Коли 16-річні сестри з багатодітної родини вели прямий ефір з Марганця для японських дітей, раптово пролунали вибухи
Чим розповіді Насті та Марини з Марганця на Дніпропетровщині вразили школярів країни вранішнього сонця, що вони почали збирати гроші на потреби українських дітей, які потерпають від агресії РФ?
Чотирнадцять прийомних дітей Валентини та Володимира Ткаля з Марганця три місяці ховалися у… кімнатці для грошей. У приміщенні, де розмістився їхній дитячий будинок сімейного типу, раніше був банк. Під час обстрілів трималися одне до одного, тулячи до себе домашніх тварин та іграшки. Як стихне, підіймалися нагору і плели сітки для ТрО, стрибали на батуті, плескалися в мінібасейні, гуртом робили пельмені й голубці.
А найстарші сестри Настя і Марина зі свого дому вели відеорепортажі для… японських дітей. Одного разу під час прямого етеру пролунали вибухи. І хоч вони були вдалині, мама наказала донькам спуститись у сховище. Спілкування дівчата перервали. Юні японські глядачі були вражені.
Слухайте також: «Я живу в місті, де тихо, де не стріляють — це найбільше щастя» — 17-річний Олександр Стукало, який рятувався від війни двічі
Шістнадцятирічні Настя і Марина зрештою евакуювалися з родиною в Яремче. Нещодавно вони стали учасницями проєкту «Почуймо дитину», в якому співрозмовниками журналістів є діти з непростими долями й досвідом війни. Проєкт реалізує «Українська мережа за права дитини» спільно з Громадською організацією «Еммаус» у співпраці з її італійськими партнерами. Інтерв’ю з дітьми або історії про них публікують провідні медіа України.
Історію, яку розповіли дівчата та їхня мама Валентина, можна прочитати на сайті «Української правди» в рубриці «Життя». Далі описані фрагменти розмови дівчат та журналістки Лариси Крупіної.
Настя: У кімнатці для грошей ми ховалися три місяці. А в перервах між обстрілами підіймались у будинок і виходили на зв’язок з японцями. Часто японські діти після наших розповідей про те, як борються наші воїни, як стійко переносять біду мирні жителі, просили показати, що в нашому будинку за вікном. А ми живемо на прибережній території Каховського водосховища, від нас 6 кілометрів до Запорізької АЕС через водосховище. Вона розташована в Енергодарі. І з вікон нашого будинку видно енергоблоки. І хоч вікна були заклеєні скотчем, скрізь які не дуже то й багато угледиш, японські діти спочатку жахалися, потім співали на підтримку японських пісень і слали сердечка. Ми з Мариною у відповідь співали «Ой, у лузі червона калина…».
Марина: Щоправда, глядачі не підспівували — не вивчили ще слів «Ой, у лузі». А от гімн України — залюбки. Вони всі його знають! В кінці ми прощались і дякували: «Гуд бай! Арігато!». Вони у відповідь слали повітряні поцілуночки і проголошували: «Слава Україні!».
До нас в Яремче приїхав журналіст Масаші Терамото, провів з нами два незабутніх дні і передав подарунки від японських дітей: обігрівачі, іграшки, шкарпетки, планшети. Решту коштів передали у фонд «Благомай» на потреби інших дітей-біженців. Він провів черговий ефір, і запросив нас у гості в Японію. Так що ми всі чекаємо перемогу…
Сюжет на японському телебаченні про результати репортажної діяльності Насті і Марини.
Матеріал створено в межах проєкту «ПОЧУЙМО ДИТИНУ», який реалізується «Українською мережі за права дитини» у партнерстві з Громадською організацією «Еммаус» у межах її проєкту «LOGIN: робота та інклюзія молоді з інвалідністю та сиріт у Харкові» за підтримки регіону Ємілія-Романья (Італія).
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
