Олександра Єфименко
«Росії у цій війні не вдасться зберегти обличчя, вона розвалиться на частини» — військовий і власник «Veterano Coffee Kyiv» Володимир Шевченко
Автор
Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо1x
Прослухати
--:--
--:--
Мережа «Veterano Coffee Kyiv» почалася з маленького кавового ларьку на Теремках. Зараз у Києві є вісім закладів із такою назвою, шість із них — кав’ярні вуличного формату, а два — повноцінні заклади, де, крім кави, є кухня і барна карта. Власником цього бізнесу є Володимир Шевченко. Він відкрив «Veterano Coffee Kyiv» після того, як повернувся з АТО, де служив з 2015 року. Зараз він знову є військовим 46-ї десантно-штурмової бригади. Володимир приїхав у Київ на декілька тижнів і це інтерв’ю з ним ми записали в одному з його закладів.
Розмова була записана до того, як ЗСУ почали активний наступ на півдні України.
«23-го числа я вже чітко знав, що буде війна»
— Це питання здається вже стандартним. Але розкажіть про своє 24 лютого 2022 року, як повномасштабна війна почалася для вас?
— Я проспав війноньку. Прокинувся о 9 ранку, відкрив телефон, він стояв на беззвучному, та просто ошалів від новин. Я знав, що буде війна, але не думав, що вона буде відбуватися саме так. Очікував, що війна почнеться зі сходу і далі тиснутимуть той напрямок, від Маріуполя. Я не очікував, що вони підуть з Білорусі, з Сумщини, я не очікував, що вони вийдуть із Криму взагалі, тому що я був впевнений, що вийти з Криму неможливо. Тому що в 2015 ми стояли саме на обороні рубежів, і я знаю, яка там була вибудована ешелонова оборона. Там неможливо було пройти. Всі ці інсинуації на тему, що, мовляв, їхня авіація, артилерія. У нас тоді вже були і засоби ППО, які мали збивати цю авіацію, і артилерія наша стояла. Наскільки я знаю, частини, які знаходилися на тих напрямках, героїчно прийняли бій, з шаленими втратами, загинули, майже повністю. Тому що не було вже всіх тих ешелонів оборони, які мали бути. Це було шоком.
— Ви кажете, що знали, що буде повномастшабна війна. Як ви діяли і що робили, коли мали вже цю впевненість?
— 23-го числа я вже чітко знав, що буде війна, я збирався 24-го сам вже їхати в частину, не очікуючи нічого. В нас була дуже пізня розмова з усіма старшими змін кав’ярень, керуючими, бухгалтерами, дружиною, ключовими партнерами, рекламщиками стосовно бізнесу. Я роздавав останні інструкції. Ми дуже пізно все це закінчили, пізно ліг спати, тому я проспав. Коли прокинувся, потрібно було 20-30 хвилин, щоб прийти до тями. Реально зрозуміти, що відбувається. Потім я вже просто працював по тому плану, який був в мене готовий. Я зайшов до одного із закладів, де ми ще раз провели нараду, роздав інструкції, що робити і як. Забрав речі і поїхав у військкомат, отримав там відповідний документ і поїхав у свою 95 десантно-штурмову бригаду, де я проходив службу в 2015-2016 роках. Я був оперативним резервом першої черги, це — було єдине для мене рішення, мені не було чого чекати. Я проривався у свою бригаду. По зустрічній смузі, всі 130 км, до Житомира я летів до своїх. Десь о 18 я вже був на плацу (46 бригада, де зараз служить Володимир — це нова сформована бригада на базі оперативного резерву 95-ї бригади – ред.)
— Коли 24 лютого побачили ту кількість людей біля військкоматів, які воліли б захищати Україну зі зброєю в руках, ви як відреагували?
