр — літній. Там була сцена та вивішували екран. І були вечірні сеанси, щоб уже стемніло. У парку за височенним парканом — щоб не можна було безкоштовно підглядати за показом. Але діти все одно подекуди лазили на самісіньку верхівку, і дивилися звідти кіно. А ще пам’ятаю, як влітку з мамою та співробітниками, які працювали у кінотеатрі, ми ходили на прибирання — виривали траву поміж лавами тощо».

Річковий транспорт

Я прошу маму розповісти про «ракети». Я ніде більше не чула про них, окрім історій про Чорнобиль. «Ракета» — назва серії радянських пасажирських річкових суден на підводних крилах (проекти 340, 340Е, 340МЕ).

І вона розповідає:

«Їх було два види, так завжди і казали: поїдеш «ракетою» чи автобусом? «Ракети», після того як розпався СРСР, розкупили інші країні, зокрема Греція, для сполучення між островами. І у багатьох приморських країнах. Це не пароплав, не човен… Там до 40 пасажирських місць було. Були вікна, але можна було вийти і на корму, де було величезне пластикове сидіння, і ти міг їхати на відкритому повітрі, що я завжди і робила, бо мене постійно закачувало. І білі підголовники пам’ятаю, а також звук усю дорогу «цок, цок, цок», оскільки перевозили ящики з пивом. «Ракета» коштувала три рублі, це було недешево».

Кухня і традиції

«Про кухню та традиції можу сказати одне, — сімейні свята — це було щастя. Красиве, дитяче, надзвичайне щастя. Усі були поруч, усі знали коли. На дні народження всі ходили до нас, до маминих сестер, до татових … Мама готувала так! Вона не боялася жодної роботи. За тих умов, які у нас були, готувати те, що вона готувала… Я тільки зараз можу оцінити. Тому що ті тонни риби, які вона почистила, пересмажила, зварила … і це ж плитка газова на три конфорки…

Відсутність води — воду тягали як ненормальні, бо тільки рибу, щоб почистити, перемити скільки треба… Взимку, восени, — у крижаній воді.

Про теплу воду ніхто навіть і не мріяв. І вона готувала варену рибу, мариновану (трохи обжарена, потім у маринаді тушкується), суха риба з грибами — дуже рідкісна страва — суха риба вариться з великими сушеними білими грибами, потім викладається цілою на довгу тарілку і заливається юшкою, після чого застигає. Це навіть у Чорнобилі не всі готували — мамине «крило» готувало. Також рибні котлети, фаршировану рибу — з рибини знімалася шкіра, м’ясо перетворювали у фарш, а потім начиняли цей чулок, який різався, обсмажувався, і від хвоста до голови викладався на блюдо повністю, голова начинялася також окремо.

У магазинах тоді не було цих курей-бройлерів, а з домашніх курей зазвичай готували бульйон. Холодець варили, та обов’язково гриби! Мама коли привозила гриби на продаж у Прип’ять та Київ навіть, у неї забирали за 10 хвилин. Коли вона збирала гроші на добудування третьої кімнаті в будинку, то постійно возила на продаж усе молоде, що навесні росло: цибульку, квіти, полуницю — це коштувало копійки. А гриби — літрова банка — 5 рублів! Для розуміння, знімати квартиру коштувало 10 рублів на місяць у Прип’яті».

«У дитинстві у нас іще не було телевізора, була радіола тільки, але ось це спілкування, — коли всі збиралися разом, воно незамінне. Ми ставили з бабусею великий розсувний стіл, це дійсно було свято. І приходили усі в гості. Курити тато нікому не дозволяв у домі, курив тільки дід Степан, йому дозволялося. Він відкривав маленькі дверцята на пічці, куди витягувало дим», — згадує мама.

«Пам’ятаю, як на 1 травня мама молоду цибульку нащипає, вичистить і чомусь я просто бачу її руки, як вона ріже цю зелену цибулю. І вона ніколи не різала на дощечці, завжди просто в руках: і картоплю, і буряк», — додає мама.

Я ж зі свого київського дитинства пам’ятаю дуже багато висловів, яких ніколи не чула від киян та взагалі ніде, окрім як у своїй родині. Наприклад, «химині кури» тощо. Мама згадує, що таких висловів, як вона каже, «чисто чорнобильських», було вдосталь:

«Так, ще у нас чисто чорнобильське пам’ятаю — «коли жаба цицьки дасть» — це щось на кшталт «коли рак на горі свисне». Також є фраза, яку я добре розумію, де вживати, але дуже складно пояснити її походження — «в сраці діду копійка» — це, мабуть, щось близьке до «можна подумати» (сміється). Із лайливого було — «твою душу мать» — це коли вже вкрай дістало».

Слід зазначити, що за пошуком окремих висловів вдалося знайти ще й таке пояснення «жаба цицьки (циці) дасть», — пропасти, загинути. «Розводити химині кури» — говорити про що-небудь пусте, не варте уваги.

«Усе ніби згоріло…»

«Коли нас розбили, розкидали, здавалося б треба було зберегти всі зв’язки, але це був такий жах, все ніби згоріло, зруйнувалося. Чомусь навіть страшно було це все налагоджувати знову (родинні зв’язки — ред.). Усе замкнулося на власній сім’ї, ніби ми всі досі сидимо на вокзалі, і ми не вдома… Нібито не розуміли, що це все назавжди. Ніби це все тимчасово, і нема потреби намагатися зберегти усі зв’язки з рідними, бо ми ж усе одно маємо повернутися у наш Чорнобиль. Мамині останні сни дуже довгий час були про те, що на горі над Речищем стоять довжелезні дерев’яні столи, і всі родичі сидять за ними. І мама казала: «Я підійду до столу, і звертаюся: «Тьотя Ксеню, ну я так хочу до вас, можна я сяду, оно ж є місце, а вона мені відповідає: «Іди, іди, Тетянко, потім прийдеш, ще тобі не пора», — згадує з болем мама.

Питаю маму про те, коли вони познайомилися із татом: «О, це окрема історія. Я ще в школу не ходила, напевно мені було років 6, може 7…».

Ба більше, додаю я. Знаю ж історії від бабусі про те, як вона і татова мама — моя бабуся Віра, маленькими разом збирали траву та ходили через міст продавати її для корів. Звісно тоді вони не знали, що будуть родичками.

«Так. Мама розповідала, як вони зранку на річку на поромі йшли… Одягали такі коробки спеціальні на плечі. Я добре знаю, що коли ми вже разом ходили по гриби, тільки мама могла одягати цю коробку, і зігнувши спину, йти таким чином по гриби. Колись я поміряла і навіть не могла зійти з місця з нею», — пояснює мама і продовжує про знайомство із татом. І принагідно нагадаю, що мама моя теж Олена, не питайте чому:

«Тож навіть не можу згадати моменту, коли ми з твоїм татом познайомилися. Пам’ятаю лише, що коли мені було вже 11 років, і у центральному парку був танцмайданчик, — він був огороджений, оскільки там були якісь копійки за вхід, — на танці я туди потрапила лише раз чи два, а маленькі ми ошивалися там поруч. І він на якомусь драндулеті, — все життя на якихось драндулетах їздив, — і я пам’ятаю його фразу: «А я тебе знаю, тебе звуть Олена, і ти живеш біля церкви«.

«Він мене відвіз, а згодом, коли мені було десь 12, це вже були стабільні катання на велосипеді щовечора. І якось він хотів похизуватися і через невеличкий яр перестрибнути, і я впала з велосипеда, і з розбитими колінами лежала тиждень. Ходити не могла. У нас біля дому були колоди дерев’яні, і ввечері біля них у нас компанія збиралася, і коли я нарешті виповзла з хати посидіти, чую шурхіт, і дивлюсь, твій тато сидить на землі. Скільки він там просидів, не знаю, мабуть весь тиждень (сміється).

— Питаю: «Що ти тут робиш?» А він: «Пробач мене, будь ласка», насупленим тоном.

— Ну ладно вже, — кажу йому.

І коли мені виповнилося 13, у мій день народження я вийшла ввечері, коли гості пішли, а він на горі сидить. Подарував мені тоді парфуми. Йому було 15. Пам’ятаю, це були парфуми «Попелюшка», сіра коробочка, і зверху Попелюшка в короні і рожевій сукні. Пам’ятаю, я в універмазі дивилася на цю коробочку, вона була така красива! Мені так хотілося взяти її до рук. Вона коштувала аж 6 рублів! Я запитала його: «А де ти взяв гроші на такий дорогий подарунок?» Він змовчав.

А ще пам’ятаю, як вони з друзями наші тюльпани крали під горою, а потім по всьому Чорнобилю дарували всім підряд (сміється). А я на них з гори кричала: «Чого ви в нас квіти крадете?!».

Потім ми інколи гуляли влітку, але зустрічатися почали вже коли я вступила в інститут у Києві.
Якось він прийшов до нас у гості, і випадково глянув на дірку в тата на носках. Дід піймав його погляд і каже: «Нічо-нічо, синку, будуть у тебе три дочки, і в тебе такі будуть». Досі сміємося з цього».

«Твій дід був просто джерелом гумору. На тлі того страшного життя, яке вони мали… Природний розум, освіта, все ж таки, та вроджена його інтелігентність. Він нікому не нав’язував своїх думок, я ніколи не бачила, щоб він спеціально щось читав, але ми на пам’ять цитували з ним деякі книжки.

Любов до гумору в мене від тата. Він вперше в житті мені дав скуштувати грузинського вина. У нього було три сестри, потім — три дочки, він дуже мріяв про сина, от я йому замінила сина (сміється)».

«Про Людей»

«Я маю ще одну важливу історію про Людей», — каже мама.

Вона майже завжди плаче, коли згадує про це:

«Вельможна Клавдія Андріївна, царство їй небесне. Я знімала у неї кімнату, коли вчилася в інституті в Києві. Вулиця Заньковецької, біля кінотеатру Україна. Вона була надзвичайно інтелігентною, вчилася ще у жіночій гімназії, де тепер Жовтневий палац. Ці люди, вони ані одягом, ані зовнішністю не виказували… Але коли починали говорити, це відчувалося одразу, виховання, яке нікуди не подінеться. Це те, що більшовики вирубали під корінь… Тому що людина, яка володіє таким внутрішнім світом, не може стати злодієм, звіром…

Ми дуже подружилися, щось було споріднене між нами, мабуть, через любов до книг, зокрема. Їй було 92 роки. Коли сталася аварія, вона знайшла мене, неймовірним якимось чином. Вона знала, що я з Чорнобиля, багато про нього чула, але після евакуації нас не можна було знайти.

Але вона знайшла. В евакуації у Криму, через Червоний Хрест. Я ридала, коли побачила листа. Вона писала про те, що шокована усім, що сталося, що переживає за нас. Пізніше ми їздили до неї вже з твоїм татом».

ЧАЕС

Питаю маму про те, чи розуміли вони, коли дізналися про будівництво ЧАЕС, що це означає. Чи були люди, які були проти, чи було все одно?

«Були люди, які зібрали валізи, і поїхали геть. Багато людей. Мабуть, ті, хто щось розумів, чи щось знав… Чи було саме будівництво станції причиною, — хто ж мені вже розповість, але чомусь я пам’ятаю це отак. Коли побудували Прип’ять (місто засноване 4 лютого 1970 року — ред.), ми знали, що це інфраструктура, робочі місця… Я у самому місті не була доти, поки не поїхала туди вже влаштовуватися на роботу в школу.

Теоретично нас після навчання могли розподілити хоч на Сахалін, бо це ж усе було СРСР, але можна було взяти «відношення» , де вказувалося б, що тебе готові прийняти на роботу у конкретному місці, чи у місті, звідки ти приїхав, чи де інде.

А це ще й було нове місто, вони потребували працівників…».

Аварія

«Це все було настільки страшно, що довгий час думки не приходили взагалі ні про що…», — згадує мама, ледь стримуючи сльози.

Я прошу її розповісти про те, що було у переддень аварії. Вони з татом уже працювали і жили в Прип’яті.

«Так. Твій брат народився у 1984 році, на момент подій, описаних далі, йому лише 2 роки. Я працювала вчителькою у школі №4. Ми жили на вулиці Будівельників (ул. Строителей тоді), 4, кв. 18. А у Галі (мамина рідна сестра — ред.) був дім №6, ми жили поруч тоді. Школа була — рукою подати. Із вікон кабінета я бачила свій балкон».

Слід зазначити для читачів, що місто Прип’ять розташоване приблизно за 150 км від Києва, на березі річки Прип’ять, за 2 км від Чорнобильської АЕС. Від міста Чорнобиль до міста Прип’ять — близько 20 км. Станом на 1986 рік, до аварії, населення Прип’яті становило майже 50 тисяч людей.

«Аварія сталася із п’ятниці на суботу. Ми з Женею (син — ред.) були вдвох. Вітя (чоловік — ред.) поїхав до Києва, не пам’ятаю навіщо, чи відрядження, не пам’ятаю вже. Вранці суботи у мене був третій урок у школі, тоді по суботах вчилися. Оскільки дитсадок не працював, а я була вже на роботі, у суботу відводила малого до Галки, але вона цього дня мала їхати в Чорнобиль до отоларинголога. Із цього все і почалося.

Вона поїхала на автостанцію, а я мала взяти Женю з собою на роботу. Я садила його на стіл (посміхається, згадуючи) у малиновому комбінезончику, він посміхався усім учням, грався олівцями, як лялька, смішив дітей. А я працювала.

Вранці 26 квітня я ще винесла його постіль, повісила на балконі, було таке сонечко, тоді ще ми не знали, що я все це на радіацію винесла. Ми нічого не знали. З нашого четвертого мікрорайону нічого не було видно, це перший, другий мікрорайони могли щось бачити. Вранці раптом стук у двері, прибігає Галя.

— Я питаю? «А чого ти не в Чорнобилі?»

— Вона каже: «Лєн, вночі щось сталося на станції. Я прийшла на автостанцію, — транспорту нема, автобусів нема, все закрито. У Чорнобиль — не можна».

Більше того, Прип’яті одразу вимкнули телефонний зв’язок, ми не могли мамі подзвонити, ніхто нікуди не міг подзвонити, усе обрізали. Не тільки з Чорнобилем, — з усім світом.

Галя каже: «Я звернула увагу, що вулиці покриті дивною піною, і відійшла від автостанції, не могла зрозуміти, як мені дістатися, думала на трасі попутку зловити».

І чи то вона запитала, чи то він сам до неї підійшов, але міліціонер сказав їй: «Дівчино, ідіть додому, закривайте усі вікна». Це все, що він їй сказав. І вона одразу прибігла до мене, — хто їй ближче? Ми губилися у здогадках.

У моєму будинку жила знайома — Любочка, ми працювали разом і одночасно отримали там житло, і її Сергій, наречений, працював на ЧАЕС. Я побігла до неї, і питаю: «Люба, де твій Сергій?». Вона каже: «Спить».

Він виходить, я питаю: «Сергію, що у вас сталося?», а він: «А що сталося? Я сьогодні перший день у відпустці». Потім він зібрався і також побіг туди… Більше я не знаю, що з ним далі, навіть прізвище не пам’ятаю…

І я пішла на роботу. Оскільки Галя не поїхала нікуди, вона забрала Женю до себе. Вона з чоловіком і дітьми прожили там всього рік, ми встигли — два…

У школі нас зібрали всіх у директорки, і вона сказала таку інформацію: «На четвертому енергоблоці атомної станції була пожежа, уже все нормально, жодної небезпеки нема, і щоб завтра, нехай хтось спробує не прийти на крос». Наступного дня, у неділю, в парку мав бути крос. Усі школи брали участь…».

• Як не дивно цей сюрреалістичний момент у своїй книзі «Чорнобиль» описує і Юрій Щербак: «А. Перковська згадує: «У першій і другій школах, там, де я була, вікна були зачинені. Лежали мокрі ганчірки, стояли біля дверей чергові, нікого не впускали, не випускали. Про інші школи не знаю. На неділю був запланований пробіг «Здоров’я». Педагоги не знали, буде він чи не буде. Одна вчителька телефонувала у міськком: «Я вранці усіх дітей збираю в школу». І коли їй сказали, що вже всі аж кричать про евакуацію, вона вигукнула: «Яка евакуація, хлопці? Адже у нас сьогодні пробіг «Здоров’я»!..»

Мама продовжує:

«Нам роздали білі таблеточки, щоби ми всі випили, я свою залишила, щоби Жені віддати».

Я запитую маму, чи це був йод, про вживання якого у подібних ситуаціях зараз вже відомо дуже широко, на відміну від далекого 1986-го.

«Напевне, це був йод… Уроки відбулися, ніхто їх не скасовував. Ми пішли додому. Пісочниці були повні дітей… Діти гуляли на вулиці, каталися на велосипедах. Більше того, кажуть, що повиставляли перед святом на продаж майонез, горошок, усе таке, — на вулиці дуже багато продавали продуктів.

У мене в холодильнику було дві курки на свята, які так і згнили там, мабуть. Хто «чистив» наші холодильники потім, не знаю, але воно там усе попсувалося, мабуть, ми ж нічого не забирали. Ми їхали, електрика була, ми ж їхали на три дні…

Коли я йшла додому зі школи, Віті ще не було, я думала, — як же він добереться з Києва, транспорт не ходить. Губилися у здогадках… Мені було 27 років, Віті — 29. Він з’явився десь лише до вечора 26 числа. Ми розгублені ходили до сусідів, питалися, що робити, ніхто не знав нічого. Багато хто ходив до Міськвиконкому дізнатися щось, але інформації, як такої, просто не було.

Прийшла сусідка знизу, Зіна, привела свого малого і каже: «От нехай тобі Олена Миколаївна скаже, що не треба завтра на крос іти. Він мені істерику закатав, що треба завтра на крос, і що він піде, а я кажу, не піде, а він каже: Мене вчителька покарає».

Слово пожежа лише прозвучало, — не вибух, не радіація, лише слово «пожежа». Але подробиць жодних не було. Але у повітрі, у місті стояла не просто напруга… Через те, що ми нічого не знаємо… Відчуттів, пов’язаних із фізичним недомаганням не було, але нервовий стан… До наступного дня в мене так зціпило горло від стресу, що я вже не могла навіть воду пити. Потім у мене було декілька таких приступів. Вітя ввечері з’явився, він також нічого не знав».

Чи пускали у місто, запитую я.

«Ну, він якось приїхав. Здається, мотоциклом. Блокпостів не було жодних. Коли він приїхав, ми всю ніч навіть не роздягалися. Ми одягнуті сиділи на ліжку, Женя спав. Вітя не витримав, просто в одязі на тахті ліг і заснув. Я ходила півночі, все чекала…

Слово «евакуація» прозвучало десь тільки у ніч на 27 квітня. Хтось із сусідів вже почав казати, що є інформація — місто евакуюють на три дні. Через цей стрес багато спогадів не у хронологічному порядку, просто випадають…

Мені запам’яталося таке ще. У нас вікна виходили на дорогу, — між лісом і містом, — вона вела на Шепеличі, і вздовж цієї дороги тротуаром зранку неділі (27 квітня — ред.) потік людей…

Із дитячими візочками, з дітьми, з речами. Дехто був у масках. І вони йшли й ішли. У мене була асоціація, ніби ці війна, і люди йдуть в окупацію… Це було дуже важке, гнітюче відчуття.

Я дивилася у вікно, і не знала, що робити. Потім Вітя не витримав, сказав, що піде до Міськвиконкому дізнаватися хоч щось. Він пішов, і тут прибігає Галя, і каже: «Хапай сумку, дитину, тато попросив, щоб нас забрав водій».

І я ще думаю, раз ми не їдемо нікуди в евакуацію, нам буде не холодно, ми поїдемо до мами додому, я візьму з собою новеньку фінську сукню, — це ж попереду травневі свята, парад у Чорнобилі буде… Зібрала маленьку сумку. Я чомусь навіть наші обручки з татом весільні (ми їх не носили) залишила вдома. Заховала в антресолі на поличку. Взагалі нічого не хотілося брати… Бо це відчуття, що ти йдеш з дому… А так ти все залишаєш. Фотографії, все залишилося. Паспорт тільки взяла.

Я спустилася, і вже почалася паніка, Віті немає. Він же пішов дізнаватися щось. А машина не може чекати, вона не за нами, по своїх справах приїхала. А Галя каже, що Сашко (чоловік сестри — ред.) теж лишається. А Галя його всю суботу вмовляла не йти на риболовлю. А далі… Ми сіли в автівку і поїхали. Подзвонити ж не можна було.

Вітя залишився тут, але ми Сашка попросили, щоб він його дочекався. У перших двох мікрорайонах вже відбувалася евакуація, четвертий — наш — ми були майже крайніми. Відчуття було, що треба рятувати дитину, тому ми не могли залишитися чекати, ми поїхали. Я залишила записку вдома. Уже не їсти, ні пити я не могла, горло було затиснуте наче невидимою рукою.

Ми виїхали з Прип’яті, і на зустріч нам ішов суцільний ряд автобусів та БТРів, і було страшно від того, що не розумієш, що відбувається.

Ми приїхали у Чорнобиль до мами, а там тільки тато, її немає. Вона билася, билася на нервах, а потім не витримала, — взяла банку молока, банку води, і побігла на пристань, сіла у «Ракету», яка прямувала з Києва на Прип’ять, це була остання, яку пропустили, але до цього ж вони йшли, у суботу йшли, у неділю йшли, вони просто в зону везли людей. Але ж у Києві знали, що відбувається! Чому ж звідси перекрили все, а туди людей везли?»

• «Я стояла у Чорнобилі на нашій горі, дивилася у бік Прип’яті, і не могла повірити у це… Біль у горлі не відпускав», — мама не стримує сліз, згадуючи це

«Твоя бабуся приїхала в Прип’ять, прибігла до Галі, і вже Сашко сказав їй, що ми з нею поїхали автівкою. Вона залишилася, Вітя також уже повернувся, і вони втрьох чекали. Прийшли автобуси для евакуації. Мама поїхала з Сашком, їх повезли у різні місця. Вони вдвох опинилися у районі Іванкового, а Вітя — десь у районі Поліського.

Лише глибокої ночі десь з-під Іванкового подзвонила мама і сказала, що вони з Сашком добираються у Чорнобиль. Вітя теж мав. Вони вирішили не чекати, поки їх усіх евакуюють, вирішили рухатись у Чорнобиль, про який тоді і мови не було, що його будуть евакуювати. Йшлося лише про Прип’ять. Вночі приїхала мама. Вона добиралася на якійсь хлібовозці. Вона і коня могла зупинити, і літак, і хлібовозку.

Вітя теж до ранку добрався у Чорнобиль. Це був уже ранок понеділка (28 квітня — ред.). Ми все ж таки вирішили, що потрібно виїжджати з дітьми. «Ракети» досі ходили. До Чорнобиля і назад — до Києва. Ми кинулися не на автобус, а на пристань. Було дуже складно поїхати, білетів не було жодних. Але нас відправили, нам допомогли…».

Евакуація

Юрій Щербак, «Чорнобиль» 1987 р.: «Одного тривожного спечного дня липня 1941-го до нашого старого двоповерхового будинку на Солом’янці під’їхала півторатонка, з неї вискочив батько і дав нам півгодини на збирання. Мама бігала по квартирі, не знаючи, що брати з собою. Батько сказав, що це ненадовго, на місяць, щонайбільше на два, до осені, і тому теплих речей ми не взяли, в метушні забувши і найнеобхідніше … З того часу я сприймаю евакуацію — будь-яких масштабів — як величезне нещастя, завжди несподіване, яке завжди викликає шок і розгубленість незалежно від того, чи погано, чи добре вона організована. Якийсь історичний ураган вириває людину з корінням з рідного ґрунту, і дуже непросто буває відновити життя у звичних формах».

«Коли ми 28 числа вже потрапили у Київ, їхали у метро, і я дивилася на це мирне місто навколо себе, і у мене було страшне бажання кричати на весь вагон: «Люди, ви знаєте, що сталося?! Там уже люди гинуть, а ви їдете спокійно…». Як я не закричала, не знаю, мабуть злякалася, що мене заберуть. А демонстрація? Ніхто нічого навколо не знав.

Ми приїхали до старшої сестри Наталі, вона вже жила в Києві. З-поміж близьких людей вона була єдина, до кого ми могли поїхати. Коли приїхали до неї, вона теж нічого не знала, ми пояснили так само, як і самі знали: пожежа на станції, місто евакуювали. Про те, що насправді відбувається, знали, мабуть, тільки «наверху», бо вже говорили про те, що на другий день верхівка вивозила своїх дітей із Києва.

Були тоді такі «Деміївські лазні», і там збиралися люди, — зробили пункт одягу безкоштовного, але, на жаль, звідти нічого неможливо було обрати на себе. Там ми пройшли «помивку», обміряли нас (виміряли радіацію, — ред.), нам нічого не пояснювали. Після цього ми повернулися до Наталки, пробули там один чи два дні. Ми дізналися, куди з Прип’яті везли людей. Санаторій «Діброва» у Білій Церкві. І ми електричкою поїхали туди. Знайшли цей санаторій, і вийшло так, що ми приїхали туди буквально за годину до колони автобусів із людьми. Нас поселили поруч із Галкою. Загальний туалет і душ був. Люди з міста приносили одяг, дитячий одяг.

Ми ж були «голі» взагалі. Коли евакуювали, було розпорядження: жодних валіз, жодних баулів.

Просто так сидіти нам ніхто б не дав, одразу з’ясували, хто яку професію має, і одразу — на роботу. На шинний білоцерковський завод одразу багатьох влаштували, а мене, як вчительку, одразу у дитячий садок. А Галка б дівчат своїх ніколи не кинула, — хоч вона й економіст, вона б могла отримати хорошу роботу, — але оскільки в неї не було педагогічної освіти, то її влаштували нянькою.

Наші друзі, з якими ми в Києві жили на одному поверсі потім, теж евакуйовані були туди і ми познайомилися у Білій Церкві. Світлана та Вова. Він працював на ЧАЕС. Сильно запам’яталося, як їхній малий Андрійко… Запитую його, чого ти такий засмучений? А він каже: «Я хочу додому, там мої іграшки».

Місяць ми пробули у Білій Церкві.

1 травня парад був у Києві шикарний, не побоялися людей вивести, — це ж усе було за вказівками з Москви.

Після того вже виступав Горбачов, і він уже сказав, що була аварія на четвертому енергоблоці ЧАЕС. «Місто евакуйоване, все добре, все прекрасно». Жодних подробиць, які ми вже зараз знаємо, що не вони вирішили сказати, а що їх примусили, що хмари, які пішли на Європу…, Швеція, Норвегія, вони перші виявили…

А я все бідкалася, що там, у Чорнобилі, перша зелена цибулька вже була. Господи, як квітнули сади в ту весну! Ніколи вони так не квітнули. Мабуть, знали, що востаннє. Вони просто ламалися від квіту. Стільки було квітів на деревах. А я все переживала у Білій Церкві, скоріше б додому, там же малинка перша, сину два рочки буде, він уже ходить ніжками, треба до мами на город. Мозок відмовлявся вірити, приймати…

«Уже, коли нас вивозили в Крим, сказали, що повернення не буде, це було настільки страшно… Ми відмовлялися вірити, я не могла прийняти це»

«Вітя поїхав одразу у Прип’ять. Мама з татом не поїхали з нами у Білу Церкву, мама повернулася до Чорнобиля, до тата. Потім вже Чорнобиль евакуювали. Села за Прип’яттю теж».

«Всередині ми всі кричали і плакали», — каже мама і знову не стримує сліз. Попри те, що минуло з аварії (на момент нашої розмови) понад 35 років, вона проживає кожну мить знову і знову, коли згадує про неї.

«Галка мені привела лікаря, якби не він, я би, мабуть, задихнулася, — знову горло було стиснуте.
Діти були дуже розгублені, вони не могли зрозуміти, чому вони не вдома, чому стільки людей.
Потім склали списки, нас привезли до потяга, посадили, і ми поїхали в Крим.

Коли ми приїхали в Сімферополь, на площі привокзальній сідали в автобуси, підійшла якась бабуся, і в неї в руках був пакет, а там — пучки редису з городу. І вона каже: «Візьміть, може дітки поїдять». І в неї видно, що нічого не було, і вона цю редисочку давала. Усюди були люди…

Я вперше була в Криму, завжди хотіла побувати на морі, але ніколи не думала, що це буде таким чином. Ми приїхали в селище Кореїз. Нас почали розселяти по корпусах, ми весь час трималися із Галкою одна за одну.

Усе було як у тумані, втомлені, хотілося пити, тоді у пляшках так не було води в такому простому доступі.

Пам’ятаю: стук-стук у двері, і на довжелезному штативі у вузеньку щілиночку просовують лічильник, заміряти радіацію, і воно запищало біля моєї куртки, і рука з лічильником швидесенько перелякано назад зникла і двері закрилися».

Мама із сумом сміється, розповідаючи те, як від них сахалися, наче від прокажених, а я запитую, чи вони хоча би знали, які дози отримали?

«Нас постійно заміряли», — каже мама, — але ми так толком і не знали скільки отримали. Але на горло воно подіяло страшенно. Коли ми були ще у Білій Церкві, був вихідний, і я поїхала до Києва купити хоч якогось одягу. І три години в електричці — у мене вогнем горіло горло, і на вокзалі я вискочила, купила пепсі, бо не було звичайної води, я ледве її відкрила, і пила цю воду. Кашель був жахливий. Кашляли майже всі. Вночі спати неможливо було. І це точно була не застуда.

У Криму нам робили інгаляції кругові, нас усіх обстежили з точки зору звичайних лікарів, які не знають, що відбулося, і як це лікувати…Горло уражене, а нам кажуть — треба люголем змастити. А в Жені був дуже сильний лейкоцитоз, до 50 тисяч лейкоцитів. У нього щодня брали кров із пальців. Дивувалися цій дитині, тому що він не плакав навіть, а на пальцях не було живого місця».

Слід зазначити, що для дорослих нормою лейкоцитів вважається кількість 9000 в 1 мкл периферичної крові.

«Разом із нами в евакуації були дружини тих працівників станції та пожежників, яких найтяжчих забрали до Москви. Я добре пам’ятаю Зою Перевозченко, вони були добре знайомі з Галкою. Її чоловік був атомщик, у серіалі НВО про нього теж було».

• Перевозченко Валерій Іванович — начальник зміни реакторного цеху Чорнобильської АЕС. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У ніч на 26 квітня 1986 року виконував свої службові обов’язки начальника зміни реакторного цеху. В перші хвилини після вибуху на блоці кинувся на розшук підлеглих Ходемчука В.І. та Шашенка В.М., зв’язок з якими пропав. Оцінивши руйнівні наслідки вибуху, як досвідчений фізик, зрозумів, що реактора більше немає, що він перетворився у ядерний вулкан, водою його не загасити, і дії щодо запуску насосів, які подають воду в реактор марні, про що доповів начальнику зміни блоку. Помер 13 червня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.

«Ми мали йти на пляж, і зайшла лікарка до нас із Галкою, і каже: «Я не можу сказати, дівчата, якось скажіть їй, будь ласка. Прийшла телеграма, їй треба їхати на похорон». Ми приїхали на пляж, а вона вже була там. Двоє діток. І ми нічого не сказали, тільки підійшли… Вона поглянула на нас, і каже: «Уже все? Все?» От це тільки пам’ятаю. Вона зібралася, взяла дітей, і вони поїхали…».

«Вітя був на вахтах у Прип’яті. До Криму він приїхав вперше уже в липні до нас. Влітку стали пускати до Прип’яті, був список, що можна забрати зі своїх речей. Вітя, хоч я йому пояснювала, що треба забрати з дому, привіз Женіни речі, з яких він вже виріс. Фотографії, іграшки — все залишилося. А з Чорнобиля врятувала фотографії мама.

У школі, де я працювала в Прип’яті, була вчителька математики, така мила, маленького зросту. Вона коли поїхала забирати речі до себе, настільки була розгублена, що півгодини ходила по квартирі, потім взяла математичний словник, притисла його до себе, і так і вийшла до автобусу, нічого взяти не змогла».

«Вітя приїхав до нас наприкінці липня, він був геть хворий, з тієї ж причини, звісно… Я також водила його на процедури, на інгаляцію тощо. Перед цим, коли він вперше приїхав, і мав повертатися до Прип’яті, Женя запитав, чи «дядя ще приїде?» Настільки забув батька за місяць…”

«Наприкінці серпня люди їхали потроху, нам теж сказали, що дають квартиру, але коли Вітя приїхав отримувати, виявилося, що всі документи на квартиру зникли, тому його знову поставили на чергу вдруге. Нам дуже хотілося вже поїхати. Ми отримали її вже у листопаді. У жовтні, коли ми вже їхали з Криму, там уже нікого не залишалося, вивозили всіх, навіть тих, хто ще не отримав квартир. Автобуси прибували, і на зупинці, де ми чекали, зустрічали людей, яких не бачили весь цей час. Плач стояв, мабуть, на весь Крим. Емоції були дуже сильними…

Коли нас привезли до Києва, було вже враження що це більше додому, тому що це вже поруч. Ми приїхали в халатах і капцях, нічого не було: ані пальт, ані осіннього взуття. Женя був дуже хворий тоді. Нас тримали в Пущі-Водиці в санаторії якомусь.

Ми чекали на квартиру, у цей час ходив якийсь представник і казав нам: «Їдьте до своїх квартир уже, скільки можна сидіти на шиї у держави?»Жінки відповідали йому, що наші чоловіки на вахтах у Прип’яті, і ми підемо тільки коли матимемо ключі від квартири, а не на вулицю.

«Вітя приїхав, ми отримали ключі. Зайшли туди, нічого не мали ж, я бачу на поверсі двері привідчинені у сусідів, а мені потрібно взяти олівець та шматок паперу. Я постукала у двері і питаю, чи можна олівець позичити, а мені відповідають: «Можна-можна, заходь!». А там виявляється Світлана й Вова, з якими ми були в евакуації у Білій Церкві. Ми не знали, що опинимося поруч. Ми так зраділи! (плаче). Що хоч хтось свій…».

«Незвично було у новому «домі»… У Прип’яті, де толком не встигли пожити навіть, в нас все було так само, тільки на інший бік планування квартири, і я коли зайшла одразу, і за звичкою хотіла іти так, як було вдома… Але це все неважливо було…

Десь на початку листопада ми сюди заїхали: дві валізи з купою літніх халатів, голі, босі. Але що ж — молодість, сили були…».

«Я після аварії тільки зрозуміла значення одного сну, що снився мені, коли Женя тільки народився. Ніби я його веду за руку по пустому місту і кажу: «Синку, тут ми колись жили, але тут була ядерна війна, і тепер тут зона…». Звідки це могло взятися у моїй підсвідомості тоді, за два роки до аварії? Звідки могло взяти те слово «зона»?.. Досі складно повірити, що таке наснилося. А коли вже потім після аварії згадала, було просто страшно».

15.03.2022 — вставка неочікуваного історичного контексту

Це мої думки саме в той день, і важливо залишити їх невідредагованими, щоб згадати страшну весну 2022 року, і те, як жахлива повномасштабна війна увірвалася в наші життя, і цим уривком — в нашу розповідь:

«Складно це усвідомити, але важливо зазначити, що на цьому етапі написання книги, в Україні вже 20 днів триває велика війна, яка почалася 24 лютого рано вранці з повномасштабного вторгнення Росії.

Я не знаю, що чекає на мене та мою сім’ю, але саме у ці хвилини наша країна плаче кров’ю, не здається і бореться з усіх сил. Я не могла уявити, що писатиму ці рядки посеред розповіді про те, як моя родина вже пережила евакуацію і страшне горе.

25 лютого, коли моя мама збирала речі для того, щоб разом із батьком виїхати в село між Києвом та Черкасами, вона заплакала і сказала: «Я вже одного разу мусила їхати зі свого дому…» Що я можу сказати їй на це, якщо і сама досі не можу усвідомити увесь цей жах…

У 1986 році на нашій Чорнобильській землі окупантом була радіація, яку насправді привів туди той самий кривавий режим, що й зараз привів своїх солдатів-окупантів. Вони захопили ЧАЕС і шантажують увесь цивілізований світ. Вони тримають у заручниках не тільки працівників станції, але й усю Європу. Їхня недолугість, примітивність, скажена здичавілість вивела поняття міжнародного тероризму на зовсім інший рівень. Я мрію про те, щоби я завершувала писати цю книгу у вільній Україні, і щоби мої батьки ще встигли її прочитати».

• Чорнобильська зона відчуження була під російською окупацією 37 днів. 2 квітня 2022 року над ЧАЕС знову замайорів український прапор.

Продовження розповіді мами. Життя після аварії. Київ

«… Тата вже у Києві викликали на допит, тому що вдома у Чорнобилі залишилася рушниця, всі забули про неї у хаосі після аварії. І хтось її вкрав з мародерів, і десь воно «засвітилося», а після цього з’ясували, хто власник. І потім тата викликали з’ясувати, куди вона зникла. На щастя, обійшлося без якихось неприємних «пригод».

«Якось у Києві я йшла по вулиці і побачила чоловіка, який переходив дорогу. Я по обличчю зрозуміла, що він з Чорнобиля, але не могла зрозуміти, чи знаю його, якесь шосте чуття… Я не пам’ятала ні імені, ні прізвища, нічого… І бачу, що він на мене теж дивиться. І я на нього дивлюсь. Ми зупинилися. І він питає: «Чорнобиль?». Я кажу: «Так». Він питає: «Хто?». Я кажу: «Ну як пояснити… тьотя Таня, кінотеатр?». І він ахнув: «Звісно, я знаю її!»

Її всі знали.

А ще іноді під час розмови десь почуєш щось таке у манері говорити, це навіть неможливо пояснити, але ти відчуваєш, що це звідти…».

Я запитую, чи збиралися у Києві зі знайомими звідти, чи все одно назавжди залишилося відчуття, що все це тимчасово і ми рано чи пізно всі маємо повернутися туди.

«Спілкувалися… Зустрічалися з Вітіними друзями декілька разів. Із Прип’яті одна сім’я в нашому домі навіть живе. Ми їздили до своїх друзів, особливо на початку, коли ви були малі. До кумів їздили. Вже покійний він, наш кум…».

Але насправді, додам я, вони і досі чекають. Що повернуться, що зустрінуться, і, ніби уявляють, що будуть знову молодими, і життя просто розпочне свій лік заново, з моменту, коли стався той вибух. Чи з моменту, коли заклали першу цеглину станції? Я не знаю. Але вони чекатимуть завжди.

Частина IV. «Більшовики в нашій церкві зерно зберігали, а потім — боєприпаси»

Галина Миколаївна. Мамина рідна сестра

Щасливі часи

«Чорнобиль мого дитинства — це щасливі часи. Кінець 1956 року — це наше будівництво (будинку, що будувала бабуся Тетяна з дідом Миколою — ред.). Наприкінці 1956 року ми повернулися додому в Чорнобиль, тато служив, військовий, розформували частину, і ми знову опинилися на своїй генетичній батьківщині. Я коли її втратила (після аварії — ред.) зрозуміла, що краще за неї немає, але людська натура така «свиня», що коли має, — не цінує, — тепер я це розумію”.

Це настільки унікальна і прекрасна природа, яку називали, уяви собі «захолустя». Великі «розумники» так називали, а це ж — унікальна природа. Таких грибів не було ніде, ягоди — які забажаєш: і чорниця, і малина, і суниця, і кістяника. І, звісно, тварини.

Я грибник з 4-х років. Ми з мамою дуже любили ходити в ліс. У Чорнобилі ягоди і гриби врятували людей під час Голодомору. У 1933-му році моїй мамі, твоїй бабусі, було 10 років, і дитячий будинок був у тому місці, де була єврейська синагога (загалом у Чорнобилі було дві синагоги). Була православна церква, костел, з якого потім зробили російську школу (у місті були «російська» і «українська» школи називали тому, що в російській викладали російською всі предмети, а в українській — українською. На жаль, в радянські часи це було поширене явище, і української школи взагалі могло не бути в місті — ред.).

І, звісно, — унікальні люди. Там була така «суміш» національностей, причому ніколи ніхто не ображав одне одного, ну, можливо, у давні часи, колись, але де такого не було.

Взагалі, у нас в місті було дуже багато євреїв, поляків, білорусів. У радянські часи Чорнобиль був на стику трьох республік СРСР, та й до радянських часів — хто тільки не розривав на шматки нашу нещасну Україну…

У місті спілкувалися українською, російською, була певна суміш різних слів подекуди, туди ж входили і єврейські слова, і польські, і ромські. І ми всі знали одне одного, поважали, — місто невелике. В середньому, кількість населення становила близько 15 тисяч людей.

У нас був свій чавуноливарний завод, ремісниче училище, яке ще мій дідусь Степан закінчив, — він був слюсарем 6 разряду, здається. А татова сестра Людмила багато років працювала там головним бухгалтером».

Дитячі спогади

«Дитячі спогади надзвичайні… Ми жили як «у Бога за пазухою», за висловлюванням мого тата (посміхається) — це на горі. Шматочок землі залишався біля церкви , оскільки над урвищем на самому краю не поставиш таку церкву, і там нам виділили ділянку, за вівтарем. Між нами і церквою був штахетник, невисокий паркан між нашою ділянкою і цвинтарем церковним. І з вікна ми бачили усі свята, богослужіння, нічні ходіння навколо церкви. Чому ми дивилися зі своєї ділянки? Тато був тоді членом партії, говорили на нього що завгодно, але коли скасували церковні дзвони, він виступав проти цього — це було у моєму дитинстві, десь 60-ті роки.

А під час війни церкву взагалі використовували як склади. У німців наверху, де дзвінниця, стояв кулемет, вони, поки були в Чорнобилі, звідти стріляли. Коли звільняли Чорнобиль від німецької окупації загинуло стільки людей… Усюди луки, пустка, з усіх боків.

Наступ іде, а німці на горі , їм усе видно, строчили, розстрілювали, вбивали, і все. 26 героїв СРСР загинули при звільненні Чорнобиля. Цього маленького міста, яке старіше, ніж їхня драна Москва бандитська».

«У нас було багато поляків у місті, і в нас був польський костел, який зруйнували більшовики, і з цеглин цього костелу побудували російську школу в місті, у якій довелося навчатися і мені. Як і в усіх містах, що побудовані на річці, у Чорнобилі церква була на найвищій точці, на горі над містом, де ми і жили, а внизу був Поділ. Річка Прип’ять розливалася навесні, його заливало, люди на човнах пересувалися, до будинків під’їжджали. Я з подружками каталася теж (посміхається, згадуючи)».

«У школі все було «як у всіх». На свята — лінійки. У теплу пору року — зранку перед уроками була зарядка у шкільному дворі, приходили за 15 хвилин до початку уроків. Усі класи шикувалися і робили зарядку. На перервах те саме, навіть узимку, вчителька піднімає, і особливо з 1 по 4 клас — руки вперед, пальчики стискаємо, спини рівно. Коли заходили в клас — мили руки і показували. Стояли маленькі діти чергові, і треба показувати, що руки чисті.

До свят готувались, — у школах було дуже розповсюджено щось зробити своїми руками і подарувати. Мода така була, із кольорових листівок, — вони копійки коштували, — брали сюжет, наприклад, — тільки квіти. Робили з цих листівок і вази, і цукерниці, і скриньки. Потім зшивали все це одне з одним, і виходило мистецтво (посміхається).

Мама завжди шила щось, все своїми руками робили, з нічого могли створити щось. Мама шиє, а я як мишка поруч, дивлюся за кожним її рухом. Настільки все було цікаво. А що не могла зрозуміти, вона мені із задоволенням пояснювала. Щось перешивали, старшій доньці купували нове більше, — ми доношували, із двох спідниць можна було пошити одну. Все береглося. А що вже ніяке — на мотузки».

«Дитинство проходило у суцільній природі. Поруч із нами була з одного боку церква, з іншого — гора, дуже крутий спуск, який ми з мамою весь час засаджували, щоб не обсипалася гора, і акаціями, і колючками з довжелезним корінням. Вона була вся зелена. Одного разу тільки була ситуація, — у нас дерево росло з трьома стовбурами, ясень, і якось вирішили, що потрібно його підрізати, а тато подивився і каже: «Ні, у нас три дочки”, ми не зріжемо». І це дерево також тримало гору.

А з третьої сторони був парк — садили його колись діти української школи. Яких там тільки дерев не було, і яких птахів. Співочі птахи прилітали влітку, солов’ї співали так, що із закритими вікнами вдома було чути, як вони співають. Тільки дроздів не було. Це я вже зараз знаю.

Зими були дуже «міцними», літо — помірним. Як дуже рідко до 30 градусів спеки доходило, це вже катастрофа була. Виноград ніколи не дозрівав , у нас ріс сорт «Лідія», він ніколи не достигав…

Цікаво було дуже. Ми ніколи не сумували, завжди знаходили, чим зайнятися.

Допомагали батькам. У нас хлопців-братів не було в родині, я для тата була замість сина. Хто їздив на риболовлю з татом більше всіх? Я. Хто вигрібав на двох веслах? Я. Хто ліз помагати, коли тато пиляв дрова «Дружбою»? Я. Він ніколи не змушував чи щось таке. Але ми пиляли разом. Він мене звісно щадив, і відправляв відпочивати, і рубати не давав взагалі, але як це робиться, я теж знала (посміхається).

І завжди в нас був повнісінький дім людей. На свята не треба навіть нікого запрошувати, а як тільки заїкнешся, то із задоволенням і бігом! А не заїкнешся — все одно прийдуть (сміється).

Приходили родичі, друзі, літом приїздили друзі, — і всім знаходилось місце, хоча це було дві маленькі кімнати. І всім знаходилась їжа. Мама наша була унікальною людиною, надзвичайно гостинною, кулінаркою, яка з нічого приготує все що завгодно.

І гриби сушила, і маринувала, що тільки вона не робила з ними. Рибу ми завжди мали сушену мішками. Пекла, варила — неймовірно. Ніколи не жалілася…».

«У школі в певний період привозили до їдальні такі плетені кошики з двома ручками з величезними пончиками з повидлом, гарячі. Коштували 5 копійок, ще пам’ятаю.

Давали молоко молодшим класам з першого по четвертий. І спробуй не випий. Жахливим з навчання у школі пам’ятаю те, що туалет був на вулиці. Я і школу закінчила в 1969 році, так він і був на вулиці».

«Через те, що ми жили на горі за церквою, подружки мене питали: «Як ти там живеш? Там же так лячно!» Бо біля церкви жити ніби страшно має бути (сміється). А я казала, що навпаки можу там нічого не боятися. А вперше переступила я поріг церкви аж коли помер прадід Кіндрат».

«До речі, школа, у якій вчився твій тато в Чорнобилі, була побудована на території єврейського кладовища, на якому був похований важливий представник хасидської спільноти», — розповідає тітка Галя.

• Довідка: Із Чорнобиля походить династія Чорнобильських хасидів, яку заснував рабин цадик Менахем Нахум Тверський (1730—1797), який був учнем засновника хасидизму Бааль Шем Това і Дов-Бера із Межиріча. Династія називається за ім’ям міста Чорнобиль, де Менахем Нахум Тверський служив магідом. Чорнобильська династія стала основою сквирської династії. Менахем Нахум Тверський похований у Чорнобилі, де досі збереглася його могила, і ймовірно, Галина Миколаївна розповідає саме про нього.

«Твоя бабуся розповідала, що коли вона була ще дівчинкою (30-ті роки), і ходила з боку Київської вулиці, то кладовище це було обнесено парканом. Вона заглядала у шпарину в паркані, бо було цікаво, що там, і бачила кладовище… Скажи, якими звірями треба бути, щоб на кладовищі побудувати школу… Так само більшовики в нашій церкві зерно зберігали, а потім — боєприпаси…».

«А під час Голодомору мама що могла, те й носила дітям у дитячий будинок. Сама дівчинка була ще, і бачить цих дітей — шкіра й кістки — стоять прихилившись біля паркану, і то яблучко, то що-небудь вона віддавала їм. А дитбудинок був у приміщенні однієї із колишніх синагог — їх колись було дві у нас. Потім, коли я вчилася в школі, там спортзал школи зробили. І коли нам треба було здавати нормативи і стрибати «через коня», то з нашої школи ми ходили в цю, і стрибали там. І це у синагозі… Наскільки жахливо це…».

«Музична школа була дуже хороша у нас: усі ми — троє сестер — вчилися там. Мама і тато були дуже музикальні. Мама мала такий голос, що я завжди казала, що опера багато втратила. Тато мав музичний слух прекрасний, чудово грав на гітарі. Вони завжди брали участь у «самодіяльності», на всіх святах виступали.

Усе життя, де б мама не працювала, вона була «за правильну поведінку», і вся «босота» чорнобильска її поважала.От якщо тьотя Таня при вимкненому світлі під час сеансу у кінотеатрі почує клацання насінням (бо смітили під сидіннями лушпинням), називає ім’я винуватця, — вона вже знає, хто це робить — і каже: «Ще раз почую, — вилетиш із зали (сміється)». І настає тиша.

Або ще бувало (зала має нахил) сидить негідник на останньому ряду і щось п’є, а пляшки усі були скляні, і допивши кладе на підлогу і відпускає, щоб вона скотилася вниз, і всі ржуть. Мама казала таким, щоб вставали і залишали залу. У відповідь: «Я більше не буду». Ну а хто купу лушпиння наклацає в залі, вона змушувала прибирати. Вони знали, що з тьотею Танею треба себе добре поводити (посміхається)».

Але мама була дуже добра, дуже чуйна. Один хлопчисько — бідно жив — як він заліз за екран, бог його знає, і хотів, видно, вилізти до зали, щоб дивитися кіно, і впав, і грохот на всю залу. Ввімкнули світло, мама туди прибігла, а він бідненький лежить, вдарився сильно. Вона не те що його не сварила, а швиденько почала допомагати. Викликали швидку, вона йому каже:

— Чого ти туди поліз?.

А він їй плачучи:

— Кіно хотів подивитися.

— Ну підійшов би до мене, хіба я тебе не знаю? Невже б я тебе не пустила?.

Він прийшов до тями, все закінчилося добре. Я це до того, що мама була справедлива, але дуже чуйна: і на роботі, і вдома — усюди».

Я прошу Галину Миколаївну розповісти про відому всім місцевим триствольну сосну, що також зображена на іконі «Чорнобильській спас».

«Там, де починається міст на Прип’ять, між дорогою на станцію (ЧАЕС — ред.) і до першого мікрорайону міста Прип’ять, є такий шматочок лісу, і там була ця сосна. Вона дуже стара, стовбур у неї міцний, і наліво і направо дві товстезні гілки. Під час Другої світової війни на цій сосні одночасно повісили чи 30, чи 33 людини.

Поки ми ще були там, підходили до цієї сосни, бачили її, вона була огороджена невеличким парканом. Але її, здається, нині вже немає, бо вже 35 років минуло (запис розмови відбувався у 2021 році — ред.), і вона вже тоді була немолода. Раніше вона була серед лісу, і стояла, але оскільки ліс зрізали, бо там був «рудий ліс» (внаслідок радіації), вона опинилася одна, а коли сосна росте одна в полі, то вона довго не виживає.

Це був партизанський край, і багато карали кого в часи війни. Ми коли з батьком їздили за дровами, а пиляли вручну їх, то дуже часто натикалися на залізо у сосні — уламки снарядів, мін, які застрягли там з війни, коли німці боролися з партизанами у цих лісах.

А в цій сосні «тризубі», так і залишилися вбиті металеві скоби, їх залишили як нагадування про звірства, що там чинили».

«Чорнобиль палав неодноразово. Мого прадіда Кіндрата хата: будинок і все, що було (а він купцем був) — все згоріло, це була пожежа ще до війни. Це був кінець 20-х чи початок 30-х років. Тоді горів «єврейський куток». Ми переконані, що це був підпал тоді.

Євреїв було дуже багато у нашому місті, вони жили також і в селах. От така назва як село Корогод (Іванківський район — ред.) недалеко від Чорнобиля, там жили більшість євреїв, вони багато працювали на землі.

Я мамі казала, коли ми пригадували родовід наш, вона була вже старенька, і я хотіла хоч щось таке ще дізнатися. Кажу: «Ти знаєш, мамо, «завдяки» цій пожежі дід Кіндрат залишився живий із родиною, інакше його б «розкулачили», або застрелили б, чи заслали б кудись, а ця пожежа, коли він залишився без нічого…».

Смерека

«Я була у Карпатах десь на початку 1970-х, і біля скель Довбуша, поки йшла туди тропою, крихітну смереку смикнула з корінцем, — бо я на нашу гору в Чорнобилі тягнула все: і дерева будь-які, і квіти… І я посадила її у нас у дворі. Вона і досі там.

Тож привезла, і питаю: «Мамусю, ну що, де посадимо її?». А мама безмежно любила природу. «Ідем, Галю, знайдемо їй місце». Так і знайшли місце, посадили її. Тепер вона тримає гору. Рятує церкву».

Коли я була в черговий раз у Чорнобилі в 2021 році, я переконалася у цьому і сама, — смерека досі на місці, неймовірної висоти і дуже пишна.

Галина Миколаївна продовжує:

«Коли на 30-річчя аварії були у Чорнобилі, зайшли додому, і в церкву. У дворі будинку вже зораний город невеличкий — це працівники церкви роблять. І жіночка мене у церкві питає: «Ви на нас не ображаєтеся?» А я взагалі ще не знала, про що вона. І питаю: «А чого?». «Ми ваш город виорали». А я кажу: «То й молодці! Саджайте. Тільки про одне єдине прошу — не нашкодьте дереву, бо його коріння держить гору, і церква стоїть, бо гора стоїть».

Будівництво атомної станції

«Звісно, у СРСР «не відбувалося аварій з причин несправного обладнання», у СРСР аварії були «тільки з вини обслуговуючого персоналу»: диспетчер, оператор, майстер…»
Анатолій Дятлов, інтерв’ю 1994 року

«Я вступила до інституту якраз коли почали будувати атомну електростанцію», — згадує тітка Галя.

Я запитую, чи був якийсь страх щодо цього будівництва, чи поширення наративу про «мирний атом» все ж таки заспокоювало?

«Ми вірили. Колись ми були дурнями довірливими. Найрозумнішими були місцеві євреї. Вони й першими почали виїздити після початку будівництва. Це був такий сигнал, показник Чорнобильських євреїв безліч по світу, зокрема, у Нью-Йорку. У нас навіть родичі є там. Старші люди вже нікуди не їхали… Хоча декого молодь позабирала. А сама молодь — «рулила» тільки так. Виїздили. І ми все розуміли… Але не всі. Дехто залишався, і навіть потім на станції працювали.

Але відчуття, запитання: «Навіщо це тут будують?» було. І в мене особисто — також. Коли з вечора зелене листя на огірках, а вранці встаєш — воно руде і жовте, це викликає велике питання: «А що сталося?». І це було ще навіть до 80-х років, просто коли станція вже працювала. Були ці запитання. Чому ліс був зелений, а тепер з одного боку стає жовтим? Як хмара іде, так воно і жовтіло…».

Я дивуюся, і цікавлюся: «Тобто не тільки після аварії?».

«Ні. Це було ще до аварії. Не можна було в цьому місці на болоті будувати…».

Цей момент мене дуже цікавить і я, досліджуючи цю тему, знаходжу інформацію про те, що навіть тоді були ті, хто вказував на халатність і неправильність того, як місцями здійснювалася робота на ЧАЕС.

Із книги Юрія Щербака «Чорнобиль»:

«Рівно за місяць до аварії, 27 березня 1986 року, у газеті «Літературна Україна» — органі Спілки письменників України — з’явилася стаття Л. Ковалевської «Не приватна справа». Треба сказати, що газета вже кілька років вела постійну рубрику «Пост «Літературної України» на Чорнобильській атомній», висвітлюючи різні події життя АЕС.

Стаття, якій судилося викликати таку сенсацію у всьому світі (після Чорнобиля її наввипередки цитували західні засоби масової інформації), спершу не привернула до себе уваги: київські письменники готувалися тоді до звітно-виборних зборів, і переважна більшість їх набагато сильніше цікавилася майбутніми персональними змінами всередині організації, аніж справами на АЕС. Ніякого стосунку до експлуатації четвертого блока Чорнобильської АЕС стаття Л. Ковалевської не мала, хоча багато хто, знаючи про статтю лише з чуток, досі впевнений у протилежному.

Авторка зосередила вогонь критики, дуже професійної і безкомпромісної — на будівництві п’ятого блока, строки спорудження якого були зменшені з трьох до двох років. Л. Ковалевська наводила кричущі факти безвідповідальності і бракоробства: так, в 1985 році постачальники недодали 2358 тонн металоконструкція. Але й те, що доставили, найчастіше було браковане. Далі, 326 тонн щілинного покриття на сховище відпрацьованого ядерного палива надійшло з Волзького заводу металоконструкцій з браком. Близько 220 тонн бракованих колон надіслав на монтаж сховища Кашинський ЗМК.

«Адже працювати так неприпустимо! — закінчувала свою статтю Л. Ковалевська.— …Своєчасне введення чергового енергоблоку не є приватною справою будівельників Чорнобильської АЕС. Адже прискорення — це й наша активність, ініціатива, заповзятливість, свідомість, наше ставлення до всього, що робиться в країні».

Також не можна оминути й слова безпосереднього учасника страшних подій аварії, колишнього заступника головного інженера з експлуатації Чорнобильської АЕС Анатолія Дятлова, засудженого до 10 років колонії загального режиму за статтею 220 ч. 2 КК УРСР. В інтерв’ю 1994 року він заявляв, що «експеримент жодного стосунку до аварії не має». Ідеться про випробування, які проводили на четвертому енергоблоці ЧАЕС у ніч з 25 на 26 квітня.

За офіційною версією, до аварії призвели «дії персоналу зміни під час проведення експерименту, пов’язаного з вибігом ротора турбогенератора та збільшенням енерговиділення в активній зоні». Дятлов же заявляв, що загалом ці випробування повинні були проводитись ще на етапі «запуску енергоблоку».

Тож, Дятлов заявив в інтерв’ю наступне:

«Необхідно сказати завбачно, що експеримент цей жодного стосунку до аварії не має. Це його пов’язали з аварією тільки недобросовісні розслідувачі цієї аварії. А так, все це через абсолютно незадовільні характеристики реактора, які тоді ще не були зрозумілі. І сама аварія… її навіть не можна назвати аварією, це катастрофа, що була немислимою, могла статися під час проведення будь-якої іншої роботи, жодним чином не пов’язаної із проведенням експерименту. Вона відбулася під час проведення експерименту, але не внаслідок…».

Так, ці слова здаються неймовірними, страшними, такими, що вкотре підтверджують тезу про те, що занадто багато чинників і факторів збіглися в той день.

Можна запитати: чому авторка так багато приділяє уваги причинам аварії та, можливо, відходить в бік від заявленого оповідання життя, побуту та переживань, скажімо так, «простих» людей. Але неможливо розповісти про буденність і щодення людей, які постраждали від аварії на ЧАЕС, не торкаючись перебігу, причин і наслідків самої аварії. Адже будь-яка праця в царині дослідження Чорнобильської катастрофи, перш за все, має допомогти читачам зрозуміти щось. Нове. Старе. Нерозказане досі. Або просто забуте.

Якщо не торкатися питань технічних і етичних, не зазирати в усі шпарини, що розтуляються при найменшому спогаді, і вивільнюють все більше й більше подробиць, знань, інформації, якщо не приділяти увагу всьому цьому, то і масштаби трагедії для людини-особистості, суспільства, народу, всього світу будуть незрозумілі.

Саме ці роздуми і заглиблення у деталі дають можливість зрозуміти зараз те, що не могли зрозуміти, побачити, дізнатись герої цієї праці. Саме ці знання, які ми вже маємо з віддаленості часу, вивчення подій і вчинків довкола аварії, дають нам можливість уявити рівень розгубленості, страху і тривоги місцевих мешканців, які цих знань тоді не мали. Для них ще не існувало ані розслідувань, ані першопричин, ані теорій змови, ні свідчень, ні суду.

Це було їхнє життя у благословенному краю з дивовижною природою і багатою історією, яке обірвав вибух.

Вибух? Чи момент закладання фундаменту першого енергоблоку станції? Чи момент ухвалення рішень у високих кабінетах радянських керівників, плани і замисли яких аж ніяк не рахувалися із такою «дрібничкою», як екологія і життя людей. Це та сама влада, що могла затопити десятки сіл задля реалізації намічених планів. Згадаємо лишень Бакоту на Хмельниччині, про що можна окремо писати цілі книжки.

Усе це пов’язано.

Усе це про те, як «великі» рішення, ухвалені звичайнісінькими собі людьми у «великих» кабінетах вирішують долю цілих поколінь. Чи справедливо це? Шукати справедливості в історичному контексті — це ганятися за власним хвостом. Забирає багато енергії, а результат такий собі.

«Слідством були зібрані документи, доти мені невідомі, — казав Дятлов у тому ж інтерв’ю. — І за цими документами я зрозумів, що, виявляється, проектантам уже давно були відомі ці негативні якості реактора, що призвели фактично до аварії 1986 року. Вони були відомі фактично за 10 років (до цього — ред.). Тобто, вже за експлуатації першого блоку на Ленінградській атомній електростанції, після аварії у 1975 році. Були й інші пропозиції потім, про які мені не було відомо доти…».

Можна по-різному ставитися до особистості Дятлова, вірити свідченням його колег, створеному образу в кіно, чи не вірити нічому, але ігнорувати його слова неможливо. Робити висновки, збираючи інформацію по крупицях, це завдання розуму, що завжди перебуває у пошуку відповідей…

Галина Миколаївна продовжує:

«Зовсім незадовго до вибуху, я пам’ятаю страшенні хмари круків. За всі роки життя такого не пам’ятаю. Вони були повсюди, обсіли усі дерева. І коли станція вибухнула, вони кричали, летіли, не було жодної вільної гілки, де б не сиділи ворони. Від їхньої кількості було просто страшно».

За день до аварії

«Я мала їхати до отоларинголога. Я рано встала, родина ще спала. День як день був. Наготувала їжі, тому що мені треба було їхати. Було дуже тепло. У цей день у мене не було якогось особливого передчуття. Але було до того, — тижні за два. У мене на роботі (завод «Юпітер» у Прип’яті) були періодично навчання з цивільної оборони.

І от заступник керівника, Михайло Д. читає лекцію, усе це з посмішкою, жартами: «Дівчата, от якщо, допустимо — ми близько від атомної станції — і станеться «щось недобре», значить треба бігти в укриття». І оце він каже все, а я слухаю, слухаю… Але мене цікавлять вже інші питання. Не те, що написане в книзі.

І я кажу:

— А скажіть-но, будь ласка, як це можна зробити? Яка це мати піде ховатися в бомбосховище, якщо її дитина, двоє, — у дитячому садочку?

Він відповів:

— Ну, Галина Миколаївна, що ж ви всерйоз усе сприймаєте?

— А я сприймаю серйозно, я сприймаю так, як може статися. Ви взагалі розумієте, що таке радіація?

Я розуміла, наскільки це страшно. Що вона не пахне, її не видно, але це дуже небезпечно. І коли я читала на високій будівлі гасло: «Хай буде атом робітником, а не солдатом», казала чоловіку: «Це ж треба таке написати?».

Із книги Ю. Щербака «Чорнобиль»:

«У 1974 р. Іван Драч надрукував книжку «Корінь і крона», що містила цикл віршів, присвячених будівельникам Чорнобильської атомної електростанції та міста Прип’ять… Є у нього вірші про генетику, кібернетику, фізиків-атомників: глибинні фольклорні, пісенні джерела української поезії якимось дивовижним чином поєднуються в ньому із загостреним сприйняттям того «дивного світу», до якого стрімко примчала цивілізація XX століття.

У вірші «Поліська легенда» річка Прип’ять вела діалог із птахами і рибами, що б’ються у тривозі від атомного сусідства. Річка пояснювала, що Атому «замок із криці будують — і за якихось десяток років по всім світі йому розставлять непохитні атомні трони».

Уже в цьому, досить романтичному сприйнятті будівництва Чорнобильської АЕС крізь бадьору тональність вірша прохоплювалася ледь приховувана тривога за долю поліської природи, яка вразила поета своєю первісною чистотою.

Ще тривожнішим, інтуїтивно провіденційним виявився інший вірш Драча з того ж циклу: «Марія з України — № 62276: від Освенциму до Чорнобильської атомної», у якому поет розповідав про Марію Яремівну Сердюк, будівницю Прип’яті, людину дивної долі, просту українську жінку, яка пройшла через пекло Освенциму і лишилася непохитною у своїй доброті і любові до людей… Чи міг думати Іван Драч, що його синові, Максиму, доведеться стати на боротьбу з атомною бідою Чорнобиля?…», — пише Ю. Щербак.

«Чому діти хворіли…»

«А як Сашко (чоловік Галини Миколаївни і мій хрещений, — ред.) хотів піти працювати на атомну станцію! Як я його тримала! Я тоді ще матюкатись не вміла. Казала: «Кому ти віриш?». А він: «Та що ти кажеш, всі працюють, там не шкідливо!», — продовжує розповідь Галина Миколаївна.

«У нас, кажу, гроші не платять, там, де нешкідливо…». Непотрібні нам ці гроші, непотрібні. Потрібне життя. А дівчатка (двоє дочок) хворіли нескінченно. Повезу в Чорнобиль лікувати, вилікую, тільки повертаюсь у Прип’ять — через день-два — знову. Це все дізналися ми від Щербака потім… Він письменник і лікар. Я була у нього на прийомі. Він написав, які були викиди, чому діти хворіли. Нескінченні хвороби горла, нескінченні тонзиліти. А все тому, що, як у нас раніше будувалося? — «до такої-то річниці з’їзду КПРС тощо».

Ідеться саме про того Юрія Щербака, цитати з книги якого я вже згадую вище.

• Юрій Миколайович Щербак (нар. 12 жовтня 1934, Київ) — український письменник, сценарист, публіцист, політик, діяч екологічного руху, дипломат, лікар-епідеміолог. Доктор медичних наук (1983 рік). Почесний доктор медицини Національного медичного університету імені О. О. Богомольця (2014 рік)[1], професор. Лауреат Літературної премії ім. Ю. Яновського (1984), 19 червня 1991 — 16 жовтня 1992 — перший міністр охорони навколишнього середовища незалежної України, член Ради Національної Безпеки України. 1992–1994 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ізраїлі 1994–1998, Надзвичайний і Повноважний Посол України в США (з 1997 р.) також посол України в Мексиці — за сумісництвом). 2000–2003 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді (одночасно — представник України при Міжнародній організації цивільної авіації (ICAO, Оттава). Як публіцист Ю. Щербак здобув популярність своїми статтями про Чорнобильську трагедію, які публікувалися у пресі.

Піна на дорогах

«Тож, у ранок після аварії, — у доти звичайний для мене день, — я мала їхати до лікаря у Чорнобиль (нагадаю, що на момент аварії сім’я Галини Миколаївни, як і багатьох інших молодих чорнобильців, мешкала поруч — у новому місті Прип’ять, де вони мали роботу — ред.) У чудового лікаря місцевого я встигла побувати на двох чи трьох сеансах процедур необхідних. Я приходжу на автобусну зупинку, щоб їхати в Чорнобиль (відстань між містами напряму — 17 км, — ред.) — натовп людей стоїть. А на дорогах — шар піни. Миють дороги. У нас зазвичай мили і фарбували, коли «начальство їде».

І я питаю:«І що це за «шишка» така їде, що стільки мила вони сюди повиливали?».

Стоїть хлопчисько малий і каже мені:

— Та це ж сьогодні вночі четвертий блок на станції вибухнув.

Я кажу:

— Дитино, що ти таке говориш?..

— Сьогодні вночі мій батько прийшов з лікарні на милицях. У відділення, де він лежав, прийшли і сказали, «хто може, хоч на милицях, хоч рачки, ідіть по хатах, бо зараз сюди опромінених будуть везти».

Хлопчик розповів, що людям дали жменю ліків і відправили по домівках. І його батько вночі з хірургії прийшов на милицях додому».

І як не згадати, як згодом казали, що ті, кого привозили зі станції, працівників, пожежників, вже самі були «живими станціями», і опромінювали всіх навколо через отримані дози. Адже всі ми знаємо про одяг пожежників, скинутий в підвалі медсанчастини, якийсь досі лишається там і «фонить» неймовірною дозою…

«Не буде транспорту, тікайте по хатах і закривайте вікна…»

«А сусідка з гуртожитку — ми вже мали квартиру — а вона в гуртожитку була досі, — стоїть з дівчинкою маленькою. На базар зібралася, чи куди. Я кажу: «Світлано! Бігом додому.Ще й з дитиною стоїш. Люди добрі, це ж не жарти! Якщо реактор вибухнув, то ми взагалі не повинні тут стояти, нас уже мають всіх евакуювати». Я кажу їм як за теорією прописано було… Одразу згадала навчання ці, йодистий калій, — тому що потрібно щоб ці таблетки хтось роздавав, і приймати захист для щитовидки (щитоподібна залоза — ред.). А всі — розхристані, на мене так дивляться, як на панікершу.

Я кажу: «Не буде жодного транспорту, тікайте по хатах і закривайте вікна!». Сама я — бігом додому. По дорозі — телефонна будка. Думаю, батькам подзвоню в Чорнобиль. Але вже все. Жодного зв’язку нема. Я в гуртожиток (для працівників заводу — ред.), де ми прожили стільки років, забігаю. У мене ж там всі дівчата знайомі зі зміни.

Кидаюсь до однієї:

— Валічка, а ну, розкажи мені!

— Галю… Реактор вибухнув…

Я питаю її:

— А що ж тепер буде? Йодистий калій у тебе є?.

Дізналася, скільки таблеток дітям давати, як і що…

Ще тоді, на заводі запитувала, а хто буде розносити ці таблетки, якщо це станеться у вихідний, а не робочий день? Чи врахований такий варіант?

Я за ці таблетки і бігом додому. Схопила мокру ганчірку, з милом. Відро води, господарське мило, воно дуже допомагає. Ззовні дверей поклала, щоб коли приходиш, витирати підошви, всередині поклала, хвіртку зачинила.

Уже мала початися евакуація, а чоловік спінінги бере. Я кажу: «Ти що, на риболовлю зібрався?!» Він не розумів, що відбувається, — довірливий. Та хіба можна було вірити радянській владі? Суцільна брехня!

У перший же день, 26 квітня, подзвонили робітникам «Юпітера», щоб ті «забезпечили чергування народної дружини» по місту. І мій (чоловік — ред.) давай збиратися. Я питаю, чи він здурів, вони завтра ще щось вигадають, тут потрібна евакуація! А дожити до евакуації — треба сидіти в чотирьох стінах із зачиненими вікнами, дверима, збирати документи і гроші, щось вдягнути дітям, щоб не змерзли і шматок хліба в торбу. І все! Яке чергування? Скільки люди ввібрали б у себе і на свій одяг всякої гадості і бруду. Адже це радіоактивний пил повсюди».

«Діти гралися в пісочницях, поки за 4 км палав реактор»

«Він пішов на те чергування, чотири години проходив. Повертається і каже, що діти у пісочницях гралися, музика грала, у когось весілля було! Ти уявляєш?

Твоя мама в цей день у школі, там якісь були змагання. І це за чотири кілометри від епіцентру. Усе було в радіоактивному пилу».

За офіційними даними, вогонь на станції гасили до 5 години ранку 26 квітня. Але всередині четвертого блоку його вдалося загасити лише до 10 травня, коли більша частина графіту згоріла.

«Я не бачила реактор у той день. Але твоя бабуся бачила. Вона стрибнула у човна з банкою молока, з водою та вирушила до Прип’яті, і на шляху бачила розверзнутий реактор. Її не пускали, але вона застрибнула у «ракету», ледь у воду не звалилася. Бо ж у неї там (у Прип’яті — ред.) троє онуків…».

«Ніч із 26 на 27 квітня була дуже страшною. Ми не стулили очей за всю ніч. Багато років після того я не могла чути звук гелікоптера. Вони літали без зупинку. Заміри робили.

Люди і вдень, і вночі йшли — хто пішки, хто на авто. Лісовими шляхами тікали, виїжджали, хто як міг. Закривали дихальні шляхи чим могли: ганчірками, хустками. Нормальних пов’язок, як зараз, і не було зовсім. Собі і дітям зав’язували і йшли.

Це настільки страшно було… А думати я могла тільки про єдине — врятувати дітей».

Евакуація

«Наступна ніч була скажена. Водій привіз нас до Чорнобиля, а мами нема. Хлопці (чоловік тітки Галі Сашко і мій тато Віктор — ред.) залишились там. Майже до 12 години ночі ми не знали, де вона. Твій тато добирався сам, дуже багато йшов пішки, десь вдалося під’їхати. Ми ледь не зійшли з розуму з твоєю мамою.

Діти без кінця хрипіли. Діареї без упину. Дихальні шляхи уражалися та кишково-шлунковий тракт. Цілий місяць, коли потім у Білій Церкві були, — діарея, нежить, кашель, червоне горло.

А потім, близько дванадцятої години ночі телефонний дзвінок — Сашко дзвонить. З’явився якийсь зв’язок. Їх із мамою вивезли в Поліський район. Ночували вони у будинку культури в якомусь населеному пункті. Була дуже холодна ніч. Якась жінка зняла купу штор та запропонувала їм постелити, щоб хоч трохи тепліше було. А їм же треба було і нам повідомити, що з ними все гаразд. А мобільних телефонів не існувало. «А де можна подзвонити?», — запитували. «А де у вас пошта?». «Уся сім’я ж із розуму сходить, вони не знають, де ми…». І люди якось допомогли.

Розумієш, у сільській місцевості були Люди. Золоте правило, коли йдеш і вітаєшся — неважливо, знаєш чи не знаєш людину. У великих містах люди не такі…

Тож, вони сказали, що зранку будуть добиратися будь-якими шляхами до Чорнобиля. І коли вони нарешті дісталися міста, це було для нас друге народження. І коли вже твій тато з’явився, це було таке полегшення…».

«Як розповідав тато (твій дідусь), коли вони з Сашком виїздили, а це було 3 травня, собака наш, Пірат, так і залишився сидіти на порозі. Клубочком звернувся, поглянув їм услід. Зазвичай від проводжав, біг за нами завжди, за деревом сховається, виглядає (посміхається, згадуючи — ред.), він нас так усіх проводжав. А цього разу — ні. Ніби розумів, що це назавжди. Тварин не дозволяли забирати. Зараз залишилася тільки пам’ять».

«Наскільки я знаю, ви були знайомі з Зоєю Перевозченко, вдовою Валерія Перевозченка?», — питаю я тітку Галину.

• Валерій Іванович Перевозченко (6 травня 1947 — 13 червня 1986) — один із перших ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

«Сашко з нею працював на «Юпітері». А чоловік Зої працював на станції. А Зою я знаю чудово. Ми потім разом із нею, і з іншими дружинами співробітників станції, були в евакуації.

Комендантка гуртожитку для евакуйованих у Криму підійшла до нас, і повідомила, що прийшов дзвінок про загибель Валерія, і попросила нас повідомити їй. Коли ми підходили до Зої, вона все зрозуміла без слів.

Потім вона їздила на похорон до Москви, ми сиділи з її дівчатами. Згодом вона розповідала про поховання… Оцинковані труни, туди навіть підходити не можна було».

«Коли в евакуації нас змусили працювати всіх, я сказала, що єдине місце роботи, яке я готова знайти, це тільки поруч зі своїми дітьми. І я була вихователькою-нянькою у яслях. Твого братика гляділа теж. Неслухняний він був звісно, але зате всі поруч свої. І зовсім крихітні дітки були. І я ж кажу, без кінця були діареї у дітей. Як я витримувала ті зміни, не знаю. І я ж з усіма дітьми поводилась, як зі своїми, для мене не було різниці, що про когось піклуватися краще, або гірше.

Пам’ятаю, прийшла комісія, з завідувачкою якось ще… делегація. А у мене всі чашечки на столі стоять дитячі. «А що це ви виставили усі чашки?». Я кажу, що діти ж пити хочуть. Вона каже невдоволено: «А що з однієї чашки пити не можна?«. Я її питаю: «Ви розумієте, що ви кажете? Як з однієї чашки? Подивіться на них. У всіх нежить, горло, животи… Ви хочете, щоб усі з однієї чашки? Не ви ж миєте їх, а я, то вам і діла не має бути…».

«Як нас порозкидали… Наш завод «Юпітер» не мав жодного стосунку до станції — «станціонників» розподіляли там, де станції, і в Києві також багато ліквідаторів, — а наш завод відносився до міністерства зв’язку, яке, як і всі міністерства, були тоді у Москві. І звідти давали направлення — десь міст 50, по всьому СРСР — туди, де є підприємства міністерства зв’язку.

Твоя мама однозначно залишилася у Києві, тому що Вітя на вахтах був у Прип’яті. Коли ми були в евакуації у Кореїзі у Криму, було багато інформації про можливість евакуюватися до Молдови. Розповідали про те, які там персики, які сливи, але не це хвилювало, звісно, а те, щоб дітей вивезти в найкраще повітря.

Ми виїхали туди вже у 86-му. Це було 31 серпня — день землетрусу. Ми їхали поїздом із Сімферополя у Кишинів. Вранці я прокидаюся, виходжу з купе, а люди стоять у коридорі і всі чомусь говорять про одне й те саме — про землетрус. Я запитала, про що це вони, а вони кажуть: «Вночі був землетрус у Кишиневі».

Я так ледь і не сіла на тому місці. Заходжу в купе, і кажу: «із вогню у полум’я…». І землетрус був серйозний. Виходимо на вокзалі, а бульдозери підгрібають наслідки руйнування.

А кімната в гуртожитку, що нам дали, на дев’ятому поверсі. А землетрус не буває так, що трусануло і заспокоїлося. Воно трусоне, заспокоїться, а потім буде і буде ще. І воно було…

І потім, коли отримали квартиру, також був землетрус. Тому це бувало… І вночі було. Відтоді у нас завжди стояла зібрана сумка біля дверей. Ми прожили там шість років”.

— Хочеш я тобі розповім одну цікаву прикмету? — питає Тітка Галя.
— Перед землетрусом?
— Ні, перед життям.
— Коли ми отримали квартиру у Прип’яті, — там було прекрасно. Куди одразу біжиш? У ванну, туалет, заглянути, як там, перевірити, чи все в порядку. Так от у туалеті було брудно, і не змито. Мені так неприємно стало. У новій квартирі. Коли після аварії отримали у Кишиневі квартиру — та сама історія. У Прип’яті ми прожили рівно 6 років (у самій квартирі лише 10 місяців). І в Кишиневі прожили 6 років. Коли отримали у Києві квартиру — ордер був уже у мене на руках — я кулею залітаю в туалет, — а там все було чисто. І все, я подумала, — нарешті. Це вже все.

Після

«Я більше ніколи не співала після аварії… Просто не можу. Я декілька років навіть не сміялась. Я пам’ятаю, коли вперше знову засміялася. Коли у Кишинів приїхали твої мама з татом, наші батьки і друзі прип’ятські. І хлопці пішли кудись, гуляли, відпочивали, а потім повернулися, сміялись як ненормальні, порозповідали нам якихось диких історій, і я тоді не витримала, і теж вперше розсміялася.

Взагалі після аварії моє життя, я так відчувала, зупинилося повністю. Доти я займалася, скажімо так, природною скульптурою. Я знаходила корінці, гілочки, — у них бачила щось, дещо доповнювала, щось там вирізблювала… І в мене було стільки цієї краси… У мене мішок цих заготовок, які я не встигла доробити, залишився на балконі у Прип’яті. І те, що вже зробила, також залишилось.

Але найгірше, найнеприємніше, що я перестала бачити це навколо себе… Я дивлюсь, і нічого не бачу.

Вперше я спробувала знову заспівати, коли народилася перша онучка, і я її тримаю на руках, і як це так, просто колихати, треба ж якусь колискову співати… І я стала намагатися, але вичавила з себе лише декілька слів у нескладній мелодії… А дитина має чути спів…».

«Прип’ять мені снилася після аварії тільки один раз. Мене і не тягне туди. Усе пов’язано тільки з Чорнобилем…»

— Що би ви хотіли сказати людям, які ніколи не були в Чорнобилі і ніколи не дізнаються, яким він був до аварії?

Тітка Галя розплакалася:

— Я можу сказати тільки, що наша країна втратила дуже багато з цією землею. Бо вона унікальна. Це були унікальні люди, історія, і мені безмежно шкода, що так вийшло…

Частина V. Після аварії бабуся на пристані сказала: «Боже, як у війну, коли в Німеччину вивозили…»

Тато. Віктор

Тато небагатослівний. Вони з мамою буває, коли ніхто, думають, не чує, сперечаються, де човен був у сараї підвішений у Чорнобилі, і хтось один із них точно помиляється і забув, де, бо чого б вони тоді сперечалися.

Тато завжди щось розповідав про Чорнобиль несподівано, на відміну від бабусі або мами, які фактично з дитинства оточували мене побутом чорнобильським, через що я і не одразу в дитинстві знала, що народилася у Києві, і плуталася, бо думала, що в Чорнобилі. Ні, тато може зненацька, споглянувши на мою собаку Фрею, сказати: «От мій малий пес в дитинстві теж так застрибував мені на ліжко. Я тихенько його ховав під ковдрою, щоб мама не бачила, і ми грілися разом…».

Щось більше, — це хіба що мимоволі згадки про ліквідацію, про роботу, про купання в річці Прип’ять. Про свого тата. Мій дідусь по татовій лінії, загинув, на жаль, ще коли татові було 19 років. Більше ті події розповідає далі татова рідна сестра. І я знаю, що йому досі болить. Чогось мені завжди шкода його, коли я бачу його дитячі фото. Чи-то величезний кожух не за розміром, шапка та здоровенні окуляри на малому й худорлявому хлопчиськові. Чи-то відчуття, що ми так схожі з ним по життю, попри складні стосунки.

І під запис розмова звісно не така відкрита, як із мамою. Тато не розуміє, носієм яких важливих спогадів і досвіду він є.

«Ну жив у Чорнобилі, ну працював у Прип’яті, ну спортсмен, ну ліквідатор». Він не усвідомлює, чому це може бути комусь цікаво, чому так цінно зібрати спогади живих людей про місця, які занепадуть вже зовсім скоро назавжди. На питання про життя у Прип’яті мама і тітка розквітають спогадами молодості про початок свого материнства, кар’єри, про світанок життя. Тато ж коротко звітує:

«До аварії, коли ми з Чорнобиля перебралися до Прип’яті, спочатку влаштувався у Шипеличах, недалеко від Прип’яті. Хотів працювати на водній станції, але не вдалося спочатку. Потім перейшов на фабрику «Кухня» прип’ятську, мене взяли слюсарем.

Потім паралельно все-таки займався водомоторним спортом, працював тренером, виховував спортсменів. Спочатку сам займався, ще до одруження, залишив академію сільськогосподарську, тому що це не вписувалося у графік змагань. Був срібним призером України з водомоторного спорту».

Та й усе. Усю аналітичну роботу вербально проводить мама й інші жінки моєї сім’ї. Із тата довелося витрушувати кожне слово, кожен спогад. Не любить він говорити.

Аварія

«Останній день перед аварією я пам’ятаю. 25 числа я здав екзамени з ремонту ліфтів, бо у нас на фабриці були ліфти. Потрібні були документи, я поїхав на курси в Київ, 25 числа здав екзамен, повернувся і приїхав на водну станцію у Чорнобилі, де залишився на ніч, і думав, — вранці поїду додому.

Коли вночі приходить колега і каже: «Вітя, там щось відбувається». Каже, ніби «вибухнула станція» (на водній станції завжди були люди з міліції, прокуратури, там була купа човнів, — «злачне місце», тому «сарафанним радіо» вже прозвучало слово «вибух»).

Мама у мене — на Пролетарському провулку в Чорнобилі, теща, і всі — теж там, а жінка з сином — в Прип’яті. Я повернувся до них і вранці пішов на площу дізнатися, що відбувається. Усе місто шумить, ходить, ніхто нічого не знає. А тоді якраз приїхав Щербина (Борис Щербина — 1986 року очолював урядову комісію з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — ред.). Він був на площі і звернувся до людей біля «Міськвиконкому»: «Котів, собак залишити… на три дні максимум вас евакуюємо…».

Там ще поруч була багатоповерхівка, на якій було величезними буквами було написано: «Хай буде атом робітником, а не солдатом».

Так, кажу я, про неї ми вже чули…

«Виїхав я з міста, коли їх (моїх маму й брата — ред.) уже забрали. Сів на автобус та поїхав, нас вивезли десь за Поліське, я переночував у людей, і пішов пішки до Чорнобиля. Я ж розумію, що в мене там рідня. Чого ж я буду тут сидіти «евакуйований». Один здоровий чоловік, і буду сидіти тут у людей, на харчах…

І мені ще пощастило, мене мотоцикл підвіз трохи, і я ж орієнтуюся, пояснив, розумів, куди мені йти. Повернувся у Чорнобиль. А всі вже там зібралися. І Галя з дітьми, і Лєна і Женька».

Евакуація і вахти

«Коли жінок і дітей евакуювали, я працював у відділі робочого постачання, на ліквідації наслідків аварії, був електромеханіком, обслуговував торгово-технологічне обладнання: печі, плити, холодильники. Чорнобиль, Прип’ять, станція.

Під час ліквідації також довелося попрацювати, коли у Лелеві (село Іванківського району — ред.) парашути вантажили піском: гелікоптер підлітає, спускає парашут, ми грузимо пісок, гелікоптер летить на станцію (ЧАЕС — ред.), і скидає їх туди. Це взагалі ніде не зафіксовано, що я працював там. А оце ліквідація була сама справжня.

Спочатку нас навіть не міряли (рівень радіації — ред.), а потім були таблетки…

Я у Прип’ять коли їздив, у нас знімали обладнання, поставок не було, ми їздили в Прип’ять, бо я знаю, де що є, де що знайти, а в Чорнобилі усі їдальні працювали в три зміни, вважай цілодобово. Ночували на заводі, періодично їздив додому ночувати».

«Був один випадок, я приїхав на вахту, зайшов додому в Чорнобилі, до маминого будинку, дивлюся — у дверях ключ стирчить. Я відкриваю двері, дивлюся, хтось там рухається. Я вискочив — у сарай, ухопив сокиру. Заходжу в хату — два міліціонери. І нишпорять щось, — у нас там сервант стояв, дзеркало і тумбочки.

Він там дістає щось, дивиться. Потім дивиться в дзеркало, і бачить — дядько з сокирою стоїть. Ну тобто — я.

Я кажу: «Хлопці, а шо ви шукаєте там?».

А вони мені: «Да, ми оце приїхали, ключ у дверях побачили, так ми зайшли подивиться, що там, чи нічого не вкрали, чи шо».

Вони навіть не спитали, хто я такий. Я кажу, що жив тут, що це будинок матері, що я працюю тут, представився. Вони знітилися, зібралися і пішли. Сказали: «Ви звертайтеся у райвідділ». А я якось і звертався за дозволом, чи можна, щоб я жив у себе в хаті, поки приїжджаю на вахти…».

«Якось мене міліція ще «запросила» на допит. У свій час, коли я ще працював на сільгосптехніці, залишився в мене бутиль 20-літровий, там був залишок кислоти. Коли паяли огородження навколо 30-кілометрової зони відчуження, у них не було соляної кислоти для пайки, і я віддав цим військовим бутля. Чи хтось заклав, чи шо, я ж його не продавав, нічого… І мене викликали, і ніхто не каже, з якої причини.

Питають: «От розкажіть, чим ви займалися тут до аварії, де ви працювали?». Врешті написав їм цілу петицію, що займався водомоторним спортом, працював на заводі, — все як було, у мене ніякої злочинної діяльності не було…».

«Я, коли вже твою маму з братом евакуювали, Лєні дзвонив у Крим, там була телефонна будка з таксофоном, я записав номер, і вони збиралися там у певний час біля нього, всі сідали і хтось караулив дзвінки від чоловіків».

Попри те, що так мало вдалося витягнути спогадів із тата, я знаю, що йому також болить. Досі. Просто він не вміє ділитися почуттями. Не вміє допомагати собі. І згубні залежності, можливо, назавжди пов’язані і спричинені глибокими особистими травмами, які тоді ще не було звичним і поширеним «пропрацьовувати»…

Татова рідна сестра, моя хрещена мати. Валентина

Тітку Валентину я завжди називала просто Валя, хоча вона навіть старша за тата, чомусь завжди у нас були такі стосунки подружок. На початку нашої розмови я запитую її про перші спогади, дитинство, про те, як жили і дружили, як розважалися і ходили в гості — тобто про все, що робить просте мирне життя простим мирним життям.

І перші слова хрещеної одразу занурюють нас у прекрасний Поліський край:

«Баба Пелагея, ми її Поля називали, (моя прабабуся — ред.) була корінна чорнобилянка. Мама (моя бабуся Віра Тимофіївна Коваленко — ред.) теж народилася там, а тато (мій дід Євген — ред.) був з Поліського району, з Варовичів…».

• Варовичі — колишнє село Поліського району Київської області, зняте з обліку у зв’язку з відселенням мешканців внаслідок аварії на ЧАЕС — такий сухий опис залишився нам в офіційних джерелах. Іще одне зникле село і затертий спогад…

«Баба Поля стала вдовою у 36 років. Дід помер, на роботі бревном десь причавило, у лікарні помер. І було п’ятеро дітей у них, моя мама, її сестра Мура, і троє хлопців, один із них помер у 6-річному віці, а інші два у зовсім маленькому віці. І бабуся залишилася з двома дівчатками у будинку».

«Я пішла в перший клас у 1961 році, і один із перших спогадів, — дивимось телевізор, політ Юрія Гагаріна, зустрічаємо. І я це добре запам’ятала. І в нас телевізор був один на весь провулок у вісім будинків. Це була розкіш тоді, ні в кого не було. Тато плавав, — плавсклад, пайок давали, зарплатня непогана була. І ось усі вісім будинків ідуть до нас телевізора дивитись ввечері. І мама казала, вигрібала пісок совками, у хату по десять чоловік набіжать, та ще й під вікнами стоять, заглядають (сміється)».

«У дворі у нас була альтанка, тато зробив нам гойдалку, наче гамак, там і лежати можна було.
А коли десь була у четвертому-п’ятому класі тато став робити водяне опалення в хаті, — то ж грубу топили, дровами все, а це зробив водяне опалення, ванну поставив і котел, отака вже була «фішка».
Тато механік за дипломом, а потім був і капітаном, і спочатку на пасажирському теплоході «Гулак Артемовський», «Київ-Чорнобиль» плавав.

О шостій вечора десь відправлявся, і в п’ятій чи шостій ранку причалював у Києві. І дорогою до Києва були зупинки по селах, — люди теж сідали на борт. Трап ставили, і люди спускалися. І в моєму домі у Києві вище поверхом живе та касирка, що продавала білети на цьому теплоході, я її пам’ятаю ще молодою блондинкою гарненькою (посміхається). Зараз їй під 80 років. Ми тут і роззнайомились. Світ тісний!»

«І оце я з татом їздила у Київ, каталася, десь у п’ятому класі, він мене з собою брав, у каюті ночувала. Їсти треба було на камбузі, а я соромилась, і тато мені завжди в каюту їсти приносив. Я вже і в машинній залі була, і в рубці, і на капітанському мостику. На весь клас у школі, я одна бувала в Києві на той час.

Тож тато плавав «Київ-Чорнобиль» і сталася така трагедія на цьому теплоході. Тато був у Києві, а Віті (мій тато — ред.) треба було йти у перший клас, і батько мав йому привезти портфель. Зранку Вітьку в школу, а тут приходить сусід і каже мамі: «Віро, Женю не жди… А дядя Ваня шкіпером був у річковому порту нашому, на пристані пасажирській. Вітя у школу без портфеля так і пішов першого вересня».

«Тож, що сталося? Тато були в Києві, стояли на рейді, — так воно називалося, — буфет завантажували, техогляд і таке все. А тато механік та перший помічник капітана тоді був. А капітаном — Міша Голубенко, молодий чоловік. А теплоходи гвинтові ці. Гвинти — у воді. І один поліз тато перевіряти, а другий — дядько Міша. Прийшов матрос із вахти, у душ пішов — нема води, натискає кнопку, і цей гвинт, який перевіряв капітан, — його на шмаття, у тата на очах… І татові довелося витягати його по шматках…

Відкрили слідство. Поки завершилося, ми чекали, нервували, бо ніби щось і до тата діло мали. Він став капітаном, але відмовився і пішов з того теплохода…».

«І тоді пішов на катер, що баржі тягає по річці. Вниз-вверх по Дніпру, у Білорусь возили, кавуни перетягували з Херсонської баржі. Пам’ятаю, як приносив той херсонский кавун, смачнішого не існує!».

«Наш дім був за адресою Пролетарський провулок, 5. Це вулиця, що йшла до української школи. Завжди заздрила тим, хто далі жив, вони йшли з уроків і морозиво купляли, а тут зі школи вийшов і вже вдома (сміється)».

«Ми з твоїм татом вчилися в українській школі. Я ходила ще маленькою дівчинкою у церкву. А мама моя брала нас на всеношну, коли трошки старші були. І попри те, як радянська влада до церкви ставилася, все одно ми приходили, а там стільки людей, що і в церкву не зайдеш. То ми стоїмо, а директор школи стоїть під воротами з вулиці, щоб когось спіймати з учнів, хто прийшов до церкви. Але ми з подружкою Танею добре вчилися, то нас не сильно чіпали. А так, кого ловив, то і не пускали. Що вони там робили потім не знаю. «Виховували», мабуть.

А бувало я ходила з бабусею, і Великдень. І бабуся іде напередодні ввечері, служба, і вона нарядилася красиво, і йде святити пасочки. І приходить до нас по дорозі і каже мамі «Що ти робиш, Віро, яка робота, безбожниця, святий вечір уже». А у мами був лише один вихідний тоді, працювали і в суботу. І у мене ця фразі й епізод досі у голові».

«Ходили в кінотеатр, білет коштував 10 копійок. Твою бабусю Таню теж знала, вона контролером була, білети продавала».

«Тато ловив рибу. Човен був, мотор був, намет пошили».

«Ми десь були в гостях у сусідів, це 6 чи 7 клас, у нас було домоводство. Я беру мамине плаття у смужку, розрізаю його посередині і роблю з нього халат (сміється). Я тоді получила від мамки звісно, а тато після того купив мені швейну машинку, взяв у розстрочку.

А собі — мотор підвісний на човен. Човен сам змайстрував дерев’яний. І сітками рибу ловили. Привезуть мішок, висипають у нас у дворі на асфальті, і ділять на дві кучі. А мама каже: «Женю, може я продам на базарі». А він каже: «Ні. Хочеш — пригощай». Не дозволяв навіть рибу продавати (посміхається).

Тож риби в нас було багацько. На горищі висіла таранка. Тато побудував сарай двоповерховий, і зробив там коптильню прибудував. Смажені лини. Фаршировані щуки робила мама. Товченики з риби, такі котлети. Заливна риба у томаті. Мамка пекла пироги з маком у печі. Це була казка.

Порося було, курей не тримали. Зарізали його, коли я в школі була, бо я б не могла це побачити. Тато ще змайстрував таку штуку і крутили домашню ковбаску. У нас її навіть люди позичали. Тушонку робили свою. І в коптильні свинний окорок, підеш, відкриєш, відріжеш собі.

Але держали порося раз чи два самі.

Уся садиба була шість соток, з яких чотири — зайняті постройками: дім, сарай тощо.

А у дворі була вишня. І мама просила: «Позбирайте вишні». А ні я, ні Вітя не хотіли збирати. То лаялись, хто буде збирати (посміхається)».

«1971 рік, у мене був випускний вечір. І мама їздила до Києва, купила сукню, такий красивий гіпюр і під низом атласний чохол, і бантик (посміхається). Сукня була гарна на всю школу».

«Уже в 17 років я поїхала до тітки в Київ, поступати в університет. Кажу, як не поступлю, то поїду в Прип’ять. А мама каже «Через мій труп. Поїдеш у Київ і будеш там працювати»

У нас ніхто не питав і ніхто з нами не рахувався, коли ту Прип’ять почали будувати. Вважалось «комсомольським будівництвом, молодіжним місто, що станція буде, це безпечно, дешева електроенергія…».

Як помер дідусь

«Тато був удома. Після тих подій із капітаном у тата розвинувся цукровий діабет через стрес. По-друге і тата, і маму обох вивезли в Німеччину під час війни… І от у тата діабет, він на інсуліні був. Іще ходив на роботу на катер, і бувало, йшов по вулиці і йому багато, навіть не міг до калитки дійти.

І якось мама пішла рвати ягоди у садочку, а я і тато у дворі, йому робиться погано, він падає, ламає ногу.

Тато помер, коли йому було 50 років. У 1976 році. Це було влітку, в липні. Він був на катері, вони ж там баржи тягали. І одна дівчина пішла топитись, і виявилося потім, що ще й Вітіна однокласниця. І це близько сьомої вечора. і вона десь виплила, і тато побачив, кинув їй круг рятівний, а навпроти катер іде, — допомогти їй хотіли. І той з іншого катера кричить: «Женю, вона напевно під гвинт попала». І він, мабуть, як уявив, що це вдруге станеться… І в нього стається інфаркт, він втрачає свідомість. По рації викликали «швидку». Він іще своїми ногами зайшов у карету швидкої. Ми прибігли до лікарні, а він уже простинею накритий, його вже нема.

А Вітя (мій тато — ред.) в той час був в армії і нічого не знав. Коли його викликали, він казав, що йшов по провулку додому і до останнього не міг повірити, що тато помер. Думав, що брехню написали, щоб у відпустку приїхав…

І ось похорон. У нас собачка маленький був, Тузик. У дворі стоїть людей повно, відспівування і все. Підійшов цей Тузик і лизнув тата у труні, і відтоді ми його не бачили… Ось така віддана тваринка, уявляєш».

«Після поховання жили ми далі. Від цього Тузика у нас залишився собачка Шарик і ще був кіт Мурчик. Кіт після смерті тата теж захворів на якусь болячку, і Шарик уступив йому свою будку і ще й миску з водою підсовував. Хоча вони типу вороги вважаються по природі…».

Бабуся Віра, Друга світова, полон, повернення, радянські допити

«Коли була війна, мама ховалася, бо казали, що німці забирають дівчат у Німеччину. Їй було 19 років. 1943 рік. І прийшла на одну ніч перевдягнутись додому, і «староста» прийшов, — з тих, що на німців працювали, і все, її забрали. Їх вигнали на пристань у Чорнобилі, на баржу, і до Києва. А там у товарняки-вагони, — і в Німеччину. Покотом лежали, так і їхали. І там мама потрапила на воєнний завод, що випускав снаряди. На зміну. Вони були всі під надзором, як полонені вважалися.

Вони жили у бараках, цілий тиждень, а на вихідні ще посилали до бауерів, типу фермерів, заможних місцевих. І вона потрапила до німкень Ерни і Гільди у Нойштадті. Чи вони були сестри, чи мама і дочка, не знаю вже. Літні жіночки вже були. І вона приходить, і щось їх питає, розповідає, що в дім потрапила бомба вдома, мамин хату розбило, залишилася тільки мама і сестричка і все. А вони їй кажуть: «Вєрка, найне плакать, війна закінчиться, повернешся до мами і сестрички і все буде добре».

Що у них там було в тих бараках з їжі? Нічого. І мама розповідала: «Валю, заходжу в погріб, а там яйця, окорока висять, ковбаси…». І в мамки день народження був 25 жовтня. І вони їй засмажили качку з яблуками, і Віра принесла ту качку в барак. Віра чекала, поки дівчата всі зі зміни прийдуть, щоб поділитися з ними. А там із нею була землячка з Чорнобиля. Вкрала і сама з’їла… А вже колись потім вона ще й стала дядьковою дружиною. Оце така історія…

А так бувало прошу, «мам, розкажи щось за Німеччину», а вона «доця, хай воно іде на сухий ліс, я його і згадувати не хочу».

«І потім, коли наші почали бомбити Німеччину, тобто вона там вже 2 роки пробула, і мама потрапляє в зону окупації всередині вже. Тато потрапив в американську зону, а мама — у радянську. Вони тоді ще не були навіть знайомі. І вона каже, що думала, що «оце я на воєнному заводі працювала, а як я потраплю додому, то мене ж напевно розстріляють». І вона давай тікати до своїх уже. І її вже якийсь совєцький зі служб допитує. Запитує сто разів: «Як ти потрапила в Німеччину?». Вона розповідає. Мама каже, «в дівках пішла, і в дівках прийшла». А він їй наливає стакан горілки і каже: «Пий, і будеш моя». А вона каже: «Хоч розстріляйте, не буду».

Після того її зараховують «красноармійцем» у частину — воєнно-поштова база. Ось такий епізод був. І після того вона вже прийняла присягу, воєнний квиток отримала. І це вже був 45-й рік, вдома всі голі й босі. І їм дозволили послати якісь речі бандероллю додому. Молодшій сестричці відправила ботиночки. Мала в Чорнобилі тоді однією ногою в калоші ходила, а другою в обмотках якихось. Нічого вже не було.

Їхня частина звільняла Прагу, і мама була представлена до медалі «За взяття Праги», написано в білеті воєнному. До медалі «За звільнення Німеччини». Досі тих медалей і не побачили (посміхається).

Уже коли поверталися додому, до Києва їх довезли на поїзді. А потім, до Чорнобиля, на баржі, чи чимось. І молодша сестричка (1932 року народження) побігла зустрічати на пристань зустрічати Віру. А мама вийшла з чемоданами, вона довезти їх не могла. І там один чоловік помагав на підводі речі доправляти. Віра найняла ту підводу, і поїхала додому, через парк. Вони розминулися. Вертається додому, а там вже вся вулиця Вірочку зустрічає. Плакали».

«Тато на два роки молодший від мами. Його взагалі малим, 17-річним туди вивезли з Чорнобиля. І оце ж він попав в американську зону окупації у Німеччині. І його питають уже перед тим, як відправляти на батьківщину: «Ти військовополонений чи цивільний?». А він взяв та й сказав, що військовополонений. І в дерев’яних тапках два місяці йшов до Бреста. Хто там документи перевіряв, що ти малолєтка. Отака була «вдячність». Не можна було потрапляти в полон. Це ж «совдепія» відправляла. А він і не розумів, в чому різниця, та й сказав. Думав, що так же скоріше буде додому. А тих, хто сказав, що цивільний, в той же вечір посадили на поїзд і відправили додому…

І тато теж у Чорнобиль прийшов. Мама його ще знати не знала.

І мама у Чорнобиль додому повернулась. Каже, от як доля, то і на печі знайде. Сусід Ілюша привів тата в гості знайомитись, а вона на печі сиділа (сміється). Отак і познайомилися. Мама робила вже в санстанції, а сусід, шо познайомив — у Чорнобильській експлуатаційній базі флоту. Там ремонтували всі катери, судна, баржі. Вони там з татом і познайомилися. Одружилися вже, мабуть, під 49-й рік. А в 54-му я народилася. А в 57-му — твій тато».

За день до аварії на ЧАЕС

«Я працювала у Києві, у проєктному інституті. Як я потрапила у Прип’ять, — я стояла в черзі на житло у Києві, і мала отримувати квартиру, і чомусь перестав інститут будувати житло. І тоді вже з 81-го року стала їздити на роботу з Чорнобиля у Прип’ять автобусом. Працювала в Управлінні будівництва ЧАЕС. Наша фірма будувала АЕС. Я працювала оператором на вичислювальному центрі.

Тож, п’ятниця, 25 квітня, я була на роботі. Ввечері я приїжджаю з роботи і все, вдома. Субота — ранок, 8 ранку. Я пішла зранку по хліб і подзвонити тітці в Київ. Автомат-телефон на пошті висів, 5 копійок. І йде жінка, з якою ми автобусом їздили і каже: «Валя, я була на автостанції, кажуть, що автобуси на Прип’ять вже не ходять. Якась аварія на станції, і миють дорогу до Лільова». Оце, що я почула.

У центрі повно міліції і повно військових, і всі в камуфляжі, зі зброєю. Я думала, що це «маневри» якісь, бо я таке вже бачила колись у місті, навчання були. Телефон на Київ не робить. Я прийшла додому. Прийшла сусідка, у якої дочка вчителька з зятем у школі в Прип’яті були. І тьотя Люба виходить і плаче, каже: «Алла дзвонила, виїхали в Шипеличі, і не можуть виїхати звідти. Якась аварія на атомній, автобуси не ходять». Я її заспокоїла. Роблю вдома прання, вішала в садочку одяг випраний. І знову тьотя Люба біжить, у неї був телефон вдома, каже, знову Алла подзвонила, що не приїдуть, аварія. Тоді я вже якось насторожилася. Субота, неділя. Понеділок — на роботу нема куди йти. Самі чутки, хтось щось сказав, передав іншому…

В аптеці видавали йод, навіть безкоштовно, уже сказали, що треба пити. Уже знаємо, що вибух. Але теж чутками. Інша сусідка біля лікарні працювала у продуктовому. Приходить, і каже: «Валя, щось відбувається і в лікарні, якась аварія, нас будуть вночі евакуювати. А в мене бабуся після гіпертонічного кризу вдома і мама.

Ще хтось сказав, що якщо маєте можливість своїм ходом, то їдьте. Потім з’являється Вітя, через Мозель, Білорусь, приїхав у Чорнобиль, бо не можна було інакше дістатись, і приходить додому. А ми ж в альтанці сидимо, двір, усе, їжу готуємо. Він каже: «Валька, ти шо». Ми дістали пляшку коньяку, і по 5 капель випили, і вже закрили літню кухню. І далі — треба ж їхати в Київ. Вже не знаю, як ми добились, не пам’ятаю вже. Але якось до тітки додзвонилися. Вітя мені сказав, бери бабусю і маму, і їдьте до тітки на Русановку, в Київ.

Прийшли на пристань, а квитків, нічого нікуди немає. Мама заходить і каже: Боже, як у війну, коли в Німеччину вивозили, — самі жінки і діти!

Вітя пішов за білетами — білетів нема. Потім назвався, що тато робив тут та й усе таке, дали нам білети на «Ракету», ми сідаємо. Вітя лишився, а ми втрьох поїхали. Не доїхали ще до шлюзу, а на Київському морі як здійнявся шторм, ми виїхали в 16 годині, а тільки о 23 десь з тієї «Ракети» зійшли. Бовталися на «морі». Коли виходимо на річковий вокзал у Києві, там міліція, підходять, питають, може чимось вам допомогти.

Коли прийшли додому, прибігає сусідка знизу і кричить: «Вам треба митись, треба міряти радіацію, я медсестра». А чим міряти? Нам що по лічильники повидавали?

А мені теж на роботу якусь кудись треба іти, і мені телефонує моя подружка, що нашу фірму евакуйовано в Поліське. Добралася я до того Поліського, вже не пам’ятаю як. Іду по ньому і не знаю, куди мені йти, що робити. Вечір, де я буду ночувати? Заходжу на пошту, і Віта моя подружка, я її синочка хрестила, там, їх фірму теж евакуювали туди. вона була керівницею зв’язкового пункту. Я в неї десь у приватному секторі переночувала, а наступного дня вже свою фірму знайшла. І нас поселили там у гуртожитку, і на роботу теж поруч ходили.

Її чоловік Вася Кравець був у числі тих 26, яких возили у Москву найважчих. З блоку. Він вижив, досі працює зварювальником електрики.

Видали нам білі такі костюми, «афганські» захисного кольору, ковпаки і респіратори. Працювали у приміщенні, з паперами. Рахували постачання, потреби, які де були. Рахували, обчислювали, замовляли, їздили у відрядження і в Київ, і всюди.

Іду я якось вулицею, спека стоїть, а я в тому костюмі, колпаку, респіраторі, і якийсь такий запах стоїть, не зрозумію ніяк, що, так смачно. Коли, дивлюсь, полуниця. Людей же повивозили, а вона дозріває повсюди, аромат стоїть на городах. І не зібрати, не поїсти її.

Звісно, нас настрашали радіацією, пояснили, але ми не відчували цього до кінця.

Усе, що з дому забрала, фотографії та іконки. А так усе, прання як висіло на мотузці, так і залишилося там… Удома».

Цього ніколи не забути, як ми плакали за всім нашим. За домом…».

Частина VI. «Я Чорнобиль свій дуже любила, він і зараз мені сниться без кінця»

Галина Степанівна (1938 р.н.), рідна сестра бабусі Тетяни

«Мені здається, я пам’ятаю той момент», — починає свою розповідь бабуся Галя, коли я запитую її про страшний епізод: вони малими дітьми в Чорнобилі переходили поле під час авіабомбардування німців. Мені про це розповідала багато разів бабуся Тетяна, яка була старшою із дітей і на той момент вже дорослою дівчиною. Її саму на все життя вразило, як 4-річна Галина вголос молилася богу і просила врятувати їх.

«Я пам’ятаю, як ми йшли — від війни тікали. Ми переправлялися через річку на човні, падали бомби, і я бачила, як лежав убитий кінь і повозка з хлібом, яку він віз. Батько сказав тоді: «Якщо когось уб’є — не зупинятися, маємо рухатись далі, бо усіх повбиває». Ми переправилися, і йшли далі. Таня мене тримала. Йшли полем, серед конопель, ішли в село. Лежав військовий поранений і просив пити. Тато запитав: «Чого ж ви не напоїте його?». «А чим?». «Пілотку з голови зніми та напої», — сказав батько. Це я добре пам’ятаю».

«Пам’ятаю, як військові, які стояли частиною, поселили нас до старого діда в хату, щоб ми там сховалися. У дворі був колодязь. І тут «наші» у відповідь стріляють по ним, а вони по нам. Ось такі дитячі спогади… Хлопці наші казали, що бачили, як наша хата загорілася. Усі залишилися, а наша одна згоріла».

«Я Чорнобиль свій дуже любила, він і зараз мені сниться без кінця (плаче). Усі вулиці, якими я ходила. Під час війни наша хата згоріла. Ми вернулись в Чорнобиль, а жити немає де. Люди підказали, що пуста хата є, і ми туди перебралися. А потім повернулися господарі, і ми жили разом, і вони, і ми, а в нас було велике сімейство. Не вигнали нас. Дружили.

Потім нам дали комунальну квартиру біля української школи у напівпідвальному приміщенні. Вікна були просто на рівні землі. Там було дві кімнатки: кухонька невеличка і спальна. І там всі жили. Моя сестричка Дуся захворіла туберкульозом кісток, середня сестра. Лежала в гіпсу у ночвах. Топчан їй зробили. І я спала навпроти неї.

Брати закінчили ремісниче училище, пішли працювати, і всі на плавскладі робили. Семен був капітаном катера, а тато займався рибальством. Як молодий був, працював на Трухановому острові у Києві. Він там і робив, і жив. Наїздами був. Мама все сама тягнула. Він приїде, дитину зробить, вибачте, і назад. Семеро дітей було. У 30 років вже п’ятьох дітей мала. Найменше Аня померла у кількамісячному віці. І всіх вдома народжувала. Не знаю, як моя мама це витримувала все…».

І потім тато був головою колгоспу в Чорнобилі. Ці всі села, які були біля річки, всі, хто рибалив, всі входили до цього колгоспу. Потім він теж робив на плавскладі, ліс сплавляли.

«Попри радянську владу, ми завжди святкували і Різдво, і Великдень. Ми тримали кабанчика завжди, і на Різдво мама запікала ціле стегно. Рибу солили. Великі діжки і катушки — цебер називалися. І рибу там засолювали, гнітом просолювали і вимочували. Багато риби в’яленої на горищі, багато рибу сушила бабуся. Чорнобиль — це риба, гриби і ягоди. Ліс і річка завжди нас рятували, і в голод, і в війну…».

«Коли були малі, ходили до татових батьків. Дід був Захарко, а баба — Марія (батьки мого прадіда Степана (1896 р.н.), приблизна дата народження — середина ХІХ ст. — ред.). У них було також дуже багато дітей. Бабуся, я пам’ятаю, болящою була. А дід був добрий, завжди мене пригощав яблучком, смачною шовковицею.

Дітей у них було дуже багато. Тітка Пестина, тітка Ксеня, тітка Саша, тітка Катя, тітка Олена, тато Степан, і ще був у нього менший братик Андрій. Помер молодим. Батько розповідав, що пташечка постукала у вікно, а він узяв і сказав тоді: «Андрій, це смерть твоя прийшла». І тітка Ганна була, пам’ятаю, дуже любила мене, я приходила, вона завжди мене зачісувала, заплітала.

А тітка Катя виїхала в Київ зразу, зрозуміла, що тут «толку не буде».

Тітка Саша і Олена заміж пішли, а тітка Ксеня, Пестина і Катя старими дівами залишились. Тітка Ксеня займалась добуванням грошей. І з неба могла добути. Рибу ловила, і ходила по селам міняла у голодні роки після війни. І твоя баба ходила (бабуся Тетяна — ред.). І пішки ходили по селах, аж до Києва. І на плечах все тягли… І мама ходила моя.

Ще пам’ятаю, як мама виварювала білу тканину у дерев’яних діжках — туди засипали попіл і гарячий камінь клали», — згадує Галина Степанівна про чорнобильський побут.

«Чорнобиль — прекрасний, стоїть на річці Прип’ять, як Київ на Дніпрі. Ми на нашій горі — сядеш — весь Поділ видно. Там кораблі ідуть, на цю сторону — вулиця Юрдика, Старий куток. Була у нас ще така Куркова гора називалась, до річки вела. А на цю сторону — теж була гора, і туди я ходила по воду. Зі школи як прийду, води в домі не було, і я обов’язково два рази маю сходити по воду. Це ж коромисло на плечі, колодязь був унизу, і підняти наверх воду. А там далі — пляж.

І я родилася на Подолі, Воскобойна вулиця, там, де наша перша хата у війну згоріла. Там нас чотири родини Фещенків жили. Мій батько Степан Фещенко, Харитон Фещенко, Іван Фещенко і Сергій. На той бік води не було, а у нас вода заливала.

І високий ґанок був, і кладка від нього. Я навіть в дитинстві топилася, ледь не потонула. З хлопчиком гралася на тій кладці і впустила відерце, і хотіла дістати, і впала. Була весна, я в пальто. І мене давай заносить. А хлопчик кричав: «Дуся, Галя топле». Баба почула, вискочила, на ґанку стояла палка здоровенна, багор називалась, з таким крючком, і вона мене з того ґанку підчепила, витягли. Поклали на печі, і я спала двоє діб, і один бік спекла, навіть і зараз шрам у мене є».

«Чорнобиль був дуже гарний. Мені здається, кращого місця і немає… Я як у Києві вчилась, я кожну суботу їздила додому. Вчилася у торговій школі. Ніхто з моїх дівчат не їздив. Я не могла без дому, як мені не було важко, і фінансово. Я їхала, і хліба ще обов’язково везла додому. Було таке, що не було чим їхати, машина їхала до Чорнобиля, везла дошки, і я наверху, на дошках їхала зимою. Це була моя маленька батьківщина, це було моє все».

«Не знаю навіть, з якого покоління ми жили в Чорнобилі. Всі жили в Чорнобилі. Дід будував ту хату, де ми жили до війни, яка згоріла. Усі одне одного знали. Корінні хто — особливо».

Саме Віктор Брюханов обіймав посаду директора Чорнобильської АЕС з 1970 по 1986 рік. Після Чорнобильської катастрофи був відсторонений з посади директора. У відомому серіалі від НВО його зіграв актор Кон О’Ніл.

Аварія

«Я була на роботі, ми навіть не знали, що аварія сталася. Тільки чутки», — починає згадувати день аварії Галина Степанівна. На відміну від багатьох, з ким я говорила, вона каже — ніякого передчуття чи знамен не було. Тільки вночі на 26 квітня відчула якесь дивне першіння в горлі, не могла зрозуміти чого так погано.

«Мені було дуже погано з горлом, думаю, господи, ну що це таке. Встала рано, на роботу на 9 ранку, я прання затіяла. І вийшла на двір вішати. А сусідка моя з другого поверху, ще й кума моя, каже: «Галю, ти не дуже розхажуй, бо атомна вибухнула». 

Я працювала в дитячому магазині «Казка», і я чомусь думаю, куплю молока, купила декілька пляшок, і так рятувалася молоком із цим горлом. І потім почула по радіо, що молоко справді треба. А мужикам — горілку. Славіка — мого чоловіка, послали з роботи пісок грузити у мішки. Вертольоті, ті мішки, що скидали на атомну, щоб загасити.

Потім ми евакуювалися з дітьми. Спочатку у Білу Церкву. Зрештою у Кременчук переїхали…».

Частина VII. Не кінець

Мародери

«Вітя, забери мої книги, я не для того збирала їх 15 років, щоби їх розграбували мародери!».

Моя мама — справжня відмінниця, золота медалістка і випускниця музичної школи. Книги — її все.
Коли я розмірковую про мародерів, моя уява малює щось огидне, дуже великого розміру, якогось монстра, зробленого з людських речей: диванів, книг, фотографій, кухонних плит, батарей, шаф, які мають рота, що кричить, кричить, кричить.

• Стаття КК 432. Мародерство. Викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерство), — карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років.

Не знаю, чи можна вважати полем бою те, що відбувалося у Чорнобилі, Прип’яті та інших виселених містах та селах, але бій із наслідками режимного недбальства, бій із невидимим ворогом — це теж бій.

Часто, коли говорять про порожні квартири Прип’яті, розграбовані будинки Чорнобиля, я ловлю себе на думці, що явище мародерства настільки звичне в головах людей, що навіть не викликає подив. Мовляв, це «людська природа» абощо.

Але чому не слід вважати більш людською природою те, що люди йшли на смерть після аварії, щоби врятувати світ? А, можливо, і те, і друге, це лишень світлий і темний бік людської природи?

І ми просто в той чи інший момент нашого існування обираємо, якому потягу піддатися.

Ні, ні, я не хочу вірити, що є обставини, в яких умовно «хороша» людина може обрати шлях настільки огидний і непристойний, як розкрадання чужої пам’яті, речей, просякнутих болем. Адже все це майно, не про гроші чи навіть (!) приватну власність, це набагато гірше. Це знищення образу міст, сіл, які могли застигнути у часі непограбованими, цілими, стати музеєм життя. «Простих» людей.

На тлі цього горя, подвигу, болю, були ті, хто під покровом «своєї природи» ґвалтував ще теплі помешкання, де не стихли ще голоси людей, яких звідти вирвала аварія. Мародери руйнували чужі гнізда і тепер мають немовби історичну індульгенцію у вигляді «ну таке завжди було».

Єдина причина, чому я приділяю увагу їм, полягає лише в тому, що я хочу, щоб усі знали, — немає нічого природонього в тому, щоби красти побут людей, вриватися у їхні життя, їхню власність. Бодай навіть вони ніколи не повернуться туди жити. Вони могли би повертатися, щоби знову відчути себе вдома. Щоби сісти за свій стіл і подивитися у своє вікно.

Мародерство — це грабування трупів, навіть якщо «труп» — це цілі міста. Думаю, не слід вже й уточнювати, скільки побутових речей, забруднених надвисокими дозами радіації, роз’їхались по тодішньому СРСР, і осіли у домівках інших людей.

Протягом усіх інтерв’ю із героями цього проєкту, за першої згадки про дорогі серцю речі, які не встигли, не змогли або не дозволили забрати, усі вони у прив’язці мали щоразу згадувати це слово, щоразу, зітхаючи, додавати: «Але з того нічого не лишилося».

Мама розповідала: «Коли Вітя працював на ліквідації — він не атомщик — але це відділ робочого постачання, вони вивозили обладнання, зокрема, те, що використовували у столових поруч із ЧАЕС. Багато було різних знайомих, і один із не дуже близьких питає його: «О, Вікторе, ти ж тут жив. А були у тебе знайомі, в кого магнітофон гарний був, воно ж, мабуть, позалишалося все по хатах, можеш кого-небудь підказати?». Після того твій батько з ним більше не спілкувався, не знаю, можливо, й по пиці заїхав…».

І ще додавала мама: «Баба Ксеня, сестра мого діда Степана, вона після евакуації недовго прожила, старенькі не могли витримали це… У неї було понад 3 тисячі рублів компенсації за дім, і вона усі ці гроші в церкві поклала у скриньку пожертв… Пам’ятаю, як у дитинстві захоплено дивилася на старовинний посуд у неї у буфеті, потім питала маму, чи щось вдалося вивезти, але ж ні, все вже було забране до нас».

Тітка Галя із болем згадувала під час інтерв’ю про те, що усі старовинні ікони з будинку моєї прабабусі Уляни викрали. Мабуть, — єдина цінність тих бідних, усе життя бідних людей. А дід пригадував, як, зайшовши у будинок, побачив чиїмись чужими, крадючими руками діловито перев’язані мотузками, підготовлені на виніс книжки…

І річ не в «матеріальних цінностях»… Ця категорія була якраз таки останнім, про що думали люди, залишаючи свої домівки. Повторюся, — «думали на три дні…».

Суть у тому, що за кожною книгою, фотографією, стільцем, стоїть чиєсь життя, спогади, емоції. І ніхто не має права розпоряджатися ними. Ці домівки мали енергетику своїх господарів, історію цілих родин, які покоління за поколіннями народжувалися та помирали тут. Ці речі залишали у своїх домівках люди, які не могли уявити, що їхнє майно стане беззахисним, що на пам’ять про їхнє життя чиєюсь безпринципною волею їм залишать голі стіни.

Складається враження, що буденно повторюючи фрази «там нічого не лишилося… мародери все забрали… та ясно, що все вже винесли до того часу…» — ми нібито робимо саме явище «мародерства» чимось нормальним, легальним.

Я приділяю окрему увагу цьому, тому що я хочу, щоби щоразу, коли говорять про розграбовані оселі, не забували, що вони «не розграбовані» самі по собі, а «їх розграбували».

Люди, живі люди, що живуть свої життя. І це, на мою думку, одне з найганебніших явищ у людській історії, яке, з розвитком цивілізації, має, повинно, зобов’язане вважатися і класифікуватися як страшний злочин.

«Діти-чорнобильці»

Що це таке, діти-чорнобильці? Найперше, це формулювання застосовувалося до тих дітей, які на момент аварії перебували в зоні, визначеній владою, а саме 30-кілометрова зона навколо реактора. Хоча й ішлося про те, що евакуювати потрібно було набагато ширше коло, ба навіть киян, але це вже інша розмова. Це діти, евакуйовані звідти.

Але згодом з’явилося нове покоління «дітей-чорнобильців», — це ті, що народилися в евакуйованих батьків. Ті, які всюди чужі, бо для міст, у яких їм судилося з’явитися на світ і зростати вони не «корінні», і для власних родин, яких об’єднує пам’ять про рідний край, ти теж ніби й не земляк уже. Такою дитиною була і я. Дивне відчуття, чому тільки я з класу маю проходити якісь обов’язкові обстеження в центрі радіаційної медицини. Дивний апарат, яким тобі вимірювали рівень радіації в організмі. Усі ці буденні для тебе нюанси, з якими чомусь не знайомі твої однокласники і просто ровесники.

Відчуття, що твоя родина — трошки піддослідні тваринки, за якими тепер завжди будуть наглядати лікарі. І суворе «вам уже дві приходило запрошення на чергове обстеження, взяти з собою п’ять конвертів!» і центру. Я дуже вдячна цим обстеженням, бо мала можливість доступу до медицини з дитинства. Але це не благодійність.

Ми були завжди потрібні державі так само — бо саме в динаміці вони могли дослідити, що буде відбуватися з організмом цілого покоління людей, народжених від батьків, які були в самому епіцентрі радіаційного ураження. Тому що окрім «Хірошіми» подібного не було ніколи, та і вплив від скидання атомних бомб у 1945 році неможливо порівняти з тим впливом, який «подарувала» світові, і нам в першу чергу» ЧАЕС.

• Хірошіма та Нагасакі: уран та плутоній, що містився у бомбах. Локалізоване ураження території навколо місця вибуху. Після відновлення, міста були знову заселені.
• Чорнобиль: велика кількість радіоактивних ізотопів, що утворилися внаслідок ядерної реакції в реакторі, а також паливо, що випарувалось. Радіоактивне забруднення поширилося на значні території України, Білорусі, Росії та інших країн Європи. Досі існує зона відчуження, де постійне проживання заборонено через високий рівень радіації.

І звісно, жартики. Жартики від несвідомих і досить усвідомлених людей. Від рандомних необізнаних, і людей, які претендують на експертизу. Звісно, про те, що у нас є хвости, і те, що я свічуся в темряві, це вже жарт на озброєнні постійний, оскільки не можна показати вразливість. До жартів можна звикнути. До того, що тобі маркетплейси підсовують рекламу «консервованого повітря з Прип’яті», «вишиванки чорнобильської» зі значком радіації та фумігатора у вигляді зруйнованого реактора ЧАЕС (уявіть просто) — ні.

Післяслово

Неможливо не згадати перші слова з відомого серіалу від HBO «Чорнобиль»: «Якою є ціна брехні? Річ не в тому, що ми плутаємо її з правдою. Найнебезпечніше те, що якщо довго слухати брехню, зовсім забудеш, як виглядає правда…».

Саме так виглядає існування радянщини. Для мене. Тому що не дії конкретної людини призводять до найгірших наслідків. До них призводить система. Можна довго шукати сенс у великих трагедіях і потрясіннях ХХ сторіччя, але щоразу це була система.

Якій або настав час зникати, або яка хоче розширитися і захопити світ. Або система, що не була достатньо гнучкою, щоб проіснувати довше.

Не Гаврило Принцип своїм пострілом у Франца Фердинанда розпочав Першу світову війну, як часто кажуть. Не вихід Гітлера з в’язниці розпочав Другу світову.

І, можливо, не дії окремо взятих співробітників вночі 26 квітня 1986 року були першопричиною, — до знаходження якої у кінцевій меті і прагне історія, — страшної трагедії, яка серед інших наслідків, змінила і понівичила життя моєї родини назавжди.

Навічно й залишивши глибоку рану, травму, що продовжилася і в мені. Я народилася за два тижні після проголошення Незалежності України в 1991 році. Але навіть зараз, живучи в реаліях страшної повномасштабної війни, вже в іншій трагедії, я досі шукаю відповіді на питання про ті події, які, на жаль, все одно не подарують спокій моїй мамі, її сестрам, моїй покійній бабусі.

Кажуть, ми зможемо повернутися на свою рідну чорнобильську землю через 24 тисячі років. Адже, за даними вчених і дослідників аварії, саме таким є період напіврозпаду плутонію, яким забруднена 10-кілометрова зона навколо ЧАЕС.

Чомусь мені здається, що цивілізація у тому прояві, в якому її знаємо ми, вже не існуватиме. Але, можливо, буде нова. І як би мені хотілося, щоб вона була краща.

• Я хочу особисто подякувати Громадському радіо та усім колегам, які долучилися до публікації цього проєкту: головній редакторці Вікторії Єрмолаєвій, звукорежисерці Юлії Соганчі, Head of Digital та керівниці SMM Ліні Мачульській, СЕО Руслані Брянській, виконавчому продюсеру Владиславу Бундашу, дизайнерці Насті Рибаковій, шефредакторці новин Ірині Сампан, ведучій Анастасії Багаліці, ведучій Єлизаветі Цареградській. Хтось із вас доклав зусиль до оформлення, запису, монтажу, створення візуалу цього проєкту, хтось — став голосом героїв цього проєкту, і я щиро вдячна за цей вклад.