Фото: pixabay.com
Починаючи з 24 лютого низка медіа Луганської області не тільки не припинила роботу, а й швидко підлаштувалася під потреби воєнного часу. Деякі колективи не тільки не розпалися, а й посилилися новими журналістами, з’явилися нові болючі, але історично важливі проєкти.
Про роботу в умовах війни розповіли керівники трьох медіа.
Онлайн-видання «Зміст» започаткував Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» у Сєвєродонецьку. Його редактор Максим Бєлін згадує: за два тижні після повномасштабного вторгнення усі працівники були змушені покинути свої домівки. А жили вони і у Сєвєродонецьку, і у Харкові.
Видання «Зміст» — ґрантовий проєкт і, за словами головного редактора, після 24-го від самих донорів було багато пропозицій. Вони просили від редакції концепцію, аби фінансувати роботу журналістів та видання у цілому.
«Але ж це було перші два-три тижні. Написали декілька проєктів, подалися, але відповідь поки була одна», — говорить Максим і додає:
«Усі пишуть про війну. Те, чим ми хотіли б займатися, і маємо підтримку від Центру публічних розслідувань, — документація злочинів. У нас зараз працює новинна служба, але ж завжди хочеться більше робити. Хотілося б проїхатися містами, які визволили, але ж на Луганщині такого варіанту немає».
А от зв’язок із аудиторією після 24 лютого зник. Пояснити це легко, каже Максим, адже працювали вони переважно для трьох великих міст Луганської області — Сєвєродонецька, Рубіжного та Лисичанська. Зараз у тих, хто залишився там, немає інтернету та й ті, хто виїхав, вирішують інші питання:
«Коли ці люди живуть десь у спортзалі у Дніпрі, у них зовсім інші проблеми», — каже Максим.
Питаю його, чи отримувала редакція або окремі працівники погрози напередодні або після вторгнення, бо колеги із сусідньої Донеччини із таким стикалися і стикаються. Максим каже, що ні. Натомість була інформація, що є певні списки, до яких ворог вніс проукраїнськи налаштованих сєвєродончан. І от до цього списку нібито потрапив Сергій П’ятниця — один із співзасновників кризового медіа-центру «Сіверський Донець». Але, Максим наголошує: цю інформацію вони не перевіряли.
Доля офісу та техніки у ньому невідома. За два-три тижні після наступу росіян Сергій П’ятниця повертався до Сєвєродонецька. На той момент офіс був цілий. Але він вивозив людей, тож було не до техніки. Що зараз із офісом — невідомо.
Від початку вторгнення люди сильно змінилися, каже Максим Бєлін:
«Перші дні… Для мене було неочікувано — ну, таке єднання! Дуже круто. Це змінило ставлення і декого з тих, кого раніше називали «ватою» — дуже-дуже багато хто по-іншому почав на це дивитися. Подивіться, були політики, які відносилися до Опозиційного блоку — той самий Вілкул (Олександр Вілкул, голова Криворізької ВА — ред.), який взагалі зараз не підтримує ту сторону, то що казати про пересічних громадян, які зараз сидять під бомбардуванням «русского мира». Думаю, багато хто з них все зрозумів після першого прильоту. І я знаю це. Я спілкувався із волонтерами, які зараз знаходяться у Сєвєродонецьку, я ставив їм ці питання».
Або — Агенція медійного росту має близько 50 сайтів по всій Україні. Велика частина з них працювала на Луганщині та Донеччині. Багато співробітників цих онлайн-видань були змушені евакуюватися у перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. І через обстріли, і через можливі переслідування — бойовики вишукували представників медіа в окупованих містах. У перші дні Агенція допомогла евакуюватися частині команди, інші колеги виїхали трохи пізніше.
«Першим етапом була релокація, аби люди могли швидко відновити роботу. За 3-4 дні сайт вже повноцінно працював», — згадує співзасновниця Агенції медійного росту «Або» Валерія Лауда.
Агенція одразу розширила команду — запросили ще двох журналістів, адже було зрозуміло, що Донбас та Приазов’я будуть у центрі уваги.
Читайте також: «Нас бомблять. Почалося»: спогади команди Громадського радіо про ранок 24 лютого
12 березня «Або — Агенція медійного росту» набрала медіабатальйон з-поміж 30 журналістів і редакторів із різних медіа, які втратили роботу через війну.
«Ми їх приєднали до нашої команди, розподілили між ними сайти, зокрема, і про схід України, і вони почали відстежувати ситуацію там, поступово знайомилися з місцевими, посадовцями, волонтерами. У щоденному режимі, у тому числі у вихідні, оновлюють ці сайти», — розповідає Валерія.
Така мобілізація дозволила відстежувати ситуацію навіть на окупованих територіях.
У квітні «Або – Агенція медійного росту» запустила англомовний ресурс із перекладом найкращих матеріалів, переважно зі сходу України. Іноземні медіа можуть передруковувати ці матеріали, адаптувати, просити контакти героїв, щоб самостійно зробити матеріал.
Так, матеріали про схід України вийшли у Китаї, США, Греції, Словаччині.
Із Бостоном, говорить Валерія, вийшла цікава історія. Допомогла українка, яка 30 років тому емігрувала до США. Сама вона ніяк не пов’язана із журналістикою, але дуже переймається тим, що відбувається в Україні і хоче, аби про це знали і у Штатах. Вона сама вийшла на головного редактора найбільшого бостонського видання, переконала його, що про Україну варто писати і сконтактувала з редактором одного з видань Агенції.
Перший контакт з бостонськими колегами, згадує Валерія, був кумедним і показовим щодо того, які стереотипи мають американці щодо українців:
«Ми з ними перший ZOOM влаштували і вони нам так говорили: «Давайте зробимо тестовий ZOOM, щоб зрозуміти, що ви зможете підключитися». А потім так говорили з нами, ніби ми далеке селище в Африці. А тепер щотижня у них по одному, по два матеріала виходить”.
Роботу сайту «О, море» (видання агенції про відпочинок в Україні і за кордоном — ред.) довелось призупинити. Натомість силами його ж команди створили нове медіа Евакуація.city — з історіями людей та порадами щодо евакуації.
А ще агенція створила сайт Меморіал цивільних жертв війни — на ньому збирають історії загиблих в Україні людей. Історії написані українською, російською та англійською. Є сторінки Меморіалу в Instagram та Facebook.
«Зараз ми працюємо над запуском величезного проєкту не на один рік. Він має закласти фундамент пам’яті українців про російсько-українську війну. Це будуть не лише спогади про загиблих цивільних — це буде комплексна історія про кожну громаду, яку торкнулася війна, де буде і Меморіал цивільних жертв, і історії про військових, і спогади у різних форматах (відео, аудіо, тексти) про них, історії про будівлі і якісь інтерактивні мапи, візуалізації, VR про зруйновані вулиці, про те, як вони будуть відбудовуватися, відновлюватися», — розповідає Валерія Лауда.
Через війну лише один сайт агенції припинив роботу. Водночас після того, як команда набрала медіабатальйон, вдалося відновити роботу тих сайтів, які закрилися рік тому через проблеми з фінансуванням — у Торецьку, Мар’їнці, Добропіллі.
Читайте також: Це моя інформаційна війна, моя битва — журналістка Анастасія Волкова про роботу на Луганщині
У перший день вторгнення донори дозволили «Або — Агенція медійного росту» переформатувати поточний бюджет під нагальні потреби, що дозволило працювати у березні-квітні. А у березні команда розпочала фандрейзингову кампанію. Чому так? Бо всі роки «Або — Агенція медійного росту» не фінансувала локальні редакції. Вони навчали їх самостійно заробляти гроші і у 90% випадків співробітники сайтів з цим впоралися. Але через війну редакції втратили свій дохід, бо рекламний ринок «заморозився». Завдяки збору грошей є шанс знайти фінансування для всіх 45 локальних медіа агенції.
Менше слів — більше інформації — за таким принципом, зокрема, почав працювати сайт popasnaya.city (започаткований Або — Агенція медійного росту — ред.), згадує його редактор Ярослав Нестеренко.
Окрім сайту його команда випускала і газету «Попаснянський вісник». 23 лютого вони відправили черговий номер на друк у Харківську область, а 24-го — росія розпочала повномасштабне вторгнення і газета не вийшла.
Тоді редакція зосередилася на наповненні сайту, а згодом — лише на веденні сторінки у Facebook.
«Обстріли збільшилися. У місті майже зникло світло. Ми з жінкою і дитиною жили у коридорі, намагалися поменше підходити до вікон. Світла немає, телефон неможливо зарядити. У цей момент, а це було 4 чи 5 березня, ми втратили зв’язок із нашими співробітниками. Я вже не «напрягав» журналіста, він сидів вдома. Я працював сам. З телефону. Вмикав його і заповнював стрічку Фейсбуку, бо з телефона в адмінці (сайту — ред.) важко працювати та й зв’язок став гіршим. Мені потрібно було швидко написати у стрічку інформацію: коли потяг, коли автобус. Треба було все робити оперативно. Там з’явився хліб, запрацював магазин. Одразу пишемо. Люди біжать туди за хлібом. Один раз поповнювали банкомати. Ми написали, — люди туди пішли», — розповідає Ярослав.
А ще змінилася форма текстів. Якщо раніше він повністю розшифровував назви установ та посад, то в умовах війни достатньо було написати «гуманітарку видаватимуть у клубі», або ж «газовики відновили газопостачання у такому-то районі».
Разом із дружиною Ярослав Нестеренко виїхав з Попасної 9 березня, коли зрозумів, що зв’язок зникне і він не зможе працювати та подавати інформацію. Незабаром Попасну покинули і представники комунальних служб.
Утім, до 29 квітня редакція отримувала оригінальний суспільно-важливий контент. Знайомий Ярослава возив до міста гуманітарну допомогу, а з міста евакуював бажаючих. Під час поїздок фільмував і місто, і евакуацію людей. Та частіше — відмову від останньої — люди не хотіли покидати свої будинки навіть під загрозою загибелі.
«А цього дня (29 квітня — ред.) розстріляли авто, яке везло гуманітарку у Попасну, а з Попасної мала евакуювати людей. Ось, її розстріляли. Тобто, ДРГ пробралась на ті дороги, на яких раніше їх не було. Відтоді керівник області (голова Луганської обласної адміністрації Сергій Гайдай — ред.) заборонив проводити евакуацію саме з Попасної, тож, контенту, інформації ми не маємо”, — говорить редактор.
Читайте також: Маріуполь обстрілюють з систем «Град» — журналістка Громадського радіо з місця
Натомість команда записує інтерв’ю із тими, кому вдається виїхати вже з окупованого міста. Після окупації питанням «евакуації» займаються бойовики та росіяни. І роблять це, скажімо так, оперативніше, зауважує Ярослав Нестеренко:
«Сєпари заходять з автоматами у підвал і кажуть, щоб через 20 секунд всі вийшли: «Сідаємо у вантажівку і ми вас вивозимо!» Тоді вже питань немає. Це просто депортація, а у нас була евакуація. У нас добровільно вивозили наші хлопці. Вмовляли їх (місцевих жителів — ред.).
До 24 лютого команда редакції складалася із головного редактора, верстальника (дружина Ярослава Нестеренка — ред.), бухгалтерки, рекламної агентки та журналіста. Але ж після повномасштабного вторгнення робота рекламної агентки призупинилася, а згодом зник і зв’язок із журналістом.
Але після того, як родина Ярослава евакуювалася, на нього вийшли дві колишні співробітниці редакції і запропонували допомогу. А він погодився.
«Ось така у нас команда відтоді, як я виїхав», — додав Ярослав Нестеренко.
Валентина Троян, представниця Інституту масової інформації щодо окупованих територій
Блог підготовлено в межах проєкту «Мережа медіаспостерігачів», який виконує ІМІ за підтримки Freedom House. Зміст блогу є відповідальністю ГО «Інститут масової інформації» та його автора й необов’язково відбиває позицію Freedom House
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS