У 13 років осиротіла, а у 17 — пережила окупацію і депортацію: історія Валерії Сидорової

У 13 років залишилася сиротою, а у 17 — пережила окупацію і депортацію в Крим. Валерія Сидорова з Нової Каховки самотужки вирвалася на територію вільної України, а потім дві години йшла замінованим полем. Пережите настільки її травмувало, що почувши російську мову, дівчина панікує. Про поневіряння українки у так званому російському таборі та як тепер змінилося життя Валерії розповідаємо на Громадському радіо.

Валерія нині — спокійна та усміхнена. Вона із задоволенням розповідає про майбутню професію, знайомить з домашніми улюбленцями. Але воліє не згадувати, як побачила триколор над Каховською ГЕС та потрапила в російський «табір». Щоразу, занурюючись у спогади, дівчина довго приходить до тями. Тож разом з опікункою Ольгою вони вирішили, що травмуючі події переповідатиме жінка.  

Опікунка Валерії Ольга Тимченко працює в благодійному фонді, що допомагає дітям, постраждалим внаслідок війни. Так з Валерією і познайомилися. Лєра та її хлопець Максим, розповідає жінка, з перших днів великої війни потрапили в окупацію. 

«Вони прокинулися і побачили російські танки з Z-ками, озброєних людей, військову техніку, їх було дуже багато, їх ніхто не спинив, бо якраз наші війська були відведені за кілька днів до цього. І вони наодинці взагалі з цим залишилися. Дівчина красива неповнолітня серед оцих всих бурятів, росіян, чеченців», — говорить Ольга Тимченко.

Валерія з Максимом змушені були виживати в цих умовах.

«Вони шукали їжу, вони займали якісь безкінечні черги, не було можливості купити ліки, все закінчилося. Постійно були обстріли. І в якийсь момент вона просто перестала ховатися від них. Вона перестала себе відчувати. У неї постійно був у вухах оцей дзвін. І, слава Богу, що був там Макс і він її відтягував, ховав, розраджував. Він її годував, бо вона не могла їсти», — ділиться опікунка Валерії.

Потім Валерію депортували до Криму. Дівчина з жахом згадує про перебування в російському «таборі». Там нашими дітьми ніхто не опікувався. Вони були погано вдягнені, брудні та хворі. Але найтяжче було морально: українців переконували, що України не існує. Усе це — територія Росії. Що начебто Голодомор і Чорнобильська трагедія — вигадка, а Голокост — роздута історія. Тих, хто відмовлявся слухатися, відвозили «на підвал». Із ризиком для життя Лєра вирішила виїжджати.

«Вона вступила онлайн в медичний коледж в Одесі. І, знаючи, що в неї є оце місце, є гуртожиток, домовилася зі своєю опікункою, яка в неї там залишилася на тій території, що вона сама поїде. І та її відпустила. І от Лєра зібрала документи, якісь гроші взяла, знайшла перевізника просто в інтернеті й поїхала на цьому автобусі сама дитина, цілий день. З Генічеська вони стартували», — розповідає Ольга Тимченко.

Кілька разів дівчина проходила фільтрацію. Але їй вдалося переконати російських прикордонників, що їде лише забрати документи. І вони її пропустили. Потім дві години йшла з сумками через заміновану «нейтральну» зону. А коли побачила український прапор та військових — заплакала. 

Нині Лєра вчиться в медичному коледжі. Максим профільну освіту здобуде наступного року. Поки вони не обтяжені дорослими клопотами, Ольга хоче їм дати хоча би пару років дитинства. 

Останні теплі дні сім’я проводить в селищі Петрове на Кіровоградщині. Тут вони відпочивають від столичної метушні. Живуть у глиняній хаті Оліної бабусі, яку жінка відреставрувала. Тепер жартома вони називають його інста-хата, — розповідає Валерія Сидорова.

«Тут дуже затишно. Атмосфера така: місце сили, як Оля каже, але це, да, відчувається. Ну, іще тут приємно, що нема городу (сміються — ред.)», — говорить Валерія.

Валерія ділиться радістю — у сільському ставку вона навчилася плавати:

«Я взагалі розуміла, як плавати, але я дивилася потім на техніку Макса, як він плаває, як він руки повертає, і воно якось само пішло і все».

Уже понад пів року Валерія займається з психологом. Але й досі, каже Ольга, є над чим працювати, адже Лєра тільки-но стабілізувала свій психоемоційний стан. Щоразу, перетинаючи кордон, дівчина видаляє всі переписки й новинні канали. Вона боїться, що її затримають та заберуть. 

Опікунка згадує, як Валерія почула у Вашингтоні російську мову від представників російської опозиції. У неї сталася панічна атака. Вона боїться грому та блискавки — це нагадує їй про вибухи. 

Ольга вважає, що на рівні держави має бути розроблена програма реабілітації та реінтеграції дітей та підлітків, травмованих війною. 

Лілія Кочерга, Громадське радіо, Кропивницький