Антон в Рубіжному/ Фото надане бійцем
Граната.Спалах. Думав вже в раю. Відкриваю очі — ні, пощастило. Наші відійшли, в будівлі тільки русня. Ліва рука прострелена — висить. РПГ та гранат вже немає. Патрони закінчуються. У коридорі чую шарудіння. Хтось іде. Питаю: «Зима, ти?». У відповідь тиша. Значить не Зима…
Це частина спогадів військового 81-ї окремої аеромобільної бригади Антона із позивним «Сєрп». Таким він запамʼятав 6 травня. Тоді у ближньому бою у Рубіжному, що на Луганщині, російський солдат поцілив у нього з автомата. Куля зайшла в ліву руку, а вийшла на спині під лопаткою. Він врятувався.
Ми говоримо з ним у лікарні в Дніпрі, він тут на реабілітації вже третій місяць. За кілька днів його чекає ВЛК (військово-лікарська комісія — ред.) та знову фронт. Ми публікуємо ці спогади бійця, аби пам’ятати, як виглядають дні наших бійців та бійчинь, аби ми мали змогу прокидатися та жити свої відносно звичні життя.
6 травня. Ранок. Росіяни щодня обстрілюють місто. У ньому вже майже немає вцілілих будівель. Від середини березня армія окупанта перебуває на околицях. Рубіжне рівняють із землею. Це вже добре знана тактика російської армії.
Антон із побратимами спить у підвалі однієї з багатоповерхівок. На годиннику 6:00.
«Я вранці відкриваю очі й бачу, що наді мною стеля стрибає. Думаю: «Оце поворот, а нормально не можна було ранок почати». (Сміється). Це 203 мм снарядами, швидше за все, лупили. У нас одна така міна під будівлю упала, так підвал вивернуло взагалі», — згадує боєць.
Такий снаряд важить понад 100 кілограмів. Військовий описує той день аж надто детально: кожен звук, спалах, вибух.
Ми стоїмо на балконі лікарняної палати. Антон закурює. Про все, що відбувалося, він розказує, дивлячись в одну точку. Ніби там слайд за слайдом показують той день.
«Я стояв з 9 до 11 в наряді, все нормально, нікого не було. І якраз тільки я змінився, тільки спустився, зробив собі кави, думав вийти покурити. Тут чую — техніка гудить. Гусениці танку. Гудить-гудить все ближче.
Аж ось справа від нас просто танк пролітає на повному ходу. П**арський в зетках (російський з літерами «Z» — ред.) весь. Я в шоку був. Так в наглу вони, звичайно, ще не їздили.
У мене на першому поверсі «етешка» (АТ4 — шведський одноразовий ручний протитанковий гранатомет — ред.). Я її беру, біжу на другий поверх і бачу жопу танка. Зводжу кільце, щоб стріляти, а не стріляє. Відсиріла, мабуть.
У цей час інший чувак бере РПГ (ручний протитанковий гранатомет — ред.) і стріляє в нього кумулятивним снарядом просто. В цей час танчик працював вже по інших наших позиціях.
Влучив прям в другий поверх, де хлопець на посту стояв. Його навпіл перебило. І от після того, як ми танку в жопу влучили, він, напевно, відʼїхав і почав стріляти по нас. Відстріляв повністю БК (боєкомплект — ред). Поряд з нами будівля «на 12» (військовий термін, що означає напрямок навпроти – ред.) рухнула повністю від третього до першого поверху».
Читайте також: Я розумів, що Сєвєродонецьк та Лисичанськ — потенційний котел, але все одно туди поїхав — лікар Максим Прокопенко
Боєкомплект танку від 30 до 40 снарядів. Вибухи стихли.Та тільки встигли видихнути, каже Антон, з другого поверху будівлі у якій вони стояли впала граната.
«Тільки «Ляп!». Ми встигли заховатися. Потім пішли на другий поверх і почали кожну кімнату відпрацьовувати, щоб знайти, де ж цей п**ар, котрий гранату кинув.
Інші пацани стояли контролювати сходи внизу, щоб вони не пройшли. Кинули йому туди гранату на другий поверх. А він як її побачив, то кинув автомат і забіг в якусь кімнату. Автомат пацани забрали. Такий з георгієвською стрічкою, все як треба…».
Антон із побратимом удвох відпрацювали майже всі кімнати на поверсі — нікого.
«Я доходжу до крайньої кімнати на поверсі. Роблю нахил, бачу, що він (російський солдат – ред.) стоїть і на мене дивиться, без автомата. Я не знаю, чого він чекав.
Ну, я йому туди гранату кинув, він спробував з вікна вистрибнути, але не встиг. Його посікло нормально так. Я коли з вікна визирнув, то він валявся там внизу».
І тільки Антон виходить з кімнати — знову гранати.
«Я тільки встигаю хлопця відштовхнути й сам в кімнату застрибнути. Вибухи. Три. Їх було ніби двоє, але гранати кинули три. Я стою в цій кімнаті, чую — біжить росіянин, добити хоче. Бо ж кинули гранату і думали, що може посікло когось, то треба добити.
Це «кадири» (або «кадирівці» — термін, який використовують для ідентифікації членів парамілітарних підрозділів, які підтримували колишнього президента Чеченської Республіки Ахмата Кадирова, вони беруть участь у російсько-українській війні на боці Росії — ред.). Видно було за формою.
Він забігає в мою кімнату — і я відразу три кулі йому в тіло. Він падає. Я його добиваю, щоб він не зміг більше нічого зробити нікому. І він лежить прямо в проході. Голова в кімнаті, а ноги в коридорі. Я чую в коридорі знову якісь рухи. Я роблю нахил з автоматом і бачу, що росіянин стоїть, із сусідньої кімнати на мене дивиться, а в руках автомат. І прилітає в мене куля».
Куля прошила наскрізь руку Антона та вийшла на спині під лопаткою. Але про це він дізнається вже в госпіталі. Спершу подумав, що поранена тільки вона. Нашвидку перетягує її турнікетом, повище, як вчили медики.
У будівлі вже немає своїх, розуміє Антон, тільки він із побратимом «Зимою» та російські війська.
«Рука в мене нерухома, бо перебило нерв, телефон сів, «радєйок» (рацій – ред.) немає. І що робити — неясно. У коридорі чую шарудіння. Хтось іде. Питаю: «Зима, ти?». У відповідь тиша.
Розумію, що якби хтось був з наших, то він би запитав по позивних. Але ніхто не питаю. І я оце сиджу, розумію, що наших немає, ми вдвох, я ще й поранений. Проходить десь хвилин 20. Не наважився він (російський солдад – ред.) в кімнату до мене зайти, напевно розумів, що його завалять», — пригадує боєць.
Читайте також: «Росіяни вже в наглу обстрілюють околиці міста, 50-100 поранених щодня»: як живе прифронтовий Бахмут?
І тут «прилітає» з РПГ. «Сєрп» каже: памʼятає тільки спалах.
«Я думав все вже, я в раю. Але пощастило. Усе було у пилюці. Ми з другого поверху вистрибнули. По іншому ніяк вже. У коридор не вийдеш, бо там русня. Ми не знаємо, скільки їх. Хлопців наших вже немає. Тобто вийти — це смерть… І ми стрибнули».
Від будівлі, в якій був бій, до позицій, де свої, пригадує Антон, кількасот метрів. До них і бігли, сподіваючись, що пощастить, що їх здалеку не сприймуть за росіян.
«Ми біжимо. Мене вже водить (паморочиться – ред.) , бо багато крові втратив. Я однією рукою махаю і тільки сподіваюся, щоб вони нас за русню не прийняли. Командир відкриває двері, щоб ми забігли.
Побратим всередині вже мені каже: «Добре, що я тебе впізнав, бо вже хотів стріляти. Бачу ж два чуваки біжать якісь. За плитоноскою й казкою впізнав тебе. Командир вколов мені знеболювальне. Каже: «Тоха, потерпи трохи, зараз тебе заберуть». А я кажу: «Курити хочу», — пригадує хлопець.
Бій відбувся близько 12 дня та тривав десь годину. Близько 15 підігнали «Козак» (бронеавтомобіль українського виробництва, що використовують для підвозу БК та їжі, а також для евакуації поранених бійців — ред.). Антона з побратимом забрали. Обох вдалося врятувати.
Читайте також: «Коли ми бачимо постраждалого, то вже не чуємо вибухів»: розмова з військовим медиком
Після цього бою, який так детально пам’ятає Антон, українські військові залишалися в місті ще 6 днів. 12 травня ЗСУ відступили з Рубіжного.
15 числа воїнам Сил спеціальних операцій разом з іншими підрозділами вдалося підірвати захоплені росіянами залізничні мости між містами Рубіжне і Сєвєродонецьк. Це стримало просування росіян до адміністративного центру Луганщини.
Настя Горпінченко, Громадське радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS