За кордоном люди з інвалідністю почуваються більш впевнено, але я б хотіла повернутися в Україну — вихованка інтернату Ірина Ларікова

«Що можна сказати про дитбудинок? Найперше: дитячий будинок — не дитячий. Це місце — не для дітей. Але, мабуть, якщо говорити про реалії життя, то я все одно вдячна, що була там, а не на вулиці…».

Це слова Ірини Ларікової, випускниці Цюрупинського, а нині Олешківського дитячого будинку-інтернату. Вона народилася у Харкові. Ірина — учасниця проєкту «Почуймо дитину», в якому співрозмовниками журналістів є діти або ще вчора діти з непростими долями й досвідом війни. Проєкт реалізує «Українська мережа за права дитини» спільно з Громадською організацією «Еммаус» у співпраці з її італійськими партнерами. Інтерв’ю з дітьми або історії про них публікують провідні медіа України.

Розмову з Іриною Ларіковою, студенткою Харківського національного університету імені В. Каразіна, можна прочитати на сайті «Дзеркала тижня».

«Дівчина дуже маленького зросту, але великого серця, яка вже п’ятий рік живе у квартирі підтриманого проживання громадської організації “Еммаус”», — так говорить про Ірину журналістка Алла Котляр, авторка інтерв’ю.

Пропонуємо вам кілька його фрагментів.

Ірина Ларікова: Так сталося, що на третій-четвертий день від мене відмовилася мама. У радянські часи мати дитину з інвалідністю було, так би мовити, соромно. І моя бабуся хотіла, щоб мама від мене відмовилась. Навіть довідку купила про те, що я мертва й показала її мамі. Врешті мама відмовилась від мене.

До чотирьох років я перебувала у дитбудинку в Харкові. Але постійно знаходилась в лікарні, бо мала фізичні проблеми. У чотири роки мене відправили до Цюрупинського дитячого будинку (зараз Олешки, на жаль, під окупацією).

Що можна сказати про дитбудинок? Найперше: дитячий будинок — не дитячий. Це місце — не для дітей. Але, мабуть, якщо говорити про реалії життя, то я все одно вдячна, що була там, а не на вулиці. Мені, мабуть, пощастило, що у мене було якесь навчання, їжа, дах над головою. Бо деякі мої друзі й дійсно виросли на вулиці. Тож, моя історія не така вже й страшна. Було і хороше, і погане.

---

Слухайте також: Аби дитина мала змогу пережити те, що відбувається навколо неї сьогодні, їй треба вивільняти емоції та говорити про них: Олена Холоденко про проєкт «Почуймо дитину»

---

Дитячий будинок

Алла Котляр: Що саме було хорошого у дитячому будинку, а що — поганого?

Ірина Ларікова: Хороше — те, що у дитбудинку ти не один, маєш якесь коло друзів. Я б сказала, справжніх друзів, з якими я спілкуюсь і сьогодні. До життя я ставлюсь, скажімо так, дуже критично, і будь-яку ситуацію сприймаю як виклик. Тому, думаю, те, що я перебувала у дитбудинку, для мене в якомусь сенсі плюс. Бо я дивлюсь на інших, як ми називаємо, «домашніх дітей», і розумію, що в чомусь я сильніша за них. Якщо я буду одна, то зможу із цим впоратись.

У дитбудинку тобі кажуть: від тебе відмовились рідні, ти нікому не потрібен. Думаєш, щось зміниться, і станеш потрібен людям? Ці слова дуже ранять, але й роблять тебе злішим. Не всіх. Залежить від того, хто як сприймає життя. Я — як виклик, бо треба жити далі і робити все можливе, щоб стати людиною. А хтось чує тільки те, що він не потрібен, він — поганий. І все. Або помирати, або робити те, що виправдовуватиме ці твердження.

У дитбудинку — погані умови для того, щоб зрозуміти, що тебе люблять і ти важливий. Але, з іншого боку, це робить тебе сильнішим. І я це вважаю плюсом, бо для мене важливо, щоб я не прожила день марно і щоб я була комусь корисною. А мінуси, я вже сказала, ти розумієш, що нікому не потрібен. Ти закритий в таких умовах, коли постійно змушений підлаштовуватись під інших. Не можеш сфокусувати увагу тільки на себе. У всіх багато проблем, й іноді свої проблеми відсуваєш далеко-далеко, а потім вони зростають, бо ти їх ніколи не вирішував. Думаю, це найбільша психологічна проблема.

Адаптація до життя

Якщо говорити про адаптацію, то вийшовши з дитячого будинку, я не знала як готувати їжу. У мене був друг, який випустився на рік-два раніше мене. Я дзвонила йому, й просила допомогти зварити макарони. Він пояснював покроково. Якби я це вміла раніше, думаю, могла б трішки швидше адаптуватись у житті.

Після дитбудинку мені було важко знайти спільну мову з людьми. Тобто спільну мову я знаходжу швидко, і все начебто нормально. Але всередині я не можу довіряти до кінця, постійно чекаю якоїсь зради, що мені скажуть, що я не потрібна. Тобто ти не віддаєшся життю на повну, завжди чекаєш якогось сюрпризу, який в майбутньому тобі зашкодить.

Мама

Алла Котляр: Я бачила відео, на якому ви говорили, що коли вам було 10 років, ваша мама прийшла до вас? Розповісте про це? Що було далі?

Ірина Ларікова: Так, вона приїхала. Першим моїм питанням було: «Кого мені вітати — вас чи мене?». Бо мені вже не те, що не потрібна була сім’я, я, мабуть, вже звикла до того, що сирота. Не було вже такого бажання знайти свою маму. Я вже мала якийсь характер, розуміла, чому знаходжусь в дитбудинку. Звісно, було питання про те, через що вона мене кинула.

---

Слухайте також: Найстрашніше горе — не війна, а байдужість: історія Мрії з Харкова, що знайшла нову маму

---

Ми спілкувалися з нею два роки. А потім вона померла. На сьогодні я не тримаю на неї зла. Розумію, що це було не через неї, а через бабусю. Вона залишилась для мене не мамою. Це було важко за два роки. Тим більше вона знаходилася в Харкові, я — в Херсоні. Ми з нею бачилися два-три рази на рік. Мені важко було усвідомити, прийняти, що це — моя мама. Я зрозуміла, що ми можемо просто з нею дружити. А там час покаже. Але час показав іншу сторону… Ми залишилися друзями.

Навчання

Алла Котляр: Після інтернату ви ухвалили рішення про навчання в коледжі у Харкові. Що відбувалося в той час у вашому житті?

Ірина Ларікова: Не я ухвалила. Після дитбудинку треба кудись їхати. І найкраще, якщо в цьому університеті є якийсь гуртожиток, де ти можеш жити. Я думаю, це робиться більше для галочки: тебе відправили й більше за тебе не відповідають. Оскільки я народилася в Харкові, для них було простіше відправити мене саме туди. Можливо, я там отримаю якесь житло.

Я не хотіла йти на соціальну роботу, хотіла вступати на театральний. Але розуміла, що або я зараз вийду і хоча б із цього почну, або загублюся у цьому світі. Я успішно склала іспити, і мене прийняли. Мені виповнилося 18 років.

Алла Котляр: Вас хтось підтримував у цей час? Де ви жили?

Ірина Ларікова: Особливої підтримки не було, я б сказала. Був страх, бо я вперше «вийшла на свої хліба», як ми називаємо. Ти одна, і маєш якось навчитися жити. Поруч зі мною були дві однокласниці. Але вони були більш підготовлені до життя. Одна з них мала бабусю, була досить домашньою. Вміла готувати, робити покупки. А інша така: «Мені треба навчитись, і я починаю просто зараз». І байдуже — боляче чи ні, вона піде до кінця.

А в мене був страх. Я була одна. Не мала ніяких зв’язків. Було важко. Жила я в гуртожитку при коледжі. Спочатку нас було двоє в кімнаті, потім — троє. Також в коледжі навчалась дівчина, яка мене привела в «Еммаус». Ми познайомилися з нею у Харкові на лікуванні. Так вийшло, що ми поступали в один рік. Вона запрошувала мене в гості.

З часом стало трошки легше. Я вже зрозуміла, як що функціонує. Що немає тільки добрих або лише злих людей. Бувають різні. Хочеш вижити — пристосовуйся, вмій захищати себе, інколи будь вразливою.

---

Слухайте також: Щоразу в машині думав, що ми їдемо додому — мама дитини з інвалідністю про евакуацію та життя у новій країні

---

Алла Котляр: Що ви маєте на увазі — бути вразливою?

Ірина Ларікова: Для мене це означає не боятися просити про допомогу. Нам іноді соромно це робити. Ми боїмося показатися слабшими, не такими, як усі. Тому для мене було дуже важливо навчитися приймати і просити про допомогу. І важливо показувати свою ніжність, яку хочеш показати. Вона всередині все одно завжди є. Ну і бути відкритішою до людей. До тих, хто дійсно хоче бути з тобою поруч. Не відштовхувати їх.

• Олена Холоденко: Ірина Ларікова не вступила до омріяного театрального інституту, бо десь вимагали гроші за вступ, а десь сказали, що потрібно обов’язково вміти танцювати. Такої навички Ірина не мала. Вирішила навчатися журналістики. Проте душа прагне іншого. Дівчина відвідує курси відеомонтажу, автошколу, допомагає знімати короткі відеоролики для «Еммауса». І все це в Італії, куди організація евакуювала майже всіх своїх підопічних. Але війна застала їх у Львові.

Війна та евакуація

Ірина Ларікова: Ми — щасливчики. Ми були у Львові і чули тільки сирени. Ми не чули вибухи. Але в мене є друзі в Херсоні, який був окупований вже в перший день. Там був мій дитбудинок, за який я дуже переживала. З нього вивезли 29 дітей. Також у Херсоні залишився один із моїх найкращих друзів. Емоційно було дуже важко.

Алла Котляр: Ви стежите за долею дитбудинку, в якому свого часу перебували?

Ірина Ларікова: Це мій біль. По-перше, там змінили директорку. Там є діти, які знаходяться на апаратах, і яких евакуювати було неможливо. Вони залишились в дитбудинку. Прийшли росіяни й сказали: або адміністрація працює на них, або вони її змінять. Директорка відмовилась. Прийшов інший директор, який вирішив вивезти дітей в Росію. Спочатку вивезли 13 дітей, потім ще 16. Що і як зараз із ними й з тими, хто залишився, не знаю.

Алла Котляр: Як ви бачите своє життя після війни? Зараз усім важко планувати щось…

Ірина Ларікова: Мені здається, що від початку війни я перестала щось планувати. Дякую богу щодня, що прокинулась, і роблю те, що зараз потрібно.

Коли закінчиться війна, я, мабуть, передусім поїду в Херсон, у дитячий будинок. Я їздила туди щоліта, щоб побачитись з друзями. На жаль, більшість моїх друзів виїхали за кордон і не планують повертатись. Будемо відверті, з інклюзивністю в Україні, м’яко кажучи, не дуже. За кордоном мої друзі почуваються більш автономно і впевнено. Я розумію, що і мені в Італії простіше. Навіть із транспортом. Але я б хотіла повернутися в Україну.

Матеріал створено в межах проєкту «ПОЧУЙМО ДИТИНУ», який реалізується «Українською мережею за права дитини» у партнерстві з Громадською організацією «Еммаус» у межах її проєкту «LOGIN: робота та інклюзія молоді з інвалідністю та сиріт у Харкові» за підтримки Регіону Ємілія-Романья (Італія).

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS