Ілюстративне фото/Credit: HONCHARENKO
Із початку повномасштабної війни в України, на Донбасі часто документують справи про колабораціонізм та державну зраду серед посадовців різного рівня. Навіть складно уявити число тих, хто зрадив Україні та пішов на співпрацю з окупаційною владою. Але є й інші. Попри погрози, фізичні знущання, страх за життя своєї сім’ї голова однієї з територіальних громад на Донеччині залишився вірним собі та своїй справі.
Володимир (ім’я героя змінено в цілях безпеки) жив неймовірними очікуваннями від поточного року. Разом зі своєю командою вони мали б втілити десятки масштабних проектів на території громади. Тепер ці мрії залишилися на папері у надійному місці, де їх не дістане рука окупанта.
«Я прокинувся, бо почув гул літаків і грім від вибухів. Мені було зрозуміло, що почалося. Я сів у машину і поїхав на роботу. По дорозі заїхав до наших військових. Побачив, як їм видають зброю і, що до нашого населеного пункту підтягуються інші підрозділи. Командир сказав, що відсіч буде гідною. Я подякував їм, побажав удачі і поїхав далі», — згадує очільник громади.
Того дня у кабінеті сидіти було важко. Нерозуміння того, що очікує громаду далі, не давали спокою. Володимир вирішив об’їхати територію громади аби завірити людей, що їх ніхто не покинув.
«Який би не був жах у душі, як би не було страшно, я не міг покинути людей. Звичайно, розумів, що ставлю під загрозу своє життя і безпеку сім’ї, але мене обрали люди і я не міг їх підвести», — сказав чоловік на першій нараді, яка відбулася 24 лютого.
Читайте також: «Від пуску снаряда до вибуху найбільше нараховувала 17 секунд» — журналістка про «дозвілля» під час окупації
Володимир доніс свою чітку позицію до всіх старост, начальників відділів. За його словами, вже того дня були ті співробітники, які не з’явилися на роботу, а те, що було сказано у кабінеті, вже «донесли» окупантам.
Через бойові дії у перші ж дні багато сіл цієї громади залишилися без світла та газопостачання. Разом із тими людьми, які залишилися працювати попри все, почалися ремонтні роботи комунікацій.
«Із заправок ми вибрали багато горючо-мастильних матеріалів аби забезпечити роботу комунальників, медиків, електриків тощо. Таки зуміли відновити тепло і світло у будинках наших земляків, хоча було не тихо. Організували випічку хлібобулочних виробів. Деякі підприємці виявили бажання роздати людям крупи. Крім цього, ще й піклувалися про мінну безпеку, так би мовити. Посеред вулиць, на території домоволодінь часто знаходили снаряди, міни, гранати. Багато було покинутої та підбитої техніки, де була зброя. Разом з нашими чоловіками та службами, які ще залишалися там, ми все збирали та закопували», — каже Володимир.
Не обійшлося у страшному лютому і без трагічних подій. До районного центру доставили тіла двох військових. У громаді вирішили поховати їх на центральному кладовищі.
«Ми дотрималися всієї процедури. Спочатку ідентифікували їх, а потім захоронили. Керівник медичного закладу зв’язався з їхніми рідними, щоб повідомити про трагічну долю їх чоловіків», — згадує очевидець.
Читайте також: «Росії у цій війні не вдасться зберегти обличчя, вона розвалиться на частини» — військовий і власник «Veterano Coffee Kyiv» Володимир Шевченко
Паралельно всій цій роботі, Володимир з самого першого дня війни отримував повідомлення та дзвінки з погрозами. Вже 24 лютого невідомий зателефонував йому та сказав «подумати про правильний політичний вибір та зняти українські прапори».
«На що одразу відповів, що знімати нічого не буду і моя політична думка буде незмінною. Але він сказав, щоб я йому зателефонував пізніше і повідомив про своє рішення. Потім почали приходити повідомлення з підтекстом «прийшла «донецька народна республіка», роби правильний вибір і буде тобі добре». За цим послідували дзвінки, але я не відповідав. Тоді прийшло смс, де було написано, що треба брати слухавку, коли тобі телефонують» — розповідає голова громади.
Володимир каже, що ті, хто телефонували, знали його сім’ю. Голова також знав їх, але називати їхні імена ми не можемо через питання безпеки.
«Вони навіть додзвонилися до моєї мами… Циніки», — додає голова.
На початку березня так звані «коменданти від «донецької народної республіки» заявили, що відтепер громада, яку очолював Володимир, буде «жити і працювати за законами «ДНР». Потім окупанти почали розставляти свої блокпости. Через день до голови громади знову прийшли бойовики «ДНР».
«Вони досить спокійно запитали, де вони можуть розселитися, покупатися, заправитися, купити хліба і так далі. Я їм відповів, що таку інформацію їм нададуть ті, хто вже готувався йти до них на «службу» й чекають їх біля будівлі виконкому. Вони розвернулися і пішли», — згадує посадовець.
Читайте також: «За викраденого сина пообіцяв собі вбити 50 росіян» — батько полоненого жителя Святогірська
Згодом до будівлі міськради знову вломилися «днрівці». Цього разу вони поводили себе наче звірі.
«По камерах я побачив, як до будівлі йдуть озброєні солдати. У коридорах я почув, що вони трощать всю національну символіку — стенди, Герби та інше. Вони вимагали ключі від усіх кабінетів. Потім я дізнався, що вони повиламували двері в наші ангари. Звідти вони вивезли запаси палива, забрали наші службові авто. Вони поклали мене на підлогу, зав’язали руки і повели до відділку поліції. Там я пробув добу без їжі та води. В туалет ходив у кутку камери. У громаді почалися так звані зачистки. Почали привозити людей, які раніше служили в АТО. Їх били. Сильно. Зранку я почув, що доставили наших прикордонників, яких вони впіймали. Почали пропонувати їм співпрацю. Хтось погодився, когось відвезли в окупований Донецьк. По обіді вони мене відпустили», — розповів чоловік.
На цьому випробування не закінчилися. Володимиру через кілька днів повідомили, що його чекають на околиці міста представники від Росії. Чоловік розповів, що вирішив їхати на зустріч сам:
«Я приїхав сам. Як завжди звучали дивні питання про те, як я ставлюся до «спецоперації», чого не хочу працювати і так далі. У розмові я їм сказав, що тут їх не чекали і їм не раді. Також я просив, наскільки це можливо, донести їхньому керівництву, аби вони не заводили свої війська до райцентру. Я пояснив це тим, що люди налякані, бояться. Так ми і роз’їхалися».
Після 10 березня до громади почали заїжджати «силові структури «ДНР», які також погрожували та тиснули на нього, аби той нарешті погодився на співпрацю.
«Коли я відмовив і їм, то зрозумів, що відтепер доведеться виборювати небажання працювати на окупантів. Так і сталося, бо довго чекати не довелося. Мене викликали до «прокуратури», — каже чоловік.
Читайте також: Змусили записати відео, що підтримує «русский мир»: як росіяни нищили освіту та брали у полон освітян на Харківщині
Причиною був мирний мітинг, на якому Володимир не був присутнім. Він все пояснив, але замість того, щоб відпустити, сказали чекати у коридорі.
«Заходять військові, від яких віє смертю. Я одразу зрозумів, що це по мене. Вони сказали, щоб я зняв прикраси, віддав телефон. Далі вони зв’язали мені руки пластиковою стяжкою, натягнули шапку на очі, одягли чорний пакет на голову та заліпили скотчем. Вивели мене на вулицю, де вдарили декілька разів по потилиці та обличчю, й посадили у машину. За їхньою розмовою я зрозумів, що ми під’їхали до відділення поліції. Там вони знову мене вивели і хтось декілька разів вдарив мене по обличчю», — згадує голова громади.
Далі була дорога і знущання. Окупанти ображали, принижували Володимира. По черзі могли «легенько» пнути в бік, у потилицю. Приговорювали, що «зараз покажуть йому».
«Я їхав і малював собі найстрашніші картинки у підсвідомості. Ми приїхали в інше місто, де мене вивели з машини і знову вдарили. Кричали, щоб я біг, а самі заважали спокійно пересуватися. Я падав, вони кричали, щоб я піднімався. Гнали, як якусь собаку. Мені важко було дихати, я нічого не бачив, лише слухав. На мить подумав, що зараз можуть бути тортури», — розповідає він.
Бойовики завели його до камери. Поклали голову на стіл і знову почали бити: по ногам, по потилиці.
«Вони сказали, щоб через п’ять хвилин я назвав імена організаторів мітингу. Якщо ні, то почнуть молотком «перевіряти» пальці на руках, а потім — потилицю. Що я міг їм сказати, якщо не знав, хто його насправді організував? Мене завели до камери. Посадили на підлогу, руки не розв’язали і пакет не зняли. Звичайно, що всю добу я був без їжі, можливості нормально лежати», — каже голова.
Його протримали до наступного дня і знову відпустили.
Читайте також: «Ми домовилися: ті, хто виходить з катівні, передає нам яблука. Це був знак, що людина жива» — рятувальниця із Балаклії
То був останній допит Володимира. Після цього він почав готуватися до виїзду з окупації, хоча дуже переживав з цього приводу.
«Я розумів, що це може бути складно, бо звичайних місцевих фільтрували по тижню, а тут я. Та мені пощастило. Сам не знаю, як так вийшло, але я швидко пройшов кордон і тепер знаходжуся на рідній українській землі. Роботи накопилося немало за той час, поки я там був. Тому зараз запустили онлайн-школи, призначили директорів, відновив печатку і так далі», — каже посадовець.
Більш за все чоловік сумує за тими мріями, які так і не вдалося втілити у життя. Але він вірить, що це тимчасово. Точно так як і війна, і окупація рідної землі.
Ксенія Новицька для Громадського радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS