Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Селище міського типу Козача Лопань знаходиться на Харківщині, за два кілометри від кордону із Росією. На під’їзді до нього нашу автівку зупиняють на блокпості. Після стандартної перевірки документів, один із українських військових каже: «40 хвилин тому там був приліт, будьте обережні».
Дорога у Козачій Лопані нічим не відрізняється від шляху у будь-якому деокупованому населеному пункті: вздовж дороги приватні будинки, більшість з яких зруйновані вщент, або ж поля чорних, переспілих соняхів. Під час жнив ця частина Харківської області ще була в окупації — збирати врожай було небезпечно. До повномасштабної війни у Козачій Лопані жили близько п’яти тисяч людей. Після деокупації селища 11 вересня тут знайшли щонайменше три катівні.
Перші, кого ми побачили у Козачій Лопані, — декількох людей біля селищної ради, які вішали український прапор. Місцеві жителі пояснюють: прапор одразу після звільнення села вивісила староста Людмила Вакуленко, зараз вони просто підіймають його на флагшток. У приміщенні сільради вирує життя: тут сидять люди у черзі, передусім з питань відшкодування збитків за пошкоджене через війну житло. Тут же бігають коти. Ми нарахували близько шести. Їх тут підгодовують і вони сидять разом із місцевими у черзі у приймальні.
Людмила виглядає з-за дверей, бачить мою наліпку «преса» і спокійно говорить: «Журналісти? До мене? Ми поспілкуємося, але будь ласка, у чергу». Про інтерв’ю попередньо ми не домовлялися і наш візит був для неї несподіванкою. Вакуленко розповідає, що російські військові зайшли до Козачої Лопані 24 лютого, але вони проїжджали крізь селище не зупиняючись.
«Ось вони так каталися десь два тижні, не заходячи ані в адміністрацію, нікуди. Висіли прапори наші українські. А одного разу я підходжу, а вони стоять на своєму БТРі і, я дивлюся, вони пайки тут свої розкидали. Я підходжу і кажу, мовляв, вас що батьки так вчили? Візьміть і поприбирайте. У нас урна є. Але вони, правда, мовчки, взяли і прибрали», — говорить Людмила Вакуленко.
Людмила описує наступні дні, як «суцільний день бабака».
Читайте також: «У відповідь на «Добрий вечір» бабуся заплакала і кинулася нам в обійми»: військовий про звільнення Ківшарівки
Вона не пам’ятає дат, але говорить, що сільрада щодня була на роботі і вони, зокрема, займалися тим, що готували людям їжу:
«Ми тут варили і супи, і каші на багатті, бо світла вже не було. Десь щось із гуманітарної допомоги ще йшло із Дергачів, але після того, як орки поставили блок-пост, КАМАЗи і великі автівки із допомогою вже ніхто не пропускав. І це було достатньо небезпечно: у нас під адміністрацією збиралося по 400 людей одночасно. І десь всередині березня, здається 17 березня, людей, що стояли у черзі за їжею, обстріляли вперше. І люди побігли. Ми неправильно діяли, треба було падати, де стоїш, а люди побігли. Тоді загинуло семеро цивільних».
Староста селища каже, що після цього обстрілу вони припинили масові годування цивільних під сільрадою, тому що це стало небезпечно. Пригадує, російські військові пізніше казали, що «обстріляли їх українські військові»:
«Але ми бачили, з якого боку все летіло, тому це було смішно слухати», — говорить Людмила.
До кабінету старости заходить чоловік у військовій флісці із шевроном на руці. Це — В’ячеслав Задоренко, голова Дергачівської громади. Він — колишній учень Людмили Вакуленко і саме він декілька років тому запропонував їй посаду старости Козачої Лопані. За декілька місяців до деокупації селища, у травні, старості Козачолопанського старостинського округу Людмилі Вакуленко заочно оголосили підозру у державній зраді за «сприяння діям РФ на тимчасово окупованій території».
На питання про те, як вона може прокоментувати це, Людмила Михайлівна відповіла:
«Чесно? Я не можу цього прокоментувати і пояснити».
Читайте також: «Ми домовилися: ті, хто виходить з катівні, передає нам яблука. Це був знак, що людина жива» — рятувальниця із Балаклії
Замість неї попросив відповісти В’ячеслав Задоренко:
«Коли люди знаходилися під окупацією, і це стосується не тільки Козачої Лопані, всі держслужбовці, що залишилися на цих територіях і які потрапили у поле зору фото і відеооб’єктивів окупаційних ЗМІ (йдеться про сюжет російського телеканалу «ГТРК Белгород» — ред.) кожному із них було оголошено підозру у держзраді. Але після звільнення територій, люди проходять певну процедуру перевірки. І, якщо підозра не підтверджується, всі кримінальні провадження закриваються. До того ж, на офіційній сторінці президента України Володимира Зеленського нещодавно було опубліковане відео, де він дякував відважній старості села. Мені здається, це — показник. А підозру, я впевнений, скасують після перевірки правоохоронних органів».
Сам В’ячеслав Задоренко від початку повномасштабної війни разом із місцевими жителями — фермерами, аграріями, підприємцями, айтишніками створили партизанський загін, у якому було близько 20 людей.
«Це була така напівлегальна територіальна оборона. Ми співпрацювали із військовими з перших днів війни. Ми із Дергачів виїжджали сюди, в окуповану Козачу Лопань, перевдягалися у безхатченків і проводили мінімальну розвідку. Особисто я був тут 26 лютого, 4 березня. Ми видивлялися, де розміщується російська техніка, де накопичення, де можуть бути склади із боєкомплектами і передавали інформацію військовим», — згадує чоловік.
Окрім цього, вони вилучали російську техніку із «сірих» зон. Задоренко розповідає про кілька випадків, коли у російських військових закінчувалося пальне і вони залишали її без нагляду, чекаючи дозаправки. Партизани заправляли її і приганяли до міста Дергачі. Так вони пригнали три танки Т-80БВМ і пригнали їх у Дергачі. На одному із них українські військові дали бій під селом Цупівка, коли російські військові зайшли туди.
Історію зустрічі В’ячеслава і його мами, яка із 24 лютого по 11 вересня була в окупації опублікувало «Суспільне». Пізніше, це відео опублікувала в своєму Твітері британська письменниця Джоан Ролінґ і підписала «Slava Ukraini».
Мати В’ячеслава була в одній з катівень Козачої Лопані. Чоловік пояснює — мама не готова розповідати нічого про це, але уточнює:
«Мама була у катівні. З її слів, вона бачила там і вбитих людей, і замордованих, і дівчинку без вуха. Матір вони там також побили. Натерпілися тут люди страхів».
Один із місцевих жителів, Дмитро, погоджується показати нам всі катівні селища. Він розповідає: більша половина чоловіків селища пройшла через катівні, деякі жінки також. Перше, куди ми заходимо — будівля вокзалу. Саме тут російські військові облаштували собі основний штаб. У центрі зали — накидана купа речей, а біля дверей, на підлозі — розкидані дитячі малюнки. Зокрема, листи для російських солдатів від школярів Іжевської школи №63.
У приміщенні вокзалу російські військові облаштували собі не тільки штаб із ночівлею, про що свідчать кинуті до кожного із технічних приміщень ватні матраци, але і їдальню. У кожній кімнаті будівлі вокзалу ми знаходили ікони різних форматів, вони залишали їх на стільцях очікувань, закладали за інструкції з огляду приміщень, декілька книжок на православну тематику були залишені на підлозі. Судячи зі стану одного з видань, на неї хтось наступив.
Тут же, в підвальному приміщенні вокзалу, росіяни облаштували імпровізований кабінет для допитів. На підлозі валявся шприц, на столі були розкидані обгортки від їжі швидкого приготування і поштучні вологі серветки. Такі входять до стандартного сухпаю російської армії. На одній з шафок хтось залишив напис: «Мы на руинах павших городов воскреснем, и в книгу мертвых впишем ваши имена!».
А на столі я знайшла дві книги: один роман Олександра Герцена «Хто винен?» і, другу — роман Миколи Чернишевського «Що робити?». Вони поруч лежали на одному зі столів. Дмитро, місцевий мешканець, розповідає — декого з його знайомих росіяни тримали у приміщенні вокзалу у полоні.
«Пацани розповідали, що деяких із них тут картоплю примушували чистити. Комендантську годину порушив? На підвал. Всі люди, які сюди потрапляли, потім близько тижня приходили до тями. Тому що їх, я так розумію, щонайменше струмом тут били і більшість місцевих не готові досі розповідати, що вони пережили тут», — говорить чоловік.
На стінах будівлі вокзалу — декілька написів. Прямо на виході з підвалу на стіні росіяни залишили напис «ZdraVstVuyte», а трохи далі — «Сербы — братский народ». Ми виходимо з території вокзалу і йдемо однією з вулиць Козачої Лопані. Дмитро зупиняється біля одного з приватних будинків і розповідає, що в ньому жила частина російських військових під час окупації селища. Він не рекомендує заходити у двір, адже не впевнений, що всю територію перевірили на наявність мін.
Ми доходимо до одного з дворів до початку повномасштабної війни тут в підвалах була овочева база. Це — друга катівня у Козачій Лопані, навіть не потрібно спускатися до підвалу, щоб зрозуміти, що росіяни були тут: на дверях намальована літера «Z», а у фасад сусідньої будівлі — кафе — встромлені ножі, ложки і виделки на різній висоті. Російські військові у такий спосіб розважалися: винесли столові прибори із закладу і просто кидали їх в стіну будівлі.
Читайте також: «Допитували місцевих, ґвалтували дівчат» — що відомо про катівні окупантів у Козачій Лопані
Катівня — велике підвальне приміщення зі свіжезвареною металевою кліткою. На бетонній підлозі лежить декілька брудних матраців, а перед ґратами стоять пластикові тарілки з залишками їжі і води. Тут тримали місцевих мешканців. Про кількість загиблих у катівнях невідомо досі: «Коли я зайшов сюди, у мене відняло мову», — єдине про що нам каже Дмитро.
У кутку бачимо військову куртку у мультипікселі. Тут тримали не тільки цивільних, але й військових — всіх, кого росіяни захопили у полон у Козачій Лопані. Самому Дмитру, як він сам каже, пощастило. Йому вдалося виїхати вже з окупованого селища 2 травня і не потрапити у жоден із цих підвалів. Розповідає, що до самого виїзду переховувався у селищі, а до нього додому двічі приходили із обшуком.
Третя катівня — складські приміщення одного із закладів. Для того, щоби потрапити у двір, Дмитро розбирає барикаду із мішків і ми пролазимо по них під колючим дротом. Тут — декілька підвалів. Один із них схожий на той, що ми бачили на місці овочевої бази, тільки без кліток. Просто підвал зі стягнутими з кафе стільцями і столами «Чернігівське» і декілька ліжок.
Дмитро показує нам приміщення відділку поліції. Там ми знаходимо низку документів, які залишили окупанти і, авжеж, ікони. На столі насипом лежать кіпи паперів: частина з них — відомості про тих, хто виїхав із селища під час окупації, а хто залишився, окрема папка — із доносами деяких односельчан на інших; розкидані шеврони МВС України і елементи української поліцейської форми.
В одному з приміщень на підлозі знаходжу вирвану із корінням з горщику засохлу домашню квітку. У приміщенні для затриманних у відділку поліції стоїть у кутку мішок. Дмитро не виключає, що тут також могли тримати цивільних і використовувати поліцейський відділок, як ще одну катівню.
Слухайте також: У морзі Ізюма не вистачає місця, тіла всюди: на каталках і підлозі — журналістка
Останнє приміщення, куди нас заводить Дмитро — імпровізований склад їхньої гуманітарки. Тут підлога рясно усіяна порожніми або напівпорожніми картонними коробками, а на стіні висить роздрукована газета «Харьков сегодня», датована 1 березня 2022 року. Там є все: і звернення Путіна до українського народу, і звернення Путіна до харків’ян, і номери хвиль радіо «Победа» і мапа України з позначками «американських біолабораторій на ній».
– Де вони її надрукувати встигли?, — питаю Дмитра.
– Ходили чутки, що у Куп’янську друкарню захопили. А, може, заздалегідь підготувалися, із собою притягли, — відповідає він.
Ми виходимо з приміщення, Дмитро махає рукою і каже: «отам вже кордон, його звідси видно, ходімо звідси», і прямує у бік селища, прискорюючи крок.
Олександра Єфименко, Козача Лопань, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS