Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Зазвичай у проекті «Полон» Громадське радіо розповідає про родини, які зустрічає протягом щотижневих акцій на підтримку полонених захисників Маріуполя. Це люди, які чекають своїх близьких із російського полону з весни 2022 року. Цього разу це історія Катерини Петренко та її родини. І вона відрізняється від наших звичних матеріалів.
Чоловік Катерини, Валерій Петренко, потрапив у російський полон із заводу «Азовсталь» 17 травня 2022 року. Він є військовим із 2016 року, а в бригаді спеціального призначення «Азов» служить з 2018 року.
Їхньому сину Макару було півроку, коли батько потрапив у російський полон. Повномасштабна війна застала Катерину і Макара в місті Бердянськ. Змогли виїхати з окупації через місяць, 2 квітня, приїхали в Запоріжжя, переночувавши в полі попередню добу:
«Ми пробули в окупації близько місяця. Але жили не в самому Бердянську, а в селі. Ми приїхали до бабусі в село, в центр області, бо сподівалися, що туди не долетять ракети. От така необізнаність була», — пригадує перші місяці повномасштабного вторгнення Катерина.
Через рік, 6 травня 2023 року, в Катерини задзвонив телефон. Зараз вона не працює, тому що знаходиться в декретній відпустці:
«Це був він, мій чоловік. Він сказав: «Усе, я вдома». Ми почали ридати обидва і він одразу спитав про сина. Тому що в нашої дитини була операція. Він знав, що вона має бути, але не знав, як все пройшло. Розповів, що в полоні йому часто снилися жахи, що Макар погано переніс операцію», — говорить жінка.
Пригадує і сміється, каже, що стрибала по квартирі так, що ледь не збила з ніг дитину:
«Ти ніколи не знаєш заздалегідь про обмін. Дізнаєшся тільки коли тобі зателефонує твоя людина». Катерина описує їхню першу зустріч після обміну: «Це був найщасливіший день у моєму житті. Я коли сина народила, така щаслива не була, як тоді. Я пам’ятаю, який він був худий і зморений. Він казав мені, що в день обміну, в літаку він боявся навіть себе вщипнути, щоб не зрозуміти раптово, що це, наприклад, сон. Що от він зараз буде в Україні», — пригадує жінка.
Пізніше Катерина надіслала нам світлини з обміну. На фото її чоловік сидить на галявині з прапором України на колінах, їсть шоколадний батончик і говорить по телефону. Це був перший дзвінок на волі своїй дружині.
За словами Катерини, чоловіка обміняли на трьох російських льотчиків. Вона пригадує, що після радості з приводу повернення чоловіка, дуже швидко прийшло усвідомлення:
«Я навіть не думала, що мене так швидко накриє усвідомлення того, скільки ще хлопців не обміняних. І скільки залишається родин, які як-от і ти колись чекають досі. Я приходжу на акції і коли бачу ці таблички «Поверніть мого батька», «Я мрію познайомитися з батьком», я не можу на це спокійно дивитися».
Після зустрічі з чоловіком, Катерина продовжила ходити на акції. Я бачила її ледь не на кожній, організований асоціацією родин захисників «Азовсталі», а Валерій повернувся до війська.
«По-перше, я вважаю, що відвідування акцій — мій суспільний борг. По-друге, тут лишаються в очікуванні родини, з якими ми разом чекали, списувалися у спільних чатах, ходили в Координаційний штаб, разом, обійнявшись, плакали. Я не можу так, — мого чоловіка обміняли і «всім дякую, розходимся». Так не робиться. Коли останній повернеться, от тоді припиню виходити», — говорить Катерина про свою мотивацію бути разом з іншими родинами на акціях.
Жінка розповідає, що після того, як чоловік повернувся з полону, син довго не міг звикнути до тата:
«Він був дуже маленьким і не одразу прийняв батька. Був потрібен час дитині для усвідомлення, що є мама і батько, а не тільки мама».
Макар теж приходить на щотижневі акції із мамою, більше того — плакати для акцій він малює сам, мама тільки допомагає з написами.