«Я живу в місті, де тихо, де не стріляють — це найбільше щастя» — 17-річний Олександр Стукало, який рятувався від війни двічі
Партнерський проєкт
Сашкові Стукалу з Лисичанська було 9 років, коли померла його мама. Ще за три роки раптово не стало тата. Піклувалися про хлопчика старші сестри та бабуся. Недовгим щастям стало проживання в Одесі, де Сашко почав писати музику. Однак довелося повернутися, та вже не додому, а в Лисичанський центр соціально-психологічної реабілітації. На хлопця чекав інтернат, якби не повномасштабна війна.
Сьогодні 17-річний Олександр Стукало — студент Львівського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту, учасник проєкту «Почуймо дитину», в якому співрозмовниками журналістів є діти з непростими долями й досвідом війни. Проєкт реалізує «Українська мережа за права дитини» спільно з Громадською організацією «Еммаус» у співпраці з її італійськими партнерами. Інтерв’ю з дітьми або історії про них публікують провідні медіа України.
Розмову з Олександром Стукалом можна прочитати в інтернет-газеті «ФАКТИ».
Його історія у світі музики починається так. У 14 років Сашко приїхав жити до Одеси й вперше побачив море.
Олександр Стукало: Я побачив море на другий день, як приїхав до Одеси. На морі з’явилося якесь таке відчуття, що ти вільний, ти все зможеш. Я почав створювати електронну музику, вивчивши, як це робити, через інтернет. Один із творів назвав «Політ». Намагався сказати музикою те, що відчуваю. За рік наважився показати це друзям. Їм сподобалось.
Слухайте також: Аби дитина мала змогу пережити те, що відбувається навколо неї сьогодні, їй треба вивільняти емоції та говорити про них: Олена Холоденко про проєкт «Почуймо дитину»
Зараз навчаюся у Львові, в училищі, але музика нікуди не ділася, я нею і продовжую займатися, це моє хобі, але хочу мати якусь реальну професію, що прогодує. Вчуся на слюсаря рухомого складу, але хочу йти далі й стати машиністом потяга.
- Творчі спроби Олександр не полишив і в Лисичанському центрі соціально-психологічної реабілітації, куди потрапив, повернувшись з Одеси в рідне місто. Працівники центру, помітивши тягу хлопця до музики, стали залучати його до участі в конкурсах. Так Сашко здобув свої перші музичні перемоги. А от зустріч із війною, що застала його в притулку, була, на жаль, не першою.
Олександр Стукало: 24 лютого я перебував у лікарні з чотирма друзями, де лікувалися від коронавірусу. Кілька днів були дуже «бойові», я дуже злякався. Подумав, як там мої рідні вдома? За три дні нас перевели в один із дитячих будинків сімейного типу, який не евакуювався та залишався у Лисичанську. Разом із прийомною родиною ми прожили місяць, здебільшого у підвалі, аж поки у цього ДБСТ не з’явилася можливість виїхати з Лисичанська до Львова. Там ми приєдналися до решти вихованців притулку, які евакуювалися раніше.
Але я пам’ятаю війну з 2014-го. Навколо нашого будинку в Лисичанську гупало дуже, було страшно. Тато нас із сестрами зібрав і — до підвалу. Після того нас евакуювали до Сєверодонецька. Коли повернулися у звільнене місто, багато будинків були зруйновані, у вікнах не було скла…
Як відбувалася евакуація цього разу? Та звичайно. Радів, що їду до Львова, але відчував тривогу, хоча нас і супроводжували й поліція, і військові, і волонтери. А коли ми проїжджали залізницею повз якусь гарячу точку, де страшно бахкало, я сильно запанікував. Я був не в змозі чути ці вибухи. Уже майже прощався з життям. Одна з волонтерок це побачила і допомогла мені дуже. Заспокоїла. Більше б таких людей. Там були цілі вагони таких самих переляканих дітей, як і я…
Слухайте також: За кордоном люди з інвалідністю почуваються більш впевнено, але я б хотіла повернутися в Україну — вихованка інтернату Ірина Ларікова
Найбільше щастя — я живу в місті, де тихо, де не стріляють. Я дуже вдячний воїнам ЗСУ, що тримають оборону, що ми можемо спокійно спати. Мене засмучує лише одна звістка. Зруйновано дім моїх батьків у центрі Лисичанська. Квартира не підлягає поновленню. Там залишилися мої речі з дитинства…
Зараз найріднішою людиною для мене є моя дівчина, Аліна. Познайомився з нею у Львові. У цьому училищі. То є краща людина, яка була в моєму житті. Я так нікому не довіряю, як їй.
Часто почав замислюватися… Я хотів би стати таким, яким був у свої 14 років. Хочу повернутися в минуле, бо я там був більш відповідальним.
Але заглядаю й у майбутнє. Дуже хочу одружитися зі своєю дівчиною. Думаємо це зробити після війни. Планую стати хорошим спеціалістом. Також хочу, щоб швидше настав мир. Щоб людям повернулося все, що вони втратили.
Більше музики Олександра Стукала тут: https://t.me/PLAYBOYmusi
Матеріал створено в межах проєкту «ПОЧУЙМО ДИТИНУ», який реалізується «Українською мережі за права дитини» у партнерстві з Громадською організацією «Еммаус» у межах її проєкту «LOGIN: робота та інклюзія молоді з інвалідністю та сиріт у Харкові» за підтримки Регіону Ємілія-Романья (Італія).
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
