Авторка кримського роману «За Перекопом є земля» Анастасія Левкова писала книжку десять років. Вона задумала її у 2012-му, коли Крим не тільки юридично, але й фактично був у складі України. Коли президентом України був Віктор Янукович, а Революція Гідності ще не розпочалась. Не розпочалася і війна на Донбасі, не кажучи вже про повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Робота над книжкою продовжилась упродовж всього цього часу, всі ці події у ній також згадуються.
«За Перекопом є земля» — це книжка про кримчан. Головна героїня — росіянка за національністю, але українка за власним вибором. Це роман про те, як вона шукала свій шлях до власної країни, мешкаючи в ній, народившись і вирісши на півострові за Перекопом (Перекоп — перешийок, вузька смуга суходолу на півдні України, шматочок землі, що сполучає Кримський півострів із материком — ред.). Ми записали це інтерв’ю з Анастасією до того, як її роман став однією з найбільш продаваних книжок «Книжкового Арсеналу».
Олександра Єфименко: Коли ви писали книжку, з якого боку Перекопу стояли подумки? З півострова чи з материка?
Анастасія Левкова: Подумки я стояла з боку материка. І хоча показую все очима кримчанки, і ця фраза «За Перекопом землі немає» — кримська фраза, але незнання було взаємним. І материківці, якби вони знали цю фразу, теж могли б казати її, мовляв, за Перекопом є море, гори, а земля, люди — це нецікаво.
Олександра Єфименко: У який момент ви вирішили написати книгу про Крим, і що вас, власне, пов’язує з цим місцем?
Анастасія Левкова: Ідея написати книжку про Крим з’явилась у мене у 2012 році після того, як я відвідала Бахчисарай. У Криму до того я бувала в різних місцях, але не в Бахчисараї. Тоді, влітку 2012-го, я мешкала в кримськотатарському будинку і захоплювалася жанром художнього репортажу. На той час це були переважно польські репортажисти в перекладах українською, і я подумала, що класно було б написати художній репортаж про Крим. Коли повернулася, написала невелике оповідання. Воно не мало входити у книжку, але згодом, коли задум трансформувався з репортажу у фікшн, деякі уривки з оповідання я включила в роман.
Олександра Єфименко: Пригадайте детально момент або, може, ситуацію, коли ви сказали собі: «Я хочу написати книгу про це».
Анастасія Левкова: Так-так, я пам’ятаю. Це був мій день народження, 1 серпня. Ми з моїм тодішнім хлопцем сиділи за столом у кримськотатарському будинку, й мені хтось подзвонив привітати. А ми не зізнавалися господарям, що у мене день народження, бо це було б незручно, вони б не знали, як поводитися, чи вітати мене. І я вийшла надвір поговорити телефоном. Я говорила і дивилася на 6-й мікрорайон Бахчисарая, вулицю Агатангела Кримського. Вийшла з будинку, стояла, дивилася, і думаю: класно було б написати книжку про Крим і про кримських татар.
Слухайте також: Росія не воюватиме за Крим, її лінія оборони впаде, коли ЗСУ перейдуть Перекопський перешийок — військовий історик
Потім я шукала людей, з якими мені варто було поспілкуватися, щоб просто в цю тему зайти. Мені порадили звернутися до Аліма Алієва (зараз він заступник директора Українського інституту — ред.). Він, як і я, мешкав на той час у Львові. Ми зустрілися в грудні у львівському закладі «Дзиґа». Пам’ятаю, він цікаво розповідав мені якісь базові речі про Крим і кримських татар. Пізніше я знайшла одну програму, за якою могла на два тижні поїхати на резиденцію в Сімферополь. Це був лютий 2013 року, за рік до анексії (під терміном «анексія» авторка має на увазі період з 27 лютого по 16 березня 2014 року — ред.). Тоді було багато цікавого спілкування, але саме письмо відкладалося. Ти трішки попрацюєш, потім займаєшся чимось іншим. Коли почався Майдан, я думала, що по його завершенню поїду в Крим жити, щоб далі займатися цією темою.
Олександра Єфименко: Ваш художній роман — збірка з історій різних людей. З якою кількістю людей ви поговорили? І як це відбувалося?
Анастасія Левкова: Це не збірка. Це сюжет, сплетений з уяви та окремих деталей того, що розповідали мені різні люди. Я говорила з близько п’ятдесятьма людьми, але не всі вони були кримчанами. Це були й люди з материка. Наприклад, я вирішила, що моя героїня — онучка підполковника НКВД, бо тема спецслужб цікавить мене давно, і такою є родинна історія однієї з моїх прототипок-кримчанок, але саме її історії бракувало, щоб описати родину НКВДиста. Якось один приятель випадково згадав у розмові, що в нього мама — онучка підполковника КДБ, але вона виросла в Києві. Я попросила організувати нам зустріч. Зустрілася з цією жінкою, ми говорили майже три години. Це було надзвичайно цікаво, і багато чого з цієї розмови ввійшло в мій роман. Було багато таких історій, що я вийшла на них випадково. Не буду зараз перелічувати все, що є правдою в романі, а що вигадка. Але скажу так, що коли людина пише, увесь Всесвіт намагається їй допомогти.
Олександра Єфименко: Деякі топографічні нюанси роману описані достатньо точно. Ви дійсно бували в усіх місцях в Криму, які описуєте в книзі?
Анастасія Левкова: Не в усіх. Партеніт, Севастополь, Євпаторія, частково Бахчисарай — це я описувала з власної пам’яті. Але багато чого — з чужої. У книжці описано багато кримських місцин, де я ніколи не була. Наприклад, Старе місто в Сімферополі, де мешкає головна героїня. Я там була тричі, але зображаю значно більше місць, ніж насправді бачила. Я просила своїх респондентів описати не тільки свою історію, але й місця. Так і казала: «Коли ти йшла тією дорогою, що ти бачила? А як там дроти висіли? А що було праворуч від тебе?». Багато людей перед інтерв’ю казали: «Та я нічого не пам’ятаю», а потім у розмові згадували. А ще я проводила багато часу в мапах, у фотографіях.
Олександра Єфименко: Впевнена, ви маєте історії, які дуже дорогі для вас, але вони не увійшли в роман. Розкажіть хоча б одну?
Анастасія Левкова: Одна вийшла в есеї про Бахчисарай на сайті «Український тиждень». Моя героїня, коли йшла зі школи, проходила повз Хан-сарай (Ханський палац у Бахчисараї — ред.) і пускала кораблики з гілочок по Чурюк-Су (річка в Криму — ред.). Це була її guilty pleasure — задоволення, за яке може бути соромно. Вона виламувала гілочку, пускала її по Чурюк-Су і стежила за рухом тієї гілочки. Йшла під мостом, а на мосту відвідувачі Хан-сараю дивувалися, що дитина робить біля річки. Потім моя героїня завертала на вулицю Кільцеву, і щоразу був страшний момент, коли кораблик запливав під бетонну плиту, яку хазяйновиті господарі настелили на річку, щоб накласти землі й зробити там город. І от моя героїня щоразу не знала, чи той кораблик випливе з-під плити, чи ні. Вона думала: якщо випливе — день складеться добре. Якщо ні — день буде важким. Це магічне дитяче мислення. У мене був розписаний цей епізод, але потім, коли коротила роман, забрала його.
Олександра Єфименко: Був особливо важкий для вас, як для авторки, фрагмент роману?
Анастасія Левкова: Тепер із відгуків я бачу, що багатьом цю книжку боляче було читати. Мені її також було боляче писати. Не скажу, що боляче було все — дещо просто: сідаєш і пишеш. Але третій розділ — про початок окупації — справді був дуже важким. Я пам’ятаю одне онлайн-інтерв’ю, під час якого моя респондентка заплакала. Вона на материку, не може повернутися на півострів. Їй важко про це говорити, ну а мені, емпатійний людині, важко це слухати. І коли розмова закінчилась, я просто ходила по хаті і стогнала. Коли я писала розділ про анексію (розділ в романі — ред.), не могла працювати більше, ніж півтори години на день. Дві години — це був мій максимум на день у темі окупації. Далі я мусила видихати, бо емоційно це було дуже важко.
Читайте також: Репресії та діти без батьків: як Росія 9 років розділяє родини у Криму (фоторепортаж)
Олександра Єфименко: Ви достатньо докладно описуєте період окупації — чи відвідували Крим тоді?
Анастасія Левкова: З’їздила один раз у серпні 2014 року. Я розуміла, що зараз іще можна, а потім буде не можна — аж до звільнення Криму. На той час моє ім’я у цій темі ще не ґуґлилося, а пізніше, коли вже ґуґлилося, стало страшно їздити. Мені дуже хотілося побачити на власні очі: як це — окупація? Я розуміла, що Крим уже ніколи не буде таким, як того літа. Навіть, якщо приїхати через рік, він буде інакшим. Я мешкала в кримськотатарському будинку під Сімферополем, у своєї приятельки. Мені тоді багато чого запало в пам’ять. Тоді ми спілкувалися з родиною приятельки, їли разом кримськотатарські страви. Дідусь розповідав про депортацію, яку пережив підлітком. Паралельно в той період я спілкувалася і з переселенцями на материку. Поволі став вимальовуватися сюжет роману.
Олександра Єфименко: Розкажіть про себе? Звідки ви родом і яка ваша родина, іншими словами, скільки з історії героїні — вашої біографії?
Анастасія Левкова: Я з Хмельницької області. Моє дитинство було іншим: я виросла в абсолютно іншій родині. Я не одна дитина, в мене є сестра. Мої батьки — українці, але одна бабуся росіянка. У мене в сім’ї не було КДБістів, або ж мені такі випадки не відомі. На презентації книжки мене запитали: «А скільки відсотків у романі — вас?». Я трішки засміялася й відповіла «Десь 23%». Кожен автор, пишучи про інших, пише про себе — це фраза Віктора Петрова-Домонтовича. Часто, коли ми пишемо художню книжку, то нанизуємо сюжет на ті емоції, які переживали самі.
Коли буду женитися,
Прийди, мила, дивитися,
Коли буду вінчатися,
Прийди, мила, прощатися…»
Анастасія Левкова: Звичайно, в цьому романі зіграв роль поштовх і від особистих любовних переживань. З 2014 року мені часто снилося чуже весілля — весілля мого колишнього хлопця. І я подумала: якщо мені так часто сниться чуже весілля, я рано чи пізно мушу про це написати. У моїй голові почав вимальовуватися сюжет, який виріс і з кримських переживань інших людей, і з особистих — кримських і позакримських. Усе так почало закручуватись. Я зрозуміла, що у власній голові працюю вже з романом, а не з репортажем.
Олександра Єфименко: У романі значна частина фраз і навіть цілих діалогів написано кримськотатарською мовою. У чому була ідея цього прийому?
Анастасія Левкова: Почнемо з того, що я люблю різні мови. Мені подобається вивчати різні мови, подобається, як вони звучать, і взагалі ідея різних мов. Це в моїй героїні якраз від мене. Мені хотілося, щоб у цьому романі була кримськотатарська мова. Ясно, що всі діалоги я не могла нею писати. Бо, по-перше, сама не володію кримськотатарською аж настільки, по-друге, читачам буде незрозуміло, по-третє, це не буде відповідати реальності Криму, яку я описувала. Тож цю мовну автентику я зображала на рівні окремих слів, фраз, на рівні кримськотатарських назв міст і сіл.
Олександра Єфименко: У кримських татар досі дуже добре працює історична пам’ять. Вони пам’ятають події, пов’язані з депортацією, і хто в них винен. Я не знайома з жодним кримським татарином або кримською татаркою, які, хоча б поверхово, не знали історію своєї родини часів депортації. Чому історична пам’ять у масовому розумінні не спрацьовує в українців? Хоча це країна, де був і Голодомор, і репресії.
Анастасія Левкова: Мені здається, це спрацьовує тому, що кримські татари — у тому поколінні — пережили депортацію всі без винятку. Не було тих, які її не пережили. Хіба що якась дружина якогось умовного слов’янина, яка загубилася під чужим іменем. Українці не всі пережили Голодомор і репресії. Крім того, свідчення тих, які пережили, могли бути втрачені, коли репресували саму історію. У кримських татар історія також репресувалась, але їм було принципово повернутись додому, тому вони зберігали й передавали усну історію від діда-прадіда своїм дітям, онукам. Але зроблю одне уточнення: у час депортації не всі кримські татари розказували про це своїм дітям. Вони хотіли вберегти їх від цієї травми, не хотіли, щоб був привід мати з владою погані взаємини. От коли почався масовий рух кримських татар за повернення додому, тоді про депортацію почали говорити всі. У мене там є згадка про дідуся Халіла (один з персонажів роману — ред.). Бабуся Халіла — українка, вона виходила заміж за Сашку, байдужого до національних питань. А через 30 років проводжала свого чоловіка Сабрі на мітинг у Москві (мова йде про мітинги кримських татар на Красній площі в 1987 році — ред.) — і це один і той самий чоловік. Сприйняття подій змінювалося завдяки обізнаності. Чим більше знаєш, тим більше розуміння приходить.
Олександра Єфименко: Уявімо, що Криму до окупації з боку України як держави приділялось би більше уваги. Окупація б тоді сталася?
Анастасія Левкова: Я впевнена, що ні. Тому що це був би зовсім інший тип взаємодії. Не було б такої російської пропаганди, її б заборонили на державному рівні. Не було б газети «Крымская правда», маю на увазі, не було б статтей, де писали б: «украинский язык — это язык черни», «Украина — не Россия, Украина — это болезнь», «украинствующие и малороссы». У такому разі, якби Росія захотіла відрізати Крим, то там би було щось подібне, що тепер, у 2022-му, відбувалося на Херсонщині. Так, там, звичайно, теж є проросійські люди. Але не в такій кількості, як тоді було у Криму. Водночас я наполягаю на тому, що якби референдум у Криму відбувся правдиво, то, швидше за все, він не був би на користь Росії.
Олександра Єфименко: Що думаєте з приводу кримськотатарської національної автономії в складі України після деокупації півострова?
Анастасія Левкова: Національно-територіальна автономія — це рішення. Це не означає, що всі інші етноси будуть упосліджені. Це означатиме, що корінний народ буде мати право на певні квоти, на статус своєї мови, на справжній статус, а не суто номінальний.
Олександра Єфименко: Головна героїня книжки (ми не вказуємо її ім’я у випадку, якщо ви не читали роман, тому що концепція її імені відіграє окрему роль в тексті — ред.) — росіянка. Але не ментальна росіянка. Ментально вона намагається намацати своє, українізуватися. Подібна історія зараз відбувається і з багатьма українцями, особливо зі зросійщених регіонів. Люди намагаються всіма силами відмежуватись від російського: мови, культури. Я нерідко чула закиди, що вони, мовляв, українцями стали тільки після початку повномасштабної війни. Прокоментуйте це? Ви, фактично, на цьому побудували роман.
Анастасія Левкова: У романі мені дуже важливий «маніфест» наприкінці: чому моя героїня відмовляється від російської мови та культури. Це зараз, за повномасштабної війни, триває рух за скасування, але я цей «маніфест» писала ще до цієї війни. Мені було зрозуміло, що таких людей в Україні дуже багато. А після 24 лютого їх стало ще більше. Тих, хто відчуває, що вони виросли в російській культурі: їх оточували російські співаки, література, фільми, меми. Тепер вони хочуть бути причетними до української культури, але вони в ній не виросли. І це важко. І виникає ось це відчуття, що «примазались». Мовляв, ми ж не збиралися родиною на Святвечір, натомість ходили на паради на 1 травня, то що, тоді я не можу бути українкою? Мені хотілося показати, що ні, ти можеш. Ти можеш долучитися, зануритися в українську культуру в будь-який період свого життя, якщо дійсно бажаєш цього. До речі, моя мова дитинства — російська, бо тато військовий, і до моїх 5 років ми жили в Угорщині та в Росії. Зараз, коли в мене народилася дитина, я спеціально видрукувала собі віршики, яких ніколи не чула. Якщо я виросла на «Наша Таня громко плачет», то своїй дитині я читаю «З лісу зайчики ішли» або «Малювала зранку мишка» тощо. Так, думаю, і мають діяти ті, хто, може, боїться, що «примазується», а насправді — долучається.
Олександра Єфименко: Ваш роман завершується початком повномасштабної війни. Чи буде продовження?
Анастасія Левкова: Початок повномасштабної — це в післямові, а всі ті події, які я детально описую, завершуються в серпні 2014-го. Чи писатиму я про те, що було між 2014-м і повномасштабною? У цій книжці мені важливо було показати, що призвело до анексії і як вона відбулась. Продовження окупації та повномасштабна війна — це вже зовсім інша тема. Хоча війна постійно на вустах моїх героїв, вони її ніби передбачають. Я не знаю, чи напишу про ті наступні роки після 2014-го, але вже про це думала.
Олександра Єфименко: Розкажіть, як почалося 24 лютого 2022 року для вас?
Анастасія Левкова: Я жила у Львові й про початок війни дізналася по радіо. Сказала сама собі: «А, значить, сьогодні. Ясно». Я думала, що вона почнеться 16 лютого. Ми постійно про це говорили з друзями, розуміли, що буде війна. На початку лютого я з’їздила до батьків, ми обговорили, як будемо тримати зв’язок, кому з нас варто виїжджати за кордон, кому ні. Я готувалася до війни: зняла готівку, купила продукти. Було страшно, але емоційно я була до цього готова, тому в мене не було паніки. З першого дня я приймала у себе біженців. Спочатку це були мої друзі. А потім це вже були знайомі знайомих, а потім і незнайомі люди. У моїй квартирі постійно була ротація: люди, їхні собаки. У перші дні приїхали мої рідні: сестра з-під Києва і мама з Хмельниччини. Так ми і жили великою родиною: частина моєї сім’ї і чужі люди. До цього я жила сама. З початком повномасштабної я ходила на всілякі волонтерства, зокрема на вокзалі, працювала фіксеркою. До речі, я знала всі деталі роботи фіксеркою якраз тому, що писала «За Перекопом є земля» (в романі є фрагмент, де описується робота фіксерів, Анастасія для підготовки цього фрагменту опитала тих, хто працював фіксерами у Криму в час анексії — ред.).
Слухайте також: «Все буде Україна. Я вірю в перемогу» — останні слова у щоденнику вбитого росіянами письменника Володимира Вакуленка
Олександра Єфименко: Рідко автори працюють тільки тоді, коли мають натхнення. Письменництво — така сама робота, як будь-яка інша. Але, все ж таки, для письменства потрібні певні умови, як писати в розпал повномасштабної війни у власній країні?
Анастасія Левкова: До повномасштабної війни протягом 3 років я писала майже щодня. Коли почалася велика війна, майже весь березень я не сідала за текст. По-перше, була страшно зайнята іншим, а по-друге, просто не могла втишитися. Для того, щоб щось написати, ти маєш втишитися, зосередитися. Щоби щось написати, ти повинна мати змогу просто сидіти і втикати в повітря, а в березні такої змоги в мене не було. Уже наприкінці березня я трохи відновила рівновагу, тоді знову змогла працювати над романом, над останньою частиною.
Олександра Єфименко: Я хочу окремо зупинитися на цьому фрагменті з післямови вашого роману. Розкажіть, коли ви дізналися про таке явище, як політичні в’язні?
Анастасія Левкова: Ще коли працювала у книгарні «Є» і щороку, 10 грудня, Amnesty International організовувало написання листів політичним в’язням. Але більш особисто стикнулася з цим, коли у тюрмі був Олег Сенцов. Про Сенцова дуже багато говорили, я дуже переживала за нього. Коли він голодував, я просто сиділа і молилася на вервиці (нитка з нав’язаними вузлами, у християнстві вервиця є засобом, який допомагає краще зосередитися на молитві — ред.). Я молилася за те, щоб він вижив і щоб усе склалося якнайкраще для нього. Тобто все почалося з Сенцова, але потім я почала цікавитися цим більше. І побачила, що кримських татар серед політичних в’язнів — більшість. Окрім того, я ж курую конкурс «Кримський інжир». І в нас є твори, написані політв’язнями. Першим був Осман Аріфмеметов і його оповідання «Моя депортація» (написане в СІЗО — ред.). У цьогорічній антології творів із конкурсу вийшли твори політв’язнів Нарімана Джеляла, Ахтема Асана, Сервера Мустафаєва.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
Михайло та Анастасія — подружжя, що виховує двох доньок. Старшій дитині 12 років, молодшій —… Read More
Із Наталією Соколенко, українською журналісткою, радіоведучою та співзасновницею Громадського радіо, говоримо про те, як у… Read More
На перших акціях на підтримку військовополонених захисників Маріуполя, деякі з учасників виходили з плакатами «Сигналь!» із… Read More
Тетяна та Дмитро Власенки познайомились під час роботи у Миколаївському загоні швидкого реагування Червоного Хреста… Read More
На Харківщині менше ніж за добу з прикордоння і прифронтової лінії евакуювали понад 1700 людей.… Read More
Як воїн ЗСУ вивіз з Херсонщини свою молодшу сестричку та мати, з якими їх два… Read More