— Я не очікував, що буде такий підйом, і що така чисельність людей, яка до цього не цікавилася цією темою. Я відчував піднесення. Десь на 5-й день я зрозумів, що росіянам п***а. Ми їх всіх вб’ємо, так чи інакше. Десь за тиждень я чітко зрозумів, що перемога буде за нами, коли ми витримали перший удар. Як військовий я розумію, наскільки це важливо. Коли наші почали палити колони, які спочатку впустили вглиб, а потім їх просто методично знищили. Тоді я зрозумів, що, в принципі, ми переможемо. Я розумів, що світ не залишить це, я розумів, що буде шалена допомога, я розумів, що буде лендліз. Я розумію, що все це було, і це повториться. У мене перша освіта історична.
Бізнес
— Що із вашим бізнесом зараз, як все працює без вас?
— Зараз заклади працюють у звичайному режимі, немає тільки нічних змін. Ми їх прибрали, коли були масовані ракетні обстріли, через зайву небезпеку, через режим економії світла. Заклади працюють у звичайному режимі, єдине немає постійного світла, це будемо вирішувати за допомогою генераторів. А, загалом, все працює, як і працювало. Причому, робота мережі відновилася самостійно: не було ані мене, ані дружини. Команда сама відновила роботу ще на початку квітня. Світлана, дружина, повернулася на початку травня і підхопила керування бізнесом. Зараз працює повністю автономно, не можу сказати, що вона дуже щаслива через це, бо вона також до 24 лютого мала своє життя і свої плани на майбутнє. Але мене як відрубило, я не цікавлюся, не вникаю, жодного звіту не подивився з березня. Весь свій ресурс ти перекидаєш на війну, повна концентрація на війні. Вона не передбачає чогось іншого. Я не розумію, як можна воювати, брати участь у воєнних діях та думати про щось, окрім цього. Це просто неможливо, на мій погляд. І я не впевнений, що після нашої перемоги я повернуся в цей бізнес — перегорів. У команди, яку ми зібрали, все чудово виходить без мене.
— Розкажіть, які рішення приймали з родиною на початку повномасштабної війни? Яким був ваш план дій?
— Рішень спільних особливо ніхто не приймав, я пішов в армію і все. Я просив дружину з дітьми поїхати. Вони довго сиділи у Києві, під обстрілами. Вони зібрали навколо себе ще величезну кількість людей. У нас вдома жило 15 людей, більшість з яких — наші співробітники. Сестра дружини приїхала із дітьми. У нас перший поверх, там нормальний підвал, облаштували бомбосховище, зі світлом, з ковдрами, утеплили все. І вони сиділи там протягом діб у цьому бомбосховищі. Все це тривало до 10 березня, а от коли відкрилася різня в Бучі, інформація звідти вже пішла до деокупації, коли Гореничі почали обстрілювати, на Житомирській трасі розпочалися активні бойові дії, а ми живемо біля Академмістечка, тоді я вмовив їх виїхати. Вони сіли в автобус, вивезли половину наших співробітників. Хлопці всі повернулися, а дівчата роз’їхалися хто куди. Дружина із молодшим сином перебувала у Данії, син вчився, дружина до травня місяця там працювала. Дочка вчилася в Греції на той час, зараз вчиться в Данії, вона вже доросла. Син повернувся наприкінці літа, прийняв рішення, а ми не змогли відмовити його. Дружина мені 24-го сказала: «Бережи себе та ї**ш русню».
«ЗСУ — армія нового покоління у порівнянні з тим, що було в 15-16 роках»
— Ви на цій війні з 2015 року. Проведіть короткий порівняльний аналіз з точки зору військового, який вигляд мала українська армія тоді і що вона являє собою зараз?
— По-перше, в 2015 році у нас армія нараховувала триста тисяч військових, зараз, наскільки я знаю, це — понад мільйон людей. Уже в цифрах шалена різниця, яка вражає. По-друге, у 2015 році йшов етап формування армії з нуля. Ще рік до того, армії не існувало як такої, вона була де-юре, де-факто існувала одна-дві боєздатні бригади, знову ж таки, без нормального озброєння, без техніки, без нічого. В 2015 процес формування новітньої української армії тільки тривав. Зараз ми маємо найзубастішу армію на нашому євразійському континенті, якс защо не враховувати Китай та РФ і успішно даємо п***и цій другій типу армії світу. Разючі зміни: разючі зміни в людях, у масштабах, у озброєнні, у досвіді, вміннях, навичках, керуванні, в усьому. ЗСУ — армія нового покоління у порівнянні з тим, що було в 15-16 роках. Часто «не завдяки», а «всупереч», це факт. Я пишаюся тим, що належу до нашої армії.
— Зараз ваша бригада знаходиться на південному напрямку і нещодавно ви написали допис у Facebook. Він починається так: «У кожного піхотинця, артелериста, танкіста, мєхана, розвідника — в усіх. В усіх це має статись. Кожен має зайти у звільнений населений пункт». Розкажіть про свій досвід стосовно першої зустрічі з місцевими після їхнього звільнення?
— Це було селище на південному напрямку. Там були деякі прильоти, але, загалом, селище було цілим. Тому що орки звідти відійшли, не прийняли бій. Наші сили дотисли їх, загнали у глухий кут. Одномоментно якоїсь миті якогось дня росіяни забрали техніку й особовий склад. Залишили купу БК (боєкомплект — ред.). Ми потім 3-4 дні їздили по всіх посадках все збирали. І у кожній посадці це була прямо «печера Алі-Баби» зі всіма скарбами. Це було круто. Нас одразу зустріли місцеві, які були налаштовані максимально позитивно і проукраїнські. Причому, там була родина, яка нас годувала. Два тижні стояв там наш батальйон, наша рота, хтось виїжджав на завдання бойові, хтось повертався, але загалом ми там стояли досить довго. І вони весь час, — жінка та дві доньки — варили, годували, приносили два рази на день постійно, з посмішками, з побажаннями, щоб ми всі поверталися живими. Це було нереально, це було максимально щиро, це неможливо зіграти. Вони намагалися виїхати свого часу, але потрапили під обстріл, мати дуже злякалася і вони прийняли рішення дочекатися нас.
Читайте також: «У відповідь на «Добрий вечір» бабуся заплакала і кинулася нам в обійми»: військовий про звільнення Ківшарівки
«Ця війна — народна, ми її зможемо виграти тільки тоді, коли максимальна кількість людей буде включена у неї»
— Ви зараз у Києві, як вам знаходитися тут, вочевидь у більш безпечному місці, ніж те, звідки ви приїхали?
— Немає ніяких рефлексій взагалі, всі мають жити, всі мають радіти, непотрібно носити траур. Просто мають бути якісь табуйовані теми: мене дуже тригерить, коли жартують про херсонські кавуни, про те, які у нас там легкі наступи, як всіх ми там перемагаємо. Тому що люди, які це кажуть, вони не усвідомлюють ціну, якою все це відбувається. Вони навіть близько не знають цієї ціни. Коли вони її дізнаються, я не впевнений, що вони це переживуть морально. В іншому — все відбувається так, як і має бути: ми для того там і воюємо, щоб тут все було так, як і відбувається. Але при цьому хочеться, щоб максимально суспільство було включене у процес війни, щоб так чи інакше допомагали. Або грошима, або волонтерською діяльністю. Ця війна — народна, ми її зможемо виграти тільки тоді, коли максимальна кількість людей буде включена у неї.
— Чи вважаєте ви закон про обов’язкові відпустки для військових потрібним особисто вам?
Закон про відпустки безумовно має бути, тому що на зараз у військових є 10 днів за сімейними обставинами. Можуть підписати, можуть не підписати, тому що це може бути недостатньо вагома причина на думку командування. Але ми ж маємо розуміти, що у той час, коли хтось відпочиває, хтось має виконувати його роботу. Тому тут все дуже складно. Ми вчимось жити в новій реальності. І країна, і армія, і суспільство. Правила змінюються щодня, і до цього потрібно підлаштовуватися. Універсальної відповіді я не бачу поки що. Тому що, потрібно відпочивати, але і потрібно комусь воювати у цей час. Тому що, дуже багато людей отримують поранення, контузії. Вони вибиваються на 2-3 місяці. Хтось взагалі не повертається, хтось стає не придатний до служби. Цих людей потрібно кимось замінювати. А, враховуючи те, що у нас мільйон війська є, це величезний масив людей, які потребують заміни рано чи пізно.
«Будь ласка, питання це дурне про: «А ти вбивав?»
— Реабілітація після завершення війни для військових. Як це має виглядати? З чого вона має складатися?
— Реабілітація після війни — це зануритися у будь-який процес, бо неможна залишатися наодинці зі всім тим, що ти там пережив. Зараз дійсно це питання дуже гостро стоятиме. Тому що, війну, яка триває зараз, і війна, що тривала останні 8 років, їх неможливо порівняти. Зараз це просто м’ясорубка. Я не перебільшую і дійсно людей, які бачили і пережили жахи, які тільки у кіно ми до цього бачили, буде сотні тисяч. Буде важко з цим працювати. Мало хто зможе перепрацювати свій досвід самостійно, доведеться до цього більш відповідально владі поставитися. У програмі реабілітації має бути все. Проходження ВКЛ (військово-лікарняна комісія, яка визначає чи готовий ти продовжувати службу, чи отримуєш ти інвалідність, якого ступеню ти отримуєш інвалідність — ред.), це найболючіша тема зараз. Військові отримують жахливі поранення, втрачають друзів десятками, отримують каліцтва, потім потрапляють у лікарню, проходять ВЛК і отримують максимально хамське відношення совкового рівня.
Усе дуже погано із цим, максимально все забюрократизовано і це сильно «вбиває» хлопців і дівчат, які потрапляють туди. Варто максимально спростити будь-які комунікації ветеранів із державним апаратом. Тому що поріг терпимості у цих людей відсутній, він мінімальний, його просто немає. Якщо ми не хочемо отримати потім соціальний вибух, типу розгромили кабінет якогось чиновника, разом із чиновником, то з цим потрібно щось робити. Наступне дуже важливе питання — чим зайняти людину, яка не може, чи не хоче повертатися до старого способу життя. Можливо, він захоче відкрити свій бізнес, чи отримати нову спеціальність. Їм треба допомогти із цим обов’язково. Але не давати рибу, а дати вудочку та навчити ловити цю рибу. Третє: родина, друзі, це найближчі кола, які теж мають включатися у процес повернення. Треба вчити цивільних, як працювати, як поводитися із людьми, які повернулися. Тому що це вже інші люди. Їм треба допомогти перепрацювати все це, пережити, виригнути весь цей жах, цей біль, піт, кров, всі ці спогади і навчитися із цим жити. І цьому потрібно також вчити найближче коло.
Слухайте також: Людей на милицях, візках та з протезами ставатиме все більше: як війна змінить наше суспільство?
— Як цивільним спілкуватися із військовими зараз, щоб не травмувати ще більше?
— Першою чергою, нічого не розпитувати про війну. Якщо людина захоче, вона сама розповість, і потім вже ти її не зупиниш. Колись я теж розповім, як це все було. І, будь ласка, питання це дурне про: «А ти вбивав?» не потрібно ставити.
— Знаєте, що робитимете після перемоги?
— Після перемоги я не знаю, чим буду займатися, тому що зараз я повністю перегорів до бізнесу — взагалі не цікавить. У мене просто перемкнувся тумблер «війна-життя». Поки я думаю тільки про війну. Буду повертатися, у мене є план — місяці 3 подорожі до інших країн. По-перше, я хочу проїхатися Україною по кладовищах — до тих, хто загинув. Це може зайняти місяць. Потім, я хочу з’їздити до Данії, там є родичі. Потім я хочу з’їздити до Греції на море. Там теж є родичі. Це — дві країни, які для нас по суті рідні. Що в одну, що в іншу можемо приїжджати будь-коли на будь-який термін. Потім я повернусь у Київ і далі буду дивитися, чим займатимуся.
— Ви писали вірші і до 24 лютого, але після ви пишете їх постійно і викладаєте на своїй сторінці у соціальній мережі. Розкажіть про процес отримання натхнення на творчість в умовах бойових дій, як це працює?
— Я не знаю, що це за процес. На війні купа натхнення, на жаль, чи на щастя, та купа емоцій. Як негативних, так і позитивних. Усі ці емоції, вони кристалізовані. Якщо це радість, то вона сконцентрована, якщо журба — те ж саме. Там немає полутонів. Це дуже сильно стимулює творчість. А як воно пишеться, не знаю. Приходить основна думка, перша строчка. А потім на цю основну думку ти нанизуєш нові сенси, слова, строки.
— Що плануєте робити із віршами далі?
Планую збірку. Вже стільки матеріалу, що вже обов’язково. Може і зараз почну цим займатися. Була така ідея. Але пройшло півтора тижня, не знаю, чи встигну зараз щось зробити. Одним з етапів повернення до соціалізації буде робота над збіркою, якщо не встигну до демобилизації. Зараз навряд чи вдасться попрацювати. Десь у Данії чи у Греції, відмежувавшись від зовнішнього світу, можна буде попрацювати.
«Моя армія — це найкращі в світі люди»
— Розкажіть про людей з якими ви воюєте?
— Це — найкращі у світі люди. Я написав навіть про це вірш. Моя армія — це найкращі в світі люди. Це — різні люди. Це й айтишники, будівельники, вчителі, актори. Цілковито різні люди. Вони, у більшості своїй, розуміють куди вони прийшли, навіщо вони прийшли, чим це для них може скінчитися. Їхній рівень мотивації максимально високий.
— Перша ваша освіта — історична. На яку з воєн, що були в історії, схожа та, всередині якої ми живемо зараз?
— Я би порівняв із Фінською війною (йдеться про Радянсько-Фінську або Зимову війну— ред.) Тому що маленька країна дала відсіч величезній радянській машині. Вони там окупували частину території. Для мене це максимально історично схоже. Але врешті, ми відвоюємо всі свої території. Зайвого нам не треба, але своє ми повернемо. Дуже схоже, бо фіни — маленька смілива нація, яка вирішила битися. Не бійся — бийся. У них була дуже добре спланована оборона. Знову ж таки, лінія Маннергейма (смуга фортифікаційних споруд, яку побудувала Фінляндія на Карельському перешийку у 20–30 роки XX століття на випадок війни із Радянським Союзом — ред.) Фінські снайпера — це теж легенда світової військової культури. Ціна, яку сплатив Радянський Союз за цю, начебто, перемогу — зберегли своє обличчя, все.
Читайте також: «Ми домовилися: ті, хто виходить з катівні, передає нам яблука. Це був знак, що людина жива» — рятувальниця із Балаклії
Росії у цій війні не вдасться зберегти своє обличчя. Вона розвалиться на складові частини. Поки Росія існуватиме у тому виді, у якому існує зараз, вона раз за разом буде повертатися. Це — невідворотно, це потрібно прийняти, це нова реальність, з якою нам всім потрібно навчитися жити. Ми можемо повернути собі всі території, ми їх повернемо, ми можемо навіть стягнути репарації з Росії, там може змінитися керівництво, на якесь умовно «демократичне», і все буде начебто, добре. Але це — все одно буде відтермінування до нової війни. Пройде час і з’явиться новий Путін. Тому що російське суспільство раз за разом буде народжувати нову голову цієї гідри. Чому вони кажуть не «в Украине», а «на Украине»? Російською «ходят в гости», а війною ідуть «на». Вони ніколи не ходили до нас у гості. Вони завжди ходили на Україну війною.
— Якби я попросила розповісти одну історію про війну, про що б ви розповіли?
— Поставила мене в тупик: багато історій поки що неможна розповідати. Мабуть, розповім про музику. Ми їдемо на бойові завжди тільки із музикою. Наша українська музика, наприклад «Їхали козаки», Kozak System. Врубаєш цю музику, ставиш колонку на торпеду нашої бойової машини і ти розумієш, куди ти їдеш і що буде відбуватися буквально за декілька годин. Це емоційно дуже сильно впливає. Багато чого згадується, але деякі речі ти не розкажеш ніколи, бо я хочу, щоб це знали близькі люди, а деякі тільки після перемоги.
Олександра Єфименко, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
