Фото: Reuters
П’єсу «Крик нації» театрали написали самотужки. Ця вистава — про життя і долю Василя Стуса, який із дитинства жив на Донеччині. Це історія його боротьби та боротьби кожного українця за національну ідентичність. У головній ролі — актор Ігор Китриш. Вони з дружиною-акторкою Оленою Білою та сином пережили блокаду Маріуполя та втекли з окупації у переддень бомбардування театру.
«Ми жили з 5 березня по 15-те у театрі. Ми на свій страх і ризик, завдяки своєму автомобілю, виїхали з міста. Ми жили у театрі у костюмерному цеху, на підлозі, на дерев’яному настилі, людей було дуже багато. Ми прийшли на свою роботу і вже не впізнавали театр, бо це вже було море людей», — загдує Олена Біла.
Колега подружжя Віра Лебединська теж із березня ховалася у театрі. Згадує: не було світла і майже не було зв’язку, вода — лише дощова. Їжу готували на багаттях. Нажахані люди спостерігали з театру, як російські літаки щодня бомблять «Азовсталь». Сподівалися, що напис «Діти» з обох боків будівлі театру їх порятує.
«А потім, саме в цей день 16 березня, було якось так тривожно-тривожно. Вибуху такого не було, такого страшного, я не чула, ніхто не чув, був якийсь хлопок, як вакуумний такий — хлоп. І все посипалося. Сергій вийшов подивитися і, ви знаєте, я не пам’ятаю, скільки це часу пройшло. Це як кліпи. Коли він повернувся, обійняв нас і сказав: театру більше нема, там одні тіла», — згадує Віра Лебединська.
Читайте також: «Мрії дітей міста Марії»: діти з Маріуполя знімуть фільм спільно з українськими режисерами
У будівлі Драмтеатру люди ховалися від обстрілів та чекали на евакуацію. Що Маріуполь на той момент був найпекельнішою точкою, навіть не розуміли, розповідає Дмитро Муранцев. Тому й не виїхали з міста у перший день повномасштабного вторгнення. Актор — двічі переселенець — у Маріуполь приїхав із Харцизька.
«Після того, як Драмтеатр на нас впав, ми просто вибігли, ми бігли по місту, поки нас не підібрав бусик і не вивіз на трасу, яка веде на Мелекіно, воно вже було окуповане тоді. Там ми спіймали зв’язок, я просто дуже радий, що, коли з’явився зв’язок, я мамі встиг сказати, перш, ніж вона побачила драмтеатр у новинах, я їй сам про це повідомив. Тому що, на 5 березня, вона знала, що я в драмтеатрі, мені просто випадково вдалося спіймати зв’язок, його навмисне глушили», — говорить автор.
Читайте також: У Драмтеатрі Маріуполя окупанти заливають бетоном останки загиблих — міська рада
Раніше театр налічував 210 працівників, а у трупі було 54 актори. Зараз — менше десяти. Двоє — в ЗСУ. Понад 60 працівників Маріупольського драмтеатру нині працюють в окупованому місті, — розповіла керівниця театру Людмила Колосович. У вересні вони розпочали сезон — робили у вечірніх сукнях концерт на фоні зруйнованого театру.
«І створили «Мариупольский республиканский академический ордена «Знак Почета» русский драматический театр. Деякі поїхали до Росії, дехто — у Крим, деякі заїхали в Україну, але, я думаю, що вони помилилися, тому що не долучаються до нас, ми їм не любі і не рідні, деякі виїхали через Росію до Європи», — зауважила керівниця театру.
Театрали єдині у тому, що не зможуть працювати в розбомбленому росіянами Маріупольському драмтеатрі. На їхню думку, на місці загибелі сотень українців має бути пам’ятний меморіал.
Лілія Кочерга, Кропивницький, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS