Любов Іванівна і Володимир Іванович Євтушенко. Скріншот відео Таня-Марія Литвинюк/Громадське радіо
Село Стрілеча Харківської області розташоване на кордоні із Росією. У день повномасштабного вторгнення, 24 лютого, близько 5 години ранку жителі населеного пункту прокинулися від низки вибухів. Після цього почули кулеметну чергу. Вже за 15 хвилин зникла електрика. Невдовзі до села зайшли російські військові і важка техніка. Стрілечу окупували.
Любов Іванівна та Володимир Іванович Євтушенки пробули в окупації більше, ніж пів року — українські військові звільнили село 12 вересня. Як жилося подружжю в оточенні росіян, та які емоції вони відчули, коли побачили українських бійців — у їхній розповіді.
Читайте також: Допит у Куп’янську та зникнення чоловіка: староста села Тавільжанка Світлана Мороз про життя в окупації
Мешканці села Стрілеча роками жили на межі з Росією — внаслідок такої близькості утворювалися змішані сім’ї, а деякі родини жили на дві країни. Тож вторгнення сусідів і подальша окупація території для багатьох стала несподіванкою.
«Нам здавалося, що вони зайшли — і одразу ж підуть геть. Ніхто не очікував таких подій, адже ми стільки часу прожили по-сусідськи. Практично перед вікнами летіли всі ці ракети. Стіни трусилися. А що відбувалося у Харкові, де були наші діти, наше коріння… По нашому життю топталися, розбивали, знищували… Це все було складно перенести», — згадує Любов Олександрівна.
За кілька днів після окупації села росіяни прийшли до будинку пенсіонерів з першою «зачисткою». За словами Володимира Івановича, координували окупантів місцеві колаборанти: розповідали, у кого яка позиція, вказували будинки, де проживали військові та їхні рідні тощо.
«Зачистка — це коли до подвір’я під’їжджає БТР, вгорі — кулеметник, з боку вулиці — автоматник. Заходять п’ять автоматників на територію будинку. Один залишається біля хвіртки, інший — біля хвіртки на город. Може, через те, що ми — пенсіонери, нас особливо не тривожили. А у тих, хто молодший, залазили і на горище, і до підвалів.
У всіх було по-різному. У когось викидали все, перевертали. Колаборанти — найчастіше це були алкоголіки і наркомани — здавали всіх. У нас на вулиці жив поліцейський. Його дружина розповідала: «Вони зайшли, питання ставлять. А я не можу нічого сказати. Я бачу по їхніх очах, що вони знають все». А це ж лічені дні минули. Крім місцевих, ніхто не міг розповісти, розумієте», — наголосив чоловік.
У період окупації, аби вижити, мешканці села отримували від росіян гуманітарну допомогу. Подружжя зазначає: протягом перших двох місяців принципово не брали в окупантів їжу, а харчувалися власними запасами.
«Нам не хотілося від них нічого взагалі. Ну і дещо у нас було в підвалі: картопля, якісь закрутки. Ми могли протриматися деякий час. Але потім харчі закінчилися, а їсти все одно треба. Як би ти там хотів чи не хотів…
Росіяни привозили кілька іграшок для дітей — і знімали це одразу на відео. Робили картинку. Те ж саме з морозивом. Привозили — і знімали. Але діти ж також різні. З різних сімей, з різним вихованням. Деякі бачили, що знімають, і казали: «Та не треба нам їхнього морозива». Розверталися і йшли. Були такі дівчатка на нашій вулиці. За них гордість», — посміхаються пенсіонери.
Читайте також: «Ми домовилися: ті, хто виходить з катівні, передає нам яблука. Це був знак, що людина жива» — рятувальниця із Балаклії
Володимир Іванович каже: багатьох мешканців села садили на підвал. За якими критеріями обирали претендентів — незрозуміло.
«Привіз один колаборант жінці дрова. Чи, може, це не він привіз, але він був присутній при цьому. Чоловіку цієї жінки уже 84 роки, їй — десь за 70. Вона каже: «Що це ви привезли, як ми їх рубати будемо?». Їй у відповідь: «А, ти ще не задоволена?». І тут же приїхали, забрали її і посадили на підвал. Сиділа на підвалі з усіма жінка за 70 років. В туалет не випускали, на відро ходили. Всі знаходилися в одному приміщенні. Їсти давали тільки моркву з трилітрової банки. Це те, що ми чули. Ми знаємо цю жінку. Сказати не можна було нічого. В буквальному сенсі», — розповідає Володимир Іванович.
Різними способами росіяни намагалися дискредитувати українську армію. Зокрема, переконували мешканців, що українські військові обстрілюють територію їхнього села. Також поширювали чутки, що українці будуть розстрілювати жителів Стрілечої або ж саджати їх до в’язниці — за те, що вони не зупинили окупантів, коли ті зайшли із танками.
«Росіяни могли запустити касету над селом і сказати: «Та це ж ваші луплять». Але звідти, де стояли наші, до місця, куди прилетіло, ракета б не долетіла фізично. А люди вірили. Водночас, коли ці касети прилітали, росіян на посту не було — вони ховалися, вже знали, що буде прильот. У нас же народ розумний. Помічали навіть такі дрібниці», — каже подружжя.
Після того, як 12 вересня до села увійшли українські військові, жителям Стрілечої дали можливість виїжджати до Харкова. Навпроти подружжя жили дві співробітниці психіатричної лікарні, що знаходиться у селі — винаймали житло. Виїжджаючи із села, ключ від будинку вони занесли Володимиру Івановичу.
«З такою радістю вони готувалися виїжджати, такі щасливі очі у них були… Я взяв ключ, вони проїхали 300 метрів до лікарні — і стався приліт. Потрапили прямо в машину. Дівчаток не стало. І цього ж дня загинуло двоє чоловіків на сусідній вулиці. Уявляєте. Я досі пам’ятаю щасливі обличчя цих дівчаток. Це страшно. Війна — це взагалі страшно. А орки — це нелюди, чесно», — ділиться спогадами Володимир Іванович.
На українських бійців пенсіонери чекали з нетерпінням: щодня рахували, скільки російських танків підбили наші військові, скільки — живої сили. Втім, визволення села все ж стало для них несподіванкою.
«Ми навіть не встигли зрозуміти, як це сталося. Я відкриваю хвіртку, виходжу на дорогу, дивлюся трішки вниз – стоять наші хлопці. Красиві, підтягнуті, екіпіровані нормально. Доброзичливі. Це моє перше враження і порівняння: які вони і які ми.
Читайте також: Ціна власного вибору: як голова однієї з громад на Донеччині протистояв окупаційному режиму
Їдуть бійці наші, я зупиняю. Кажу: «Дайте я на вас хоч подивлюся». Мене перехопило, я сказати слова не можу. Питають: «Вам цигарки?». Я кажу: «Та мені нічого не треба. Я хочу просто на вас подивитися. Я настільки радий, що ви приїхали. Ми вас так довго чекали».
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS