«Люди, що стоять за легендарними подіями»: інтерв'ю з творцями фільму «Омега»

Цього року фільм отримав Спеціальну відзнаку Громадського радіо на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. У цьому інтерв’ю говоримо не лише про саму стрічку, а й про те, як народжувалася історія, що залишилося за кадром, та що «Омега» може розповісти нам про сучасного українського військового.

У студії — один із героїв фільму, начальник штабу спецпідрозділу «Омега» із позивним «Художник», режисерка стрічки Юлія Орленко та продюсер Михайло Ухман.

«Омега» — це спостереження за підрозділом спецпризначенців під керівництвом командира з позивним «Художник». Після рейдів у тил ворога гумор, спільні звички й ритуали стають тим, що тримає їх разом і допомагає не втратити себе, повертаючись із самого пекла», — так описують фільм автори.

«Омега» — сталеві «рекси», реальні люди

Влад Бундаш: Я хочу розпочати з такого загального питання. Справді, ось ця нагорода від Громадського радіо і Docudays — це такий привід зустрітися. Я цьому дуже цішуся. Але якщо відкласти усі фестивалі й відзнаки, що для вас особисто сьогодні означає фільм «Омега»?

Художник: Я багатослівний не буду, тому що це життя, яке ми живемо щодня, і частинку якого нам випала можливість показати на всю Україну, можливо навіть у перспективі — на весь світ. Для нас це просто сво буденне життя.

І робота, яку ми робимо, любимо і будемо робити, допоки буде в нас сила. І важливо, коли це буде потребою для всіх, не тільки для нас.

Влад Бундаш: Юліє, для вас що фільм означає?

Юлія Орленко: Для мене, мабуть, перш за все, це були внутрішні зміни, тому що, звісно, коли я починала робити цей фільм, у мене було одне бачення, одні очікування якісь, певні перестороги, і, звісно, вийшла я зовсім інша, із іншими цінностями.

І я надзвичайно вдячна хлопцям за їхню довіру, бо впустити чужу людину, — я була чужою на той момент для них, і настільки довіритись, це велика честь для мене насправді була.

«Номер один у світі»

Влад Бундаш: Чужою були на той момент, але зараз, коли ми зайшли в студію, насправді я розумію, що ви вже як родичі і дуже близькі люди. І це ось та цінність, мені здається, яку ви винесли безпосередньо після роботи над фільмом.

Михайле, для вас як продюсера, що означає цей фільм? Я знаю, що ви вже, насправді, дуже глибоко в цій темі, і загалом, коли ми говоримо і про документальне кіно, і що стосується війни, — ви є колишнім військовим.

Для вас особисто, що «Омега» означає?

Михайло Ухман: Я думаю, що це, перш за все, перемога справедливості, тому що я знаю спецпідрозділ «Омега» ще з часів так званих АТО/ООС, я бачив їхню просто фантастичну, неперевершену роботу в 2019, 20, 21 роках, і вони були такі приховані, і про них не розказували, на відміну від інших спецпризначенців.

І я завжди запитував командування «Омеги» й інших, чому, чому про вас не говорять? Ви ж круті, ви ж просто номер один у світі, не побоюсь цього слова, не те, що в Україні.

Одні з найкращих. І ось завдяки Юлі, завдяки всій команді цей фільм вийшов. Тепер всі будуть знати, хто така «Омега», це тільки початок.

Влад Бундаш: На цьому моменті буде дуже доречно розкрити більш широко, що є безпосередньо спецпідрозділом «Омега». Художник, я тут насамперед до вас звернуся. Коли ви прийшли в цей спецпідрозділ? І тут ще важливо, знаєте, так ретроспективно дивитися, ким ви були в цивільному житті, коли вступили до лав Сил оборони України, як змінилося ваше життя, як ви прийшли в «Омегу»?

Художник: Тут таке обширне питання, але я дам максимально коротку відповідь. Моє цивільне життя закінчилося у 2013 році, і з того часу я не цивільний.

Із 2013-го, починаючи з моментів строкової служби, потім АТО/ООС, повномасштабне вторгнення, це вже більше половини мого життя. Не знаю навіть що додати.

«Специфіка здачі фізичної підготовки була набагато жорсткішою»

Влад Бундаш: В «Омезі» як довго служите?

Художник: В «Омезі» — з 2018 року. Я служив у бригаді оперативного призначення, на той час вона колись перейменована була з бригади спеціального призначення, там трошки змінилися формальності.

Я дуже довго тренувався. Щоб ви розуміли, на той час специфіка здачі фізичної підготовки була набагато жорсткішою. І в момент її здачі люди були не такі, як зараз.

На жаль, із часами війни, з часами повномасштабки, багато хто загинув із тих, хто колись служив. Багато хто вже попереводилися по своїм якимось новим місцям. А в той час там були такі здорові дядьки. І одним із заключних етапів здачі фізичної підготовки було відстояти 3 раунди по 3 хвилини бокс, рукопашний бій і боротьба. І треба було прям готуватися. У мене пішло на це 2 роки, на підготовку.

Я з другого разу здав в літню пору року, коли всіх все текло, сили покидали. Ну, це просто була «Омега», це була вершина досконалості. Я прийшов туди, і вже звідти почався шлях від бійця і от дотепер — начальника штабу загону.

Влад Бундаш: Давайте ширше розкриємо безпосередньо історію самого спецпідрозділу. Як змінилося, — не те, що змінилася робота, я розумію, що ви масштабувалися безпосередньо після початку повномасштабного вторгнення. У яких бойових операціях ви брали участь? Цей шлях — як ви його можете описати?

«Змінилось усе, починаючи від людей, закінчуючи методами і способами ведення бойових дій»

Художник: На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році підрозділ займався у цілому такими більш піхотними операціями, тому що ми були заточені на контрдиверсійну боротьбу, на боротьбу зі злочинцями. Там у нас були і якісь частинки поліцейських функцій, ми виконували їх, тобто наближені до поліцейських. А потім уже з повномасштабним вторгненням відповідно технології пішли доверху, безпілотні системи і дуже-дуже багато, я навіть зараз не можу все перечислити, моментів, якими ми зараз нищимо ворога.

Змінилось усе, починаючи від людей, закінчуючи методами і способами ведення бойових дій. Абсолютно все. Але ми до цього стараємося пристосовуватися. І як показують результати нашої роботи, у нас виходить.

Загалом, усі розвиваються, і є на це, дякувати Богу, по-перше бажання у людей, тому що, як показує практика, без бажання ми нічого не зробимо. Ну, і рухаємось. А бойові операції, в яких брав участь? Бойові операції, навіть ті, які були показані в фільмі, це така маленька частинка того, що ми робили в цілому.

Бо десь цензура не дозволяла щось допустити, десь моральні принципи не дозволяли зафільмувати цей момент, десь там дуже багато моментів… Я просто можу назвати декілька напрямків, де саме загін і центр в цілому приймався. Починаючи з армійської кампанії — Київщина, потім Харківщина, Донеччина, Запорізький напрямок, Донецьк, Донеччина знову, зараз знову Донеччина.

І максимально широко використовуємо свої можливості, де це можемо зробити.

Як зародилася ідея фільму

Влад Бундаш: Ось на цьому моменті цікаво уточнити, як зародилася ідея створити фільм про цей спецпідрозділ, тому що Художник означив насправді дуже багато різних аспектів і моментів, які ми не можемо висвітлювати, через безпеку і моральні засади.

Як зароджувалася ця ідея?

Михайло Ухман: Селище Первомайське, це біля селища Пісків, біля Донецька. У нас був такий дерев’яний будиночок, волонтерський, військова база, куди приїжджали журналісти, різні артисти, і починаючи з 2019-го по 2021-й рік, навіть у 22-му, в цьому будинку проживали різні спецпідрозділи, в тому числі спецпідрозділи «Омеги».

Я пам’ятаю, коли заїхав цей київський, скажімо так, загін, як сказав Художник, це були роботи, прямо, тобто мінімум емоцій, скрита інформація, накачані всі, ніякого алкоголю, мінімум матюків. Тобто ти дивився, і думав, боже, я дивлюся на американських командос, але тільки це все в реальності.

Десь там через тиждень, коли ти вже починаєш допомагати цьому підрозділу, коли вони вже бачать в тобі не документаліста, не кіношника, не «журналюгу», а «нормального пацана», і ти розумієш, «еврика», це настільки круті хлопці, які на той момент займалися снайпінгом, різними видами, не буду говорити, куди вони заходили, що робили, я це все бачив.

Тобто ти ввечері зустрічаєшся з ними, вони тебе приймають як частину своєї команди вже, бо разом уже і пісні під гітару, разом День народження святкуємо, ну, — сім’я. І я тоді почав ставити запитання, бо я бачу інші спецпідрозділи, як працюють, я бачу, як частини Збройних Сил України працюють, і я кажу до командування, цих хлопців, чому? Ну, давайте щось напишемо, щось відзнімемо?

«Ні, ні, і ні».

Із одного боку, я це розумів, а з іншого — ні. Бо потрібна була на той момент популяризація. Якби ще в 21-му році, до 21-го року люди бачили відкрито Художника і його хлопців, всіх інших, це була б ситуація, якби ще на той момент Юля відзняла цей фільм, так, це, мабуть, дало б зовсім іншу інформаційну ситуацію.

І так, я працював з різними командирами, дехто, на жаль, загинув вже під час повномасштабного вторгнення, хтось перевівся, це була така співпраця, вона досі існує, так…

Ось одного разу я приїхав з фронту і зустрівся зі своєю колегою, продюсеркою Оленою Яковенко, і з Юлею, ми переговорили, і я з таким захватом Юлі це все розповів. А Юля, це, певне, людина, яку мені Бог послав, і я не знаю, чи хтось би міг, інший режисер, так зробити, як вона це зробила.

І ось, маємо фільм. Але все почалося ще з 2019-го року.

Влад Бундаш: Юліє, вам, Михайло, так би мовити, «перекинув м’яча». Як ви починали працювати з цією історією? Коли ви її побачили, яка у вас, можливо, перша думка виникла, тому що, якраз після цих рефлексій народжується концепт, який ми вже, по суті, побачили на екрані.

Юлія Орленко: Я пам’ятаю, що ми ще до тої зустрічі, про яку говорив Михайло, ще був 2022-й рік, зробили спільну роботу, дубляж іншого фільму, і після цього Михайло поділився своїми думками, і він надіслав мені низку інтерв’ю, які він просто записував із хлопцями на бойових. Як вони там спілкувались. І я це все передивилася, і побачила там, в першу чергу, не отих «рембо», про яких Міша каже, коли він тільки приїхав туди, і побачив, що перед ним сталеві хлопці, — а людей із їхніми певними почуттями, думками…

Імені стало цікаво, насправді, що за цим криється, тому що я розуміла, що так, можна накачати собі м’язи, можна тиснути сотку, і так далі, але якщо нема чогось більшого, то успіху все одно не досягнути. І мені стало цікаво, що ж за цим криється трошки глибше, які люди за цим стоять, і які між ними стосунки власне в самому колективі. Потім був якийсь шлях, щоб нас, в принципі, допустили до цього, до групи, ми думали, з ким ми будемо працювати, з якими героями. І я передивилась ці інтерв’ю, відібрала чотирьох героїв.

Коли вперше я прийшла на базу «Омеги», мені представили «Художника», і якось все стало зразу зрозуміло.

Влад Бундаш: Але як відбувалася реалізація зйомок? Скільки зайняв якраз знімальний період? Наскільки було важко це все організовувати? Тому що, я так розумію, ви як режисерка безпосередньо там були, щодня все це бачили, і це такий багатовекторний, багатокомплексний процес, тому що у фільмі ми можемо побачити безпосередньо таке, наскільки це можна назвати, буденне життя бійців, і потім безпосередньо бойову роботу.

І це також дуже такий класний контраст, який мені кинувся в око.

Юлія Орленко: Так, спочатку, дійсно, я захотіла приїжджати якийсь час без оператора, без звукорежисера, просто поспілкуватись, познайомитись із хлопцями.

Я чесно скажу, я була налаштована на різний розвиток подій і розуміла теж, що можуть сприйняти по-різному. І пощастило мені настільки, що я жодного разу не чула якихось підколок, якихось пошлих жартів і так далі в свій бік.

І це була якась настільки увага протягом всього року, який ми працювали разом, що це, мабуть, теж говорить про їхні якісь внутрішні цінності в колективі.

І спочатку, я пам’ятаю, там була медична підготовка, я з ними поїздила, подивилась якісь тренування, і ми приїхали з оператором і звукорежисером. І більшість хлопців просто зникло. Тому що одна річ, коли просто я сама, а потім, коли з’явились камери, звісно, потрібен був якийсь час, щоб до цього всього звикнути.

«Захотілося передати глядачу, хто в першу чергу стоїть за цими крапками на карті…»

Мабуть, вже там з другої-третьої зйомки якось вони менше стали звертати на нас увагу, бо ми теж намагалися не порушувати їх задачі в першу чергу. І коли ми вперше поїхали на Схід, от я цей момент дуже-дуже чітко запам’ятала для себе, бо поки ми доїхали, це була вже десь, мабуть, година десята вечора. І хлопці о другій ночі мали вставати і виїжджати на завдання.

І, зрозуміло, що всі вони лягли вже в ліжко і намагалися робити вигляд, що вони сплять. Ось Художник при цьому казав, що вони намагаються заснути, але насправді «в нас перед цим все одно настільки працює мозок і йде реакція в тіло»… І от момент, коли друга ночі, і у всіх одразу спрацьовують усі будильники по всьому будинку.

Це якось така тиша, спочатку були вибухи-вибухи всю ніч, і потім тиша, і спрацьовують будильники, і моментально все оживає. Вони встають, швидко мовчки збираються, виходять, червоне світло, повна темнота на вулиці, червоне світло від цієї машини, всі сіли і поїхали просто в невідомість. А ти залишився там на місці.

І потім ми приїхали до штабу, і бачили ці карти, ці «точки», і кожен з цих хлопців вже для тебе не просто якісь перехожі або якісь випадкові люди. Ось, мабуть, в цей момент якась внутрішня зміна відбулася. Ви стали дуже близькими.

Ми стали близькими, і захотілося передати це теж глядачу, хто в першу чергу стоїть за цими крапками на карті.

Слухайте інтерв’ю повністю у доданому аудіофайлі