Фото: Олександра Єфименко, Громадське радіо
Авторка кримського роману «За Перекопом є земля» Анастасія Левкова писала книжку десять років. Вона задумала її у 2012-му, коли Крим не тільки юридично, але й фактично був у складі України. Коли президентом України був Віктор Янукович, а Революція Гідності ще не розпочалась. Не розпочалася і війна на Донбасі, не кажучи вже про повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Робота над книжкою продовжилась упродовж всього цього часу, всі ці події у ній також згадуються.
«За Перекопом є земля» — це книжка про кримчан. Головна героїня — росіянка за національністю, але українка за власним вибором. Це роман про те, як вона шукала свій шлях до власної країни, мешкаючи в ній, народившись і вирісши на півострові за Перекопом (Перекоп — перешийок, вузька смуга суходолу на півдні України, шматочок землі, що сполучає Кримський півострів із материком — ред.). Ми записали це інтерв’ю з Анастасією до того, як її роман став однією з найбільш продаваних книжок «Книжкового Арсеналу».
Олександра Єфименко: Коли ви писали книжку, з якого боку Перекопу стояли подумки? З півострова чи з материка?
Анастасія Левкова: Подумки я стояла з боку материка. І хоча показую все очима кримчанки, і ця фраза «За Перекопом землі немає» — кримська фраза, але незнання було взаємним. І материківці, якби вони знали цю фразу, теж могли б казати її, мовляв, за Перекопом є море, гори, а земля, люди — це нецікаво.
Олександра Єфименко: У який момент ви вирішили написати книгу про Крим, і що вас, власне, пов’язує з цим місцем?
Анастасія Левкова: Ідея написати книжку про Крим з’явилась у мене у 2012 році після того, як я відвідала Бахчисарай. У Криму до того я бувала в різних місцях, але не в Бахчисараї. Тоді, влітку 2012-го, я мешкала в кримськотатарському будинку і захоплювалася жанром художнього репортажу. На той час це були переважно польські репортажисти в перекладах українською, і я подумала, що класно було б написати художній репортаж про Крим. Коли повернулася, написала невелике оповідання. Воно не мало входити у книжку, але згодом, коли задум трансформувався з репортажу у фікшн, деякі уривки з оповідання я включила в роман.
Олександра Єфименко: Пригадайте детально момент або, може, ситуацію, коли ви сказали собі: «Я хочу написати книгу про це».
Анастасія Левкова: Так-так, я пам’ятаю. Це був мій день народження, 1 серпня. Ми з моїм тодішнім хлопцем сиділи за столом у кримськотатарському будинку, й мені хтось подзвонив привітати. А ми не зізнавалися господарям, що у мене день народження, бо це було б незручно, вони б не знали, як поводитися, чи вітати мене. І я вийшла надвір поговорити телефоном. Я говорила і дивилася на 6-й мікрорайон Бахчисарая, вулицю Агатангела Кримського. Вийшла з будинку, стояла, дивилася, і думаю: класно було б написати книжку про Крим і про кримських татар.
Слухайте також: Росія не воюватиме за Крим, її лінія оборони впаде, коли ЗСУ перейдуть Перекопський перешийок — військовий історик
Потім я шукала людей, з якими мені варто було поспілкуватися, щоб просто в цю тему зайти. Мені порадили звернутися до Аліма Алієва (зараз він заступник директора Українського інституту — ред.). Він, як і я, мешкав на той час у Львові. Ми зустрілися в грудні у львівському закладі «Дзиґа». Пам’ятаю, він цікаво розповідав мені якісь базові речі про Крим і кримських татар. Пізніше я знайшла одну програму, за якою могла на два тижні поїхати на резиденцію в Сімферополь. Це був лютий 2013 року, за рік до анексії (під терміном «анексія» авторка має на увазі період з 27 лютого по 16 березня 2014 року — ред.). Тоді було багато цікавого спілкування, але саме письмо відкладалося. Ти трішки попрацюєш, потім займаєшся чимось іншим. Коли почався Майдан, я думала, що по його завершенню поїду в Крим жити, щоб далі займатися цією темою.
Олександра Єфименко: Ваш художній роман — збірка з історій різних людей. З якою кількістю людей ви поговорили? І як це відбувалося?
Анастасія Левкова: Це не збірка. Це сюжет, сплетений з уяви та окремих деталей того, що розповідали мені різні люди. Я говорила з близько п’ятдесятьма людьми, але не всі вони були кримчанами. Це були й люди з материка. Наприклад, я вирішила, що моя героїня — онучка підполковника НКВД, бо тема спецслужб цікавить мене давно, і такою є родинна історія однієї з моїх прототипок-кримчанок, але саме її історії бракувало, щоб описати родину НКВДиста. Якось один приятель випадково згадав у розмові, що в нього мама — онучка підполковника КДБ, але вона виросла в Києві. Я попросила організувати нам зустріч. Зустрілася з цією жінкою, ми говорили майже три години. Це було надзвичайно цікаво, і багато чого з цієї розмови ввійшло в мій роман. Було багато таких історій, що я вийшла на них випадково. Не буду зараз перелічувати все, що є правдою в романі, а що вигадка. Але скажу так, що коли людина пише, увесь Всесвіт намагається їй допомогти.
Олександра Єфименко: Деякі топографічні нюанси роману описані достатньо точно. Ви дійсно бували в усіх місцях в Криму, які описуєте в книзі?
Анастасія Левкова: Не в усіх. Партеніт, Севастополь, Євпаторія, частково Бахчисарай — це я описувала з власної пам’яті. Але багато чого — з чужої. У книжці описано багато кримських місцин, де я ніколи не була. Наприклад, Старе місто в Сімферополі, де мешкає головна героїня. Я там була тричі, але зображаю значно більше місць, ніж насправді бачила. Я просила своїх респондентів описати не тільки свою історію, але й місця. Так і казала: «Коли ти йшла тією дорогою, що ти бачила? А як там дроти висіли? А що було праворуч від тебе?». Багато людей перед інтерв’ю казали: «Та я нічого не пам’ятаю», а потім у розмові згадували. А ще я проводила багато часу в мапах, у фотографіях.
Олександра Єфименко: Впевнена, ви маєте історії, які дуже дорогі для вас, але вони не увійшли в роман. Розкажіть хоча б одну?
Анастасія Левкова: Одна вийшла в есеї про Бахчисарай на сайті «Український тиждень». Моя героїня, коли йшла зі школи, проходила повз Хан-сарай (Ханський палац у Бахчисараї — ред.) і пускала кораблики з гілочок по Чурюк-Су (річка в Криму — ред.). Це була її guilty pleasure — задоволення, за яке може бути соромно. Вона виламувала гілочку, пускала її по Чурюк-Су і стежила за рухом тієї гілочки. Йшла під мостом, а на мосту відвідувачі Хан-сараю дивувалися, що дитина робить біля річки. Потім моя героїня завертала на вулицю Кільцеву, і щоразу був страшний момент, коли кораблик запливав під бетонну плиту, яку хазяйновиті господарі настелили на річку, щоб накласти землі й зробити там город. І от моя героїня щоразу не знала, чи той кораблик випливе з-під плити, чи ні. Вона думала: якщо випливе — день складеться добре. Якщо ні — день буде важким. Це магічне дитяче мислення. У мене був розписаний цей епізод, але потім, коли коротила роман, забрала його.
Олександра Єфименко: Був особливо важкий для вас, як для авторки, фрагмент роману?
Анастасія Левкова: Тепер із відгуків я бачу, що багатьом цю книжку боляче було читати. Мені її також було боляче писати. Не скажу, що боляче було все — дещо просто: сідаєш і пишеш. Але третій розділ — про початок окупації — справді був дуже важким. Я пам’ятаю одне онлайн-інтерв’ю, під час якого моя респондентка заплакала. Вона на материку, не може повернутися на півострів. Їй важко про це говорити, ну а мені, емпатійний людині, важко це слухати. І коли розмова закінчилась, я просто ходила по хаті і стогнала. Коли я писала розділ про анексію (розділ в романі — ред.), не могла працювати більше, ніж півтори години на день. Дві години — це був мій максимум на день у темі окупації. Далі я мусила видихати, бо емоційно це було дуже важко.
Читайте також: Репресії та діти без батьків: як Росія 9 років розділяє родини у Криму (фоторепортаж)
Олександра Єфименко: Ви достатньо докладно описуєте період окупації — чи відвідували Крим тоді?
Анастасія Левкова: З’їздила один раз у серпні 2014 року. Я розуміла, що зараз іще можна, а потім буде не можна — аж до звільнення Криму. На той час моє ім’я у цій темі ще не ґуґлилося, а пізніше, коли вже ґуґлилося, стало страшно їздити. Мені дуже хотілося побачити на власні очі: як це — окупація? Я розуміла, що Крим уже ніколи не буде таким, як того літа. Навіть, якщо приїхати через рік, він буде інакшим. Я мешкала в кримськотатарському будинку під Сімферополем, у своєї приятельки. Мені тоді багато чого запало в пам’ять. Тоді ми спілкувалися з родиною приятельки, їли разом кримськотатарські страви. Дідусь розповідав про депортацію, яку пережив підлітком. Паралельно в той період я спілкувалася і з переселенцями на материку. Поволі став вимальовуватися сюжет роману.
Олександра Єфименко: Розкажіть про себе? Звідки ви родом і яка ваша родина, іншими словами, скільки з історії героїні — вашої біографії?
Анастасія Левкова: Я з Хмельницької області. Моє дитинство було іншим: я виросла в абсолютно іншій родині. Я не одна дитина, в мене є сестра. Мої батьки — українці, але одна бабуся росіянка. У мене в сім’ї не було КДБістів, або ж мені такі випадки не відомі. На презентації книжки мене запитали: «А скільки відсотків у романі — вас?». Я трішки засміялася й відповіла «Десь 23%». Кожен автор, пишучи про інших, пише про себе — це фраза Віктора Петрова-Домонтовича. Часто, коли ми пишемо художню книжку, то нанизуємо сюжет на ті емоції, які переживали самі.
Коли буду женитися,
Прийди, мила, дивитися,
Коли буду вінчатися,
Прийди, мила, прощатися…»
Анастасія Левкова: Звичайно, в цьому романі зіграв роль поштовх і від особистих любовних переживань. З 2014 року мені часто снилося чуже весілля — весілля мого колишнього хлопця. І я подумала: якщо мені так часто сниться чуже весілля, я рано чи пізно мушу про це написати. У моїй голові почав вимальовуватися сюжет, який виріс і з кримських переживань інших людей, і з особистих — кримських і позакримських. Усе так почало закручуватись. Я зрозуміла, що у власній голові працюю вже з романом, а не з репортажем.
Олександра Єфименко: У романі значна частина фраз і навіть цілих діалогів написано кримськотатарською мовою. У чому була ідея цього прийому?
Анастасія Левкова: Почнемо з того, що я люблю різні мови. Мені подобається вивчати різні мови, подобається, як вони звучать, і взагалі ідея різних мов. Це в моїй героїні якраз від мене. Мені хотілося, щоб у цьому романі була кримськотатарська мова. Ясно, що всі діалоги я не могла нею писати. Бо, по-перше, сама не володію кримськотатарською аж настільки, по-друге, читачам буде незрозуміло, по-третє, це не буде відповідати реальності Криму, яку я описувала. Тож цю мовну автентику я зображала на рівні окремих слів, фраз, на рівні кримськотатарських назв міст і сіл.
Олександра Єфименко: У кримських татар досі дуже добре працює історична пам’ять. Вони пам’ятають події, пов’язані з депортацією, і хто в них винен. Я не знайома з жодним кримським татарином або кримською татаркою, які, хоча б поверхово, не знали історію своєї родини часів депортації. Чому історична пам’ять у масовому розумінні не спрацьовує в українців? Хоча це країна, де був і Голодомор, і репресії.
Анастасія Левкова: Мені здається, це спрацьовує тому, що кримські татари — у тому поколінні — пережили депортацію всі без винятку. Не було тих, які її не пережили. Хіба що якась дружина якогось умовного слов’янина, яка загубилася під чужим іменем. Українці не всі пережили Голодомор і репресії. Крім того, свідчення тих, які пережили, могли бути втрачені, коли репресували саму історію. У кримських татар історія також репресувалась, але їм було принципово повернутись додому, тому вони зберігали й передавали усну історію від діда-прадіда своїм дітям, онукам. Але зроблю одне уточнення: у час депортації не всі кримські татари розказували про це своїм дітям. Вони хотіли вберегти їх від цієї травми, не хотіли, щоб був привід мати з владою погані взаємини. От коли почався масовий рух кримських татар за повернення додому, тоді про депортацію почали говорити всі. У мене там є згадка про дідуся Халіла (один з персонажів роману — ред.). Бабуся Халіла — українка, вона виходила заміж за Сашку, байдужого до національних питань. А через 30 років проводжала свого чоловіка Сабрі на мітинг у Москві (мова йде про мітинги кримських татар на Красній площі в 1987 році — ред.) — і це один і той самий чоловік. Сприйняття подій змінювалося завдяки обізнаності. Чим більше знаєш, тим більше розуміння приходить.
Олександра Єфименко: Уявімо, що Криму до окупації з боку України як держави приділялось би більше уваги. Окупація б тоді сталася?
Анастасія Левкова: Я впевнена, що ні. Тому що це був би зовсім інший тип взаємодії. Не було б такої російської пропаганди, її б заборонили на державному рівні. Не було б газети «Крымская правда», маю на увазі, не було б статтей, де писали б: «украинский язык — это язык черни», «Украина — не Россия, Украина — это болезнь», «украинствующие и малороссы». У такому разі, якби Росія захотіла відрізати Крим, то там би було щось подібне, що тепер, у 2022-му, відбувалося на Херсонщині. Так, там, звичайно, теж є проросійські люди. Але не в такій кількості, як тоді було у Криму. Водночас я наполягаю на тому, що якби референдум у Криму відбувся правдиво, то, швидше за все, він не був би на користь Росії.
Олександра Єфименко: Що думаєте з приводу кримськотатарської національної автономії в складі України після деокупації півострова?
Анастасія Левкова: Національно-територіальна автономія — це рішення. Це не означає, що всі інші етноси будуть упосліджені. Це означатиме, що корінний народ буде мати право на певні квоти, на статус своєї мови, на справжній статус, а не суто номінальний.
Олександра Єфименко: Головна героїня книжки (ми не вказуємо її ім’я у випадку, якщо ви не читали роман, тому що концепція її імені відіграє окрему роль в тексті — ред.) — росіянка. Але не ментальна росіянка. Ментально вона намагається намацати своє, українізуватися. Подібна історія зараз відбувається і з багатьма українцями, особливо зі зросійщених регіонів. Люди намагаються всіма силами відмежуватись від російського: мови, культури. Я нерідко чула закиди, що вони, мовляв, українцями стали тільки після початку повномасштабної війни. Прокоментуйте це? Ви, фактично, на цьому побудували роман.
Анастасія Левкова: У романі мені дуже важливий «маніфест» наприкінці: чому моя героїня відмовляється від російської мови та культури. Це зараз, за повномасштабної війни, триває рух за скасування, але я цей «маніфест» писала ще до цієї війни. Мені було зрозуміло, що таких людей в Україні дуже багато. А після 24 лютого їх стало ще більше. Тих, хто відчуває, що вони виросли в російській культурі: їх оточували російські співаки, література, фільми, меми. Тепер вони хочуть бути причетними до української культури, але вони в ній не виросли. І це важко. І виникає ось це відчуття, що «примазались». Мовляв, ми ж не збиралися родиною на Святвечір, натомість ходили на паради на 1 травня, то що, тоді я не можу бути українкою? Мені хотілося показати, що ні, ти можеш. Ти можеш долучитися, зануритися в українську культуру в будь-який період свого життя, якщо дійсно бажаєш цього. До речі, моя мова дитинства — російська, бо тато військовий, і до моїх 5 років ми жили в Угорщині та в Росії. Зараз, коли в мене народилася дитина, я спеціально видрукувала собі віршики, яких ніколи не чула. Якщо я виросла на «Наша Таня громко плачет», то своїй дитині я читаю «З лісу зайчики ішли» або «Малювала зранку мишка» тощо. Так, думаю, і мають діяти ті, хто, може, боїться, що «примазується», а насправді — долучається.
Олександра Єфименко: Ваш роман завершується початком повномасштабної війни. Чи буде продовження?
Анастасія Левкова: Початок повномасштабної — це в післямові, а всі ті події, які я детально описую, завершуються в серпні 2014-го. Чи писатиму я про те, що було між 2014-м і повномасштабною? У цій книжці мені важливо було показати, що призвело до анексії і як вона відбулась. Продовження окупації та повномасштабна війна — це вже зовсім інша тема. Хоча війна постійно на вустах моїх героїв, вони її ніби передбачають. Я не знаю, чи напишу про ті наступні роки після 2014-го, але вже про це думала.
Олександра Єфименко: Розкажіть, як почалося 24 лютого 2022 року для вас?
Анастасія Левкова: Я жила у Львові й про початок війни дізналася по радіо. Сказала сама собі: «А, значить, сьогодні. Ясно». Я думала, що вона почнеться 16 лютого. Ми постійно про це говорили з друзями, розуміли, що буде війна. На початку лютого я з’їздила до батьків, ми обговорили, як будемо тримати зв’язок, кому з нас варто виїжджати за кордон, кому ні. Я готувалася до війни: зняла готівку, купила продукти. Було страшно, але емоційно я була до цього готова, тому в мене не було паніки. З першого дня я приймала у себе біженців. Спочатку це були мої друзі. А потім це вже були знайомі знайомих, а потім і незнайомі люди. У моїй квартирі постійно була ротація: люди, їхні собаки. У перші дні приїхали мої рідні: сестра з-під Києва і мама з Хмельниччини. Так ми і жили великою родиною: частина моєї сім’ї і чужі люди. До цього я жила сама. З початком повномасштабної я ходила на всілякі волонтерства, зокрема на вокзалі, працювала фіксеркою. До речі, я знала всі деталі роботи фіксеркою якраз тому, що писала «За Перекопом є земля» (в романі є фрагмент, де описується робота фіксерів, Анастасія для підготовки цього фрагменту опитала тих, хто працював фіксерами у Криму в час анексії — ред.).
Слухайте також: «Все буде Україна. Я вірю в перемогу» — останні слова у щоденнику вбитого росіянами письменника Володимира Вакуленка
Олександра Єфименко: Рідко автори працюють тільки тоді, коли мають натхнення. Письменництво — така сама робота, як будь-яка інша. Але, все ж таки, для письменства потрібні певні умови, як писати в розпал повномасштабної війни у власній країні?
Анастасія Левкова: До повномасштабної війни протягом 3 років я писала майже щодня. Коли почалася велика війна, майже весь березень я не сідала за текст. По-перше, була страшно зайнята іншим, а по-друге, просто не могла втишитися. Для того, щоб щось написати, ти маєш втишитися, зосередитися. Щоби щось написати, ти повинна мати змогу просто сидіти і втикати в повітря, а в березні такої змоги в мене не було. Уже наприкінці березня я трохи відновила рівновагу, тоді знову змогла працювати над романом, над останньою частиною.
Олександра Єфименко: Я хочу окремо зупинитися на цьому фрагменті з післямови вашого роману. Розкажіть, коли ви дізналися про таке явище, як політичні в’язні?
Анастасія Левкова: Ще коли працювала у книгарні «Є» і щороку, 10 грудня, Amnesty International організовувало написання листів політичним в’язням. Але більш особисто стикнулася з цим, коли у тюрмі був Олег Сенцов. Про Сенцова дуже багато говорили, я дуже переживала за нього. Коли він голодував, я просто сиділа і молилася на вервиці (нитка з нав’язаними вузлами, у християнстві вервиця є засобом, який допомагає краще зосередитися на молитві — ред.). Я молилася за те, щоб він вижив і щоб усе склалося якнайкраще для нього. Тобто все почалося з Сенцова, але потім я почала цікавитися цим більше. І побачила, що кримських татар серед політичних в’язнів — більшість. Окрім того, я ж курую конкурс «Кримський інжир». І в нас є твори, написані політв’язнями. Першим був Осман Аріфмеметов і його оповідання «Моя депортація» (написане в СІЗО — ред.). У цьогорічній антології творів із конкурсу вийшли твори політв’язнів Нарімана Джеляла, Ахтема Асана, Сервера Мустафаєва.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS