facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

КДБ, 90-ті та боротьба з демократією: навіщо Путіну ризикувати, нападаючи на Україну?

1x
Прослухати
--:--
--:--

Як починався шлях президента Російської Федерації Володимира Путіна до безмежної влади у Росії? На що він готовий піти заради досягнення своїх мрій? Та навіщо йому Україна?

Наводимо переказ статті Енн Епплбом для The Atlantic.

Американська письменниця, історикиня та журналістка Енн Епплбом працює професоркою в Лондонській школі економіки. Очолює проєкт «Arena», присвячений вивченню пропаганди та дезінформації. Раніше Епплбом працювала редакторкою «The Economist» та «The Spectator», була членкинею видавничої ради «The Washington Post». За її праці з історії Східної Європи, громадянського суспільства і комунізму була неодноразово відзначена різними журналістськими та письменницькими преміями.

 

Чому?

Путін погрожує вторгненням в Україну, адже прагне повалення демократії і мова тут не тільки про Україну.

Наразі постає багато питань: щодо кількості військових і дипломатії, української армії та її зброї. З’являються питання щодо Німеччини і Франції: якою буде їхня реакція? Питання щодо центральної ролі Америки у конфлікті, до якого вона не має прямого стосунку. Однак серед усіх питань, які виникають знов і знов, лише одне має найменш втішні варіанти відповідей це питання «Чому?». 

З чого б російському президентові, Володимиру Путіну, атакувати сусідню країну, яка його не провокувала? Чому він би ризикував кров’ю власних солдатів? Навіщо б ризикнув отримати санкції і, скоріш, за все економічну кризу на додаток? І якщо він дійсно не хоче цим ризикувати, чому тоді грає у таку хитру гру?

Пошук відповіді вимагає звернення до історії. Не до тієї напівміфологічної, фальшивої середньовічної історії, яку Путін використовує, щоб поставити під питання суверенітет України. Треба згадати про 70 років у складі СРСР і про сучасну історію України. 

Путін

КДБ, СРСР та 80-ті

Варто згадати про радянські зв’язки російського президента, особливо його роки в ролі офіцера КДБ. Багато тактик, якими він користується сьогодні беруть звідти своє коріння: це і фіктивні «сепаратисти», яких підтримує Росія, щоб розв’язати війну на Сході України, і створення маріонеткового уряду в Криму. Фейкові політичні угрупування грали важливу роль у пануванні КДБ у Центральній Європі після Другої світової війни. А фіктивні сепаратисти зіграли роль у захопленні власне України більшовиками у 1918 році.

Прив’язаність Путіна до «старого-доброго» СРСР має значення не тільки через це.

Хоча Путіна часто описують як російського націоналіста, насправді він є імперіалістом, що ностальгує за радянським минулим.

СРСР був російськомовною імперією. І, здається, він мріє про відновлення трохи меншої російськомовної імперії у межах кордонів колишнього Радянського Союзу.

Однак найбільший вплив на світобачення Путін мали навіть не тренування КДБ чи його бажання відновити СРСР. Путін і його оточення були сформовані здебільшого їхнім шляхом до влади. Ця історія починається у 1980-х роках. Останні роки 80-их це період оптимізму і піднесення для більшості росіян. Політика «гласності» означала, що люди могли вільно казати правду вперше за багато років. Багато людей відчували реальну можливість змін і сподівались, що ці зміни будуть на краще.

Путін пропустив момент піднесення. У цей час його відправили до офісу КДБ у Дрездені, у Східній Німеччині, де він переживав падіння Берлінської стіни 1989 року як власну трагедію. Поки весь світ слухав про закінчення Холодної війни зі своїх телеекранів, Путін і його товариші з КДБ відчайдушно спалювали всі документи і дзвонили до Москви у страху за власне життя і кар’єру.

Для оперативників КДБ це був далеко не момент радості, а справжній урок щодо суспільних рухів і сили риторики — демократичної, антиавторитарної, антитоталітарної риторики.

Путін зрозумів, що спонтанність небезпечна. Протести небезпечні. Розмови про демократію та політичні зміни небезпечні. Щоб це все не поширювалось, російські можновладці повинні ретельно контролювати життя нації.

Ринки не можуть бути справді відкритими, вибори не можуть бути непередбачуваними, а інакодумство повинно «регулюватись» за допомогою легального тиску, публічної пропаганди і точкового насилля, якщо необхідно.

Злочинні 90-ті та боротьба за владу

Хоча Путін і пропустив ейфорію 80-их, він став частиною розгулу жадібності, що охопила Росію у 90-их. У ці роки Путін повернувся до СРСР і приєднався до колишніх колег, які масово розграбовували Радянський Союз.

За допомогою організованої злочинності, індустрії офшорів та відмивання грошей деякі представники колишньої радянської номенклатури крали активи, виводили гроші з країни і ховали їх за кордоном. А потім знову використовували ці гроші для купівлі більшої кількості активів. 

1992 рік

Багатства накопичувались, тому розпочалась боротьба за владу. Деякі олігархи опинились за ґратами чи у вигнанні. Зрештою Путін став топовим мільярдером, а також людиною, яка контролює таємну поліцію.

Високе становище зробило Путіна дуже впливовим і водночас дуже слабким. Цей парадокс складно зрозуміти багатьом американцям та європейцям. Звісно, він впливовий, адже контролює багато аспектів російського суспільства та економіки. 

Путінський контроль не має юридичних обмежень. Він і його оточення керують без стримувань і противаг, без етичних правил і прозорості. Вони визначають, хто може бути кандидатом на виборах, і кому дозволено говорити на публіку. Вони приймають рішення без будь-яких консультацій і порад те ж відправлення військ до українських кордонів, наприклад. Коли Путін розмірковує над вторгненням, він не бере до уваги інтереси російського бізнесу і споживачів, які можуть постраждати від економічних санкцій. Не видається за потрібне думати й про російських військових, які можуть померти у конфлікті, якого вони не хотіли. Вони не мають вибору, і не мають голосу.

Водночас позиція Путіна дуже нестійка. Незважаючи на всю владу і всі гроші, тотальний контроль інформаційного простору і панування у політиці, Путін повинен усвідомлювати, що він – нелегітимний лідер. Він ніколи не перемагав на чесних виборах.

Він знає, що політична система, яку він допоміг створити, несправедлива. Він знає, що його режим не просто керує країною, а володіє нею: приймає рішення щодо економіки та зовнішньої політики заради власного збагачення. Він знає, що державні інституції працюють не для служіння, а для обкрадання російського народу. Він знає, що ця система вигідна лише для кількох дуже багатих людей. Іншими словами, він знає, що одного дня продемократичні активісти, яких він бачив у Дрездені, прийдуть і за ним.

Путін і демократія

Путін усвідомив хиткість власної легітимності у 2011 році, невдовзі після сфальсифікованого «переобрання» на третій термін. У той час великі натовпи виходили проти фальсифікації виборів і корупції еліт у Москві, Санкт-Петербурзі, а також у десятках інших міст. Протестувальники та протестувальниці вигукували, що влада Кремля це режим «шахраїв і злодіїв».

Цей слоган став відомим завдяки демократичному активісту Олексію Навальному, якого пізніше отруїв Путінський режим.

Тоді Путін не просто розізлився на Олексія, він звинувачував Америку, Захід, іноземців, які намагаються «зруйнувати Росію». За словами Путіна, адміністрація Обами організувала демонстрації, а секретарка Гілларі Клінтон «подала сигнал» для початку протестів.

За словами Путіна, він переміг на виборах, попри «політичні провокації, які мали одну мету підірвати суверенітет Росії та узурпувати владу».

Протести 2011 року

Він боровся не з російськими демонстрантами, а зі світовими демократіями у змові з ворогами держави. Чи справді він вірив у те, що натовпи дійсно виконували накази Гілларі Клінтон. Це не так важливо. Він точно усвідомлював силу демократії, ідей, які спонукали росіян бажати справедливої політичної системи. І він точно знав, звідки ці ідеї взялися. 

Протягом наступного десятиліття він боровся проти демократії у Німеччині, Франції, Італії та Іспанії, де він підтримував екстремістські групи й рухи у надії підірвати європейські демократії. Російські державні медіа підтримували Brexit, який послабив західну демократичну солідарність.

Російські олігархи інвестували у ключові галузі промисловості в Європі та світі, щоб здобути політичну прихильність, особливо серед невеликих країн Угорщини та Сербії. І, звісно, спеціалісти з російської дезінформації втрутились в американські вибори 2016 року.

А що ж Україна для Путіна?

Усе це, хоч і непрямо, пояснює неймовірну важливість України для Путіна. Звісно, Україна є символом втраченої Радянської імперії. Україна займала друге місце за кількістю населення і багатством у СРСР, мала найтісніші культурні зв’язки з Росією. Однак сучасна пострадянська Україна не менш важлива, адже вона відчайдушно боролась заради приєднання до світу західних демократій.

Україна здійснила дві продемократичні, антиолігархічні, антикорупційні революції за останні два десятиліття.

Революція Гідності була особливо страшною для Кремля. Молоді українці та українки вигукували слогани проти корупції, як і російська опозиція у 2011, і підіймала прапори ЄС. Протестувальники та протестувальниці надихались тими ідеалами, які Путін ненавидів у себе вдома і намагався викорінити закордоном. Після втечі Януковича у лютому 2014 року українське телебачення показало його палац, наповнений золотими кранами, фонтанами, статуями прямо як у палаці Путіна.

Межигір’я — резиденція Януковича
Палац Путіна з розслідування Навального

Вторгнення Путіна у Крим було покаранням для українців за їхнє бажання позбутись клептократичної системи, яка його повністю влаштовувала. Анексія Криму порушила писані й неписані європейські правила та договори, заявила про презирство Путіна до західного статусу кво. Після такого «успіху», Путін почав масштабнішу атаку серію держпереворотів в Одесі, Харкові та інших містах з великою часткою російськомовного населення. Цього разу стратегія провалилась, зокрема завдяки тому, що російськомовні українці не підтримали Путінську ностальгію за Радянською імперією.

Лише у Донецьку, де Путін зміг перекинути війська і важку техніку через кордон, переворот досяг своєї мети. Однак тут не з’явилось прекрасної «альтернативної» України. Донбас досі залишається зоною хаосу і беззаконня.

Усі ці події – від проросійських праворадикалів в Європі до протрампівських постів в американському Facebook — це ідеологічна відповідь на травму Путіна і покоління офіцерів КДБ у 1989 році. Замість демократії вони просувають авторитаризм. Замість єдності – підживлюють розбіжності. Замість підтримки надії у серцях людей – просувають нігілізм і цинізм.

Путін готується до вторгнення в Україну. Знову. З тієї ж причини. Він хоче дестабілізувати Україну, налякати її. Він хоче зруйнувати українську демократію. Він жадає економічного колапсу. Він хоче відлякати іноземних інвесторів. Якщо йти далі він хоче збільшити тиск на західні демократичні інституції, особливо на ЄС і НАТО настільки, щоб зруйнувати їх.

Путін хоче зберегти владу диктаторів, де тільки можна: у Сирії, Венесуелі, Ірані.

Він хоче підірвати вплив Америки та нівелювати силу демократичної риторики. Він хоче, щоб сама Америка пала.

Це великі цілі можуть бути недосяжними. Однак дорогий Путіну Радянський Союз також мав великі недосяжні цілі. Ленін, Сталін, їхні наступники хотіли розпочати світову революцію, підкорити весь світ радянській диктатурі пролетаріату. Зрештою, їм не вдалося. Однак вони завдали великої шкоди, поки намагались. Путіну також не вдасться, однак він також може завдати великої шкоди, поки намагається. І не тільки в Україні.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Теги:

Поділитися

Може бути цікаво

Мовне питання Київської Русі: чи була одна мова всіх слов’ян

Мовне питання Київської Русі: чи була одна мова всіх слов’ян

1 год тому
Сестру короля Британії Чарльза III принцесу Анну шпиталізували з травмами і струсом мозку

Сестру короля Британії Чарльза III принцесу Анну шпиталізували з травмами і струсом мозку

3 год тому
На Нікопольщині через обстріли РФ поранені четверо людей

На Нікопольщині через обстріли РФ поранені четверо людей

4 год тому
Міносвіти змінює правила вступу на аспірантру у 2024 році

Міносвіти змінює правила вступу на аспірантру у 2024 році

4 год тому