Фото: Олександра Єфименко, Громадське радіо
Якщо в неділю у київському метро йде людина зі шматком картону в руках, швидше за все — це учасник акції на підтримку військовополонених захисників Маріуполя. Родичі та друзі ув’язнених українських військових і небайдужі щотижня збираються в різних містах України, щоб нагадати про полон. Громадське радіо приходить на кожну акцію і щоразу розповідає про одну родину, яка досі чекає. Цього разу акція відбулася на Бессарабській площі в Києві. Учасники мирного зібрання стояли вздовж проїжджої частини з плакатами. На деяких з них було написано: «Сигналь!», як заклик для водіїв, які їдуть повз, натиснути на гудок авто на знак підтримки. Центр міста на годину, доки тривала акція, перетворився на безперервний сигнал автомобілів різної тональності та мелодики.
У натовпі, біля знесеного пам’ятника Леніну, стоїть жінка з величезним плакатом. На ньому чорно-червоним маркером написано: «У мене рак, а мій чоловік в полоні 2 роки. Скажіть, ми ще колись побачимось?». Плакат тримає Ольга й ось її історія.
Чоловік Ольги — морський піхотинець 501-го окремого батальйону морської піхоти. Потрапив у російський полон із заводу імені Ілліча в Маріуполі 4 квітня 2022 року. Останнє повідомлення від чоловіка Руслана, Ольга отримала 27 березня. Він написав, що дуже її любить і сумує.
«Після цього наш зв’язок обірвався на два роки. Чоловік телефонував із Маріуполя раз-два на тиждень на кілька хвилин. Казав, що у них дуже важка ситуація: не підвозять боєкомплект, немає їжі та води. Зв’язок був дуже поганим. Наприкінці я записувала прізвища, щоб передати іншим родичам, що їхні рідні також живі», — пригадує Ольга свої розмови з чоловіком, поки він був у Маріуполі.
Під час останнього обміну військовополоненими між Україною і РФ був звільнений один з військовополонених, який сидів у одній камері з Русланом. Від нього Ольга дізналася, що її чоловік перебуває на території Росії. Руслана з Ольгою познайомив його побратим у 2015 році в Бердянську. Через два роки пара одружилася, а у 2021 році Ольга дізналася про те, що має онкологічне захворювання. Вона одразу почала лікування в Маріуполі.
«Це був шанс побачити чоловіка хоч на один день, бо його відпускали в лікарню до мене», — посміхається співрозмовниця.
Читайте також: Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
На момент повномасштабного вторгнення, Ольга жила в Бердянську і змогла виїхати з окупованого міста тільки через півроку. Продовжувати лікування в захопленому росіянами місті можливості не було:
«Щоб виїхати звідти, я проїхала 17 російських блокпостів. Я провезла на собі його документи й речі під одягом. Я вже тоді була повністю лиса, онкохвора, у мене були документи про моє захворювання і я, якщо чесно, робила на це ставку. Тому ризикнула вивезти медалі чоловіка, нагороди тощо».
Руслан в українському війську понад 10 років, повномасштабне вторгнення зустрів у Широкиному, ставши на захист селища в Донецькій області.
«Знаєте, мені не було коли турбуватися про своє здоров’я, бо я мала витягати чоловіка з полону. Я зустрічалася з представниками влади, створювала громадську організацію («Спілка сімей військовополонених 501» — ред.) і вже через рік я відчула себе погано. Температура підвищувалася до 40 градусів і її неможливо було збити, повилазили лімфовузли по всій шиї, я звернулася до лікарів. Дізналася, що в мене прогресує хвороба. Зараз це IV стадія й ураження всього організму», — каже Ольга.
Ми говоримо з Ольгою вже після обміну військовополонених. 31 січня з полону звільнили 207 українців. Але Руслана в ньому не було.
«Це був п’ятдесятий, ювілейний обмін і я скажу, що от зараз моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів. Зазвичай, про обмін ми знаємо трохи раніше і ти вже починаєш торгуватися: ти дивишся на цей телефон, ти молишся для того, щоб він опинився в тому обміні. Далі — викладають фото. Ти починаєш наближувати кожну людину, сподіваючись, що зараз ти побачиш потилицю або очі свого рідного. Якщо не знаходиш його на фото, ти сподіваєшся, що його просто не сфотографували, але він є в цьому обміні. І ти чекаєш цього дзвінка. Ходиш і розмовляєш з телефоном. Я кажу: «Ну, подзвони мені, ну, будь ласка». Я кожну секунду в це вірю. А потім я розумію, що його там немає. І це відчуття повного спустошення і болю. Щоразу в тебе забирають надію, але щоразу ти знаходиш сили зібрати себе докупи», — так описує Ольга свій стан і запевняє, що продовжуватиме виходити на акції.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі